Житомирська область

     Область утворена 22 вересня 1937 року.
     Територія, яку займає область, з давніх-давен заселена людиною, що засвідчують численні археологічні пам’ятки палеоліту. На горбі лівого берега річки Свинолужки поблизу Городища Черняхівського району виявлено залишки ранньопалеолітичної Житомирської стоянки (понад 100 тис. років тому). На ній зібрано понад 2 тис. знарядь з кременю1. Люди тоді займалися мисливством. Грунтовно дослідженою пам’яткою пізнього палеоліту є Радомишльське поселення (ЗО тис. років тому). Тут, зокрема, виявлено шість невеликих наземних наметоподібних жител первісних мисливців, а біля них — скупчення кісток мамонта, північного оленя і дикого коня та розщеплених кременів. Пізньопалеолітичні поселення (близько 15 тис. років тому) були поблизу Довгиничів та Клинців Овруцького і Колодяжного Дзержинського районів. У басейні річки Тетерева, на берегах Ужа, Уборті й Случі 12—8 тис. років тому з’являються короткочасові поселення мисливців, які вже володіли луком і займалися рибальством. Такі поселення були поблизу Коростеня, Слободища Бердичівського району, а також у Володарсько-Волинському, Коростенському та Овруцькому районах2.
     У добу неоліту (VI—III тис. до н. е.) відбувався поступовий перехід від збиральництва, полювання, рибальства до скотарства й мотичного землеробства, з’являється прядіння. В побут входить глиняний посуд. На території Житомирщини відомо понад 40 неолітичних поселень у Бердичівському, Ємільчинському, Житомирському, Коростенському, Луганському, Малинському, Народицькому, Овруцькому та Олевському районах. Одними з найранніших є поселення поблизу села Тетерівки Житомирського району та біля села Каленського Коростенського району3, що існували в V тисячолітті до н. е. Територію сучасної Житомирської області в добу міді заселяли різноетнічні племена (III — початок II тис. до н. е.), південну частину області займали землеробсько-скотарські племена пізньої трипільської культури, їхні поселення складалися з глинобитних будівель, розташованих по колу на важкодоступних місцях понад річками (Троянів). Із 50 відомих -  досліджувалися поселення в Городському Коростишівського, Паволочі Попільнянського, Райках Бердичівського, Троянові Житомирського районів, а також у Житомирі4. На північ від племен трипільської культури на лівобережних притоках Тетерева в середині III — на початку II тис. до н. є. жили скотарські племена, які частково займалися і землеробством. Своїх покійників вони ховали в кам’яних гробницях. Такі гробниці виявлено в 20 місцях області (Баранівському, Дзержинському, Коростишівському, Народицькому, Новоград-Волинському, Овруцькому та Радомишльському районах). Долини річок Ужа, Тетерева та Случі в II тис. до н. е., тобто в добу бронзи, заселяли землеробсько-скотарські племена тшинецької культури. Залишки їхніх поселень виявлено в Бердичівському, Житомирському, Любарському, Народицькому та Овруцькому районах. Наприкінці II — на початку І тис. до н. е. їхні нащадки — землеробські племена праслов’янської білогрудівської культури жили лише на півдні області. Зокрема, відомі поселення білогрудівських племен поблизу сіл Райків, Швайківки Бердичівського і Троянова Житомирського районів.
     Скарб бронзових прикрас, знайдений біля Ігнатполя Овруцького району, та кам’яні знаряддя праці доби бронзи на околиці Стрижівки Коростишівського району свідчать, що в цей час уже з’являються перші початки майнової нерівності5.
     Процес майнової диференціації поглиблювався в зв’язку з появою на середньому Придніпров’ї десь у VIII ст. до н. е. заліза. Виготовлення знарядь із заліза, що мали перевагу над бронзовими, кам’яними та крем’яними, сприяло підвищенню продуктивності праці й створенню лишків, які концентрувалися в руках родової верхівки. Поширення заліза в Подніпров’ї збіглося з появою тут у VII ст. до н. е. кочових племен скіфів. Територія Житомирщини була північно-західною околицею скіфського об’єднання. В Андрушівському, Бердичівськиму, Житомирському, Любарському районах виявлено до 15 городищ, поселень та могильників скіфського часу. Розкопані поблизу Попільні кургани підтверджують, що в VII—III ст. до н. е. тут проживало місцеве землеробське населення, відоме під назвою скіфів-орачів. У північній частині Житомирської області в цей час жили землеробсько-скотарські племена, незалежні від скіфів, які продовжували користуватися кам’яними знаряддями. Вважають, що саме їх у V ст. до н. е. згадував Геродот під назвою неврів, які були найбільш ранніми слов’янами.
