Харківська область

     Територія Харківської області заселена з давніх-давен. Біля с. Яремівки Ізюмського району знайдено крем’яні знаряддя епохи раннього палеоліту (300 тис. років тому)1. Стоянки пізнього палеоліту (40—15 тис. років тому) виявлено біля м. Богодухова, в Ізюмському та Балаклійському районах. У період неоліту (V—III тисячоліття до н. е.) була досить густо заселена південна частина Харківщини, де виявлено близько 60 місць поселень 2. Найцікавішим з них є могильник біля с. Олександрії на Куп’янщині (III тисячоліття до н. е.). На Харківщині відкрито також близько 80 пам’яток періоду бронзи (III—І тисячоліття до н. е.), ямної (III—II тис. до н. е.), катакомбної (II тис. до н. е.) і зрубної (II — початок І тис. до н. е.) культур. Археологами тут виявлено також нову культуру пізньої бронзи — бондарихінську — в урочищі Бондарисі біля с. Кам’янки Ізюмського району3. Кожна з цих груп пам’яток свідчить не тільки про певні етапи в розвитку населення, а й про зміни в його етнічному складі. В VII—II століттях до н. е. територія області була густо заселена землеробськими скіфськими племенами. Із зафіксованих 70 пам’яток цього періоду найбільш відомі городище та курганний могильник біля с. Великої Гомільші (в Зміївському районі), а також Сіверське городище біля с. Мілової (в Балаклійському районі)4.
     В першому тисячолітті нашої ери басейн (Тверського Дінця становив південно-східну окраїну великого придніпровського масиву слов’янських землеробських племен. На території Харківщини зафіксовано близько 50 пам’яток ранньослов’янської черняхівської культури, найбільш вивчена з них — поселення біля села Ново-Покровки Чугуївського району (III — VI ст н. е.). Найвідомішими слов’янськими пам’ятками VIII — X ст. є поселення біля с. Кам’янки (в урочищі Бондарисі) Ізюмського району та на території Донецького городища біля Харкова.
     Поряд з пам’ятками осілих слов’янських племен на території Харківської області, зокрема в її південно-східній частині, зустрічаються і пам’ятки сарматоаланських кочових скотарських племен, що рухалися зі сходу (поховання II ст. н. е. біля м. Балаклії та с. Яремівки Ізюмського району). Найбільш відомими аланськими пам’ятками є добре укріплене городище та могильник (VIII — X ст. н. е. біля с. Верхній Салтів). На Харківщині виявлено також два печенізьких поховання (X — XI ст.) біля хутора Ковалівки Барвінківського району та близько двох десятків кам’яних «баб» переважно в Ізюмському та Балаклійському районах.
     З кінця X століття значна частина сучасної Харківщини входила до складу древньоруської держави. Найвизначнішою археологічною пам’яткою цього часу с Донецьке городище — літописне місто Донець, яке було сторожовим форпостом слов’ян у боротьбі проти кочових племен.
     Після навали татар в XIII столітті тривалий час край був майже безлюдним, через це його називали «диким полем». З XVI століття тут з’являються групи українців і росіян, які займалися бортництвом, полюванням, рибальством тощо. В цей же час російський уряд для захисту своїх південних кордонів почав створювати регулярну сторожову службу. Створення сторож, проникнення відхідників сприяли освоєнню «дикого поля». Вже в 1600 році російськими «служилими людьми» було побудоване м. Цареборисів (тепер с. Червоний Оскіл). У 1638 році українські переселенці на чолі з гетьманом Я. Острянином побудували м. Чугуїв.
     Масове заселення краю українцями почалося з середини XVII століття. Особливо широкого розмаху воно набрало в 50—70-і роки у зв’язку з посиленням, феодального і національного гніту на Правобережній Україні.
     На Слобожанщині жителі Правобережної України шукали порятунку від сваволі польських феодалів та спустошливих нападів татаро-турецьких орд. Багато переселенців з’являлося тут також після поразок козацько-селянських повстань на Правобережжі. Остання велика хвиля переселення з Правобережної України припадає на 1711—1715 рр.
