Жовті Води
Жовті Води — місто обласного значення у Дніпропетровській області, розташоване на річці Жовтій за 136 км на захід від Дніпропетровська.
В давнину річка Жовта була повноводною, а навколо неї росли дрімучі ліси. Тепер вона майже висохла і тут розкинувся неозорий степ, помережений лісозахисними смугами, балками й байраками. На її берегах і виросло місто Жовті Води — одне з наймолодших міст України.
З його передісторією пов’язана перша видатна перемога українських козацьких військ під керівництвом Богдана Хмельницького над польсько-шляхетськими військами під час народно-визвольної боротьби 1648—54 рр. В середині квітня 1648 року в урочищі Жовті Води повсталі козаки, очолювані Богданом Хмельницьким, зустріли польсько-шляхетські війська під командуванням С. Потоцького і Я. Шемберга. В перших боях 19 квітня козацькі загони примусили шляхту відступити і зайняти для себе невигідну позицію. Згодом до запорожців приєдналися і реєстрові козаки, які були послані польським командуванням для підтримки Потоцького. 5 травня військо Богдана Хмельницького перейшло в рішучий наступ на ворожий табір. Битва тривала два дні і закінчилась розгромом польсько-шляхетських загонів. Тяжко поранений Потоцький потрапив у полон і незабаром помер, а Шемберга було вбито. Основні сили ворога було знищено, решту взято у полон1.
Про цю історичну подію збереглося багато документів, спогадів, народних пісень. Образно оспівується перемога Богдана Хмельницького під Жовтими Водами в одній із пісень:
Гей, поїхав Хмельницький
Ік Жовтому Броду,
Гей, не один лях лежить
Головою в воду...
Вдячні нащадки дбайливо оберігають історичні пам’ятки того часу. Недалеко від залізничної станції Жовті Води, що за 10 км від міста, височить старовинна могила, яку в народі називають Богдановою. На ній, як вважають дослідники, був командний пункт Богдана Хмельницького. Біля станції Савро є легендарна Савур-могила. За народними переказами, козаки засипали тут землею, набираючи її у власні шапки, місце поховання тих, хто загинув у битві під Жовтими Водами. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 23 травня 1957 року селище міського типу Жовту Ріку перейменовано на місто Жовті Води. Ім’ям легендарного сина українського народу Богдана Хмельницького названа одна з центральних вулиць міста, а біля входу на стадіон встановлено пам’ятник Богдану Хмельницькому.
Історія виникнення й розвитку селища Жовта Ріка (тепер місто Жовті Води) тісно пов’язана з промисловим освоєнням краю, з відкриттям й розробкою залізорудних родовищ на річці Жовтій. У 1895 році підприємець Львов разом з інженером Боруцьким за безцінь орендували у жителів села Весело-Іванівки 870 десятин землі (з оплатою півкопійки за пуд видобутої руди). Згодом до пограбування надр долучались і іноземні підприємці. Власником Весело-Іванівського рудника стало гірничопромислове товариство «Жовта Ріка», засноване в Брюсселі в 1899 році. В кінці 1908 року рудник був переданий в оренду іншому бельгійському товариству — «Фермієр».
Поруч з Весело-Іванівським рудником виник Краснокутський рудник. У 1897 році катеринославський купець Копилов узяв в оренду у поміщиці Краснокутської 1027 десятин землі, на якій у 1898 році розпочав кар’єрний видобуток руди. В трьох верстах від цього рудника, на землях, що належали поміщикові Коломойцеву, одеським підприємцем Калоті було відкрито рудник, багатий на поклади заліза. В 1904 році цей рудник був придбаний засновником акціонерного «Товариства російської залізної промисловості» Гантке. Наприкінці XIX століття на річці Жовтій розпочали розробку залізної руди Брянське, Криворізьке та Одеське товариства на паях «Рандич і К°». Але під час економічної кризи 1900—1903 рр. рудники цих товариств закрилися2.
Селище Жовта Ріка, в районі якого і діяли Весело-Іванівський, Краснокутський та Коломойцевський (Гантке) рудники, виникло поблизу села Весело-Іванівки. Спочатку на Весело-Іванівському руднику щороку добували по 3,5 млн. пудів залізної руди, на рудниках Краснокутському і Гантке — по 2,5 млн. пудів. До прокладення Саксаганської вітки (Карнаватка—П’ятихатки) Катерининської залізниці видобуту руду доставляли гужовим транспортом на станцію Пичугине3. Одночасно з завершенням будівництва Катерининської залізниці рудопромисловці провели від селища до станції Жовті Води залізничну вітку довжиною в 10 верст. Пізніше вона була передана управлінню Катерининської залізниці, яке зобов’язалося викупити її у товариства «Жовта Ріка». Рудопромисловці гарантували щорічне перевезення руди залізницею спочатку не менше 8 млн. пудів, а пізніше — понад 21 млн. пудів.
