Запорізька область

     Запорізька область утворена 10 січня 1939 року.
     Люди на території області жили з найдавніших часів. На південній околиці селища Федорівни Запорізького району, в урочищі Круглику досліджено залишки одного з найдавніших стійбищ раннього палеоліту (300—100 тис. років тому). Недалеко від села Петро-Свистунового Вільнянського району, біля скелі Орла, виявлено палеолітичну стоянку, що існувала приблизно 100—40 тис. років тому. Біля цього ж села відомі ще 7 стоянок пізнього палеоліту (40—13 тис. років тому — Балка Дубова, Кайстрова Балка, Осокорівка та інші)1. На берегах рік Дніпра, Берди та Молочної відомо близько 20 пам’яток доби неоліту (VII—IV тисячоліття до н. е.). Найкраще досліджені з них могильники Вільнянський та Вовнізький поблизу Запоріжжя.
     Унікальною пам’яткою неоліту є святилище — Кам’яна могила поблизу Мелітополя, в долині степової річки Молочної. Тут височить мальовничий бугор (площа близько 3 га) з пісковикових глиб, під навісами яких, на стелях гротів, вибиті зображення чаклуна, тварин — биків, коней та оленя, риболовні сіті, ступні ніг тощо. Це святилище існувало протягом V—І тисячоліть до н. е., тобто і в добу бронзи2. На той час південно-східні степи виявились густо заселеними. На території області збереглось понад сто пам’яток доби бронзи (III—І тисячоліття до н. е.). Найбільш відомі — залишки поселень в урочищах Середньому Стогу (поблизу Дніпрогесу), Дурній Скелі (біля шлюзу Дніпрогесу), поблизу м. Токмака, в районі Білозерського лиману, а також поховання, виявлені поблизу сіл Троїцького, Новопилипівки, Зарічного, Костянтинівни Мелітопольського району та міста Бердянська. На околиці Запоріжжя знайдено форми для відливання бронзових речей доби пізньої бронзи.
     В VII ст. до н. е. на територію Північного Причорномор’я вторглися скіфи. Вони залишили після себе чимало курганних пам’яток. Найвизначнішими серед них є кургани Мелітопольський, Солоха та розкопаний у 1969 році курган Гайманова могила, що поблизу с. Балок Василівського району. В них знайдено справжні шедеври мистецтва, зокрема срібну та золоту оковки сагайдака для стріл, золотий посуд, золотий гребінь, на яких зображено сцени битви кінних та піших воїнів, побутові епізоди з життя скіфів тощо. Зображення на вазі з Гайманової могили дають змогу поновому висвітлити питання соціального устрою та етнографічних особливостей Скіфії у IV ст. до н. е. Збереглися залишки великого скіфського поселення на Дніпрі — т. зв. Кам’янського городища (виникло наприкінці V ст. до н. е.). Воно було розташоване на лівому (східному) березі сучасного Каховського водоймища, а точніше — на дюнних пагорбах поблизу міста Кам’янки-Дніпровської та Великої Знам’янки, займало площу близько 1200 га. Городище мало земляні укріплення, було основним ремісничим центром, який постачав залізні знаряддя праці та зброю скіфським степовим племенам. Виникнення цього городища свідчило про початок поступового переходу скіфського кочового населення до осілості. Центральну, добре укріплену його частину, становило Знам’янське городище, яке, певно, правило за адміністративний центр Скіфії. Саме тут і розкопано знаменитий курган, що має назву Солоха.
     Протягом II ст. до н. е. нові кочівники — скотарі-сармати, зламавши опір скіфів, посіли панівне становище в степах Приазов’я і Північного Причорномор’я. Вони витіснили частину скіфів до Криму і на Дунай, решту підкорили. Сармати залишили після себе курганні поховання в Кизиярській балці поблизу Мелітополя, на території нинішніх сіл Новопилшгівки, Долини, на лівобережжі Дніпра — в Новогригорівці, місті Кам’янці-Дніпровській.
     Серед археологічних пам’яток Запорізької області є й такі, що належать стародавнім східнослов’янським племенам. Зокрема, є поселення і могильники черняхівської культури, які належали антам (II—VI ст. н. е.). Найбільш відомі з них могильники — біля села Привітного (Запорізький район), Кам’янського (Василівський район) та міста Кам’янки-Дніпровської3.
