Личкове

     Личкове — село в Магдалинівському районі Дніпропетровської області. Розташоване на лівому березі річки Орелі, за 30 км від районного центру та за 90 км на північ від Дніпропетровська. Личкове перетинає залізниця Харків—Дніпропетровськ, введена в експлуатацію в 1925 році. Найближча залізнична станція Бузівка.
     На південь від Личкового простяглися широкі степові простори, які в XVI — XVIII століттях входили до складу земель Війська Запорізького. Засноване село в другій половині XVII століття¹. За переказами, назва села походить від імені одного із запорізьких козаків, що першим оселився там.
     Перша офіційна згадка про Личкове датується 1706 роком. На той час це був досить великий населений пункт, який мав кілька десятків дворів і дерев’яну церкву². В 1709 році тут оселилися запорізькі козаки, які відмовилися підтримати гетьмана Мазепу.
     У XVIII столітті Личкове не раз зазнавало татарських навал, що дуже позначалось на його господарському розвитку. В 1737 році війська кримських татар спалили оселі в Личковому і забрали в неволю значну частину його мешканців. Восени 1738 року багато жителів села загинуло від чуми². Через 2 роки Личкове відбудували. Але в 1768 році кримські татари вчинили новий спустошливий напад на село і вщент знищили його³  У 1772 році в Личковому налічувалось 90  сімей, з них 7 були «бездворні», і 1014 мешканців, у т. ч. 526 чоловіків і 488 жінок. Навколо села власники стад і табунів, які брали в коші «білет» на право володіння землею, заснували козачі зимівники та хутори⁴.
     Разом з 9 сусідніми населеними пунктами Личкове входило до складу Орільської паланки (округу), а деякий час навіть було центром Личківської паланки Війська Запорізького⁵. У селі жили козаки (що входили до запорізького товариства) і посполиті. Серед посполитих Личкового налічувалось 57 «тяглих» і «міцних», а «піших» і «дуже нищетних» — 47. Заможні козаки і посполиті заводили рибні промисли, відкривали шинки⁶, експлуатували підсусідків. Поряд з виконанням військової служби жителі села займалися тваринництвом, рибальством і бджільництвом. Набули розвитку такі ремесла, як бондарське, ковальське, ткацьке та інші. Хліборобство не було провідною галуззю господарства, та невдовзі і тут почали вирощувати пшеницю, жито, ячмінь, овес, гречку. У 1776 році з 1479 жителів села було 758 поселян і хліборобів та 366 «робітних людей», тобто тих, хто обслуговував зимівники старшин та багатих козаків⁷.
     Наприкінці XVIII століття село, як і навколишні землі, разом з його жителями перейшло у власність статського радника М. С. Іванова. Йому належало 214 дворів з 1393 кріпаками, а також винокурня, кінний завод та два млини⁸.
     У другій чверті XIX століття село придбав поміщик І. В. Катеринич. Становище селян, що знемагали під тягарем кріпосництва, погіршувалось рік у рік. Ще й тепер старі люди Дичкового пам’ятають розповіді про панських наглядачів (селяни називали їх катами), які били кріпаків нагаями, прилюдно сікли різками. На панщині кріпаки працювали по 5 днів на тиждень. Засівали поля вручну, врожай збирали серпами і косами. У 1860 році на 207 селянських дворів Дичкового припадало тільки 80 волів та 11 коней⁹. Особливо скрутним було становище селян у неврожайні роки, а неврожаїв у цих краях з 1799 по 1856 рік було 20¹⁰.
     Щороку з кінця XVIII століття в Дичковому відбувалося 4 ярмарки, причому найбільший із них, т. зв. Георгіївський (у квітні), був особливо людним. Наприклад, на такому ярмарку в 1828 році побувало до 1600 чоловік і було продано різних товарів на 30 тис. карбованців¹¹.
     Після реформи 1861 року кращі землі лишилися у поміщика. За уставною грамотою, земельні наділи, які одержували селяни, не перевищували 4 десятин на кожну ревізьку душу¹² . Всього за 2480 десятин землі селяни повинні були сплатити близько 100 тис. крб. Це був неприхований грабіж селян, яких примушували, за визначенням В. І. Леніна, викупити не стільки землю, скільки свою робочу силу. До того ж, поміщики намагалися всіляко урізати селянські наділи. Зберігся офіційний документ про виступ селян Дичкового у 1884 році в зв'язку з тим, що поміщик недодав їм кілька десятків десятин землі¹³.
     З розвитком капіталізму посилився процес розорення трудового селянства. Земельні наділи  які одержали селяни, забезпечували лише напівголодне животіння. Крім викупних платежів, селянам доводилося сплачувати багато інших податків: державний поземельний, губернські і повітові, земські стягнення, мирські (сільські й волосні), страхові внески тощо. Відсутність худоби і реманенту, земельний голод примушували бідняцьку частину селян орендувати землю у поміщиків і куркулів або йти в найми і шукати заробітку на підприємствах.
     У роки реакції царизм, щоб запобігти новій революції і створити собі міцну соціальну опору в особі куркульства, провів аграрну реформу. В Личковому на хутори до 1911 року виділилося 34 господарства, за якими було закріплено 175 десятин землі. Ліквідація общинного землеволодіння позбавила малоземельних селян можливості користуватись общинними вигонами, водопоями та іншими угіддями. Без них вони не могли довго протриматись на відведеній ділянці землі і розорювались. Землі збіднілих селян скуповувало куркульство. Куркулі Ананченки з допомогою підставних осіб скупили кількасот десятин землі. Частина бідняків змушена була переселитись у Саратовську губернію.
     За даними 1908 року, в селі  уло 475 дворів з населенням 2708 чоловік (1388 чоловіків і 1320 жінок)¹⁴. У 1909 році 6 господарств села займалося промислами: 3 ковальським, решта — швацьким та шорницьким. Виробляли також цеглу. Характерно, що два з цих господарств не мали власної землі і вже не займались землеробством¹⁵.
     В 1914 році жителі Личкового мали всього 2480 десятин, тобто стільки, скільки вони одержали за реформою 1861 року¹⁶. В міру зростання населення малоземелля селян ставало дедалі більш відчутним.
     До революції село фактично було позбавлене кваліфікованої медичної допомоги. На весь Перещепинський медичний відділок з населенням в 31 500 чоловік, до якого на початку XX століття належало й Личкове, був лише один лікар. Тільки в 1906 році земство відкрило тут фельдшерський пункт¹⁷.
     З 1885 року в Личковому почала працювати церковнопарафіальна школа з трирічним строком навчання, в якій навчалися переважно діти заможних селян; у 1911 році — однокласне початкове училище, підпорядковане повітовому земству.

