Волинська область

     Область утворено 4 грудня 1939 року після возз’єднання Західної України з Українською Радянською Соціалістичною Республікою.
    Археологічні матеріали свідчать, що територія області була заселена стародавніми людьми в добу пізнього палеоліту (близько 15 тис. років тому). Залишки мисливських стоянок того часу виявлені в північній частині області — біля Каменя-Каширського, Невіра, Люб’язі. В добу неоліту (IV тисячоліття до н. е.) в південній частині Волині жили племена, які вели вже осілий спосіб життя, займалися мотичним землеробством і домашнім скотарством, значне місце в їх житті займало також і мисливство. Залишки їх поселень і поховань досліджені в Луцьку та Баєві.
    В епоху міді-бронзи ( I I I—II тисячоліття до н. е.) на території теперішньої області жило кілька різних груп племен, які приходили на зміну одна одній. В першій половині III тисячоліття до н. е. Волинь заселяли землеробсько-скотарські племена, що мали в матеріальній культурі деякі спільні риси з населенням Середнього Подунав’я. Залишки їх поселень досліджені біля села Зимного, а поховання — поблизу Амбукова, Сьомаків. Згодом у західній частині області, зокрема в Побужжі, жили племена, поширені, в основному, в Центральній Європі (культура лійчастого посуду). Біля сіл Зимного, Лежниці, Кречева, Литовежа та в інших місцях існували їх укріплені поселення.
    Наприкінці епохи міді, в добу ранньої бронзи (кінець III — початок II тисячоліття до н. е.) на території області жило населення, що входило до складу великої групи племен, поширених на території України і Середньої Європи (культура шнурової кераміки). Їх поселення знайдені біля Одерад, Торчина, Коршова, Ставка, Городка, Горичева та інших сіл. У другій половині II тисячоліття до н. е. територія області була досить густо заселена осілими племенами т. зв. комарівсько-тшинецької культури, поширеної в північній лісостеповій смузі України та суміжних районах Польщі. Їх поселення і могильники виявлені в Луцьку, Одерадах, Ставку, Гіркій Полонці, Черську, Шепелі. Дослідники вважають ці племена предками праслов’ян1.
    У І тисячолітті н. е. на Волині жили східнослов’янські племена. Крім того, в цей час сюди проникали окремі групи населення з Прибалтики, як про це свідчить могильник у Любомлі. У племен того часу були розвинуті орне землеробство і скотарство, ремесла виділяються в самостійні галузі, що посилило процес майнового розшарування; про це свідчать, зокрема, монетно-речові скарби, знайдені біля сіл Ласкова, Борочича, Качина та інших. Згадані скарби одночасно підтверджують зв'язки місцевого населення з Північним Причорномор’ям, провінціями Римської імперії та
Прибалтикою. Найкраще досліджені слов’янські пам’ятки V I—VII століть біля сіл Лежниці, Великого Боратина і, зокрема, повністю розкопане городище поблизу села Зимного. Тут виявлено рештки земляних і дерев’яних укріплень, наземних споруд, а також велику кількість знарядь праці та інших виробів із заліза та кольорових металів. Згідно з пізнішими літописними даними, на Волині жили племена дулібів, бужан і волинян.
    В V I—VII століттях дуліби вели тривалу боротьбу з аварами, які оселилися в Подунав’ї і намагалися поневолити слов'янські племена. Про цю нелегку для слов’ян боротьбу свідчать літописи та матеріали з городища в селі Зимному2.
    Зовнішня небезпека примушувала дулібів, бужан і волинян селитися поблизу міста Волині, від якого, напевно, дістала назву і Волинська земля. Місто Волинь було розташоване на лівому березі Західного Бугу, в районі гирла річки Гучви. В середині IX століття воно вже було значним містом3.
    В межах області виявлено близько 60 археологічних пам’яток часів давньої Русі — укріплених городищ (Борисковичі, Шепель, Усичі, Коршів, Любомль тощо), селищ і курганних могильників (Борохів, Вишнів, Лище та інші).