     Багато українців з Полтавщини і Чернігівщини, Київщини і Волині, Поділля і Галичини йшли на Слобожанщину великими групами з худобою, з домашнім скарбом, навіть з церковним майном, книгами київського і львівського друку.
     Російський уряд, якому була підпорядкована малозаселена територія на південь від Путивля, Бєлгорода і Воронежа, з метою зміцнення оборони країни від татарських нападів заохочував українців до заселення вільних земель, надаючи переселенцям тимчасові пільги. Українці засновували поселення — слободи. Звідси й виникла назва краю — Слобідська Україна (Слобожанщина). Вона включала територію нинішньої Харківської, частини Сумської, Донецької і Луганської областей України, частину Воронезької, Бєлгородської та Курської областей РРФСР. Близько 1654 року було засновано Харків, а у другій половині XVII століття — Люботин, Огульці, Липці, Островерхівку, Зміїв, Борки, Безлюдівку, Рубіжне та багато інших населених пунктів.
     З півночі сюди переселялися росіяни. Так виникли російські поселення — Великі Проходи, Російська Лозова, Російські Тишки. Село Тополі заселили і росіяни, і українці. Часто українці оселялися в слободах, заснованих росіянами, наприклад у Валках, Цареборисові, Скрипаях, Мохначі тощо. Села, як і міста, оточувалися ровами та укріплювалися валами і частоколом.
     Використовуючи українських переселенців для захисту південних кордонів Російської держави від грабіжницьких нападів кримських і ногайських татар, російський уряд постачав їм зброю, продовольство, наділяв земельними угіддями, зберігав за ними козацькі привілеї, самоврядування тощо. В 50-х роках XVII століття на території Слобідської України було утворено 4 козацькі полки: Харківський, Острогозький (Рибинський), Сумський і Охтирський. У 1685 році з Харківського полку виділився Ізюмський. Полки являли собою військово-адміністративні округи, що поділялися на сотні. Харківський та Ізюмський полки, в яких 1734 року налічувалося 40 сотень, були розташовані на території нинішньої Харківської області.
     У XVII столітті Слобожанщина стала форпостом у боротьбі Російської держави проти турецько-татарських загарбників. Її населенню належала також чимала роль в освоєнні південних степів і створенні умов для приєднання Криму і Північного Причорномор’я до Росії.
     В середині XVIII століття, коли було усунено безпосередню небезпеку турецько-татарських нападів на землі Російської держави, царський уряд, здійснюючи колонізаторську політику, провів ряд заходів, які скасували самоврядування на Слобожанщині. Зокрема, царським указом від 28 липня 1765 року козацьку службу було визнано непотрібною і всі п’ять козацьких полків реорганізовано в регулярні. До складу Слобідсько-Української губернії, створеної тоді ж на території Слобідської України, входило п’ять провінцій: Харківська, Ізюмська, Сумська, Охтирська, Острогозька. У 1780 році губернію було перетворено на Харківське намісництво, у 1796 році знову відновлено. З 1835 року Слобідсько-Українська губернія почала називатися Харківською. Вона складалася із 11 повітів: Харківського, Богодухівського, Валківського, Вовчанського, Зміївського, Ізюмського, Кубинського, Сумського, Охтирського, Лебединського та Старобільського.
     В ході масового заселення Слобожанщини поступово зростали її продуктивні сили. Незважаючи на постійні спустошливі напади татарських орд, на просторах колишнього «дикого поля» розвивалися землеробство, скотарство, промисли, ремесла, торгівля. Міцніли економічні зв’язки краю з багатьма іншими районами України і Росії.
     У сільському господарстві спочатку панувала перелогова система обробітку землі, з другої половини XVIII століття стало переважати трипілля. Землеробські знаряддя (дерев’яний плуг із залізним лемешем, рало з залізним наральником, дерев’яна борона, коса і серп) залишалися основними знаряддями праці майже до революції.
     Населення краю поділялося на два класи: панівний клас феодалів — козацька старшина і російські дворяни—та клас гноблених—поміщицькі і чорносошні селяни, ремісники, рядові козаки та російські «служилі люди» нижчих розрядів. Царський уряд всіляко захищав інтереси феодалів, передавав їм багаті землі, сприяв їм у загарбанні козацько-селянських земель, у закріпаченні селян, узаконював це закріпачення.