     Після сарматів через безмежні степові простори Приазов’я проходили різні тюркські племена, яких приваблювали багаті на різнотравні корми пасовиська, зрошувані численними річками з великими заплавами та луговими просторами, що сприяло розвитку скотарства. З кінця IV ст. н. е. тут уже кочували гунни, яких у VI ст. витіснили авари, а останніх у VII ст.— хозари. Всі вони розоряли землю антів, грабували її та поневолювали місцеве населення. Після розгрому Хозарського каганату 966 року київським князем Святославом найнебезпечнішими в степах стали печеніги, яких Візантія нерідко використовувала в боротьбі проти давньоруської держави.
     З середини XI ст. приазовські степи були захоплені половцями, і слов’яни почали називати їх «половецьким полем». У басейні річки Молочної виникли половецькі поселення — вежі. Про тривале перебування кочівників у запорізьких степах свідчать понад 50 кам’яних скульптур-баб, переважно в Мелітопольському, Приморському, Кам’янсько-Дніпровському і Токмацькому районах.
     У першій половині XIII ст., коли на Русь сунулась страшна небезпека зі сходу — монголо-татарська навала, київський, галицький, волинський, чернігівський, путивльський, курський, трубчевський і смоленський князі, об’єднавшись з половцями, вирушили з своїми збройними загонами вглиб половецького степу проти монголо-татар. Збір військ та їх об’єднання відбулися в районі острова Хортиці4. Але у вирішальній битві 16 червня 1223 року на річці Калці монголо-татари, використавши неузгодженість дій руських князів, розбили війська руських і половців.
Заволодівши на початку 40-х років приазовськими землями, монголо-татари змітали з лиця землі цілі поселення, знищуючи місцеве населення або захоплюючи його в полон. Через це приазовські степи стали майже безлюдними.
     З XV ст. джерелом незліченних бідувань народу стало Кримське ханство, що відокремилось від Золотої Орди. Татарські орди чинили спустошливі набіги на міста і села, винищували і виганяли в рабство тисячі людей. Крим став одним з найбільших центрів торгівлі невільниками на Близькому Сході.
     У зв’язку з посиленням феодального гніту в північно-західних районах України, набуває великої гостроти антифеодальна боротьба, однією знайбільш поширених форм якої стала масова втеча селян у незаселені південносхідні степи. Завдяки цьому в XV ст. виникло козацтво (слово «козак» означає «вільна людина»). Перейшовши Дніпрові пороги, українські козаки заснували в
XVI ст. Запорізьку Січ, яка з кінця століття стає не тільки основною базою боротьби з турецько-татарською агресією, але й важливим центром визвольної боротьби українського народу проти соціального і національного гніту, проти польсько-шляхетських загарбників. К. Маркс, надаючи великого значення виникненню українського козацтва, назвав Запорізьку Січ «християнською козацькою республікою»5. Він бачив у козацтві передову частину волелюбного українського народу. Це дало йому підставу сказати, що із заснуванням Запоріжжя «дух козацтва розлився по всій Україні».
     Поява козацтва за Дніпровими порогами сприяла більш інтенсивному освоєнню необжитих земель та пожвавленню тут господарської діяльності. Козаки займалися скотарством, мисливством, рибальством, бджільництвом та землеробством. Вони засновували зимівники (хутори). У пониззі Дніпра козаки споруджували укріплені «засіки», сукупність яких і дістала назву Запорізької Січі. На острові Малій Хортиці (неподалік від Великої Хортиці), що належав до козацьких володінь, близько 1554—1555 рр. український магнат Д. Вишневецький спорудив замок, який згодом увійшов до системи січових укріплень6.
     Протягом всієї своєї історії запорізьке козацтво в соціальному відношенні не було однорідним. Верхівку його становили заможні козаки — власники рибальських промислів, земельних угідь, шинків тощо. Отаман Калнишевський мав 68 коней, 747 голів великої рогатої худоби, близько 14 тис. кіз та овець, 96 свиней; близько 14 тис. голів худоби було у писаря Глоби. Козацька голота (сірома) не мала власного господарства і майна, вона наймитувала у заможних козаків.
