Борова
Борова — селище міського типу, центр Борівського району Харківської області України. Розташована за 165 км від Харкова. Через Борову проходить залізниця Куп’янськ — Донбас. До найближчої залізничної станції Переддонбасівська — 2 км.
На заході, за 4 км від села, широким морем розлилось Червонооскільське водоймище, а між ним і селом, з півночі на південь, майже на 20 км простягнувся сосновий бір. Можливо, що саме від цього бору дістала назву маленька річка Борова, ліва притока Осколу, що протікає через село. Від річки, мабуть, походить назва села.
Сучасна Борова включає колишній хутір Боровий і слободу Борову. Відомо, що вже в 1698 році, на правому березі Осколу, біля Гороховатських скель, існувала т. зв. Гороховатська чоловіча пустинь — невеликий монастир. Згодом, у 1760 році, цей монастир розташувався на лівому березі Осколу, при впадінні річки Борової1. Можливо, що водночас з монастирем був заснований і хутір Боровий. Перша згадка в літературі про цей хутір датується 1773 роком2.
Приблизно в 1780—1784 рр. у Куп’янському повіті Харківського намісництва проведено перепис усіх земельних угідь. У цих документах згадується про два хутори з однаковою назвою — «Боровий».
Один із цих хуторів для тих часів був чималим населеним пунктом, він мав 35 дворів з населенням 247 чоловік.
Розташований хутір по обидва боки річки Борової3. Поблизу Піщаного озера та двох безіменних озер, обнесений огорожею з двома баштами, церквою і дерев’яними келіями, стояв монастир. Саме цьому монастиреві і належав хутір, населення якого обробляло монастирські землі3.
На лівому березі річки Борової був другий хутір Боровий, а землі його — по обидва боки річки. Цей хутір мав лише 3 двори, в яких жило 20 чоловік. Усі вони були кріпаками поміщиці Трекової.
Обидва хутори були заселені вихідцями з Правобережної України, т. зв. черкасами. В листопаді 1788 року монастир було ліквідовано, землі його та майно перейшли у власність держави, селян перевели в розряд економічних, а згодом — державних. Ось чому пізніше, в XIX столітті, хутір Боровий згадується в літературі як казенний хутір.
У 1794 році з території ліквідованого шість років тому монастиря перенесено до хутора Борового на лівому березі річки церкву, навколо якої розрослась слобода Борова4. Її населення поповнювалось також за рахунок колишніх військових з кірасирського полку, що після 25 років служби оселялись тут і наділялись невеличкими ділянками землі.
Населення хуторів, а потім і слободи Борової в основному займалося землеробством і тваринництвом. Вирощували жито, пшеницю, просо, овес, розводили велику рогату худобу, овець, подекуди розвивалось садівництво. Крім того, жінки пряли льон, коноплі, вовну, ткали полотно й сукно. Вироби йшли для власного користування, а іноді — на продаж.
Тривалий час Борова була невеликою слободою Гороховатської волості. В перші пореформені роки слобода мала лише 174 двори і близько 1400 жителів. Але вже тут працювала двокласна школа, щороку відбувалось два ярмарки. Пізніше кількість населення слободи значно збільшилась і досягла в 1885 році 4239 жителів5, у 1903 році — понад 5000 6. На початку XX століття слобода розрослась, особливо в напрямку до хутора Борового, з яким з’єдналась однобічною вулицею — Одноребрівкою. В слободі торгувало чотири лавки, щотижня в неділю збирався базар і щорічно відбувалось чотири ярмарки7. Борова серед навколишніх сіл поступово ставала торговельним центром. З 1903 року в ній перебувала волосна управа.