     На початку нашої ери слов’янські племена вже заселяли всю територію Житомирської області. На землях сучасних Андрушівського, Бердичівського, Дзержинського, Любарського, Попільнянського та Житомирського районів у II — VI ст. жили ранньослов’янські племена, що входили до Антського племінного об’єднання східних слов’ян. Близько 100 виявлених на Житомирщині поселень займали надзаплавні схили берегів у верхів’ї Тетерева та його правобережних притоків Гнилоп’яті і Гуйви. Окремі поселення трапляються й на півночі області — в Новоград-Волинському та Олевському районах6.
     На північ від Тетерева в басейні річок Ужа та Случа в IV— VII ст. жила та група слов’янських племен, що була безпосереднім предком відомого з літописів племені древлян. Близько 50-ти ранньослов’янських поселень та курганних могильників виявлено в Коростишівському, Народицькому, Овруцькому, Олевському і на півночі Житомирського районів. Трапляються вони і в Бердичівському та Дзержинському районах. У господарстві ранніх слов’ян певну роль відігравало скотарство, але його основу становило землеробство. В лісостеповій частині воно було плужним. У перших століттях нашої ери слов’яни вже запровадили сівозміни.
     Розвиток гончарного, ювелірного, косторізного ремесел, продукція яких ішла на продаж, сприяв дальшому розширенню внутрішньої торгівлі. Знайдені скарби римських монет (понад 10) в Андрушівському, Житомирському, Новоград-Волинському та Ружинському районах стверджують поглиблення майнової диференціації в східних слов'ян у той час. Згодом родоплемінна верхівка перетворилася на клас експлуататорів-феодалів. Разом з складанням класового феодального суспільства, як і в інших східнослов’янських племен, наприкінці VIII—IX ст. у древлян, що займали територію нинішньої області, виникло князівство на чолі з феодальною аристократією — нащадками колишньої родової знаті. Виростали міста, що стали центрами ремесла й торгівлі, а також місцями проживання феодальної верхівки.
     Найдавнішим містом і водночас резиденцією князів у древлянській землі був згаданий під 946 роком Іскоростень. Міцною фортецею, що в середині XII ст. відігравала помітну роль, було місто Котельнич (1143). Відомі з літописів також міста Неятин (1071), Мичеськ, Колодяжин (1240), Деревич (1241), Городськ (1257). Виявлені на території області близько 60 городищ є залишками інших міст, назви яких невідомі. Одне з них на околиці села Райок Бердичівського району ще в 30-х роках нинішнього століття досліджене археологами: знайдені тут та на Городському й Колодяжинському городищах залишки залізоплавильних горнів, численні землеробські та ремісничі знаряддя праці, зокрема залізодобувного і залізообробного ремесел, а також їхня різноманітна продукція, в т. ч. величезна кількість побутових речей, предмети військового спорядження, засвідчують високий рівень розвитку господарства, культури та військової справи на придніпрянських землях у X — XIII ст.
     Крім залізодобувного і залізообробного, існували й інші ремесла. Підтвердженням того, що в древлянській землі було розвинутим ювелірне ремесло, є залишки ювелірних майстерень, де збереглися тиглі й кам’яні формочки для відливання прикрас, виявлених на Райковецькому та Колодяжинському городищах, а також скарби срібних прикрас XI—XII і XII—XIII ст., знайдені поблизу сіл Збранки, Великої Хайчи Овруцького району, Кам’яного Броду Коростишівського району та Мирополя6. На Райковецькому та Колодяжинському городищах знайдено майстерню скляних браслетів та залишки косторізного ремесла. Вручій славився виготовленням прясел з шиферу, які користувалися великим попитом. Крім Вручія, залишки майстерень, де прясла обточували на токарному станку, виявлено на території сіл Колтівщини, Нагорян, Норинська, Каменя, Черевків, Хлуплян, Нових Велидників Овруцького району та поблизу Михайлівки Коростишівського району.
     З утворенням феодальної держави Київської Русі древлянська земля однією з перших увійшла до її складу. Київський князь Олег підкорив та обклав даниною древлян 883 року, а в 907 році вони вже брали участь у переможному поході на Візантію. Під проводом своїх князів древляни вперто боролися за незалежність від київських князів. 913 року, після смерті Олега, вони відмовилися платити данину його наступнику Ігорю. В 914 році Ігор знову підкорив їх. Але древляни продовжували боротьбу проти сваволі Ігоря та його ставлеників і пізніше. В 945 році вона закінчилася смертю Ігоря і знищенням його війська. Повстання 945 року було першим і одним із найбільших антифеодальних повстань у Київській Русі. Княгиня Ольга, дружина Ігоря, жорстоко розправилася з повстанцями. Водночас вона змушена була провести адміністративну реформу, якою регламентувалися повинності з феодально залежного населення.