     Наприкінці січня 1648 року на Запоріжжі під проводом Богдана Хмельницького спалахнуло збройне повстання. Козаки напали на урядову залогу, розташовану в районі острова Хортиці, і розгромили її. Цей виступ став початком визвольної війни українського народу, головною причиною виникнення якої було загострення соціальноекономічних суперечностей, нестерпний польсько-шляхетський гніт, небезпека поглинення України шляхетською Польщею і султанською Туреччиною. Запорізьке козацтво спільно з трудовим українським народом боролося проти шляхетської Польщі. За участю запорізьких козаків здобуто вирішальні перемоги під Жовтими Водами, Корсунем та в інших важливих битвах.
     Після переможного закінчення визвольної війни українського народу і возз’єднання України з Росією почався новий період в історії козацтва. Запоріжці зробили помітні кроки в економічному розвиткові краю. Вони поступово розширювали свої володіння вздовж обох берегів Дніпра. У XVIII ст. Запорізька Січ займала територію Південної України (в межах сучасних Запорізької, Дніпропетровської, частково Кіровоградської та інших областей). На т. зв. запорізьких землях, на площі понад 8 млн. десятин землі, в першій половині XVIII ст. проживало близько 50 тис. чоловік. Основну масу запорізького війська становили козаки-січовики. Вони проживали в укріпленому центрі Запоріжжя — Січі. Загальна їх кількість у 30—60 рр. XVIII ст. становила 15—20 тис. чоловік7. Решта населення під захистом Січі проживала на хуторах та зимівниках.
     За житло у зимівниках найчастіше правили землянки, в яких і жила основна маса степовиків. Лише багаті козаки, які експлуатували козачу сірому, мали кам’яні чи дерев’яні (рублені) будинки з коморами, льохами та іншими господарськими будівлями, обнесеними земляним валом або дерев’яним парканом. Землі війська запорізького перетинали шляхи, якими кримські татари просувалися під час розбійницьких нападів на землі України та Росії. Зокрема, відомі — Муравський шлях, який починався з Перекопу і через південні українські степи прямував на північ, до Тули, а також — Чорний шлях, що теж починався з Перекопу, перетинав пониззя Дніпра, проходив між верхів’ями Інгульця, Тясьмина і Росі в напрямі до Умані, Тернополя, Львова. Важливе
значення мав також Чумацький шлях, який пролягав лівим берегом Дніпра через запорізькі землі до Перекопу, а звідти — до Криму. Крім згаданих, на Запоріжжі були ще шляхи місцевого значення, якими чумаки, здебільшого запоріжці, возили з Перекопу сіль та рибу. Через розбійницькі напади татар подорожування в ті часи було небезпечною справою. Тому вирушали водночас по кілька десятків, а то й сотень підвід, запряжених волами. Чумаки, перед тим, як вирушати в далеку дорогу, озброювались, обирали ватажка, якому в усьому корились.
     Про стан освіти на території Запорізької Січі в середині другої половини XVIII ст. свідчить одночасне існування шкіл при всіх 16 церквах, а також трьох спеціальних — казенно-платної, січової та школи вокальної музики і церковного співу. Для прожиття учням дозволялося заробляти колядуванням, щедруванням, поздоровленням козацької старшини співами у свята. Січова школа була по суті вищою. За 15 років свого існування (1754—1769 рр.) вона підготувала чимало кошових старшин, писарів та інших адміністративних осіб для праці в судах, канцеляріях тощо. Третя школа готувала читців, співаків і диригентів для церковних хорів. Крім виразного читання, тут навчали партесного (багатоголосого) хорового співу8. У XVII—XVIII ст. ст. на Січі у свята влаштовувалось багато видовищ: урочисті процесії з музикою, рушничними і гарматними салютами, фейерверками, гуркотом литавр тощо. Крім колядувань і щедрувань, молодь проводила драматичні дійства, святкові інтермедії, ходила із «Зіркою», «Козою», «Меланкою», ставила народну драму «Лодка, або шлюпка», пов’язану з повстанням Степана Разіна, що свідчило про зв’язки запорізьких козаків із донськими.