     Спочатку переважну більшість слобожан становили українські селяни-козаки. Протягом перших 30—40 років вони поділялися на полкових козаків, які несли польову сторожову службу та брали участь у походах російської армії, і городових козаків, які охороняли міста. З кінця XVII століття внаслідок диференціації козацтво поділялося вже на три групи: полкові, або виборні, козаки, підпомічники та підсусідки.
     Найбільш заможною частиною козацтва були, полкові (виборні) козаки. Вони перебували на військовій службі і становили збройну силу слобідсько-українських полків. З 90-х років XVII століття полкові козаки почали офіційно користуватися працею козаків-підпомічників у своїх господарствах. Кожному полковому козакові приписувалося від двох до семи підпомічників. Ще більше підпомічників мали полковники та інша старшина. Під час війни підпомічники постачали також козаків продовольством та фуражем. До найбіднішої частини козаків належали підсусідки, які не мали власного земельного наділу і жили у дворах заможних козаків та працювали на них.
     Поширеними формами боротьби трудящих проти феодально-кріпосницького гніту були втечі від поміщиків, підпали їх маєтків, убивства кріпосників. Трудящі маси виступали проти козацької старшини, поміщиків і духовенства, проти царських бояр і воєвод. Активну участь у селянській війні під керівництвом Степана Разіна взяло населення Харківської, Чугуївської та Ізюмської округ. Восени 1670 року бєлгородський воєвода писав у Москву, що повстанці захопили м. Чугуїв, що «великому государю зрадили» Зміїв, Балаклія і Мерефа5. Багато слобожан брало участь у повстанні Кіндрата Булавіна (1707—1708 рр.). Досить активно виступали проти кріпосників козаки Ізюмського полку, які приєднувалися до донських козаків, що виступали під проводом своїх отаманів С. Драного та М. Голого. У 50—70-х роках на Слобожанщині, як і по всій Україні, розгорнувся гайдамацький рух.
     Під час селянської війни під проводом Омеляна Пугачова (1773—1775 рр.), незважаючи на суворий нагляд властей, багато селян Харківщини тікали від поміщиків до повстанців на Поволжя. Серед захоплених під Царицином царськими військами в полон було чимало українців, причому 19 з них назвали себе слобожанами. У березні 1775 року Саратовська воєводська канцелярія вислала по етапу до Харкова 6 чол. слобожан — учасників повстання. Всі ці повстання, в яких активну участь брали і козацько-селянські маси Харківщини, стримували наступ феодалів-кріпосників на селян, підривали кріпосницький лад, прискорюючи його падіння.
     Наприкінці XVIII та в першій половині XIX століття на Харківщині, як і по всій країні, посилився процес розкладу кріпосництва. Він супроводився дальшим розвитком різних промислів, ремесел, дрібнотоварного виробництва. У 1773 році в Харківській та Ізюмській провінціях працювало чимало цехових ремісників: ткачів — 966, кравців — 499, шевців — 627, ковалів — 244. Багато нецехових ремісників працювало також у селах і містечках. У 1814 році харківські коцарі виробили близько 26 тис. ворсових килимів. Крім того, тут ткали безворсові килими, плахти, декоративні тканини6.
     Зростало деревообробне, гончарно-керамічне, цегельне, склоробне, селітряне, чинбарне, салотопне, свічкове й інші виробництва. У другій половині XVIII століття виникла поміщицька суконна мануфактура в с. Рубіжному, а в другій чверті XIX століття з’явилися такі ж підприємства у селах Каплунівці та у Березовому7. У 1825 році в губернії налічувалося 76, у 1832 році — 125, у 1854 році — 247, у 1860 році — 330 підприємств (без винокурень)8.