     Після зруйнування Іскоростеня центром древлянської землі стало одне з найдавніших міст, міцна фортеця і важливий ремісничий центр — Вручій (Овруч). За оволодіння Овручем і древлянською землею точилася боротьба між синами князя Святослава — Ярополком та Олегом. Ярополк тоді був київським князем, а Олег володів древлянською землею, яку одержав ще за життя батька. В ході цієї боротьби Олег у 977 році загинув і був похований «у Вручего». З цього часу древлянські землі остаточно ввійшли до складу великокнязівських володінь. Овруч був резиденцією одного з князів — Рюрика Ростиславовича, який з 1170 до 1210 (з деякими перервами) займав великокнязівський стіл. Під безпосереднім контролем київського великого князя з середини XII ст. перебувало місто Котельнич, на той час міцна фортеця, важливий стратегічний пункт у системі оборони давньоруських земель. За володіння містом з київським великим князем Ізяславом Мстиславовичем в 1146 та 1148 роках боролися князі Святослав Всеволодович та син Юрія Долгорукого Ростислав Юрієвич, якому допомагав батько. Боротьбу за древлянські землі в середині XIII ст. вели також галицько-волинські князі Данило Галицький та його син Шварн Данилович.
     У південній частині Житомирської області збереглися залишки міцних сторожових фортець періоду Київської Русі, що відігравали роль форпостів у боротьбі з степовими кочовиками, зокрема з половцями. Найвизначнішими з них, крім Котельнича, були Колодяжин, Дверень та інші міста.
     До наших днів збереглася в реконструйованому вигляді дуже цікава пам’ятка кам’яної архітектури XII ст.— Василівська церква, збудована князем Рюриком Ростиславичем в Овручі.
На території сучасної Житомирщини археологами було знайдено коштовне намисто, діадеми, браслети, персні, наручні, золотий і срібний посуд, зброю, збрую. Так, з великою майстерністю і смаком виконані золоті колти, знайдені у містечку Мирополі, золоті гривни з емалевим зображенням з Кам’яного Броду тощо.
     Одним з найбільших досягнень епохи Київської Русі став билинний героїчний епос, творцем якого був народ. Видатним явищем в оригінальній історичній і художній літературі Київської Русі є літописи, в яких відбито історичні події на території сучасної Житомирщини. Так, в Іпатіївському літопису яскраво змальовано повстання древлян 945 року7.
     Багато лиха завдала  монголо-татарська навала. 1240 року слідом за Києвом міста Микгород, Колодяжин та інші зазнали страшних руйнувань від монголо-татарів. В результаті монголо-татарської навали Давня Русь (а в її складі й територія сучасної Житомирщини) потрапила в залежність від Золотої Орди. На населення накладалися різні платежі та повинності — тамга (мито), поплужне (поземельний податок від плуга), ям (повинність возити своїми кіньми татарських урядовців), корм (повинність годувати їх), війна і полювання (повинність висилати свої війська в ханський воєнний похід або на полювання) та інші. Данину збирали баскаки сріблом і хутрами, а з населення, що жило по річці Случ, — пшеницею і просом. В разі несплати данини людей забирали в полон.
     Наприкінці XIII і на початку XIV ст. в Східній Європі зміцніло Литовське велике князівство, яке почало завойовницькі походи на схід і південь. 1320 року литовське військо захопило Житомир, Овруч та інші міста Київського князівства, але, зазнавши поразки від  населення, змушене було відступити. В середині XIV ст., використавши тривалі й гострі феодальні усобиці в Золотій Орді, литовські феодали поновили походи і після 1362 року добилися включення Київського князівства в склад Литовської держави.
     1471 року феодальна Литва остаточно ліквідувала Київське удільне князівство й перетворила його в звичайну провінцію — Київське воєводство, яке поділялося на Київський, Житомирський, Овруцький та інші повіти. Повіти, в свою чергу, ділилися на волості. На чолі волостей стояли старости. Окремі волості перебували у володінні феодалів. Так, 1472 року Золвязька, Отенська, Утеська і Хотенська волості Житомирського повіту належали місцевим феодалам. Невелика частина території сучасних Олевського (на правобережжі Уборті), Новоград-Волинського і Баранівського (на правобережжі Случа) районів входила до Волинського воєводства8.
