Мартове
Мартове — село в Україні, в Печенізькому районі Харківської області, розташоване на східному березі Печенізького водосховища.
Територія сучасного Мартового була заселена з давніх часів. Археологи виявили тут неолітичні стоянки (V—IV тисячоліття до н. е.), поселення періоду бронзи (II тисячоліття до н. е.) та два давньослов’янські поселення. Одне з них — перших століть н. е.— пам’ятка т. зв. Черняхівської культури, друге — VIII—IX століть н. е.— належить сіверянам1.
Село виникло у другій половині XVII століття. Група переселенців: Б. Іванов, І. Хмельниченко, Л. Семченко, В. Лазаренко «с товарищи 157 человек» у 1666 році з дозволу уряду поселилися на Дінці біля Мартовецького «затону». Село почали називати Мартовети, а пізніше Мартове2.
Спочатку - козаки оселилися на острові, що його утворювала річка Сіверський Донець. Це був один із сторожових постів, заснованих тут, щоб відбивати напади невеликих загонів татар і подавати сигнал тривоги, коли наближалися значні сили ворога. Поселенцям для посіву відводилося по «осьми четвертей» (по 12 десятин) землі на душу, а також заливні луки.
У 1668 році татари зруйнували с. Мартове. 7 козаків було убито, а інших разом з жінками і дітьми татари забрали в полон. Коней і худобу відігнали. Але взятих у полон мартів’ян чугуївці встигли відбити, як це видно з донесення чугуївського воєводи3.
На початку XVIII століття, коли число жителів у селі збільшилося, на невеликому острівці стало тісно і козаки переселилися на лівий берег Дінця, село Мартова. За даними 1732 року, в Мартовій проживало 447 українських і 50 російських козаків4.
Жителі села займалися хліборобством, яке було основною галуззю господарства на Слобожанщині, і тваринництвом. Велике значення для розвитку тваринництва мали заливні луки. Почали розвиватись і промисли. Відомо, що в другій половині XVIII століття у Мартовій були гуральня і селітроварня, на яких працювали наймані робітники, здебільшого втікачі-кріпаки. В листуванні канцелярії слобідсько-українського губернатора з приводу робітних людей, що втекли від поміщика Милорадовича, зазначено, що наймані робітники були й на селітроварні Зашаловського в с. Мартовій5.
В кінці XVII і на початку XVIII століття найбільш родючі землі захопили козацька старшина й поміщики. Селянсько-козацькі маси зубожіли, втрачали свої наділи, потрапляли в кабалу до багатіїв. Рятуючись від тяжкого гніту, селяни поодинці й групами, інколи з сім’ями, тікали на вільні землі. Після указів Петра І 1705 і 1721 років, за якими втікачам загрожувала смертна кара, становище трудящого населення значно погіршилось. У другій половині XVIII століття панщина досягла чотирьох-п’яти днів на тиждень. Це було причиною численних виступів пригноблених мас проти поміщиків і старшини. Особливо посилюються виступи під час селянської війни під проводом О. Пугачова. Селяни все частіше палять панські маєтки, зорюють поміщицькі й старшинські землі, вирубують ліси. Так, у 1774 році жителі Печеніг і Мартової вирубали ліс, що належав харківському Покровському монастирю6.
Крім тяжкої праці на поміщика, виконання повинностей по лагодженню доріг та інших казенних споруд, трудящі Мартової страждали і від стихійних лих. Так, у липні 1848 року за один місяць померло від холери понад 200 чоловік7.
У 1861 році, після реформи, у Мартовій, як і по всій Слобожанщині, селянські наділи набагато зменшились, та й ті були обтяжені надмірними платежами. Значна кількість господарств не мала робочої худоби. Це прирікало бідняків на кабальну залежність від поміщиків і лихварів. Широких розмірів набрала така форма експлуатації, як відробітки. Бідніша частина селянства розорювалась, ставала наймитами або йшла в міста на промислові підприємства, поповнюючи ряди пролетаріату.