     З XVII століття в Харкові, Чугуєві, Валках та інших містах і великих селах почали виникати крамниці, торгові ряди, щонедільні торги і ярмарки. У 1779 році у Харківській та Ізюмській провінціях налічувалося 147, а в 1845 році — 241 ярмарок. У містах і великих селах торгували хлібом, продуктами тваринництва, взуттям, тканинами, одягом, металевими, дерев’яними, лимарськими та іншими виробами — як місцевими, так і привізними з українських і російських міст. Харківські килими, богодухівські кушнірські вироби, чугуївська шкіряна продукція у великій кількості вивозилися за межі Харківщини. Загальний річний торговельний оборот краю досягав десятків мільйонів карбованців. У Харкові, наприклад, найбільшими ярмарками були Хрещенський, Успенський, які мали багатомільйонні торгові обороти.
     Дуже важкою формою кріпосництва були військові поселення. З 1817 року більш як 17 тис. державних селян Харківського, Ізюмського та Зміївського повітів Слобідсько-Української губернії було переведено на становище військових поселенців. Центром округу військових поселень стало місто Чугуїв. Тяжка підневільна праця жителів цих поселень у сільському господарстві поєднувалася з військовою службою. Все життя і праця поселенця суворо регламентувалися військовими статутами і проходили під безпосереднім наглядом військових начальників. Масові виступи селян Слобідсько-Української губернії проти переведення їх у розряд військових поселенців сталися вже на початку 1818 року. Найбільші повстання відбулися в 1819 році в Чугуєві та в 1829 році — в с. Шебелинці.
     В умовах зростання кріпосницького господарства, загострення класових суперечностей, боротьби трудящих проти економічного та соціально-політичного гніту розвивалася і культура краю. Вона мала яскраво виявлений класовий характер. Через нестачу шкіл та низький життєвий рівень переважна більшість дітей трудящих не могла дістати освіту. Вища і середня освіта була привілеєм заможних верств населення.
     У 1845 році в губернії налічувалося 105 учбових закладів, в яких навчалося лише 2800 учнів, з них близько 2000 у Харкові9.
     Значне місце у культурному розвитку краю належало Харківському університету, відкритому в 1805 році. Тоді ж при університеті було відкрито друкарню, видання якої поширювалися не тільки на Харківщині, але й далеко за її межами. За 10 років (1805—1814), наприклад, було надруковано 193 книги тиражем 88 424 примірники. З 1838 року почала виходити офіціальна газета «Харьковские губернские ведомости».
     На Харківщині жили й творили відомі прогресивні діячі культури. Так, у другій половині 80-х років XVIII століття у Харкові і селах Гусинці, Бабаях та ПанІванівці (нині Сковородинівка) проживав видатний український філософ і письменник Г. С. Сковорода; біля Харкова, в с. Основі, жив і працював український письменник Г. Ф. Квітка-Основ’яненко; в с. Кручику на Богодухівщині жив учений, громадський діяч і ініціатор заснування Харківського університету В. Н. Каразін.
     Складними соціально-економічними процесами характеризується розвиток Харківщини у пореформений період. Реформа 1861 року лягла важким тягарем на плечі трудящого селянства. В Харківській губернії реформа провадилася за двома «положеннями». Там, де було общинне землеволодіння, вона здійснювалась за «Місцевим положенням» для великоросійських, новоросійських і білоруських губерній, а там, де землеволодіння було подвірним, застосовувалося «Місцеве положення» для малоросійських губерній. Внаслідок реформи колишні поміщицькі селяни втратили понад 28 проц. землі, якою вони користувалися до скасування кріпосного права.
     Грабіжницький характер реформи, свавілля царської адміністрації при її здійсненні викликали обурення широких мас. Вже відразу після проголошення маніфесту від 19 лютого 1861 року селяни багатьох місцевостей, особливо Куп’янського, Харківського та Ізюмського повітів, виступали з протестом проти непосильних викупних платежів, відмовлялися відбувати панщину. Тільки протягом квітня — травня 1861 року на Харківщині відбулося 50 селянських виступів. У їх придушенні брали участь два полки регулярного війська. З жовтня 1861 року по січень 1863 року в губернії відбулося 96 селянських виступів. Заворушення охопили 140 сіл з населенням 76 584 чоловіки. На придушення селянських виступів були кинуті війська, селян катували, заарештовували й висилали на каторгу. Так з допомогою багнетів здійснювалася реформа. Після придушення селянського руху на початку 60-х років поодинокі селянські виступи проти поміщиків і царських сатрапів не припинялися. Однак вони тоді не мали організованого характеру, бо робітничий клас, здатний очолити народні маси на боротьбу з гнобителями, ще тільки зароджувався.