     З кінця XV ст. українським землям почала загрожувати нова небезпека — татарські набіги. Тривалий час кримські хани були союзниками литовського князя, але після того, як литовський уряд налагодив союзні відносини з ворогом Кримського ханства — Золотою Ордою, почалися напади кримських татар на українські землі, в т. ч. і на Київщину. Особливо частими стали татарські напади після спустошливого походу Менглі-Гірея 1482 року. Вони повторилися в 1489, 1497, 1502, 1503, 1511, 1515, 1527 та інших роках.
     Для захисту країни в XIV—XV ст. споруджувалися замки. На території сучасної Житомирщини в XV ст. були збудовані замки в Микгороді, Житомирі, Чуднові, Зв’ягелі, Олевську, Овручі та інших містах9 й утримувалися за рахунок жителів приписаних до цих населених пунктів.
     З розвитком феодальних відносин зростали земельні володіння українських магнатів (Острозьких, Глинських, Немиричів, Полозовичів та інших), які захоплювали кращі селянські землі і великокнязівськими грамотами закріплювали їх за собою в спадкове володіння. Разом з землею вони прибирали до своїх рук села, прикріплювали селян до землі і змушували їх відробляти панщину та відбувати різні повинності.
     Багато лиха завдавали селянам чвари та усобиці феодалів, що часто переростали в справжні війни і були великим гальмом у розвитку селянського господарства. Протягом XVI ст. було видано три Литовські статути (1529, 1566, 1588), які закріплювали станові привілеї феодалів і визначали правові підстави феодальної експлуатації селянства. Так, за Литовським статутом 1529 року за невихід на панщину або іншу роботу, за найменший непослух феодал карав селянина так, як хотів — бив, забирав майно, кидав до в’язниці, заковував у ланцюги, колоди, пік розжареним залізом — і його свавілля ніхто не обмежував10.
     Водночас з розвитком феодально-кріпосницьких відносин поглиблювався процес відокремлення ремесла від сільського господарства. Серед ремісників на території сучасної Житомирщини найбільше було бондарів, теслярів, гончарів та рудників. Останні, як правило, осідали на берегах річок, де були поклади болотних руд, з яких вони виплавляли залізо11. Ремісники ділилися на майстрів, підмайстрів та учнів. Виникали також нові міста. Поступово складалися ремісничі цехи. У XV—XVI ст. ремісничі цехи були в Чуднові, Житомирі, Зв’ягелі. 1444 року Житомиру надане магдебурзьке право. З розвитком ремесла розвивалася й торгівля продуктами місцевого сільськогосподарського виробництва (хлібом, худобою, медом, воском, шкірами) і ремісничими виробами, а також товарами, привезеними з інших країн. Незважаючи на те, що українські землі перебували під владою Литви, місцеве населення всіляко розширювало торгівлю з Росією. Цьому сприяла та обставина, що через Житомир проходив головний торговельний шлях з Росії в західноукраїнські землі.
     Незважаючи на розвиток ремесла й торгівлі, основним заняттям населення в багатьох містах було сільське господарство. Міщани цих міст займалися землеробством, рибальством і на додаток до цього, ремеслом і торгівлею. Міщани, які перебували у феодальній залежності, так само, як і селяни, відбували різні повинності: натуральні й грошові — «датки», а також панщинні — «тягла». Так, жителі міста Чуднова в 1471 році змушені були «всі на толоку» ходити «жито жати і сінокосити»12.
     За Люблінською унією 1569 року, якою було оформлено об’єднання Литовського великого князівства з шляхетською Польщею у федеративну державу, територія сучасної Житомирської області в складі Правобережної України потрапила під владу Подьщі. Незабаром поряд з володіннями литовських та українських магнатів, на Житомирщині з’явилися маєтності польських магнатів.
     Після землеробства важливе місце посідало тваринництво. У південній частині Житомирщини відгодовували волів, яких збували на ярмарках у Луцьку, Володимирі, Львові та інших містах. Подекуди селяни жили з бджільництва, а податки на бджільництво (десятина та інші побори) становили основний вид феодальної ренти.
     У другій половині XVI — першій половині XVII ст. набули значного поширення поташні і залізорудні промисли. Великі поташні промисли на початку XVII ст. були в Пилипівці і Чуднові. На початку XVII ст. Києво-Печерська лавра заснувала в Радомишлі папірню «коштом немалым на подывление в том краю як речь небывалую». Як і у фільварках, на промислах використовувалася праця залежних селян, але для керування виробництвом власники змушені були наймати кваліфікованих майстрів.
