Хмельницька область

      Область утворено 22 вересня 1937 року.
     Заселення території сучасної Хмельницької області, зокрема її південної частини, почалося в найдавніші часи. На берегах Дністра виявлено понад 30 поселень доби палеоліту, а біля с. Луки-Врублівецької (Кам'янець-Подільський район), в заплаві лівого берега Дністра, збереглися рештки однієї з найдавніших на Україні стоянок раннього палеоліту (близько 300 тис. років тому). Знаряддя праці середнього палеоліту (100—40 тис. років тому) знайдено поблизу с. Сокола (Кам'янецьПодільський район). Найбільш відомі пізньопалеолітичні поселення Поділля (40— 13 тис. років тому) досліджені поблизу сіл Врублівців, Калачківців, Китайгорода, Старої Ушиці, Студениці (Кам'янець-Подільський район) та Калюса (Новоушицький район)1.
     В добу неоліту (6—4 тис. до н. е.) вже виявилась заселеною вся територія сучасної Хмельницької області. Відомо понад 60 пам'яток цього часу. Найбільш важливі з них досліджено поблизу Славути, в с.с. Почапинцях і Карачківцях (Чемеровецький район); відомо близько 150 пам'яток трипільської землеробської культури, яка існувала на території Подністров'я та Правобережжя Дніпра в кінці IV—III тисячолітті до н. е., тобто в добу міді. Найважливіші з цих пам'яток виявлено в Кам'янець-Подільському районі: біля с. Луки-Врублівецької — поселення ранньо-
трипільської культури, в с. Цвіклівцях — скарб мідних та кістяних прикрас, в с. Жванці — унікальні для Європи гончарські горна2.
     На території Хмельницької області виявлено близько 50 пам'яток доби пізньої міді та бронзи (ІІЇ— поч. І тисячоліття до н. е.). В той час тут проживало кілька племенних груп, представлених різними археологічними культурами. На стику доби міді та бронзи (III — початок II тисячоліття до н. е.) її заселяли племена, що залишили після себе археологічну культуру т. зв. кулястих амфор. Найкраще дослідженими пам'ятками є поховання в с.с. Кугаївцях (Чемеровецький район), Голоскові (Кам'янець-Подільський район), Западинцях (Красилівський район), Лепесівці (Білогірський район). Могильник культури шнурової кераміки (кінець III— поч. II тисячоліття) досліджено поблизу с. Студениці (Кам'янець-Подільський район). У другому тисячолітті до н. е. територія області була заселена землеробсько-скотарськими протослов'янськими племенами комарівської культури. Поблизу м. Городка на могильнику цієї культури розкопано три поховання. У с. Завадинцях (Ізяславський район) знайдено бронзовий меч, а в с. Кремінній (Городоцький район) шолом, виготовлений італійськими майстрами.
     Поширення заліза на Поділлі збігається з т. зв. скіфським періодом (VII— IV ст. до н. е.). На той час територію сучасної Хмельниччини заселяли племена, які Геродот називає скіфами-орачами. Більшість дослідників вважають їх предками стародавніх слов'ян. В області відомо понад 20 курганних могильників і поселень тих часів, зокрема біля сіл Івахнівців (Чемеровецький район), Крутих Бродів (Ярмолинецький район), Лоївців (Новоушицький район), Шепетівки, Кам'янця-Подільського та інших.
