Красноград

     Kрасноград (до 1922 року — Костянтиноград) — місто районного підпорядкування, центр Красноградського району Харківської області, розташоване на р. Берестовій,  за 101 км на південний захід від Харкова. Через місто проходить автомагістраль Москва — Сімферополь. Від залізничного вузла Красноград (до 1964 року — станція Костянтиноград) відходять лінії на Дніпропетровськ, Полтаву, Харків, Лозову.
     Початком заснування міста було спорудження у 1731—1733 рр. Бєльовської фортеці у складі т. зв. Української лінії — системи оборонних укріплень від Дніпра до Сіверського Дінця. Назву свою ця фортеця дістала, очевидно, від назви міста Бєльова, звідки прибув на будівництво оборонної лінії Бєльовський полк. У 1733 році на Українській лінії для постійної сторожової служби були розміщені двадцять ландміліцьких полків. Управління Ландміліцького корпусу з 1735 по 1764 рік перебувало в Бєльовській фортеці. 
     Залишки фортеці збереглися до наших днів. Майже півстоліття вона була важливим опорним пунктом у боротьбі з татарськими ордами. Це була велика земляна споруда у формі квадрата з бастіонами по кутах. В середині розміщувалися казарми, пороховий погріб, цейхгауз. Навколо фортеці оселилися перші мешканці майбутнього міста — переважно російські селяни-однодворці та козаки з Правобережної України¹. 
     У зв’язку з частими нападами татар та господарськими труднощами населення селища зростало повільно; перших переселенців російський уряд заохочував всілякими обіцянками і пільгами. І все ж козацька старшина разом з російськими дворянами та воєводами, поступово прибираючи до своїх рук кращі землі, нещадно експлуатували поселенців. Поряд з виконанням сторожової служби вони займалися землеробством, скотарством, ремісництвом, рибальством, торгували різними сільськогосподарськими продуктами і ремісничими виробами. 
     З розвитком торгівлі з’являються перші ярмарки — в 1745 році їх було вже три. Сюди приїздили купці з Коломни, Калуги, Орла, Тули, Старого Оскола, Вітебська, Курська, Бєлгорода та з багатьох українських міст². У 1756 році на кошти держави тут побудували 16 крамниць і 2 шинки, які здавалися в оренду купцям та міщанам. В 70-х рр. XVIII століття були споруджені перші житлові будинки з цегли, що вироблялася на місцевому Хомутівському заводі, заснованому в 1766 році. До наших днів на теперішній Полтавській вулиці міста збереглися два будинки з виразними прикметами архітектури тієї доби. Найкращим був т. зв. генералітетський будинок, де перебувало управління Ландміліцького корпусу. У 1775 році із скасуванням Запорізької Січі та створенням Азовської губернії сюди перенесено головне управління губернії, яке перебувало тут до 1777 року. В наступному році Бєльовська фортеця стала повітовим центром Азовської губернії. На цей час вона втратила будь-яке оборонне значення і указом Катерини II у 1784 році була перейменована на місто Костянтиноград. На кінець 70-х рр. XVIII століття в місті налічувалося 306 жителів чоловічої статі. Певну уяву про соціальну структуру населення цього часу дає «Опис міст і повітів Азовської губернії 1779 року». За даними опису, воно складалося з 83 міщан, 25 цехових ремісників, 66 «різного звання жителів» та 132 купців³. Костянтиноградські купці збували шовк російським шовковим мануфактурам. Ще в 1757 році Сенат видав указ, в якому вимагав від місцевих властей повідомити селян Української лінії, щоб вони виробляли шовк. Всім, хто бажав зайнятися шовківництвом, пропонувалося відвідати Бєльовську фортецю і ознайомитися з виведенням шовкопрядів⁴. 
     Шовківництво розвивалося в місті і в наступні роки. У 1779 році тут були шовкові державні «заводи»⁵. Обладнання такого «заводу» було нескладним: біля тутових плантацій будували дерев’яні сараї, де стояли покриті рогожами столи, на них годували шовкопрядів. В другому приміщенні стояли дерев’яні мотальні, на які намотували шовк⁶. 
     Чимало жителів міста займалося ткацьким промислом. Власники ткацьких верстатів об’єднувалися в цех. У 1805 році до міста прибула група німців-колоністів. Це були вихідці з Бранденбурга, Австрії, Саксонії, які займалися виробництвом сукна. «Суконним фабрикантам» та «майстрам» спорудили сорок будинків і виділили 195 дес. землі. Вже у 1819 році на новозбудованих фабриках було вироблено 4495 аршинів сукна⁷. 