     Після Люблінської унії правове становище населення сучасної Житомирщини визначалося польським державним законодавством. Поряд з ним діяв Литовський статут 1566 і 1588 років.
     Польсько-шляхетський уряд проводив політику соціального та національного пригнічення. Православних змушували переходити в католицизм. Для некатоликів вводилися обмеження в торгівлі, утруднювався доступ у цехи. Використовуючи єзуїтів, польський уряд засновував католицькі монастирі, костьоли, відкривав єзуїтські школи. Всю масу українських селян і міщан — некатоликів було поставлено в безправне становище13. З допомогою Брестської церковної унії, проголошеної 1596 року, польські пани й католицьке духовенство намагалися обернути православних, як стануть уніатами, на католиків.
     Жорстока феодальна експлуатація, що доповнювалася тяжким національним гнітом і релігійними переслідуваннями українського народу з боку польської шляхти і католицької церкви, призвели на початку 1648 року до вибуху народно-визвольної війни на Україні 1648—54 рр., в якій активну участь взяли й житомиряни. Коли на Житомирщині з’явилося військо повстанців, багато жителів міст і сіл влилося в козацькі загони для боротьби проти поневолювачів. Тільки в селах Паволочі та Котельні було сформовано селянсько-козацький полк. Його очолив Іван Кучевич. З особливим завзяттям та енергією вели боротьбу повстанці, очолювані Максимом Кривоносом, проти війська магната Я. Вишневецького. Перша сутичка між ними сталася на початку липня 1648 року на Поділлі біля Махнівки. Під сильними ударами повстанців Вишневецький почав тікати на Бердичів. Кривоніс наздогнав Я. Вишневецького під П’яткою і почав оточувати його військо. Проте Вишневецький встиг перебратися за Случ. Кривоніс продовжував погоню, займаючи по дорозі міста і села. Польсько-шляхетське військо відступило за Горинь. Повстанці на чолі з М. Кривоносом визволили Чуднів, Бердичів та інші міста14 на території Житомирщини..
     Загальнонародна боротьба за визволення з-під польсько-шляхетського гніту, за возз’єднання України з Росією завершилася рішенням Переяславської ради.
     Після возз’єднання України з Росією територія Житомирщини увійшла до складу Київського, Білоцерківського і Паволоцького полків. Овруч, Ворсівка, Черняхів, Радомишль, Житомир, Коростишів, Любар, Бердичів, Ходорків та інші були сотенними містами15.
     Проте після Андрусівського перемир’я 1667 року територія сучасної Житомирської області, залишилася під польсько-шляхетським ярмом. З допомогою католицької церкви польські власті знову стали нав’язувати народові унію і католицизм, прагнучи розірвати зв’язки Правобережної України з Росією.
     У північних районах Житомирщини, на піскуватих і заболочених землях, де займатися хліборобством було невигідно, феодали влаштовували різного роду промисли, найпоширенішими були . залізорудні і поташні промисли, а також промисли, зв’язані з переробленням продуктів землеробства і тваринництва.
     У другій половині XVII—XVIII ст. у поліських районах Житомирщини налічувалося близько 200 рудень, кожна з яких у середньому давала на рік 500—700 пудів заліза. Промисли на Житомирщині існували досить тривалий час, змінювалося лише їх розташування. Рудня «Годиха» діяла майже три століття, рудні «Підлубецька», «Висока піч», «Кропивне», що виникли в XVI ст., поступово перетворилися у XIX ст. на Ємільчинський, Високопечанський, Кропивненський чавуноливарні заводи. З часом кількість промислів зростала. Протягом XVII ст. лише поблизу Житомира працювало 12 рудень, три поташні й гута. Під Радомишлем було 7, рудень, 4 гути, папірня і поташня; під Коростишевом працювало 8 рудень, у сучасному Малинському районі діяло 15 рудень та 5 гут16.
      Становище населення погіршувалося внаслідок національного гніту і насильного запровадження унії. На соборі 1720 року в Замості єзуїти домоглися того, що уніатську церкву ще більше було наближено до католицької, а в 1743 році був реформований в єзуїтському дусі і базиліанський орден. Українським міщанам забороняли займатися ремеслом і торгівлею. Для зміцнення позицій католицької церкви будувалися костьоли, відкривалися монастирі. Так, у 1737—1751 рр. споруджено костьол у Житомирі. В Бердичівському повіті було відкрито понад 200 костьолів і монастирів17, які стали знаряддям зміцнення політичного панування шляхетської Польщі.