     У першій половині І тисячоліття н. е. територію Хмельницької області вже населяла південно-західна група східних слов'яй, які входили до складу антського міжплемінного об'єднання. На території краю виявлено понад 100 пам'яток ранньослов'янської черняхівської культури (II—VI ст. н. е.), вивчення якої свідчить, що антським племенам було відоме орне землеробство та плуг із залізним наральником: Саме на території області (поселення біля с. Лепесівки Білогірського р-ну) відкрито давній землеробський календар, зображений на ритуальній вазі. Академік Б. О. Рибаков вважає, що розшифровані ним символічні знаки фіксують річний цикл землеробських робіт у східних слов'ян3. На багатьох черняхівських поселеннях краю трапляються рештки залізоробного виробництва; залізоплавильні горна, досліджені в с.с. Іванківцях (Новоушицький район), Ружичанці (Хмельницький район), Луці-Врублівецькій та Бразі (Кам'янець-Подільського району). Ливарська формочка, знайдена біля с. Маліївців (Дунаєвецький район), свідчить про розвиток у той час ювелірної справи. Вже в перших століттях н. е. ранньослов'янським племенам був відомий гончарський круг. Рештки гончарних майстерень виявлено на поселеннях черняхівської культури в с.с. Лепесівці (Білогірський район), Луці-Врублівецькій, Бакоті (Кам'янець-Подільський район). Продукція цих майстерень йшла на продаж. Про розвиток товарного виробництва у черняхівських ранньослов'янських племен поряд із розвитком ремесел свідчать знайдені римські монети. На території Хмельницької області, головним чином у Придністров'ї, римські монети виявлено в 60 пунктах. На території області поблизу с.с. Бакоти, Устя (Кам'янець-Подільський район), Купина (Городоцький район) досліджено залишки слов'янських поселень VI—VIII ст. н. е., а на поселенні поблизу м. Городка розкопано 27 жител та господарських споруд.
     На території краю майже в 30 пунктах виявлено слов'янські жертовники — капища з кам'яними антропоморфними ідолами. Найкраще збереглись вони на черняхівських поселеннях в селах Іванківці та Ставчани (Новоушицький район). У с. Гусятині, в річці Збручі, 1848 року знайдено всесвітньо відому скульптуру Святовита — слов'янського язичницького бога (IX—X ст. н. е.).
     Протягом VIII—IX ст. на території південної частини області проживали уличі та тиверці, північної — волиняни та дуліби. За даними літопису,київські князі Аскольд і Дір у 863 році вели війну з уличами, які не хотіли їм коритися. Лише князю Олегу у 885 році вдалося зламати їх опір. Після смерті Олега уличі повстали проти великокнязівської влади. 914 року це повстання було придушено, землі уличів підкорено владі Київського князя.
     В XI ст. середня Наддністрянщина, яка з XII ст. відома під назвою Пониззя, входила до Теребовльського князівства, з 1141 року — до Галицького, а 1199 року вся територія сучасної Хмельниччини ввійшла до Галицько-Волинського князівства. Літописні джерела характеризують Південно-Західну Русь XII—XIII ст. як економічно досить розвинутий край. На Хмельниччині зареєстровано понад 70 давньоруських поселень, городищ і могильників.
     Серед давньоруських населених пунктів Поділля є 12 літописних міст, а такі згадані в літопису міста, як Ізяслав, Полонне, Тихомль були значними торговельно-ремісничими центрами. На території одного з них — міста Божеська в 1970 році знайдено скарб з 206 золотих та срібних прикрас. У містах-фортецях Наддністрянщини, Надбужжя і по р. Горині стояли гарнізони князівських військ, що боронили Південно-Західну Русь від нападу печенігів і половців.
     Невелика територія, розташована у верхів'ях Південного Бугу, басейнів річок Горині, Случу, Тетерева, відома в XII—XIII ст. під назвою Болохівської землі. До її складу входила територія сучасних Старокостянтинівського, східна частина Красилівського і Хмельницького, вся територія Деражнянського, Летичівського і Старосинявського районів. Серед відомих міст Болохівської землі були Губин (тепер село Старокостянтинівського району), Кудин (тепер с. Кудинка Летичівського району) та інші. Болохівські князі були прихильниками феодальної роздробленості і вели боротьбу проти спроб Галицько-Волинського князівства приєднати до себе їх землі. Під час монголо-татарської навали вони визнали зверхність нападників. У зв'язку з цим Д. Галицький виступив у похід проти болохів і приєднав Болохівську землю до Галицько-Волинського князівства.
     Вторгнувшись у 1241 році на Правобережну Україну, монголо-татари захопили і спалили міста Полонне, Ізяслав та інші. Наслідки розкопок в с. Городищі Шепетівського району засвідчують трагічну картину загибелі наших далеких предків під час героїчної оборони міста від нападу монголо-татар4. Весь край завойовники поділили на округи, на чолі яких стояли отамани, що збирали данину з місцевого населення.