    У V II—X століттях на Волині складаються ранні феодальні відносини, розвивається велике землеволодіння. Тут виникають нові міста, зокрема Червень, Володимир, а в XI столітті — Буськ, Луцьк, Турійськ, Чорторийськ, Перемиль та інші4. На початку X століття Волинська земля входила до складу Київської Русі5. У 988 році київський князь Володимир Святославич (980—1015) передав Волинську землю в уділ своєму сину Всеволоду. Запровадження християнства на Русі сприяло дальшому розвиткові феодальних відносин.
    Київський князь Всеволод Ярославич (1030—1093 рр.) розділив князівство між племінниками та онуками, що призвело до чвар і кривавих сутичок. У результаті цього поділу і феодальних усобиць на початку XII століття на території Волинського князівства утворилось кілька невеликих удільних князівств: Дорогобузьке, Луцьке, Пересопницьке, Белзьке, Ратнівське, Городенське та деякі інші. В середині XII століття Волинське князівство стало незалежним. На той час тут князював Мстислав Ізяславич (помер у 1170 р.), який двічі робив походи на Київ.
    Найбільшого піднесення Волинь досягла за часів князювання Романа Мстиславича (1172—1205 рр.) і Данила Романовича (1205—1264 рр.). За їх правління удільні князівства були підкорені і ліквідовані. Спираючись на міське населення і служилих бояр, Роман Мстиславич у 1199 році об’єднав Галичину з Волинню в єдине Галицько-Волинське князівство6. Це сприяло зростанню економічної могутності князівства. У X I I—XIII століттях в його містах розвиваються ремесла7. У Володимирі-Волинському, Холмі і Любомлі виливали дзвони, виготовляли різноманітні вироби з міді, срібла, янтарю, кістки, каменю, рогу та інших матеріалів. Розвиток ремесел сприяв розширенню внутрішньої і зовнішньої торгівлі, яка велась через Бузький торговий шлях8.
    Князь, бояри посилювали експлуатацію населення. В X I I—XIII століттях основною формою експлуатації була натуральна рента: міські жителі платили князю оброк грішми, а селяни — хлібом, медом, вівсом, льоном, вівцями, птицею тощо. Селяни, які потрапили в залежність до окремих феодалів, продовжували платити данину і князю. Крім того, селяни і городяни повинні були ремонтувати та будувати міські укріплення й мости, а також утримувати князівську дружину, що перебувала в містах.
    У X III столітті в Галицько-Волинському князівстві йшла запекла боротьба між боярською знаттю, яка прагнула до самостійності, і князівською владою. В цю боротьбу, ускладнюючи і загострюючи її, весь час втручалися угорські і польські феодали. Проте центральна князівська влада зуміла зберегти єдність Галицько-Волинського князівства, підірвати сили великого боярства на місцях, а потім і розгромити боярську опозицію. У 1245 році галицько-волинське військо завдало на березі річки Сану нищівного удару польським і угорським загарбникам. Галицько-Волинське князівство протягом п’яти років чинило героїчний опір татаро-монгольським нападникам. Та сили були надто нерівними. У 1246 році князь Данило Романович змушений був з’явитися в Золоту Орду до хана Батия і формально визнати свою залежність від нього. Та це не означало, що Данило відмовився від боротьби проти татар. Він встановив зв’язки з римським папою, сподіваючись, що той подасть йому необхідну допомогу. Але папа обмежився тим, що запропонував Данилу королівський титул і надіслав йому корону. Князь коронувався у 1253 році. Не одержавши ніякої підтримки від римського папи, Данило Романович порвав з ним9. У 1254 — 1255 рр. князь, зібравши сили, перейшов у наступ проти татарського воєводи Куремси і визволив ряд міст між Бугом і Тетеревом10. Проте із Золотої Орди на Придніпров’ я було послано велике військо, яке у 1259 році вдерлося у Галицько-Волинське князівство. Воно примусило князя дати наказ про знищення укріплень міст Луцька, Кременця, Володимира, Львова та інших. Незруйнованою залишилася тільки фортеця міста Холма, населення якого відмовилося здатися і скоритися татарам.