Недостатня кількість худоби в дрібних селянських господарствах і зв’язане з цим недостатнє угноєння землі, низької якості насіння для посіву, застосування примітивних знарядь обробітку землі були причиною частих неврожаїв. Так, у 1901 році в кількох губерніях України, в тому числі й на Харківщині, був недорід. У січні вже скінчилися всі запаси хліба і кормів для худоби. Почався голод. На цьому наживалися поміщики й куркулі. У Мартовій куркуль Гавря, який мав 40 десятин землі й «універсальну крамницю», за дуже високі проценти позичав біднякам хліб, давав у борг продукти й товари, необхідні в господарстві. Не маючи іншого виходу, вони змушені були йти до Гаврі, а потім у саму гарячу пору року — збирання врожаю — відробляти свій борг. Гавря так обплутав селян, що майже половина їх стала його боржниками. В 1905 році доведений до відчаю бідняк Антон Усик схопив стільця і поранив Гаврю. За це Усика було засуджено на каторжні роботи.
Напівголодне, жебрацьке існування породило невдоволення існуючим ладом. У середині листопада 1905 року почалися селянські заворушення у Вовчанському повіті. Піднялися на боротьбу проти поміщиків і жителі Мартової. Селяни палили поміщицькі маєтки, забирали хліб. Одним з організаторів повстання був Й. Ю. Нестойко із сусіднього с. Хотімлі, колишній вихованець землеробського училища, відомий уже поліції як агітатор. Активну участь брали мартів’яни Г. І. Пасмор, І. А. Подорожний, А. Ф. Коваль та інші. Повстання набрало такої сили, що харківський губернатор змушений був послати козачу сотню, яка жорстоко розправилася з селянами. Й. Ю. Нестойка 27 листопада 1905 року арештували у Вовчанську8.
Після поразки революції 1905—1907 рр. і проведення столипінської реформи розшарування селянства ще посилилось, погіршало й до того тяжке становище бідняків, все більше їх ішло в найми до Гаврі та інших куркулів.
Великих збитків селянські господарства зазнавали від стихійних лих. Так, у 1910 році в Мартовій 3 тис. десятин під хлібом знищили ховрахи, байбаки і клопи. Це завдало селу збитків на 60 тис. крб. І хоча Вовчанське повітове земство мало 7 агрономів, протягом літа жоден не був у Мартовій9.
Але остаточно підірвала економіку села імперіалістична війна 1914—1918 рр. Працездатні чоловіки були мобілізовані, багато господарств не мали тяглової сили і почали занепадати.
1 В. И. Митрофанова. Отчет о Кочетокской экспедиции 1960 г. Рукопись. Архів Інституту археології АН УРСР, стор. 18. Е. В. Махно. Памятники Черняховской культуры на территории УССР. Материалы и исследования по археологии СССР, вып. 82, стор. 50. И. П. Костюченко. Отчет о разведке 1949 года в Харьковской области. Рукопись. Архів Інституту археології АН УРСР, стор. 14.
2 А. Г. Слюсарский. Социально-экономическое развитие Слобожанщины XVII— XVIII вв., стор. 103.
3 Историко-статистическое описание Харьковской епархии, отд. IV, стор. 299—303.
4 Там же.
5 А. Г. Слюсарский. Социально-экономическое развитие Слобожанщины XVII— XVIII вв., стор. 280.
6 А. Г. Слюсарский. Социально-экономическое развитие Слобожанщини XVII— XVIII вв., стор. 435.
7 Историко-статистическое описание Харьковской епархии, отд. IV, стор. 302—303.
8 Революция 1905—1907 гг. на Украине. Сборник документов, т. 2, ч. I, стор. 706, 707.
9 Газ. «Харьковские губернские ведомости», 8 листопада 1910 р.
Населені пункти Харківської області: Балаклія ( Савинці , Петрівське , Червоний Донець ) • Барвінкове • Близнюки ( Добровілля ) • Богодухів ( Полкова Микитівка , Шарівка ) • Борова • Валки ( Сніжків ) • Вовчанськ ( Білий Колодязь , Жовтневе Друге , Старий Салтів ) • Великий Бурлук ( Шипувате ) • Дворічна • Дергачі • Зачепилівка • Зміїв ( Лиман , Соколове , Таранівка ) • Золочів • Ізюм ( Червоний Оскіл , Червоний Шахтар ) • Кегичівка • Красноград ( Хрестище ) • Краснокутськ ( Козіївка , Мурафа , Пархомівка ) • Куп'янськ ( Гусинка , Кіндрашівка , Сенькове ) • Лозова ( Панютине , Катеринівка , Краснопавлівка ) • Нова Водолага • Первомайський • Печеніги ( Мартове ) • Південне • Сахновщина ( Багата Чернещина , Лебедівка ) • Харків ( Люботин , Мерефа ) • Чугуїв • Шевченкове ( Волоська Балаклія )