Значно зріс видобуток залізної руди на рудниках в період промислового піднесення. Один із найбільших у Кривбасі Весело-Іванівський рудник «Жовта Ріка», орендований товариством «Фермієр», в 1910 році видав 19,5 млн. пудів, в 1913 році — близько 18 млн. пудів залізної руди4. Почали видобуток нові рудники — «Камчатка» і «Головкова балка». Напередодні першої світової імперіалістичної війни всі рудники Жовтої Ріки видали 21,6 млн. пудів руди, що становило 5,5 проц. всього видобутку руди в Кривбасі5. У залізорудну промисловість Жовтої Ріки, як і всього Кривбасу, вкладали капітали іноземні підприємці — бельгійські і німецькі, їм належало близько 90 проц. видобутої руди.
У зв'язку із зміною періодів кризи і піднесення в залізорудній промисловості кількість працюючих на рудниках не була постійною. Так, на руднику «Жовтій Ріці» спочатку налічувалось близько 200 чол., а в 1901 році — 60 робітників, у 1904 році було близько 10006, на початок 1905 року — 860, а в 1908 —902 робітники. На руднику Копилова на початок 1905 року працювали 304 чол., а восени 1908 року — 146 робітників7. На жовторічнянські рудники на цей час припадало понад 10 проц. усіх робітників Кривбасу. Через тимчасове зменшення попиту на руду кількість їх тут у 1912 році скоротилася майже наполовину і становила близько 600 чол. В 1913 вона знову зросла і досягла понад 1000 чол.8. Здебільшого на рудниках працювали сезонники, постійних робітників було мало.
Робітничий клас Жовтої Ріки, як і всього Криворіжжя, формувався із зайшлих та місцевих селян. Переважна частина рудокопів була родом з Катеринославської, Чернігівської, Київської, Орловської, Курської, Могилівської та інших губерній9. Жителі навколишніх сіл — Жовтого, Боголюбівки, Весело-Іванівки та інших,— господарства яких занепали, також вливалися до лав жовторічнянських робітників. На рудниках працювали люди різних національностей. Найчастіше це були росіяни й українці, які дружно відстоювали спільні класові інтереси в боротьбі з капіталістами.
Економічне становище рудокопів жовторічнянських рудників було надзвичайно тяжким. Тут, як і у всьому Криворіжжі, панувала жорстока експлуатація. Робочий день тривав до 13,5 години10. Виданий царським урядом закон від 2 червня 1897 року, який обмежував робочий день 11,5 годинами, фактично залишався на папері. Капіталісти, як правило, застосовували на рудниках понаднормові роботи. Робітники одержували дуже мізерну плату. В 1913 році, за офіційними даними, середньорічний заробіток робітників рудників Жовтої Річки становив від 309 до 385 карбованців.
На рудниках застосовувалась підрядна й артільна системи робіт. Рудопромисловець або підрядчик набирали для певної роботи артілі робітників. Вибухівку та інструменти робітники повинні були придбати на свої кошти. Артільщики, які під час набору робітників в артіль перетворювалися на підрядчиків, шахраювали при виплаті заробітної плати. Майже всі підземні і зовнішні роботи на рудниках виконувалися вручну. Спускатися до місця праці в кар'єр і підніматися на-гора робітникам доводилося сходами, які були занедбані, і тому часто траплялися нещасні випадки. Пізніше зробили клітьові підйомники, але через відсутність охорони праці аварії не припинялися. Домагаючись забезпечення максимальних прибутків, рудопромисловці не гребували ніякими засобами. Вони запровадили безконтрольну систему штрафів. Особливо нахабно обкрадали робітників на кар’єрах рудників купця М. Копилова11.
Жахливими були і житлово-побутові умови гірників. Робітники тулилися в сирих халупах. В темних і низьких коморах з земляними долівками мешкало по кілька родин. Одиноких робітників поселяли в земляні бараки — казарми, де жило по кілька десятків чоловік. Особливо скрутно доводилось їм весною і восени, коли ці споруди заливала дощова вода. В. А. Валявко, відомий криворізький більшовик, згадував пізніше, що оселі рудокопів скидалися більше на могили, ніж на людське житло. Звичайно, це були чотирикутні ями глибиною в 2—2,5 аршина з дерев’яним склепінням, закиданим зверху землею. Світло проникало до них через два невеликих вікна, одне напроти другого в одному і другому причілку барака. Через темряву ледве можна було розгледіти людей12.