     На цей час у Костянтинограді — повітовому місті Полтавської губернії⁸ — проживало 1402 чоловіки. 6,4 проц. з них становили ремісники, близько 7 проц.— купці, решта займалася сільським господарством⁹. За відомостями Костянтиноградської ратуші, тут було 32 крамниці, 4 кузні, 1 вітряк. Збереглися плани міста, датовані 1841 і 1850 роками. На них позначені не тільки квартали, але й окремі будинки, вказані назви деяких вулиць. Квартали здебільшого чотирикутні, вулиці прямі і досить широкі. Місто було мальовничим і затишним, особливо влітку. Його прикрашав Казенний сад з могутніми дубами, каштанами і плодовими деревами. Залишки цього саду збереглися до наших днів. На середину XIX століття в місті проживало 2289 чоловік¹⁰. Влітку тут зупинялося багато заробітчан, що йшли на південь країни. «В літній час через місто,— писав М. Арандаренко у 1852 році,— проходить не менше як 70 тисяч чорноробів у Новоросійський край, в Крим і Ставропольську губернію для заробітків»¹¹. 
     До них приєднувалося також багато костянтиноградців. Тільки в 1861 році 118 жителів міста одержали паспорти і 194 тимчасові білети¹². Міські низи, що не мали змоги прожити з свого господарства, змушені були шукати також додаткових засобів до існування, працюючи по найму у власників мануфактур, в навколишніх поміщицьких економіях. Відхід на заробітки особливо посилився після реформи 1861 року. За відомостями 1864 року, в Костянтинограді налічувалося 380 ремісників, серед них найбільше (144 чол.) столярів, теслярів, стельмахів, за ними йшли шевці, кравці та інші¹³. На цей час у місті проживав 3231 чоловік. Тут було 4 салотопні заводи, 2 маслоробні, 2 цегельні заводи, кілька підприємств виробляли солдатське сукно. У 1879 році на підприємствах міста було зайнято всього 76 чоловік¹⁴. На початку XX століття в місті налічувалося 482 ремісники¹⁵; на 18 дрібних підприємствах — шкіряних заводах, сукновальнях, цегельнях, мукомельнях — працювало 343 робітники¹⁶, які зазнавали всіх страхіть капіталістичної експлуатації — працювали по 12—14 годин на добу, виконуючи важку, переважно ручну, роботу, а одержували за це мізерну плату. «Не життя то було, а каторга,— згадує колишній робітник костянтиноградських млинів В. М. Кокоша.— Під загрозою голодної смерті ми мусили погоджуватися на всі умови хазяїв. Працювали по 12 годин в тяжких умовах, про полегшення праці не можна було й слова сказати. А коли робітник хворів, то його зовсім виганяли з роботи, бо хвора людина не потрібна була господарю»¹⁷. Навіть діти за мізерну плату повинні були працювати нарівні з дорослими. Колишній директор районної друкарні О. А. Соболевський пригадує, як йому доводилося «виходити в люди» в друкарні Іцковича: «Хазяїн не тільки примушував нас працювати в друкарні, але й часто посилав на інші роботи до себе додому. Нам, колишнім учням, доводилось нянчити дітей, ходити в крамницю, колоти дрова. А заробіток був такий, що іноді і на хліб не вистачало»¹⁷. 
     Не кращим було і становище трудящого селянства. На кінець XIX століття населення Костянтинограда помітно зросло за рахунок переселенців з північних губерній Росії; розвиткові міста сприяло також будівництво у 1895—1897 рр. залізниці Полтава — Лозова. За даними першого всеросійського перепису населення, в місті проживало 6455 чол., з них 6163 чол. постійних жителів. З усієї кількості населення 2085 працювали в сільському господарстві¹⁸. 
     На 1880 рік за костянтиноградською громадою числилось 9281 крб. недоїмок, з яких значна частка припадала на викупні платежі¹⁹. 
     В користуванні сільського населення всього Костянтиноградського повіту, яке налічувало 250 тис. чоловік, було тільки 225 тис. дес. землі, тобто в середньому по 0,9 дес. на чоловіка²⁰. Наділ більшості селян не забезпечував самостійного ведення господарства, і вони змушені були йти в кабалу до поміщиків та куркулів. 
     З власних земельних ділянок селяни повіту щорічно задовольняли тільки близько чверті своїх потреб у хлібі, а решту доводилось позичати під обробіток у поміщика чи куркуля²¹. 
     Гноблене поміщиками та глитаями селянство повіту бралося за зброю. Поступово визрівали умови для спільних революційних виступів сільських трудівників і робітників Костянтиноградщини. 
