Багата Чернещина
Багата Чернещина — село в Україні, в Сахновщинському районі Харківської області, розташоване в мальовничій місцевості на південному заході району. Біля села, попід крутою горою, і далі (через широкі родючі лани та луки) в’ється глибока й багата на рибу річка Оріль (притока Дніпра). Протікає вона зі сходу на захід. З півночі на південь село перетинає річка Багата, що впадає в Оріль. На південній околиці села — густий ліс. Відстань від села до районного центру — 37 км, до автомагістралі Москва — Сімферополь — 15 км, до найближчої залізничної станції Перещепине — 27 км.
Найдавніші поселення людини, рештки яких виявлені біля с. Великих Бучок, археологи відносять до часів неоліту (V—IV тисячоліття до н. е.)1.
Перші ж письмові згадки про населений пункт зустрічаються в другій половині XVIII століття. Так, в «Описи хуторов и слобод, находящихся за Украинской линией» (1760 р.) вказується, що на р. Орілі в 1756 році було засновано хутір полтавського христовоздвиженського монастиря з трьома жителями.
Спершу тут оселилися самі ченці, які згодом почали давати притулок селянам-утікачам, що шукали собі долі і щастя по неосяжних просторах малозаселених у ті роки місцевостях. Засновники поселення дозволяли переселенцям будувати хати, оселятися з сім’ями, вимагаючи за це виконувати ряд робіт: пасти монастирську худобу, ловити рибу для монастиря тощо.
У 1777 році було проведено межування і складено план села, яке належало до володінь монастиря. У цьому плані зазначалося, що в селі Чернещині землі 6000 десятин, а жителів — 215 чоловіків і 179 жінок.
Місцеве населення, крім землеробства, займалося полюванням, рибальством та бджільництвом. Частина селян, за свідченням сучасників, чумакувала, посилаючи по десять та більше возів у Крим по сіль та на Дон за рибою. Інші привозили з Бєлгорода для продажу вапно та алебастр.
З усіх боків Багата Чернещина була оточена поміщицькими землями. Якось поміщик Милорадов вирішив захопити до своїх рук ласий шмат землі, що належав монастиреві. Не гаючи часу, він написав до сенату в Петербург, щоб йому дозволили взяти поселенців під свою опіку, бо, мовляв, хутір не приборканий і нікому не підкоряється. Але монастир відстояв свої права, бо йому було невигідно, щоб ці доходна землі відійшли до поміщика.
У 1786 році за указом Катерини II монастирські вотчини на Україні були відібрані й перейшли в казну. Відтоді жителі Багатої Чернещини почали називатись державними селянами. Від цього становище населення хоч дещо і поліпшилось, але залишалося важким. Будучи феодально залежними від держави і користуючись казенною землею, державні селяни змушені були платити різні податки, грішми і натурою, відбувати підводну, шляхову, постійну та інші повинності.
У майновому відношенні державні селяни не були однорідними, серед них виділяється більш заможна частина.
У більшості ж селянських господарств після сплати податків хліба не вистачало до нового урожаю. А в неурожайні роки, які траплялися досить часто, селянин не міг сплатити і податків. За ним рахувалась недоїмка, яку він повинен був сплатити в наступному році.
Постійні злидні, тяжкі умови праці й побуту призводили до поширення серед населення пошесних хвороб. Селяни часто помирали від тифу, холери, цинги. Особливо тяжкими були 1848—49 рр., коли на село обрушились неврожай, голод, епідемія холери та цинги. Цілі сім’ї вимирали. На весь Костянтиноградський повіт у цей час був один повітовий лікар, який переїздив з одного села в інше. За ці два роки в селі з 1562 чоловік померло 411. Загинуло від нестачі кормів понад тисячу голів великої рогатої худоби і багато овець2.
Після реформи 1861 року процес розшарування селянства посилився. З одного боку, зростало число бідноти, з другого — збільшувалась кількість заможних куркульських господарств. Так, якщо в 1888 році в селі було 10 господарств, які мали самі лише садиби без орної землі3, то в 1900 році таких господарств уже стало 56. За той же час кількість господарств, які мали орної землі від 15 до 50 десятин, збільшилась з 46 до 139 4.
Тяжке становище біднішої частини селян ставало ще більш нестерпним від сваволі урядовців. У 1893 році в селі почався масовий падіж великої рогатої худоби. Ні на яку допомогу в той час ніхто не міг сподіватися. Представники влади вирішили: знищити всю велику рогату худобу в селі, не задумуючись, що через це десятки сімей втратять засіб до існування. Коли жінки зібралися і почали просити не забивати їх здорових корів, начальство побачило в цьому бунт, негайно викликало солдатів і поліцію. Всіх жінок заарештували і віддали до суду, який виніс вирок: оштрафувати кожну з жінок — на 25 карбованців. Їх чоловіків прилюдно на сільській площі висікли різками.
Селяни обробляли землю найпростішими знаряддями. В 1900 році 549 господарств села мали в своєму користуванні 262 однолемішні плуги, з них 27 дерев’яних, 140 рал, 814 борін з дерев’яними і залізними зубцями та 78 дерев’яних котків.