     Наприкінці XVII ст. на Житомирщині прокотилася хвиля селянських заворушень. Широку підтримку у трудящих Житомирщини дістало селянсько-козацьке повстання 1702—1704 рр., яке очолювали Палій та Самусь.
     У битвах під Бердичевом та іншими містами козаки Палія завдали відчутних ударів польсько-шляхетським військам. Та, незважаючи на розмах повстання, воно було придушене. Але і в наступні часи народні маси чинили опір панській сваволі, що нерідко переростав у повстання. Головною силою всіх заворушень були селяни. Повстанці, які звали себе гайдамаками, громили панські маєтки, розправлялися з визискувачами.
     В 1734—1737 і в наступні роки гайдамаки діяли в районі Бердичева, Житомира та інших місцях. 1750 року їхні загони оволоділи Бердичевом, Народичами, Радомишлем. Гайдамацький загін, очолений Іваном Подолякою, в цей час діяв на півночі Житомирщини18. Кульмінаційною точкою гайдамацького руху стало повстання 1768 року під проводом Максима Залізняка та Івана Гонти, відоме в історії під назвою Коліївщини. В районі Радомишля та Брусилова розпочав свою діяльність гайдамацький загін Івана Бондаренка, а під Бердичевом — загін Клима Крутя і Василя Щербини19. Гайдамаки громили поміщицькі маєтки, чинили розправу над ненависними шляхтичами, мстилися панам за сваволю та знущання.
     Але Коліївщина, як і всі попередні рухи, зазнала поразки. Уряд шляхетської Польщі жорстоко розправився з повстанцями. Їх вішали, саджали на палі, відтинали голови, руки, ноги. Особливо багато повстанців шляхта стратила у містечку Кодні біля Житомира. З 336 справ, занесених в одну лише коденську судову книгу, 218 закінчено смертним вироком. Всього в Кодні піддано катуванню близько трьох тисяч чоловік. Після припинення вбивств кожного десятого повстанця «значкували» — відрубували праву руку і ліву ногу або навпаки. Серед покараних були і народні кобзарі, які своїми піснями будили у селян прагнення до волі. Зокрема, до страти було засуджено кобзарів Василя Ворченка і Прокопа Скрагу20.
     1793 року Правобережну Україну возз’єднано з Лівобережною в межах Російської держави. Поділ на воєводства був ліквідований, і на цій території створено Брацлавське та Ізяславське (Волинське) намісництва. Указом царського уряду від 30 листопада 1796 року намісництва були ліквідовані і замість них 1797 року утворено губернії. Територію сучасної Житомирщини включено до Житомирського, Новоград-Волинського та Овруцького повітів Волинської губернії, Радомисльського і частково Махнівського (з 1846 року Бердичівського) та Сквирського повітів Київської губернії21. Центром Волинської губернії з 1804 року стало місто Житомир.
     Щоб залучити на свій бік місцеву шляхту, царизм надав їй загальноімперські дворянські права, зберіг станові, земський і підкоморський суди, а також чинність Литовського статуту. Діловодство в судах велося польською і російською мовами.
     Напередодні реформи 1861 року у Волинській губернії діяло 379 фабрик і заводів. Серед галузей промислового виробництва провідне місце посідала поташна, склоробна, залізорудна, фарфоро-фаянсова, суконна, винокурна та цукрова промисловість. Розвитку цих галузей сприяли природні умови краю, його лісові багатства, поклади корисних копалин. До відкриття руди й вугілля в Донбасі металургія на Україні розвивалася переважно на Поліссі. У першій половині XIX ст. залізорудні промисли почали переростати у підприємства, на яких складалися професії рудників, ковалів, димарів тощо.
     До числа галузей, що в цей період прискорено розвивалися на Волині, слід віднести склоробну та фарфоро-фаянсову промисловість. Скляне виробництво зародилося тут ще в першій половині XVI ст. В 90-і роки XVIII ст. був заснований фарфоровий завод у Городниці, а в 1802 році став до ладу Баранівський завод. На середину XIX ст. у Волинській губернії діяло 19 скляних та 5 фарфорових підприємств, на яких працювало 674 робітники. У зв’язку з розвитком склоробної промисловості швидко зростало поташне виробництво. Лише в Новоград-Волинському повіті в першій половині XIX ст. було 12 поташних заводів. Поташ не тільки використовувався на місці, а й вивозився в сусідні губернії.
