Дніпропетровська область

    Про стародавню історію краю нагадують численні й різноманітні археологічні пам’ятки. Найдавнішу стоянку раннього палеоліту (близько 100 тисяч років тому) відкрито на березі Дніпра, поблизу села Василівки Синельниківського району. Біля сіл Старих Кодаків, Майорки розкопані стоянки, що існували тут 40—15 тисяч років тому1. Всього на території області досліджено 20 палеолітичних стоянок.
    В період мезоліту (13 тисяч років тому) тут мешкали племена первісних рибалок та мисливців, які залишили численні поселення на заплавах річок та островах Сурському й Кізлевому2. Поблизу сіл Волоського в Солонянському районі та Василівки Синельниківського району розкопані поки що єдині на Україні могильники цього періоду. Понад ЗО пам’яток — це насамперед стоянки Ігренського півострова поблизу Дніпропетровська, Сурського, Шулаєва, Лоханського островів, могильники в околицях сіл Микільського та Вовніг Солонянського району — належать до періоду неоліту (VI—IV тисячоліття до н. е.).
    З появою перших металевих виробів, тобто в період міді—бронзи (III—початок І тисячоліття до н. е.), територія області густо заселюється. Поселення та курганні поховання ямної культури (III тисячоліття до н. е.) досліджені поблизу села Волоського, біля сіл Кута та Грушівки Апостолівського району3, в басейнах річок Орелі та Самари. В 1948 році в околицях Дніпропетровська під час розкопок кургана ямної культури «Сторожова Могила» виявлено рештки найстародавнішого у Східній Європі двоколісного візка4. Поселення та кургани т. зв. катакомбної культури (II тисячоліття до н. е.) досліджувалися біля Нікополя, Усть-Кам’янки, Грушівки та на території Дніпропетровська. Племена т. зв. зрубної культури (І тисячоліття до н. е.) залишили по собі більше 100 пам'яток, які свідчать, що в ті часи Дніпропетровщина була важливим центром стародавньої металургії5.
    В VIII столітті до н. е. у степові райони Дніпропетровщини із сходу прийшли скіфські племена. В цей час виникають перші залізодобувні рудні Криворіжжя. Серед скіфських пам’яток  переважають кургани. Пам’яткою всесвітнього значення є Чортомлицький курган, де знайдено безліч дорогоцінних прикрас, коштовної зброї та посуду. Розкопки цього кургана в 1862—1863 рр. І. Є. Забєліним поклали початок науковому вивченню археологічних пам’яток Дніпропетровщини. У II столітті до н. е. на цій території з’явилися сарматські племена. Кургани з сарматськими похованнями досліджувалися поблизу Нікополя та біля села Усть-Кам’янки в Апостолівському районі6.
    На території області виявлено близько 50 пам’яток ранньослов’янської черняхівської культури. Найбільш досліджені з них — поселення в селах Микільському, Башмачці Солонянського району, біля колишніх сіл Грушівки та Кута Апостолівського району та в селі Капулівці Нікопольського району7. В VI—VIII століттях на берегах Дніпра в межах області виникають перші оселі літописних слов’ян. В період Київської Русі (IX—XII століття н. е.) в межах сучасного Дніпропетровська — на території села Лоцманської Кам’янки, Ігренському півострові та інших місцях — були слов’янські оселі рибалок та перевізників через Дніпро.
    В XI—XII століттях по річці Орелі проходив кордон із землями кочівників, і не раз зустрічалися тут у жорстокому бою руські воїни з половцями, які тоді становили головну небезпеку для Русі на південному сході. Велика територія нинішньої Дніпропетровщини називалася тоді Половецьким степом. До нас дійшла монументальна скульптура половців — т. зв. кам’яні баби, велика колекція яких зібрана в Дніпропетровському музеї ім. Д. І. Яворницького.
    Монголо-татарська навала спустошила Придніпров’я. Багато часу минуло, поки ця територія, яка дістала назву «Дикого поля», знову почала заселятися. Це було пов’язано з виникненням та розвитком козацтва, що сформувалося в XV—XVI століттях. Просуваючись на південь, козаки в 40-х рр. XVI століття заснували в пониззі Дніпра, за порогами, укріплення — Запорізьку Січ. Відтоді історія  області протягом майже чверті тисячоліття фактично є історією Запорізької Січі.