     Повстання селян Полтавської і Харківської губерній у 1902 році почалося, як відомо, в Карлівській економії герцогів Мекленбург-Стреліцьких, де працювало 6 тисяч найманих робітників. Виступи селян висвітлювались на сторінках ленінської «Искры». «В Костянтиноградському повіті Полтавської губернії — бунт, — говорилося в одній із кореспонденцій за 1 травня 1902 року. — Вбито управителя, бунтує кілька сіл. В Карлівці зібрано війська 1500 чоловік»²². 
     Три тижні не згасало полум’я селянського руху, що охопило більшість населених пунктів повіту. Тільки з 28 березня по 3 квітня 1902 року, за неповними даними, було розгромлено 38 поміщицьких економій. 
     Царські сатрапи вчинили жорстоку розправу над повстанцями. їх катували і розстрілювали, судили і засилали на каторгу. Колишній директор Красноградського краєзнавчого музею П. Я. Зеленов розповідає, як, проїжджаючи залізницею мимо Карлівського маєтку, він, тоді шістнадцятирічний хлопець, побачив жахливу картину. В середині величезного натовпу стояли лави. До них були прив’язані селяни. Солдати шмагали їх батогами. А щоб заглушити крики катованих і плач їхніх матерів та дружин, офіцер викликав на місце екзекуції полкових музикантів і звелів їм грати вальс²³. 
     Революційні виступи в місті не припинялися. 11 червня 1906 року на центральній площі, де зібралися не тільки місцеві робітники та селяни, але й жителі деяких сіл повіту, що прибули на базар, почали читати і коментувати газету. Поліцейський наглядач і кілька городових спробували заарештувати читців і розігнати натовп. Але народ відтіснив поліцейських. Наглядач кинувся тікати, шукаючи порятунку в поліцейському управлінні, де стояв у засідці загін кінних стражників. Один з учасників виступу звернувся до справника, який командував загоном, з вимогою покарати наглядача за те, що той дуже грубо поводився з людьми. Справник замість відповіді вихопив револьвер і застрелив робітника. З допомогою двох рот Севського полку була здобута «перемога» над беззбройними людьми, двох чоловік убито, кілька поранено²⁴. В похоронах жертв контрреволюції, що відбулися 12 червня 1906 року, взяло участь понад тисячу чоловік. Багато костянтиноградців проводжали своїх товаришів в останню путь з червоними стрічками²⁵. Після цих подій костянтиноградський справник доповідав прокуророві Полтавського окружного суду, що настрій у місті і навколишніх селах залишається дуже тривожним²⁶. 
     Після поразки революції місцеві багатії нещадно мстилися трудящим за їхні революційні виступи. У зв’язку з скороченням виробництва підприємці звільняли з роботи насамперед найактивніших робітників. 
     Дуже тяжкими були ці роки і для трудящого селянства. Продавши за безцінь свої наділи куркулям, сотні селян покинули рідні місця і потяглися на заробітки, багато хто з них поїхав шукати кращої долі в Сибір. 
     Жорстоке економічне гноблення, темрява, цілковите політичне безправ’я — ці риси життя трудящих дореволюційної Росії були характерними і для трудівників Костянтинограда. 
     Навіть у зовнішньому вигляді міста досить виразно проявлялись соціальні контрасти. В центрі — особняки, з чудовими садами, обнесені високими парканами. Тут були будинки місцевих урядовців і духівництва. А на околицях — оселі робітників та сільської бідноти: глиняні хати, прогнилі бараки. Тут же тулилися і чорнороби-поденники, що прийшли до міста, шукаючи заробітку. 
     В російському парламенті, що був карикатурою на народне представництво, Костянтиноградський повіт репрезентували великі поміщики: Шейдеман — у третій Думі, Герценвіц і Гриневич — у четвертій. 
     Характерною була картина виборів у Костянтиноградському повіті до 4-ї Державної думи. Місто Костянтиноград з повітом мало обрати на губернський з’їзд свого виборщика. В день виборів — 29 вересня 1912 року — в Костянтиноград прибуло багато поліцейських, шпиків і зграї царських прислужників у рясах, які активно втручалися у вибори, допомагали фальсифікувати результати їх. Троє попів незмінно чергували біля входу до Народного дому, де відбувалися вибори, нав’язували бюлетені з прізвищем міського голови — чорносотенця П. Білого. Не обійшлося і без прямих підтасовок. Внаслідок таких махінацій виборщиком був проголошений багатій Білий. 
     Трудящим, по суті, не подавалась медична допомога. На весь повіт була одна лікарня, а тільки в місті проживало 8209 чоловік населення²⁷. 