     Поступово розвивалася паперова промисловість, зародження якої належить до XVII ст. У XVIII ст. папірні існували в сучасному Новоград-Волинському районі та селі Папірні поблизу Овруча. Напередодні скасування кріпосного права на території області налічувалося 6 паперових фабрик, але вони мали примітивне обладнання, були малопотужні. Найбільшою з них була Трощинська паперова фабрика (вперше згадується 1832 року).
     На початку XIX ст. в маєтках Ільїнських, Любомирських, Уварових відкрилося кілька мануфактур. 1816 року в Новограді-Волинському стала до ладу суконна мануфактура графа
Ільїнського. На ній працювало 1356 кріпаків і 6 вільнонайманих робітників, які обслуговували 35 верстатів і виробляли понад 35,5 тис. аршин солдатського сукна на рік.
     У занедбаному стані перебувала освіта, розвиток якої, як і мистецтва та культури, відбувався в умовах польсько-шляхетського гніту (XVI—XVIII ст.), безперервних турецько-татарських набігів. Польський уряд насаджував єзуїтські школи, де прищеплювалася зневага до українського народу, до його культури й мови. Дяківські школи, що існували в деяких населених пунктах й утримувалися на кошти батьків, а також школи, засновані православними братствами, переслідувалися, захоплювалися єзуїтами або закривалися. В школах для українського населення викладання здійснювалося польською мовою.
     Після возз’єднання Правобережної України з Росією «попередніми правилами» царського міністерства народної освіти (1803 р.) було встановлено чотири типи шкіл — парафіяльні, повітові, губернські й університети. Але до 1831 року на Правобережжі, в т. чл на Житомирщині, майже всі сільські школи перебували в руках католицького та уніатського духівництва, яке примусово насаджувало польську мову. Після придушення повстання 1830—1831 рр. царизм, як і раніше, не давав змоги місцевому населенню навчати дітей рідною мовою22.
     На Житомирщині в середині XVIII ст. засновано одну з найстаріших на Україні друкарень у Бердичівському монастирі. Майже за сто років тут видано чимало релігійних та світських книг, у т. ч. відомих щорічних польсько-російських бердичівських календарів, підручників латинською, російською, польською, французькою та німецькою мовами. В друкарні працювали відомі майстри, зокрема гравер Федір Раковецький (60—80 рр. XVIII ст.). З кінця XVIII ст. в Житомирі й Бердичеві діяли цивільні друкарні. З 1837 року в Житомирі друкувалася офіційна газета «Волынские губернские ведомости», яка мала й неофіційну частину, де містилися матеріали з історії краю, про побут і звичаї, обряди населення. Окремі матеріали з цих питань були опубліковані 1853 року в «Этнографическом сборнике» Російської Академії наук.
     Незважаючи на соціально-економічний гніт, трудящі творили свою культуру, мистецтво, виражаючи в них ненависть до гнобителів, надії й сподівання на краще майбутнє, виявляючи глибоке розуміння прекрасного. На Житомирщині широко побутували героїчні народні думи та пісні про юного богатиря Івася Коновченка, який на поєдинку знищив багато татарсько-турецьких загарбників, пісні про епічних героїв Морозенка і Супруна, про Богдана Хмельницького і його соратників Максима Кривоноса, Данила Нечая, що діяли в середині XVII ст.
     Поряд з народною піснею, розвивалася інструментальна музика лірників і т. зв. «троїста музика» (скрипка, цимбали, бубон), гра якої супроводжувала танці й народні лялькові вистави — вертеп. У першій половині XIX ст. на території сучасної Житомирщини виступали мандрівні театральні колективи. У місті Романові Н.-Волинського повіту в маєтку Ільїнських на початку XIX ст. була створена трупа з артистів-кріпаків, яка мала в своєму складі хор з 30 співаків та оркестр з 120 музикантів. 1809 року в місті спорудили спеціальне дерев’яне приміщення під театр на 350 місць23.
     З кінця XVIII — в першій половині XIX ст. на Житомирщині (Городниця, Баранівка та ін.) розвивалося виробництво художнього фарфору і фаянсу. На Городницькій фаянсовій фабриці вироби декорували малюнками квітів, які виконували великими пензлями в два-три кольори над полив’яними фарбами, широко застосовували й відводку по вінцях фарбами і золотом. Народні майстри й горнові, яких залучали до роботи на перших заводах, принесли сюди виробничий досвід споріднених галузей. Показовим є й виготовлення на Чуднівській гуті виробів різних кольорів. Зокрема, тут робили кришталеві келехи з плескуватою ніжкою і конусоподібним корпусом, оздоблені у верхній частині гарною смужкою бордюру24.