    Місцем розташування Запорізької Січі спочатку був острів Томаківка (поблизу теперішнього міста Марганця). Під захистом козацьких укріплень, на берегах Дніпра та його приток — Самари, Орелі й інших — почали засновуватися і перші слободи, населення яких займалося скотарством, рибальством та іншими промислами. Восени 1593 року кримські татари напали на Запорізьку Січ і зруйнували її. Січ була перенесена на острів Базавлук, або Чортомлик, на південний захід від острова Томаківки. Звідси у відповідь на грабіжницькі напади турків і татар запорожці здійснювали морські і сухопутні походи на Крим та Туреччину.
    Запорізькі козаки утворювали «товариство» — громаду. Кожний, прийнятий до товариства, приписувався до одного з куренів, що об’єднували вихідців з певних місцевостей України. Курені мали й відповідні назви — Канівський, Корсунський, Полтавський та інші. Наприкінці XVII та на початку XVIII століття було всього 38 куренів. Очолював козацьке військо під час походів гетьман. Основною військовою одиницею був полк, який ділився на сотні, а ті — на десятки. Всі командні посади від гетьмана до отамана, який командував десятком, були виборними. Верхівка козацтва створила т. зв. кіш, який був місцевим органом не тільки військової, але й адміністративної та судової влади на території Запоріжжя8. На чолі коша стояв кошовий отаман. Привілейовану частину козацтва становили старшина і знатні козаки. Це були власники хуторів, промислів, пасік, човнів, зброї, продовольчих запасів. Вони мали значні кошти, які давали в позику бідноті за відробітки або під високі проценти. І хоч земля на Запоріжжі номінально належала всьому військові, фактично право користуватись нею мали тільки багаті козаки.
    Велику роль відіграло козацтво у визвольній війні українського народу проти панської Польщі. Наприкінці грудня 1647 року на острів Томаківку прибув Богдан Хмельницький, а в січні 1648 року в Микитинській Січі (тепер тут розташований Нікополь) він був обраний гетьманом війська Запорізького. Після визвольної війни 1648—1654 рр. військово-адміністративним центром Запоріжжя, як і раніше, була Запорізька Січ, що іменувалася Базавлуцькою, або Чортомлицькою (за місцем перебування її біля гирла річки Чортомлика). Козацтво лишалось активною, організованою силою в боротьбі за соціальну і національну свободу українського народу.
    Під час Північної війни, коли шведські загарбники вдерлися на Україну, прибічникові Мазепи, кошовому отаману Гордієнку вдалося обманом штовхнути на шлях зради незначну частину запорожців. Скориставшись з цього, царський уряд в травні 1709 року ліквідував Січ. Лише після тривалих клопотань у 1734 році запорожцям було дозволено заснувати на річці Підпільній (поблизу теперішнього села Покровського Нікопольського району) Нову Січ. Територія її поділялася на паланки (округи). Адміністративне й військове управління паланкою зосереджувалось в руках паланкової старшини. Там, де були Кодацька та Самарська паланки, в основному розташована сучасна Дніпропетровщина.
    За часів існування Нової Січі класова боротьба між старшиною і рядовим козацтвом набрала ще більшої гостроти. Військова старшина — кошовий отаман, суддя, писар, осавули, курінні отамани — та паланкова, до якої належали полковники, полкові осавули, писарі, підписарі, отамани слобід, прибрала до своїх рук великі ділянки землі, луки, худобу.
    Основною формою ведення господарства на Запоріжжі в цей період були зимівники. На початку 2-ї половини XVIII століття їх налічувалося тут до 4 тисяч. Належало зимівничанське господарство в основному козацькій верхівці. Бідне козацтво (сірома), яке не мало ніякої власності, наймалось на роботу в зимівники, на рибні та інші промисли до заможних слобідських козаків. Частина їх служила в січовій залозі: вартувала, заготовляла дрова та сіно, ремонтувала січову фортецю, пасла табуни коней, що належали війську.
    Дрібні власники, частково і заможні (передусім сімейні), осідали в слободах, які виникали головним чином у північній частині Запоріжжя. Згодом у слободах почали оселятися селяни з родинами — втікачі з різних місцевостей України. Вони утворили прошарок посполитих, які зобов’язані були сплачувати певний грошовий податок у військовий скарб і відбувати різні повинності на користь Запорізького війська. Окрему групу посполитих становили підсусідки, що не мали власних дворів, а жили в господарствах заможних слобожан або зимівничан.
    У вересні 1761 року відбувся виступ проти козацької верхівки в найбільш населених пунктах Кодацької паланки — Каменському і Романковому9. Повстанці заарештували паланкового писаря Лук’яна Порожнього, відібравши у нього клейноди — пернач, шаблю і каламар, усунули з посад старшинських «угодників », розгромили каральну команду, надіслану з Кодака.