1    Д. И. Эварницкий. Очерки по истории запорожских казаков и Новороссийского края, стор. 132.
2    Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии, стор . 324.
3    А. А. Скальковский. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского, стор. 298.
4    В. О. Голобуцький. Запорізька Січ в останні часи свого існування, стор. 70.
5    В. А. Голобуцкий. Запорожское казачество, стор. 356.
6    В. О. Голобуцький. Запорізька Січ в останні часи свого існування, стор. 244, 293.
7    К истории управления Новороссией князем Г. А. Потемкиным. Ордера 1775 и 1776 гг., вып. 2. Екатеринослав, 1905, стор. 128.
8    ЦДАДА, ф. 1355, оп. 1, спр. 21, арк. 30—31.
9    Приложения к трудам редакционных комиссий для составления положений о крестьянах, выходящих из крепостной зависимости. Сведения о помещичьих имениях, т. 6. СПб., 1860, стор. 22, 23.
10  Історія селянства Української РСР, т. 1. К., 1967, стор. 305.
11  ЦДІА СРСР, ф. 1281, оп. 11, спр. 188, арк. 39.
12  Материалы для оценки земель Екатеринославской губернии, т. 4, ч. 1. Новомосковский уезд. Екатеринослав, 1911, стор. 53.
13  ЦДАЖР СРСР, ф. 102, 2 діловодство, 1884, спр. 606, ч. 35, арк. 2—4.
14  Список населенных мест Новомосковского уезда Екатеринославской губернии, стор. 14, 15.
15  Кустарно-ремесленные промыслы Екатеринославской губернии. Екатеринослав, 1909, стор. 40.
16  Списки населенных мест Российской империи, т. 13. Екатеринославская губерния, стор. 82.
17  Вся Екатеринославская губерния, 1914 г., стор. 238.

Населені пункти Дніпропетровської області : Апостолове (Грушівка , Мар’янське) • Васильківка (Великоолександрівка , Чаплине) • Верхівцеве • Верхньодніпровськ (Мишурин Ріг) • Вільногірськ • Дніпродзержинськ • Дніпропетровськ (Підгородне , Сурсько-Литовське) • Жовті Води • Кривий Ріг (Лозуватка) • Кринички (Аули , Щорськ) • Магдалинівка (Котовка , Личкове) • Марганець • Межова (Слов’янка) • Нікополь (Покровське , Шолохове) • Новомосковськ (Перещепине , Голубівка , Знаменівка , Миколаївка , Попасне) • Орджонікідзе • Павлоград (Булахівка , Вербки , Межеріч , Троїцьке) • Першотравенськ • Петропавлівка (Троїцьке) • Петриківка • Покровське (Великомихайлівка) • П'ятихатки (Лихівка , Жовте , Саксагань) • Синельникове (Роздори , Славгород) • Cолоне (Військове) • Софіївка (Жовтневе , Ордо-Василівка) • Томаківка • Царичанка • Широке (Миколаївка) • Юр’ївка