Пізніше рудопромисловці почали споруджувати кам’яні будинки, щоб поселити в них, головним чином, сім’ї кваліфікованих робітників. Але на це відпускалось дуже мало коштів. У 1913 році в 17 «будинках для робітників» (так капіталісти називали бараки) мешкало 930 шахтарів, в середньому по 55 чоловік в кожному «будинку». В 14 «сімейних будинках» жило 87 родин. Капіталісти відмовляли робітникам в задоволенні елементарних побутових потреб. В селищі гірників не було ні водопроводу, ні каналізації, ні електроосвітлення, ні бруку. Тільки в 1914 році збудували невеличку рудничну лазню.
Виснажлива праця, винятково погані житлові умови і відсутність техніки безпеки на виробництві призводили до захворювань і високої смертності робітників. На все селище був лише невеликий медпункт на руднику «Жовта Ріка». Робітників з тяжкими захворюваннями або з травматичними ушкодженнями відправляли на лікування в села Жовте і Петрове, де були земські лікарні. Траплялися випадки, коли хворі помирали в дорозі.
Переважна більшість жовторічнянських робітників була неписьменною. На темряву і неосвіченість прирікались і діти. Початкову рудничну школу в селищі було відкрито лише в 1905 році. Напередодні світової імперіалістичної війни в ній працювало 3 вчителів, які навчали до 120 дітей з родин службовців, заможних селян із сусідніх сіл, а також деяких робітників. Але ніхто з учнів у дореволюційний час не здобув ні вищої, ні середньої освіти.
1 Історія Української РСР, т. 1, стор. 208; Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в 3-х томах, т. 1. М., 1953, стор. 194; т. 2. М., 1953, стор. 22, 23, 39, 41, 439; т. 3. М., 1954, стор. 305.
2 По Екатерининской железной дороге, вып. 1, стор. З, 111—113; Отчет горного департамента за 1900 и 1901 гг. СПб., 1903, стор 318, 325, 326; Вся Россия. Справочная книга. К., 1912, стор. 76, 77; Адресная книга бельгийских и французских промышленных предприятий в России. Брюссель, 1911, стор. 10 (франц. мовою).
3 Г. Малахов, А. Шостак, Н. Стариков. История горного дела в Криворожском бассейне. К., 1956, стор. 54.
4 В. С. Зив. Иностранные капиталы в русской горнозаводской промышленности. Пг., 1917, стор. 76.
5 Железорудная промышленность Южной России в 1913 году. X., 1914, стор. 18, 20, 21.
6 Революция 1905—1907 гг. на Украине. Сборник документов и материалов, т. 1, стор. 466.
7 ЦДІА УРСР, ф. 313, оп. 1, спр. 1715, арк. 57.
8 Железорудная промышленность Южной России в 1913 году, стор. 28—31.
9 Ф. Лось. Формирование рабочего класса на Украине и его революционная борьба в конце XIX и в начале XX ст., стор. 90.
10 К. А. Пажитнов. Очерки по истории рабочего класса на краине. X., 1927, стор. 89.
11 Г. Малахов, А. Шостак, Н. Стариков. История горного дела в Криворожском бассейне, стор. 83, 84.
12 Журн. «Летопись революции», 1925, № 3, стор. 56.
Населені пункти Дніпропетровської області : Апостолове (Грушівка , Мар’янське) • Васильківка (Великоолександрівка , Чаплине) • Верхівцеве • Верхньодніпровськ (Мишурин Ріг) • Вільногірськ • Дніпродзержинськ • Дніпропетровськ (Підгородне , Сурсько-Литовське) • Жовті Води • Кривий Ріг (Лозуватка) • Кринички (Аули , Щорськ) • Магдалинівка (Котовка , Личкове) • Марганець • Межова (Слов’янка) • Нікополь (Покровське , Шолохове) • Новомосковськ (Перещепине , Голубівка , Знаменівка , Миколаївка , Попасне) • Орджонікідзе • Павлоград (Булахівка , Вербки , Межеріч , Троїцьке) • Першотравенськ • Петропавлівка (Троїцьке) • Петриківка • Покровське (Великомихайлівка) • П'ятихатки (Лихівка , Жовте , Саксагань) • Синельникове (Роздори , Славгород) • Cолоне (Військове) • Софіївка (Жовтневе , Ордо-Василівка) • Томаківка • Царичанка • Широке (Миколаївка) • Юр’ївка