   У 40-х роках XIV століття, коли влада Золотої Орди в західно-руських землях значно послабилась, Волинь потрапила під вплив Литви. Волинські бояри у 1340 році проголосили волинським князем Любарта — сина великого князя литовського Гедіміна. Литовські князі не змогли зберегти цілісності Галицько-Волинського князівства. У 1349—1352 рр. польські феодали загарбали Східну Галичину, в 1377 році — західну частину Волинського князівства (Холм, Белз)11. Експансія Польщі на Волині ще більше посилилась, коли в 1385 році литовський князь Ягайло, ставши польським королем, намагався об’єднати Велике князівство Литовське і Польщу в одну державу. Але він зустрів сильний опір з боку литовських феодалів, очолених князем Вітовтом. Після тривалої боротьби Ягайло у 1392 році змушений був визнати Вітовта великим князем литовським. За часів князювання Вітовта (1392—1430 рр.) Волинське удільне князівство було перетворене на провінцію Литовської держави; його населення зазнавало подвійного гніту — від своїх і литовських феодалів.
    Після смерті Вітовта знову почалась боротьба між литовськими і польськими феодалами за волинські землі. У 1440 році відновлюється Волинське удільне князівство. На чолі його став литовський князь Свидригайло (1355—1452 рр.), який визнав васальну залежність від польського короля Казимира. Після смерті Свидригайла Волинське князівство було ліквідоване остаточно і поділене на три повіти: Луцький, Володимирський і Кременецький. Протягом X V—XVI століть на Волині з’явилися великі земельні володіння Острозьких, Збаразьких, Чарторийських,
Корецьких, Сангушків, Вишневецьких, Заславських та інших магнатів, які загарбували міста і села, покріпачували селян, посилюючи жорстоку експлуатацію.
    У 1447 році великий князь литовський видав привілей, за яким закріпачені селяни звільнялись від державних платежів і передавались феодалам у повне володіння12. Уже в середині XVI століття у литовських юридичних документах тяглі селяни вважалися кріпосними. Вони відбували на користь феодалів багато повинностей, відробляли по 2—3 дні панщини на тиждень.
    Дуже часто селяни, не витримуючи експлуатації, відмовлялись виконувати феодальні повинності, нападали на панські маєтки, вбивали панів і втікали в інші місця. Так, у 1567 році жителі села Городка Луцького повіту виступили проти поміщиці Фальчевської, відмовившись виконувати феодальні повинності. Вони убили десятника, хотіли покарати й управителя маєтку та інших слуг, але ті повтікали.
    Значного розвитку в XV—XVI століттях набрали на Волині ремесла, різні промисли й торгівля. На базі виявлених тут родовищ залізної руди13 провадилося виробництво заліза. Все це сприяло розвиткові внутрішньої і зовнішньої торгівлі, збільшенню кількості торгів та ярмарків. Луцьк, Володимир-Волинський, Торчин, Устилуг та інші міста стають досить великими центрами торгівлі. На Захід з Волині по Західному Бугу вивозили хліб, ліс, худобу та інші товари.
    З розвитком ремесла і торгівлі в XV —XVI століттях зросли повинності міського населення. Міщани змушені були сплачувати податки, будувати і ремонтувати міські укріплення, нести варту, перевозити вантажі тощо.
    Ремісники об’єднувалися в цехи, торговці — у корпорації. Разом вони боролися за запровадження міського самоврядування. Протягом XV—XVI століть переважна більшість волинських міст одержала самоврядування за магдебурзьким правом, що відіграло певну позитивну роль у їх розвитку14.
    Люблінська унія 1569 року, яка об’єднала Литву і Польщу в єдину державу — Річ Посполиту, сприяла зближенню польських, литовських та українських феодалів, посиленню ними експлуатації трудящих. Феодали примушували селян відбувати 4—6-денну панщину, дедалі збільшували натуральну ренту. Розвивалися фільваркове господарство, товарно-грошові відносини.
    Литовський статут 1588 року юридично завершив закріпачення селян. У кінці XVI століття основна маса трудящих опинилася в цілковитій залежності від феодалів, влада яких стала необмеженою. Феодал мав право не тільки скарати свого кріпака на смерть, а й передавати це право орендарям14.