     Художні смаки народних мас, їх високорозвинуте художнє відчуття прекрасного на Запоріжжі в XVI—XVIII ст. ст. виявлялись у філігранній різьбі на кості (козацькі порохівниці), у різьбленні на дереві (іконостаси і речі домашнього вжитку). Яскравими орнаментами прикрашались похідні намети козаків, їх прапори, клейноди. Існувала ціла галузь художніх ремесел по виготовленню узорчастих поясів9. Особливо поширеними були народні картини «Козак Мамай або козак-бандурист» з оптимістичним віршованим підписом. «Козака Мамая» малювали майже всюди: олією — на полотні і дошках, на меблях, шафах, дверях і навіть вуликах, рослинними фарбами — на стінах будинків.
     Запорізька Січ і навколишні степи, Дніпро-Славутич, Великий Луг і Хортиця, життя трудящих і їх героїчна боротьба проти соціального і національного гноблення — знайшли яскраве відображення у фольклорі. Такі перлини народної поезії, як думи: «Козак Голота», «Отаман Матяш», «Федір безродний, бездольний», «Кішка Самійло», «Козак нетяга Фесько Ганжа Андибер» та ін., історичні пісні, легенди і перекази10 про Морозенка, Супруна, Гната Голого, Івана Сірка, Максима Кривоноса, Івана Богуна, Богдана Хмельницького, Семена Палія, Максима Залізняка, Устима Кармалюка та інших славетних людей України, про розправу голоти над дукою-багатієм, про кріпосницькі утиски і гайдамацькі повстання, записані й поширені на Запоріжжі11,— переконливе свідчення тому.
     Всесвітньо відомим став знаменитий «Лист запоріжців до турецького султана», складений у другій половині XVII ст., коли кошовим отаманом на Запоріжжі був Іван Сірко. Цей лист, сповнений глибокого оптимізму, приперчений козацьким гумором, пройнятий гострою зневагою до лютих ворогів, надихнув пізніше видатного російського художника-реаліста І. Ю. Рєпіна на створення відомого монументального твору.
     З другої половини XVIII ст. царський уряд почав вживати заходи до поступової колонізації козацького степу. З 1741 року особам, які втекли з Лівобережної України та Росії і переховувались у Польщі, Молдавії чи в Криму, було дозволено селитись у південних степах. Все ж заселення степової України відбувалося дуже повільно. Турки і татари своїми загарбницькими нападами руйнували українські і російські поселення, перешкоджаючи освоєнню багатих, родючих земель. Отже, щоб створити сприятливі умови для розвитку продуктивних сил у краї, треба було
насамперед ліквідувати татаро-турецьку загрозу і мати вільний вихід до берегів Чорного та Азовського морів.
     У 1770 році почалось спорудження т. зв. Дніпровської укріпленої лінії, що пролягла через запорізькі степи між річками Дніпром і Бердою. Система укріплень складалась з семи фортець: Петровської, Захар’ївської та Олексіївської — на річці Берді, Кирилівської — на річці Токмачці, Григорівської і Микитівської — на річці Кінській, Олександрівської — в гирлі річки Сухої Московки, на місці збудованих раніше редутів12. Цей період у житті запорізького краю, поряд з дальшим зростанням продуктивних сил, відзначився посиленням соціального розшарування козаків та загостренням класових суперечностей. Січова старшина і заможне козацтво дедалі більше гнітили рядових козаків та селян, які жили на Січі. За рахунок їх визиску старшинська верхівка нагромадила великі капітали, мала багато худоби, майна і землі. Гострі соціальні суперечності виявлялися в частих стихійний повстаннях козацької сіроми, селян і міської бідноти. Запоріжжя, як і в попередні віки, відігравало величезну роль у боротьбі проти гнобителів. Навесні 1768 року запорізька козацька сірома під проводом Максима Залізняка взяла активну участь у великому антифеодальному русі на Правобережній Україні — Коліївщині, під впливом якої наприкінці грудня 1768 року в Січі вибухнуло найбільше в її історії повстання. Повсталі захопили військову артилерію, випустили ув’язнених гайдамаків, розгромили будинки старшини та багатого козацтва. Закріпившись у Січі, сірома чинила героїчний опір царським каральним військам. Але сили були нерівні, і повстання придушили.
     Запоріжці активно підтримали російських братів-повстанців, які виступили проти своїх гнобителів під проводом О. Пугачова. Чимало запорізьких козаків перебувало у його війську. Після поразки в бою з царськими військами біля Чорного Яру Пугачов мав намір йти до Запорізької Січі13.