     Після реформи найбільшими власниками землі залишалися дворяни. У 1877 році дві третини поміщицької землі зосереджували у своїх руках 30 родин, які скуповували її в тих поміщиків, що не зуміли пристосувати своє господарство до капіталістичних умов10.
     В поміщицьких господарствах широко застосовувалися відробітки. За один сажень соломи, наприклад, селянин скошував для поміщика від двох до шести десятин хліба, за віз соломи — перевозив 15 кіп жита і працював улітку один день з конем тощо11. Дуже поширеною на Харківщині була така різновидність відробітків, як здольна оренда, при якій поміщик одержував від орендаря до 52 проц. врожаю.
     Майже четверта частина селян Харківської губернії, остаточно втративши свої земельні наділи, перетворилася на сільськогосподарських і промислових пролетарів. Зросла кількість бідняцьких господарств, які в 1904 році становили 57,2 проц. всіх селянських господарств.
     Але, незважаючи на значні залишки кріпосницьких відносин, розвиток капіталістичної промисловості в Харківській губернії відбувався швидкими темпами. За даними 1895 року, губернія за виробництвом промислової продукції посідала одне з провідних місць на Україні. На той час тут налічувалося 893 підприємства, в т. ч. 360 — фабрично-заводського типу. На останніх працювало понад 25 тис. робітників (у середньому на одне підприємство 70 робітників).
     Провідною галуззю промисловості Харківської губернії у 70-х роках було цукроваріння. З 1875 по 1895 рік вартість продукції цукроварень зросла з 3 млн. 800 тисяч до 34 млн. 400 тис. крб. У 80-х роках у губернії, особливо в Харкові, почала розвиватися металообробна і машинобудівна промисловість. У 1894 році тут уже діяли 6 заводів сільськогосподарського машинобудування, де працювали 568 робітників. Заводи виробляли продукції на суму 550 780 карбованців. Загалом же в машинобудівній промисловості Харківської губернії в 1895 році діяло 13 підприємств, на яких вироблялося продукції на 827 тис. карбованців.
     Велика промисловість в основному зосереджувалася у Харкові. В повітах, якщо не враховувати цукроваріння і винокуріння, промислові підприємства були дрібні — напівкустарні і кустарні (цегельні, млини, олійниці, крупорушки, салотопні, чинбарні тощо). Такі підприємства зосереджувалися в Ізюмі, Вовчанську, Куп’янську, Валках та інших містах і містечках.
     В економічному розвитку губернії велику роль почав відігравати залізничний транспорт. Залізниці зв’язали її окремі райони з важливими економічними центрами країни. У 1869 році розпочався рух поїздів по Курсько-Харківсько-Азовській залізниці. Наприкінці століття було прокладено магістраль Москва — Харків — Севастополь. З Харкова йшли залізничні лінії до Миколаєва та Балашова. Великими залізничними вузлами стали Куп’янськ, Лозова та Люботин.
     Столипінська аграрна реформа прискорила розорення великої кількості селянських, насамперед бідняцьких, господарств, значно поглибила процес класової диференціації на селі. Тільки за 4 роки (1907—1911) кількість бідняцьких господарств у Харківській губернії збільшилася на 2,2 проц., куркульських — на 1,3 проц. Всього внаслідок реформи було розорено 35,5 тис. сімей.
     Соціально-економічний розвиток Харківщини у пореформений період зумовив певні зрушення і в галузі освіти, культури. Цьому сприяли також зростання класової і політичної свідомості робітників і селян, їх боротьба за загальну освіту. В містах і селах губернії зросла кількість шкіл. Проте неписьменність ще була великим лихом. За даними всеросійського перепису 1897 року, в Харківському, Вовчанському, Зміївському, Ізюмському, Валківському повітах було тільки 19 проц. письменних.