    Соціально-економічний гніт на Волині доповнювався національно-релігійним. Польські магнати та католицька церква намагалися ополячити і покатоличити все українське населення. З цією метою 1596 р. у Бресті була укладена унія православної і католицької церков, за якою православна церква визнавала зверхність римського папи. Більша частина українських магнатів, шляхти і вищого православного духовенства прийняла унію14. Але широкі народні маси стали на шлях рішучої боротьби з унією, проти католицької агресії і феодалів.
    Не погодилась прийняти унію і певна частина православного духовенства та української шляхти. Наприкінці 70-х рр. XVI століття князь К. К. Острозький заснував у Острозі греко-слов’янську школу, яка відіграла значну роль у розвитку освіти і культури на Україні та в боротьбі проти унії. При школі було відкрито друкарню, в якій Іван Федоров у 1580—1581 рр. надрукував перші книги на Волині15.
    Наприкінці XVI століття на Волині діяли загони повстанців, які очолював Северин Наливайко. Ці загони спрямували свій удар не тільки проти польської шляхти, але й проти князя Острозького, який, демонстративно виступаючи проти католицизму, захищав свої привілеї і величезні володіння від зазіхань польської шляхти.
    Визвольна війна українського народу 1648—1654 рр. поширилась і на Волинь. Коли сюди дійшла звістка про перемогу селянсько-козацького війська, очолюваного Богданом Хмельницьким, під Жовтими Водами і Корсунем, на боротьбу з польською шляхтою піднялась більшість волинян.
    Після Зборівського миру 1649 року більша частина Волині залишилася під владою Польщі. Польська шляхта жорстоко розправилася з учасниками повстання, що викликало на Волині хвилю нових заворушень, масові втечі селян на схід. Тільки в кінці 1649 року з Луцького повіту на Житомирщину втекло 500 сімей16.
    Коли на початку XVIII століття на Волинь докотилися хвилі повстання під керівництвом Семена Палія, селянський рух спалахнув з новою силою. Активну участь брали волиняни і в гайдамацькому русі 30-х років XVIII століття, а також у Коліївщині. «Маніфест», розповсюджений козаками 1767 року на Волині, закликав трудящих українців і поляків до спільної боротьби проти шляхти17.
    Свавілля з боку польської шляхти, жорстока експлуатація і гноблення закріпаченого селянства призвели до повного занепаду Польської держави. Цим скористалися Пруссія, Австрія і Росія, які поділили її між собою. У 1795 році за третім поділом Польщі до Росії відійшла майже вся Волинь. На території Волинського і частини Київського воєводств було утворено Волинську губернію, яка складалася з 12 повітів.
    Першим випробуванням для волинян після включення Волині до складу Росії була Вітчизняна війна 1812 року. Наполеон направив проти 3-ї російської армії, яка обороняла Волинь, великі сили. Під тиском набагато переважаючих сил противника російські війська відступили І зайнялиоборону на правому березі річки Стиру.
    Щоб привернути на свій бік місцеве населення, Наполеон послав на Волинь велику кількість агентів-підбурювачів. Але волиняни не піддались їх агітації і взяли активну участь у боротьбі з завойовниками. Вони подавали російській армії велику допомогу продуктами, фуражем тощо. Волиняни створили кілька загонів ополченців, які пліч-о-пліч з російськими військами боролися з ворогом. Завдяки патріотичній допомозі українського народу та прибуттю з Бессарабії Дунайської армії російські війська незабаром перейшли в наступ, завдали завойовникам великої поразки біля села Ратного і наприкінці вересня 1812 року очистили Волинь від ворожих військ18.
    В період Жовтневого всеросійського політичного страйку і Грудневого збройного повстання 1905 року робітники і селяни Волині виявили велику революційну активність. 20 жовтня 1905 року Волинську губернію було оголошено на воєнному становищі. Для придушення селянських заворушень було направлено 2-у кавалерійську дивізію, після поразки революції, царизм почав проводити в країні столипінську реформу, маючи на меті зберегти велике поміщицьке землеволодіння і створити собі на селі опору в особі куркульства. Столипін розраховував зробити Волинську губернію зразком хутірського землеволодіння. Але ця спроба не вдалася. Найбідніші селяни не хотіли виділятись на хутори, нерідко проганяли землевпорядників. За 10 років здійснення реформи на хутори в губернії виділилися лише 11 проц. селянських дворів19.