     Внаслідок переможної російсько-турецької війни 1768—1774 рр., за Кючук-Кайнарджійським мирним договором (липень 1774 року) Росія дістала землі між Дніпром і Бугом, а отже й вихід до Чорного моря. Після цього Січ стала внутрішньою територією. Царський уряд, який давно прагнув ліквідувати Січ як вогнище антифеодальної боротьби, вирішив її знищити. У липні 1775 року царська військо на чолі з генералом Текелієм, повертаючись з турецького фронту, несподіавано напало на Січ і зруйнувало її. 3-го серпня 1775 року царським маніфестом було офіційно проголошено ліквідацію Січі14. Цим реакційним актом царський уряд назавжди припинив існування славної Запорізької Січі, яка протягом століть була оплотом визвольної боротьби всього українського народу проти зовнішніх і внутрішніх ворогів.
     Значна частина запоріжців залишилась у козацькому стані, за становищем, наближеним до державних селян, а землі колишньої Запорізької Січі включено до складу Катеринославського намісництва і, здебільшого, роздано дворянам.
     У 1796 році сталися зміни в адміністративному устрої України. Південна Україна та Крим склали Новоросійську губернію, поділену 1802 року на три: Катеринославську, Херсонську і Таврійську. Ще в 1784 році утворився Мелітопольський повіт, який увійшов до складу Таврійської губернії. З 1806 року в Катеринославській губернії існував Олександрівський повіт. У 1842 році з
Мелітопольського повіту Таврійської губернії виділився Бердянський повіт. Територія трьох названих повітів і становить сучасну Запорізьку область.
     Царський уряд прагнув якомога швидше заселити родючі землі Приазов’я та пониззя Дніпра, роздавав землі російським і українським поміщикам, високопоставленим чиновникам, офіцерам, запроваджуючи кріпосницьку систему. Тільки в Катеринославській провінції протягом 1775—1782 рр. було роздано 4470 тис. десятин15. Створювались величезні земельні володіння на десятки тисяч десятин кожне. В Олександрівському повіті 1805 року генерал-майор Балабін мав 13 тис. десятин землі, чиновник Дебальцев і надвірний радник Капніст по 18 тис., графиня Скавронська — 55 тис. Всього в повіті на цей час 126 поміщикам належало 590 тис. десятин землі та близько 14 тис. кріпаків. На початку XIX ст. у зв’язку з розвитком на півдні тонкорунного вівчарства роздача земель дворянам набула ще більшого розмаху. З 1808 по 1818 рік поміщики, які займались розведенням овець, дістали 1725 тис. десятин казенних земель. З цієї кількості поміщик Сокологорський мав 62 тис., Попов —61 тис. десятин у Мелітопольському, граф Канкрин —52 тис. десятин в Олекса ндрівському повітах16.
     Українські та російські поміщики переселяли кріпаків з своїх старих маєтків у південні українські степи. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. переселенці Олександрівського та Мелітопольського повітів утворили на землях поміщика Потьомкіна села Балабине, Григорівну, Веселянку, Хитрівку, Царицин Кут; на землях Попова, по річках Кінській, Янчекраку, Карачекраку — села Василівну, Янчекрак, Карачекрак та інші. Кріпацькі села виникли і на землях поміщика Мордвинова в Бердянському повіті.
     Протягом перших двох десятиліть XIX ст. значних масштабів набуло примусове переселення сюди з різних губерній Росії сектантів-духоборів, молокан, розкольників, які оселились на правому березі річки Молочної та вздовж річки Білозерки.
     Прагнучи якомога швидше заселити степові простори Таврії та пониззя Дніпра і, водночас, не бажаючи порушити кріпосницькі «порядки», власті стримували масовий приплив селян-кріпаків. Тому царський уряд став на шлях широкого залучення сюди іноземних колоністів. Протягом перших двадцяти років XIX ст. на території сучасної Запорізької області засновано понад 50 німецьких колоній, власники яких тільки в Бердянському та Мелітопольському повітах одержали 214 тис. десятин кращої землі17. Німці-колоністи користувались великими пільгами. Вони одержували по 60—65 десятин на двір, на 30 років звільнялись від будь-яких податків, військової повинності, їм надавалось право заводити промисли з припискою до них кріпосних українських та російських селян.