     Розвивалися в цей час архітектура і малярство та різьба по дереву. Оборонні споруди — замки в Бердичеві, Житомирі, Новограді-Волинському, Чуднові, громадські будівлі — Житомирський міський театр і палаци графині Ганської в селі Верхівні та графа Ільїнського в Романові, культова споруда — Миколаївська церква в Олевську—свідчать про піднесення мурованої архітектури.
     Центром господарського і побутового життя дрібного індивідуального господарства був селянський двір, на якому будувалося житло і господарські приміщення. За житло правила хата, яку на півночі Житомирщини споруджували з дерева, а на півдні через нестачу лісу — з глини, соломи й каменю. У Радомишльському й Овруцькому повітах були напівкурні й курні житла. В останніх не було димовиводів, і дим з печі валив просто в хату, а з хати — через вікна й двері. Такі хати не мали навіть сіней.
     Одяг трудового населення здебільшого виготовлявся з домотканного полотна і сукна. Одяг селян-чоловіків складався з білої полотняної вишиваної сорочки з низьким коміром, широких білих полотняних штанів, з свити сірого або чорного сукна, кожуха або кожушка, шапки, бриля з широкими полями, плетеного із зеленої пшеничної соломи. На ногах носили постоли або чоботи.
     Жінки носили довгі білі сорочки з широкими вишиваними рукавами, запаски з червоним або синім хвартухом, плахти, кольорові пояси, юпки, чорні козлові чоботи, намисто, дукачі. Голову пов’язували кольоровими хустками, а в свято — намітками. Верхній жіночий одяг — свита, юпка, кофта, жупан.


1   Краткие сообщения Института археологии АН СССР, вып. 92, стор. 54.
2   Нариси стародавньої історії Української РСР, 1957, стор. 21, 23, ЗО.
3   Археологія Української РСР, т. 1, 1971, стор. 112.
4   Шовкопляс. Археологічні дослідження на Україні (1917—1957). Огляд вивчення археологічних пам'яток, 1957, стор. 112, 116.
5   Труды одиннадцатого археологического съезда в Киеве. 1899, т. 2, 1901, стор. 2.
6   Г.Ф.Корзухина. Русские клады IX—XII вв., 1952, стор. 91—134, 135;В.К.Гончаров. Райковецкое городище.,1950, стор.129—130.
7   Нариси з історії України, 1939, стор. 161—180; Історія українського мистецтва в 6-ти томах, т. 1, 1966, стор.137—141, 207, 208, 210, 227.
8   К.Гуслистий. Нариси з історії України, 1939, стор.103,122; Д.І.Мишко. Соціально-економічні умови формування української народності, 1963, стор. 35.
9   П.Г.Клепатский. Очерки по истории Киевской земли, т. 1. Одесса, 1912, стор. 128.
10 Акты Западной России, т. 1. СПб., 1846, стор. 27; т. 2. СПб., 1848, стор. 64—65.
11 Д.I.Мишко. Українсько-російські зв'язки в XIV—XVI ст., 1959, стор. 21.
12 Архив Юго-Западной России, ч. 7, т. 2., 1890, стор. 4.
13 А.И.Козаченко. Борьба украинского народа против иноземных поработителей за воссоединение с Россией, 1954, стор. 33.
14 I.П.Крип'якевич. Богдан Хмельницький, 1954, стор. 141.
15 Тези про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654—1954 рр.)схвалені Центральним Комітетом Комуністичної партії Радянського Союзу, 1954, стор. 10—11.
16 Історія робітничого класу Української РСР, т. 1, 1967, стор. 24—25.
17 Т.Молчанівський. Бердичівський державний історико-культурний заповідник, 1931, стор. 14, 15, 20—24.
18 Архив Юго-Западной России, ч. З, т. 3, 1876, стор. 48, 270—275, 384—385; Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. Збірник документів, 1970, стор. 13—14.
19 Центральна наукова бібліотека АН УРСР. Відділ рукописів, П 5845—П 5909.
20 Український архів, т. 2. Коденська книга судових справ,1931, стор. 292,388.
21 Статистическое описание Киевской губернии, ч. 1. СПб., 1852, стор. 5—6.
22 Ф.Ястребов. Нариси з історії України, вип. 8, стор. 107, 221—222.
23 М.Д.Станіславський, JI. А. Рубінштейн.Театр Житомира, 1972, стор. 4&mdas