    Зазнала краху і політика переселення. Далеко не всі селяни, що переселилися, осідали на нових землях. Протягом 1907—1910 рр. з Волинської губернії в Сибір і на Далекий Схід виїхало 40 880 селянських родин, серед яких було 72 проц. безземельних і малоземельних селян, що мали на двір не більше трьох десятин землі. Багато з них не змогли влаштуватися на новому місці і, зовсім розорені, повернулися додому.
    Багато лиха завдала трудящим Волині перша світова війна. Через губернію проходила лінія фронту. Тут було мобілізовано близько 60 проц. чоловічого працездатного населення, забрано у селян більшу частину коней, конфісковано велику рогату худобу, свиней, овець тощо. Майже всі підприємства, які виробляли товари широкого вжитку, переводились на виконання військових замовлень. Особливо великої шкоди господарству губернії було завдано після захоплення австро-німецькими військами у 1915 році майже всієї західної частини Волині. Окупанти зруйнували
на зайнятій ними території близько 50 проц. житлових і господарських будівель, пограбували населення. На початку червня 1916 року російські війська Південно-Західного фронту під командуванням генерала О. О. Брусилова, розгромивши 4-у австрійську армію, визволили Луцьк, очистили від ворога значну частину Західної Волині. Фронт стабілізувався на річці Стоході аж до лютого 1918 року.
    За Ризьким договором, що був підписаний 18 березня 1921 року, більша частина Волинської губернії відійшла до панської Польщі. Тут було утворене Волинське воєводство з центром у Луцьку, до складу якого входило 11 повітів, 125 гмін і 2743 громади з населенням 1567 тис. чоловік. Волинь стала, по суті, колонією буржуазно-поміщицької Польщі.
    Український уряд не визнавав за Польщею права на Західну Україну і в 1923 році висловив рішучий протест проти незаконного рішення західних держав про закріплення її за Польщею3. Трудящі західноукраїнських земель все ширше розгортали боротьбу проти окупантів, за возз’єднання з Україною. Так, у 1924 році на Волині страйкували кравці, пекарі, робітники цегельних заводів Луцька, борошномели і пекарі Ковеля, деревообробники і насичувальники шпал Ківерців та Здолбунова. Страйки часто набирали затяжного характеру і припинялися лише після задоволення вимог робітників.
    Не припинялася і партизанська боротьба. Легендарна слава йшла про партизанський загін Мухи Спихальського (К. П. Орловського). Цей загін вступав у відкриті сутички з поліцією, пускав під
укіс поїзди, громив поміщицькі маєтки, наводячи на окупантів смертельний жах.
    За Ризьким договором польський уряд зобов’язався надати особам української, білоруської і російської національностей, що залишились на окупованій території, всі права для вільного розвитку їх культури, мови, виконання релігійних обрядів. Проте окупаційні власті ігнорували цей пункт договору. Всі посади в державному апараті вони заміщали поляками і вимагали при наймі на роботу пред’явити документ про католицьке віросповідання. Навіть в органах самоврядування проявлялась дискримінація корінного населення. Так, у 1937 році із усіх війтів на Волині 80 були поляками і лише 19 — українцями, підібраними із заможних громадян, найбільш відданих панській Польщі.
    Буржуазний уряд Польщі проводив політику ополячення українського та іншого населення. Заборонялося розмовляти українською мовою в державних установах, закривались українські школи та культурні заклади. Воєвода Юзефський відзначав у звіті за 1936 рік, що на Волині з 1732 початкових шкіл українських лише 11. Шкільні програми і підручники, особливо з історії, мови і літератури, були пройняті духом польського націоналізму і шовінізму, не кажучи вже про те що з усіх вчителів, які працювали в школах воєводства, 83 проц. були поляки. Міністр освіти Грабський мотивував закриття українських і білоруських шкіл тим, що «українці та білоруси при досягненні певного ступеня суспільної свідомості будуть вимагати національного возз’єднання українців і білорусів з своїми співвітчизниками. Це призвело до того, що на Волині кількість дітей, не охоплених школою, не зменшувалась, а щорічно зростала.