     У Таврійських степах селилися також вихідці з Польщі, Чехії, Сербії, Греції та Албанії. 1843 року тут утворилось 7 єврейських колоній, що налічували 2 тис.родин.
     Після приєднання Криму і Північної Таврії до Росії царський уряд намагався привчити до землеробства та осілого життя ногайців Єдисанської та Єдичкульської орд, які кочували в приазовських степах і вели примітивне скотарське господарство. Для них було відведено 285 тис. десятин придатної землі, що простяглася смугою понад Азовським морем від річки Берди до Утлюцького лиману. Однак умови осілого життя здалися ногайцям обтяжливими. У 1860—1861 рр. підчас переселення частини кримських татар до Туреччини слідом за ними туди подалось і 60 тис. ногайців. Внаслідок цього в Приазов’ї спустіло 96 аулів18. Щоб поповнити кількість населення, уряд вживав термінові заходи. На вільні землі переселялись люди з старих населених пунктів Північної Таврії, а також колишні державні та кріпосні селяни з Київської, Чернігівської, Воронезької і Тамбовської губерній — всього понад 36 тис. чоловік. Крім того, сюди направлялись переселенці з-за кордону, зокрема з колишніх турецьких володінь на Балканах. З-за Дунаю переселилась частина українців і росіян, але найбільше — болгар. Протягом 1861—1863 рр.в межах сучасної Запорізької області утворилось 47 болгарських колоній з населенням понад 24 тис. чоловік та три невеликі колонії гагаузів з населенням близько 1 тис. чоловік19.
     Царизм тримав широкі народні маси в темноті, гальмував освіту, задурманював свідомість трудящих релігійними забобонами тощо. Переважна більшість населення була неписьменною. У дореформений період шкіл на Запоріжжі майже не було. У 1861 році в межах сучасної Запорізької області в населених пунктах з українським та російським населенням існувало 26 парафіяльних шкіл. У місті Олександрівську були повітове училище, пансіон для шляхетних дівчат. В усіх навчальних закладах повітового центру навчалось лише 113 учнів. Та народ творив свою культуру — самобутню усну поезію, музику, танці, видовища, образотворче мистецтво. У піснях трудового народу жили героїчні діла, звитяжність і лицарство запорізьких козаків, відбивалися різні сторони селянського побуту і життя, їх надії і сподівання.


1   Нариси стародавньої історії Української РСР, 1957, стор. 13—14, 16, 22.
2   М.Рудинський. Кам’яна Могила, 1961, стор. 5.
3   Нариси стародавньої історії Української РСР, стор. 216, 321.
4   Летопись по Лаврентиевскому списку. СПб, 1872, стор. 267.
5   Архив Маркса и Энгельса, т. 3. М., 1946, стор. 154.
6   Історія Української РСР, т. 1. К., 1967, стор. 134, 161.
7   Історія Української РСР, т. 1, стор. 312.
8   О.Казимиров. Український аматорський театр (дожовтневий період)., 1965, стор.10—11.
9   М.В.Бабенчиков. Народное декоративное искусство Украины и его мастера.,1945, стор. 6—8.
10 Українські народні думи та історичні пісні, 1955, стор. 15,
11 Я.П.Новицкий. Малорусские исторические песни, собранные в Екатеринославщине 1874—1903 гг. Екатеринослав. 1908, стор. 114.
12 Я.П.Новицкий. История города Александровска. Екатеринослав, 1905, стор. 167.
13 Історія Української РСР, т. 1, стор. 337—339.
14 В.А.Голобуцкий. Запорожское казачество., 1957, стор. 422.
15 Россия. Полное географическое описание нашего отечества, т. 14. СПб., 1910, стор. 162.
16 В.П.Теплицький. Реформа 1861 року і аграрні відносини на Україні (60—90-ті рр. XIX ст.), 1959, стор. 7.
17 Н.Стогний. Запорожская область. Симферополь, 1963, стор. 68.
18 Памятная книжка Таврической губернии. Симферополь, 1889, стор. 3.
19 Известия Таврической ученой архивной комиссии, № 41. Симферополь, 1908, стор. 19—20.