З розвитком капіталізму посилюється процес розорення трудового селянства. Поміщики і куркулі грабували селян, відбирали в них землі. Кількість зубожілих селянських дворів невпинно зростала, тим часом як поміщики зосередили в своїх руках кілька тисяч десятин землі, мали сотні пар волів, череди великої рогатої худоби. Жили вони не в Боровій, а в міських маєтках — у Куп’янську і Сватовому. Обробляли поміщицькі землі та доглядали худобу безземельні і малоземельні селяни за мізерну плату або ж за борги чи за оренду панської землі. В пошуках заробітку вони йшли на Дон, де їх нещадно експлуатували багаті козаки. Дехто йшов працювати на шахти Донбасу.
Малоземелля, поміщицький та куркульський гніт викликали невдоволення селян. У роки першої революції в Росії у селі були окремі випадки потрав поміщицьких посівів, спроби захопити врожай. Проте ці прояви класової боротьби селян мали індивідуальний характер, масових виступів ще не було. Щоб запобігти цим виступам, поміщики час від часу викликали стражників для охорони посівів та лісів.
Після революції 1905 року, під час столипінської реформи, і особливо в період першої світової війни, відбувається дальше розшарування селянства. Як і в інших місцях, у Боровій, поряд з безземельними та малоземельними господарствами, з’являються і куркульські господарства. Серед останніх найбільшим було господарство Колесника, що мав близько 40 десятин власної та орендував понад 300 десятин поміщицької землі. За часів першої світової війни цей куркуль купив усю орендовану землю.
Господарство Колесника збагачувалось за рахунок жорстокої експлуатації батраків та селянської бідноти. Щороку з весни він наймав на сезон 30—50 чоловік, крім десятка наймитів, що працювали постійно. Працювали вони від зорі до зорі, по 14—16 годин на добу, а одержували мізерну плату, якої не вистачало навіть для напівголодного існування. Ще менше платив куркуль своїм постійним робітникам — наймитам. Селяни змушені були йти до куркуля за позикою і потрапляли в кабалу. Так повторювалось з року в рік. Жорстоко експлуатували селян й інші куркулі.
Коли до Борової дійшла звістка про перемогу Лютневої революції, селяни спалили куркульську економію Колесника і зажадали розподілу землі. Але Лютнева революція не вирішила питання про землю, ніяких особливих змін у становищі селян не сталось.
1 Историко-статистическое описание Харьковской епархии, отд. 1. М., 1852, стор. 233.
2 Д. И. Багалей. История колонизации степной окраины Московского государства. М., 1887, стор. 553.
3 Харківський облдержархів, ф. 24, оп. 3, спр. 7, арк. 100, 101.
4 Историко-статистическое описание Харьковской епархии, отд. 1, стор. 235.
5 Волости и важнейшие селения Европейской России. СПб. Вип. 3, 1885, стор. 31.
6 Географическо-статистический словарь Российской империи, т. 7, СПб., 1903, стор. 260.
7 Волости и важнейшие селения Европейской России, стор. 31.
Населені пункти Харківської області: Балаклія ( Савинці , Петрівське , Червоний Донець ) • Барвінкове • Близнюки ( Добровілля ) • Богодухів ( Полкова Микитівка , Шарівка ) • Борова • Валки ( Сніжків ) • Вовчанськ ( Білий Колодязь , Жовтневе Друге , Старий Салтів ) • Великий Бурлук ( Шипувате ) • Дворічна • Дергачі • Зачепилівка • Зміїв ( Лиман , Соколове , Таранівка ) • Золочів • Ізюм ( Червоний Оскіл , Червоний Шахтар ) • Кегичівка • Красноград ( Хрестище ) • Краснокутськ ( Козіївка , Мурафа , Пархомівка ) • Куп'янськ ( Гусинка , Кіндрашівка , Сенькове ) • Лозова ( Панютине , Катеринівка , Краснопавлівка ) • Нова Водолага • Первомайський • Печеніги ( Мартове ) • Південне • Сахновщина ( Багата Чернещина , Лебедівка ) • Харків ( Люботин , Мерефа ) • Чугуїв • Шевченкове ( Волоська Балаклія )