Один із старожилів пригадує: «Якось батько вручну посіяв жито по стерні і тільки було зібрався волочити дерев’яною бороною, коли дивиться — чабан жене овець. Батько гукнув чабанові — і, коли той підійшов, дав йому жменю тютюну, щоб він прогнав отару по посіву. Вівці проборонували землю краще, ніж дерев’яна борона. Така була агротехніка». Тому й не дивно, що врожаї на той час були дуже мізерні.
Населення животіло в темряві і неписьменності. За подвірним переписом 1889 року, на 1890 селян припадало лише 85 письменних чоловіків, не було жодної письменної жінки. В школі навчалося всього 32 хлопчики і тільки одна дівчинка5.
Тяжкі умови життя, розорення найбідніших господарств призводили до того, що значна частина селян змушена була йти на заробітки в Катеринослав, на цукроварні, найматися до місцевих поміщиків і німців-колоністів. У 1888 році на заробітки пішло 93 чоловіки.
Революція 1905—1907 рр. знайшла відгук і серед селян Багатої Чернещини. Бідняки підпалювали будівлі поміщиків і багатіїв. Розправи над учасниками виступу вчинили місцеві багатії. На сході, де верховодили куркулі, було вирішено вислати з села найбільш активних «бунтарів» — Д. М. Шарафана, П. М. Бебиха, С. А. Скубрія та інших. Їх заслали до Сибіру. Після цієї розправи в селі настало тимчасове затишшя.
В період столипінської аграрної реформи процес розшарування селянства посилився. Заможні селяни переселилися на хутори. Бідняки, одержавши земельні наділи, продавали їх за безцінь куркулям і остаточно пролетаризувались.
Перша світова війна ще більше розорила господарства малоземельних селян. Число безземельних збільшилось.
Напередодні 1917 року в селі 83 куркульські господарства володіли 3000 десятин землі, а 610 бідняцьких та середняцьких — лише 1700 десятинами. 100 господарств були зовсім безземельні. 282 бідняцькі господарства не мали ні коней, ні корів. Безтяглові селяни віддавали свої земельні ділянки в оренду куркулям, а самі йшли в найми.
Незважаючи на безвихідне становище, в якому опинилось найбідніше селянство, частина населення Багатої Чернещини ще сподівалася, що уряд після війни відбере землю у поміщиків і наділить нею безземельних. Тим більше, що хтось у 1914 році у волості поширив чутку: уряд вже закупив землю біля Шляхової та Карлівки і буде роздавати її селянам. Селяни запасалися посвідченнями у волості про майновий стан, щоб потім одержати землю. Волосний староста видав таких посвідчень понад сто6.
Але дуже швидко ці ілюзії були розвіяні. Селяни прийшли до думки про необхідність відібрати землю силою. Коли в 1917 році до Багатої Чернещини приїхав представник Тимчасового уряду Рябокобилко з особистою охороною і почав збирати підписи, щоб закріпити недоторканність землі і майна куркулів, це викликало обурення бідноти. Рябокобилка і його охорону побили мало не до смерті.
1 О. Тахтай. Передісторичні розшуки в межах Полтавської округи в роках 1926—1928. Антропологія, II, К., 1929, стор. 251.
2 И.Дьяков. Заметки о заселении земель и о владении ими в Константинеградском уезде, Журнал Министерства государственных имуществ, I860, ч. XXII, стор. 69—70.
3 Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губернии, т. XIV. Константине градский уезд. Полтава, 1894, стор. 140.
4 Материалы подворной переписи Полтавской губернии в 1900 году, Константиноградский уезд, Полтава, 1906, стор. 15.
5 Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губернии, т. XIV, Константиноградский уезд, стор. 139.
6 Полтавський облпартархів, ф. 7, оп. 2, спр. 70, арк. 4.
Населені пункти Харківської області: Балаклія ( Савинці , Петрівське , Червоний Донець ) • Барвінкове • Близнюки ( Добровілля ) • Богодухів ( Полкова Микитівка , Шарівка ) • Борова • Валки ( Сніжків ) • Вовчанськ ( Білий Колодязь , Жовтневе Друге , Старий Салтів ) • Великий Бурлук ( Шипувате ) • Дворічна • Дергачі • Зачепилівка • Зміїв ( Лиман , Соколове , Таранівка ) • Золочів • Ізюм ( Червоний Оскіл , Червоний Шахтар ) • Кегичівка • Красноград ( Хрестище ) • Краснокутськ ( Козіївка , Мурафа , Пархомівка ) • Куп'янськ ( Гусинка , Кіндрашівка , Сенькове ) • Лозова ( Панютине , Катеринівка , Краснопавлівка ) • Нова Водолага • Первомайський • Печеніги ( Мартове ) • Південне • Сахновщина ( Багата Чернещина , Лебедівка ) • Харків ( Люботин , Мерефа ) • Чугуїв • Шевченкове ( Волоська Балаклія )