    Славною сторінкою в історії Січі була участь козацької сіроми під проводом Максима Залізняка в антифеодальному русі 1768 року — Коліївщині. У грудні того ж року вибухло повстання козацької голоти в Запорізькій Січі, під час якого кошовий отаман ледве встиг утекти від народного гніву, переодягнувшись в чернецький одяг. Повстання це було придушено царськими військами.
    Загони запорожців брали активну участь у селянській війні 1773—1775 рр. під проводом О. Пугачова. На Запоріжжя прибули посланці Пугачова, що видавали себе за його полковників. Велике заворушення сталося в цей час у паланковому містечку Старій Самарі. Катеринославський епіскоп  Феодосій писав, що коли тут з
явився полковник Василь Злой, Самара була оточена урядовими військами «нікому не дозволялося ні входити в місто, ні виходити; в місті почалися допити та розшуки, від яких народ ще довго не міг заспокоїтися і отямитися»10.
    Оскільки Запорізька Січ була вогнищем антифеодального руху, царський уряд будь-що прагнув ліквідувати її. Після російсько-турецької війни 1768—1774 рр., за Кючук-Кайнарджійським мирним договором, до Росії відійшли землі між гирлами Дніпра і Південного Бугу, через що Січ втратила значення військового форпосту.
    В липні 1775 році царські війська несподівано оточили Січ, захопили й зруйнували її. Згідно з указом Катерини II про ліквідацію Січі її землі ввійшли до складу Азовської і Новоросійської губерній, об'єднаних у 1783 році в Катеринославське намісництво. Царський уряд роздавав запорізькі землі своїм вельможам, чиновникам, офіцерам, російським і українським поміщикам та всіляко заохочував людей переселятися сюди. В результаті політики земельних роздач та різноманітних пільг, які надавалися переселенцям, населення цього краю швидко зростало. З дозволу уряду тут оселилося чимало державних селян. Поміщики перевозили сюди також багато своїх кріпаків з інших губерній. Селилися на цих землях і селяни-втікачі, а також іноземні колоністи— німці, болгари. В результаті, якщо, в 1782 році на території в 14 млн. десятин, яка згодом стала Катеринославським намісництвом, налічувалося 529 тис. душ обох статей, то в 1784 році їх було 706 тис., в 1787 році — 725 тис., а в 1793 році — 819 тисяч.
    У 1796 році, після ліквідації Катеринославського намісництва, більша частина його території ввійшла до складу новоствореної Новоросійської губернії, яку в жовтні 1802 року було поділено на три губернії: Катеринославську, Херсонську (Таврійську) та Миколаївську. Катеринославська губернія займала всю південносхідну частину України і включала частину території нинішньої Ростовської області. Тільки в 1887 році Таганрозьке градоначальство і Ростовський повіт були віднесені до області війська Донського. Більша частина території ж нинішніх Луганської, Донецької та частково Запорізької областей аж до 1920 року входила до складу Катеринославської губернії.
    Навесні 1856 року з маєтку верхньодніпровської поміщиці Богацької втекло 19 чоловік. Це був початок масової втечі кріпаків. В селах губернії поширилась чутка, нібито в Криму дають землю і волю11. Спочатку невеликими групами, а потім цілими селами селяни вирушали на південь. Вони складали своє убоге майно на вози, а панські маєтки підпалювали. До них приєднувалися кріпаки Полтавщини і Херсонщини. Війська, послані проти шукачів волі, зустріли одчайдушний опір5. Стихійний рух селян був жорстоко придушений.
    Деякі досягнення в розвитку культури на Катеринославщині в період феодалізму пов’язані насамперед з розвитком запорізького козацтва. Майже в усіх церковних парафіях на Запоріжжі були загальноосвітні школи. Понад 50 років діяла школа при Самарському Пустинно-Миколаївському монастирі, де навчалось від 50 до 90 юнаків. При Січі діяла школа вокальної музики, яка готувала не лише церковних співаків, а й кобзарів. У 1770 році цю школу переведено до слободи Орлівщини (тепер Новомосковського району). В останнє десятиліття XVIII століття її керівником був талановитий музикант і співак Михайло Казма.
    Одним із найвидатніших представників українського прогресивного мистецтва другої половини XVIII століття на Запоріжжі був скульптор-різьбяр С.3. Шалматов. До нашого часу зберігся в Новомосковську чудовий пам’ятник української національної архітектури — Троїцький собор. Побудував його у 1775—1781 рр. видатний запорізький народний архітектор Яким Погрібняк.