     Зовсім мало було загальноосвітніх середніх шкіл (типу гімназій). В 1915 році таких шкіл налічувалося тільки 68. Майже всі вони зосереджувалися у Харкові і повітових центрах. Навчання було платним. Викладання українською мовою заборонялося.
     З 1862 року з ініціативи X. Д. Алчевської у Харкові почали створювати школи письменності для дорослих, але царський уряд всіляко перешкоджав цій справі.
     У 1886 році з ініціативи передових вчених М. М. Бекетова, Ф. А. Павловського, Н. Ф. Сумцова та інших у Харкові відкрито громадську бібліотеку, в якій у 1913 році налічувалося 165 148 томів12.
     Не припинявся розвиток літератури. У с. Пришибі, на Зміївщині, у 1844—1890 роках жив і працював прогресивний письменник Г. П. Данилевський. У Харкові 20 років жив поет і етнограф І. І. Манжура. З Харковом було пов’язане формування поглядів революційно-демократичного письменника П. А. Грабовського. Один із корифеїв українського театру — письменник М. Л. Кропивницький не раз бував у Харкові на гастролях, а з 1902 року й до своєї смерті (1910 р.) жив і писав свої твори на хуторі Тиша (тепер у Шевченківському районі). В 1891 році відвідав Харків О. М. Горький.
     У роки першої російської революції в губернії видавалося 10 газет, деякі з них виходили українською мовою. Газети консервативного напряму такі, як «Харьковские губернские ведомости», «Южный край», «Утро», передплачували в основному заможні верстви населення.


1   П.Й.Борисковский. Палеолит Украины. Материалы и исследования по археологии СССР, 40, 1953, стор. 82—83.
2   Д.Я.Телегин. Неолитические памятники Северского Донца. «Советская археология» т. XXIX—XXX, 1959, стор. 180—185.
3   Б.А.Шрамко. Древности Северского Донца, 1962, стор. 73—129.
4   Б.А.Шрамко. Поселення скіфського часу в басейні Дінця. «Археологія», XIV, 1962, стор. 135—155.
5   Крестьянская война под предводительством Степана Разина. Сборник документов, т. II, ч. II, 1959, стор. 73—74.
6   Топографическое описание Харьковского наместничества, 1788, стор. 120—127; М.Ф.Сумцов. Слобожане, 1918, стор. 37.
7   Центральний державний історичний архів СРСР, ф. 1, он. 4, спр. 732, арк. 10.
8   О.А.Парасунько. Положение и борьба рабочего класса Украины (60—90-е годы XIX в.), 1963, стор. 37.
9   Харківський облдержархів, ф. З, оп. 146, спр. 92, арк. 27.
10 Статистика землевладения, 1905 г. Вып. XXXIII, Харьковская губерния, СПб., 1906, стор. 10—11.
11 Переселение крестьян Харьковской губернии. Вып. 11, 1910, стор. 20, 25.
12 Отчет уездной Валковской земской управы по народному образованию за 1913 год, стор. 15—16, 47—48, 51—54.


Населені пункти Харківської області: Балаклія ( Савинці , Петрівське , Червоний Донець ) • Барвінкове • Близнюки ( Добровілля ) • Богодухів ( Полкова Микитівка , Шарівка ) • БороваВалки ( Сніжків ) • Вовчанськ ( Білий Колодязь , Жовтневе Друге , Старий Салтів ) • Великий Бурлук ( Шипувате ) • ДворічнаДергачіЗачепилівкаЗміїв ( Лиман , Соколове , Таранівка ) • ЗолочівІзюм ( Червоний Оскіл , Червоний Шахтар ) • КегичівкаКрасноград ( Хрестище ) • Краснокутськ ( Козіївка , Мурафа , Пархомівка ) • Куп'янськ ( Гусинка , Кіндрашівка , Сенькове ) • Лозова ( Панютине , Катеринівка , Краснопавлівка ) • Нова Водолага • Первомайський • Печеніги ( Мартове ) • Південне • Сахновщина ( Багата Чернещина , Лебедівка ) • Харків ( Люботин , Мерефа ) • ЧугуївШевченкове ( Волоська Балаклія )