    В результаті такої політики на 1938 рік 77,4 проц. українського населення Волині було неписьменним. Українська культура взагалі перебувала в загоні. Українських державних театрів не існувало. Пересувний український театр, утворений в Луцьку українськими буржуазними націоналістами, знаходився під опікою дефензиви (польської охранки). Самодіяльні драматичні й хорові українські гуртки у «Просвітах» переслідувались. Періодична література українською мовою видавалась в обмеженій кількості й мізерними тиражами. Масових українських бібліотек не існувало.
    1 вересня 1939 року фашистська Німеччина напала на Польщу, зламала опір польських військ і окупувала її.
    17 вересня 1939 року Радянський уряд дав наказ військам перейти кордон і взяти під захист життя і майно населення західних областей України та Білорусії. В наказі бійцям Червоної Армії, підписаному командуючим Українським фронтом С. К. Тимошенком, відзначалось: «Ми йдемо не як завойовники, а як визволителі наших українських і білоруських братів».
    Червона Армія на світанку 17 вересня почала свій визвольний похід. Перейшовши кордон, її частини швидко рушили на захід. Надвечір 18 вересня вони вже були в Луцьку, 19 — у  Володимирі-Волинському, 20 — у Ковелі, 23 вересня радянські війська завершили визволення всієї Волині.
    22 жовтня 1939 року відбулися вибори до Народних Зборів Західної України. 26 —27 листопада 1939 року  Народні Збори затвердили Декларацію про встановлення Радянської влади в Західній Україні, Декларацію про прийняття Західної України до складу СРСР і включення її до складу Української РСР, Декларацію про конфіскацію поміщицьких земель і Декларацію про націоналізацію банків і великих промислових підприємств на Західній Україні. Цими актами було встановлено новий державний і суспільний лад, ліквідовано приватну власність на основні засоби виробництва.
    П’ята позачергова сесія Верховної Ради СРСР 1 листопада 1939 року задовольнила прохання Народних Зборів Західної України і прийняла Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з Радянською Україною. Третя позачергова сесія Верховної Ради УРСР 15 листопада 1939 року прийняла Закон про включення Західної України до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки. Здійснилась мрія українського народу про возз’єднання своїх земель у складі єдиної Української держави.
    Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 4 грудня 1939 року було створено Волинську область з центром в місті Луцьку. Від Волинського воєводства до неї відійшли Володимир-Волинський, Горохівський, Ковельський, Луцький та Любомльський повіти, від Поліського — Камінь-Каширський повіт.


1   Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині, вип. 3, 1961, стор. 22—41.
2   Повесть временных лет, ч. 1, 1950, стор. 13
3   А.А.А н д р и я ш е в. Очерки истории Волынской земли до конца XIV века., 1887,стор. 25.
4   М.Н.Т и х о м и р о в . Древнерусские города, 1956, стор. 33, 34.
5   Древнерусские летописи, 1936, стор. 48, 98, 99.
6   В.Т.П а ш у т о. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси, 1950, стор. 192.
7   Б.А.Р ы б а к о в. Ремесло Древней Руси, 1948, стор. 496.
8   I.М.Ш е к е р а. Київська Русь XI століття у міжнародних відносинах, 1967.
9   Історія Української PСP, т. 1, 1967, стор. 101.
10  Древнерусские летописи, стор. 285.
11  История Полыни, т. 1, 1954, стор. 185.
12  Акты, относящиеся к истории Западной России, т. 1. СПб., 1851, стор. 73, 77.
13  Н. Б у н г е. О добывании руды и выплавке из нее чугуна и железа, 1856, стор. 2, 3.
14  Архив Юго-Западной России, ч. 5, т. 1, 1869, стор. 171.
15  Г. Р а в ч у к. Острог і його околиці. Львів, 1960, стор. 38.
16  Історія Української РСР, т. 1,стор. 264.
17  Избранные произведения прогрессивных польских писателей, т. 1, 1956, стор. 78, 89.
18  Отечественная война 1812 года. Материалы ВИА, т. 19, стор. 8.
19  Житомирський облдержархів, ф. 226, оп. 1, сир. 87, арк. 30.