    З культурою Запорізької Січі тісно пов'язаний петриківський орнамент, який розвивався у вигляді стінопису та оздоблення речей хатнього вжитку. З покоління в покоління передавались традиції розпису, самобутнього, переважно рослинного, орнаменту. Із петриківських селян виділилася група напівпрофесіональних майстрів, які розписували не тільки інтер'єри хат, а й скрині, народні музичні інструменти, сани, віялки 12.

    Дальшого розвитку набуло народне образотворче мистецтво. Настінним розписом особливо славилися села Петриківка, Царичанка, Мишурин Ріг. На території майже всієї Катеринославщини було поширене вишивання. В Магдалинівській волості розвивалося килимарство; майстерним різьбленням по дереву славилися села Петриківка, Бабайківка, Волоське, Гупалівка, Мишурин Ріг. В селах губернії були поширені також художня обробка металу, ювелірне карбування (Богуслав, Вербки, Василівка, В’язівка та ін.), гончарство (Таромське, Рудька, Васильківка, Любимівка, Чаплі) тощо.
     У пореформений період Катеринославська губернія швидко перетворювалась на центр промисловості Півдня країни. Так, якщо в 1861—1870 рр. тут було засновано 4 нових промислових підприємства, то в 1871—1880 рр.— ЗО, у 1881 —1890 рр. — 57, у 1891—1900 рр.— 1644. Розвивалася головним чином добувна і обробна промисловість. Сприяло цьому розпочате в 70-х рр. будівництво залізниць, а особливо введення в експлуатацію в 1884 році Катерининської (нині Придніпровської) залізниці, яка з'єднала Донецький кам'яновугільний і Криворізький гірничорудний басейни. Швидко зростав видобуток марганцевої руди. Пуском 10 травня 1887 року першої домни Брянського заводу було покладено початок металургійній промисловості Придніпров' я .
    Наприкінці XIX — на початку XX століття капіталізм у царській Росії переріс в імперіалізм, однією з найхарактерніших рис якого була концентрація виробництва і капіталу. Катеринославська губернія займала перше місце на Україні щодо концентрації промисловості. На 1 січня 1900 року тут діяло 8 металургійних заводів-велетнів, на яких Працювало понад 35,5 тис. робітників. Зростала прірва між  працею і капіталом. Обстановка в країні особливо загострилась у зв'язку з кризою 1900—1903 рр.


1   Н.А.Береговая . Палеолитические местонахождения СССР, т. 81, 1960, стор. 15, 22, 23, 135.
2   А.А.Формозов . Этнокультурные области на территории Европейской части СССР в каменном веке., 1959, стор. 74.
3  «Краткие сообщения Института археологии АН УССР», 1955, вып. 4, стор. 81—83.
4   Археологія, т. 5, 1951, стор. 183 — 191.
5   Археологічні пам’ятки УРСР, т. 4, 1952, стор. 165—176.
6  «Краткие сообщения Института археологии АН УССР», 1955, вып. 4, стор. 72—73.
7   Материалы и исследования по археологии СССР, т. 82, 1960, стор. 22.
8   Сборник материалов для истории запорожских козаков. СПб., 1888, стор. 171.
9   В.А.Голобуцкий . Запорожское казачество, 1957, стор. 385—388.
10 Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии, вып. I. Екатеринослав, 1880, стор. 302—303.
11 Журн. «Исторический вестник», 1901, № 4, стор. 266—267.

12 Н.Глухенька . Петриківські декоративні розписи,1965, стор. 3.


Населені пункти Дніпропетровської області : Апостолове (Грушівка , Мар’янське) • Васильківка (Великоолександрівка , Чаплине) • ВерхівцевеВерхньодніпровськ (Мишурин Ріг) • ВільногірськДніпродзержинськДніпропетровськ (Підгородне , Сурсько-Литовське) • Жовті ВодиКривий Ріг (Лозуватка) • Кринички (Аули , Щорськ) • Магдалинівка (Котовка , Личкове) • МарганецьМежова (Слов’янка) • Нікополь (Покровське , Шолохове) • Новомосковськ (Перещепине , Голубівка , Знаменівка , Миколаївка , Попасне) • ОрджонікідзеПавлоград (Булахівка , Вербки , Межеріч , Троїцьке) • ПершотравенськПетропавлівка (Троїцьке) • ПетриківкаПокровське (Великомихайлівка) • П'ятихатки (Лихівка , Жовте , Саксагань) • Синельникове (Роздори , Славгород) • Cолоне (Військове) • Софіївка (Жовтневе , Ордо-Василівка) • ТомаківкаЦаричанкаШироке (Миколаївка) • Юр’ївка