     В Костянтинограді діяли 2 гімназії, учительська семінарія та кілька училищ, але для дітей трудящих ці заклади були недоступними. Наприкінці XIX століття 63,2 проц. населення міста було неписьменним²⁸. У 1896 році по всьому Костянтиноградському повіту навчалося тільки З1,8 проц. дітей шкільного віку²⁹. 
     В січні 1900 року повітове земство відкрило в Костянтинограді безплатну ремісничу навчальну майстерню, яка мала готувати робітників, «що вміють доглядати за сільськогосподарськими машинами та знаряддями»³⁰. В школі навчалося не більше як 60 чоловік з усього повіту. 

1   Записки Одесского общества истории и древностей, т. 3, Одесса, 1853, стор. 301. 
2   И. Ф. Павловский. Статистические сведения о Полтавской губернии сто лет назад, Полтава, 1905, стор. 69. 
3   Записки Одесского общества истории и древностей, т. 3, стор. 300. 
4   А. Г. Слюсарский. Социально-экономическое развитие Слобожанщини XVII— XVIII вв., стор. 220—221. 
5   Записки Одесского общества истории и древностей, т. 3, стор. 300. 
6   А. Г. Слюсарский. Социально-экономическое развитие Слобожанщини XVII— XVIII вв., стор. 223. 
7   «Журнал Министерства государственных имуществ», 1854, № 10, стор. 8, 27. 
8   Повітовим центром Полтавської губернії Костянтиноград став у 1802 році. 
9   Журн. «Киевская старина», 1902, № 10, стор. 10—11. 
10 Н. Маркевич. О народонаселении Полтавской губернии, К., 1855, таблиця № 17. 
11 Н. Арандаренко. Записки о Полтавской губернии, ч. III, Полтава, 1852, стор. 256. 
12 Географическо-статистический словарь Российской империи, т. II, стор. 172. 
13 Памятная книжка Полтавской губернии на 1865 год, Полтава, 1865, стор. 101—102. 
14 ЦДІА УРСР, ф. 1191, оп. 1, спр. 63, арк. 12. 
15 Кустари и ремесленники Полтавской губернии, Полтава, 1913, стор. 10—11. 
16 ЦДІА УРСР, ф. 320, оп. 1, спр. 1076, арк. 159—160. 
17 Газ. «Зоря», 20 вересня 1957 р. 
18 Первая Всеобщая перепись населения Российской империи. 1897 г., XXXIII, Полтавская губерния, СПб., 1904, стор. 3. 
19 ЦДІА УРСР, ф. 1191, оп. 1, спр. 63, арк. 41. 
20 Крестьянское движение в Полтавской и Харьковской губерниях в 1902 г., стор. 7. 
21 Революционные события 1905—1907 гг. на Полтавщине. Документы и материалы, X., 1957, стор. 9. 
22 Искровские организации на Украине. Сборник документов и материалов, К., 1950, стор. 225. 
23 Журн. «Прапор», 1960, № 4, стор. 80. 
24 Революционные события 1905—1907 гг. на Полтавщине, стор. 190—191. 
25 ЦДІА УРСР, ф. 320, оп. 1, спр. 431, арк. 263. 
26 Революционные события 1905—1907 гг. на Полтавщине, стор. 191. 
27 Статистический справочник по Полтавской губернии на 1914 год, стор. 21. 
28 Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г., XXXIII, Полтавская губерния, стор. 1. 
29 Ежегодник Полтавского губернского земства на 1897 г., Полтава, 1897, стор. 337. 
30 ЦДІА УРСР, ф. 575, оп. 1, спр. 197, арк. 1. 

Населені пункти Харківської області: Балаклія ( Савинці , Петрівське , Червоний Донець ) • Барвінкове • Близнюки ( Добровілля ) • Богодухів ( Полкова Микитівка , Шарівка ) • Борова • Валки ( Сніжків ) • Вовчанськ ( Білий Колодязь , Жовтневе Друге , Старий Салтів ) • Великий Бурлук ( Шипувате ) • Дворічна • Дергачі • Зачепилівка • Зміїв ( Лиман , Соколове , Таранівка ) • Золочів • Ізюм ( Червоний Оскіл , Червоний Шахтар ) • Кегичівка • Красноград ( Хрестище ) • Краснокутськ ( Козіївка , Мурафа , Пархомівка ) • Куп'янськ ( Гусинка , Кіндрашівка , Сенькове ) • Лозова ( Панютине , Катеринівка , Краснопавлівка ) • Нова Водолага • Первомайський • Печеніги ( Мартове ) • Південне • Сахновщина ( Багата Чернещина , Лебедівка ) • Харків ( Люботин , Мерефа ) • Чугуїв • Шевченкове ( Волоська Балаклія )