     Скориставшись з феодальної роздробленості давньоруських земель і ослабленням їх внаслідок монголо-татарської навали, Литовське князівство у 60-х роках XIV ст. почало прибирати до рук Поділля. У 1362 році великий князь литовський Ольгерд, розбивши на Синіх Водах трьох татарських князів, передав Поділля литовським феодалам Коріатовичам, які, спираючись на місцевих феодалів, розпочали будівництво фортець. Спочатку були укріплені Смотрич, Бакота, Кам'янець, пізніше, як повідомляє літописець, Коріатовичі «всі подільські міста укріпили і заволоділи всією землею Подільською».
     В першій половині XV ст. покріпачені селяни Волині, до якої входили північні райони сучасної області, щорічно давали від лану по 1—2 відра меду, по колоді вівса або жита, платили від 20 до 30 грошів. Дбаючи про поповнення своєї казни, Коріатовичі всіляко сприяли розвитку ремесла і торгівлі. В 1375 році підписано грамоту краковським купцям на вільну торгівлю з Поділлям, а в 1432 році Кам'янець-Подільський дістає магдебурзьке право. На початку XV ст. оживає торговий шлях із Львова до Чорного моря через Кам'янець-Подільський, який існував ще до монголо-татарської навали.
     Багатство Подільської землі не давало спокою польським шляхтичам, які мріяли витиснути литовців і заволодіти краєм «медових і молочних річок». Їх зазіхання особливо посилились після Кревської унії (1385 р.). У1430році між польськими і литовськими феодалами почалася війна, що важким тягарем лягла на місцеве населення. В 1431 році спалахнуло антифеодальне повстання селян Бакотської волості, яке перекинулося і на Летичівську волость. Повстанці вигнали з Бакотської волості литовських, польських і українських феодалів, відмовилися виконувати повинності і оголосили себе вільними людьми5. Здобувши перемогу у війні і придушивши повстання, польські магнати оволоділи західним Поділлям. У 1434 році вони створили воєводство з центром у Кам'янці-Подільському, яке поділялося на три повіти: Кам'янецький, Летичівський і Червоноградський6.
     З середини XV ст. посилюються татарські напади. Вони супроводжувалися розоренням міст і сіл, масовим винищенням і вивезенням у рабство населення. Під час нападу на Поділля, Волинь і Галичину в 1575 році татари полонили понад 55 тис. чоловік, забрали 150 тис. коней, 500 тис. худоби, 200 тис. овець. Часті напади кримських татар і турків гальмували розвиток продуктивних сил краю. Однак його природні багатства і численні «волі» та «свободи», що їх надавав уряд селянам після кожного татарського набігу, привертали сюди переселенців. Протягом XV—XVII ст. на Поділлі зросла кількість населення, збільшилось число поселень, а в зв'язку з дальшим процесом відокремлення ремесла від сільського господарства, зміцненням економічних зв'язків зростали й міста. В кінці XV ст. у Кам'янець-Подільському воєводстві було 216 поселень. У другій половині XVI ст.— 650, у т. ч. 66 міст, у 40-х роках XVII ст. вже налічувалося 111 міст7.
     Протягом XV — XVII ст. на Поділлі зводяться нові і перебудовуються старі оборонні споруди. Більшість подільських міст із замками і «замочками» були не лише містами-фортецями, а й значними торговельно-промисловими центрами.
     В XV—XVI ст. у зв'язку з розширенням виробництва зерна на продаж феодали-поміщики почали запроваджувати фільварково-панщинну систему господарства. На земельних угіддях вони вели власне господарство («фільварок» — хутір, ферма), широко використовуючи дарову працю селян-кріпаків. Все це супроводилось масовим загарбанням феодалами селянських земель, збільшенням відробіткової ренти. В кінці XVI — на початку XVII ст. вона становила 2—3 дні на тиждень. Крім того, на селян накладали натуральну і грошову ренти. З розвитком фільваркового господарства поглиблювався процес майнової диференціації селянства.
     У другій половині XVI ст. значного розвитку досягло виробництво поташу. Це пояснюється великим попитом на поташ на внутрішньому і особливо західноєвропейському ринку. Крім поташу, з Поділля вивозили цінні сорти лісу і лісопродукти: смолу, дьоготь, попіл.
     Тяжкий гніт доводилось терпіти народним масам. Поміщик мав необмежену владу над підданими. Він міг безкарно вбити або скалічити селянина. За невиконання повинностей селян били, катували, одягали на них кайдани, кидали до в'язниць, заковували в колоди, пекли розжареним залізом. Після Люблінської (1569 р.) і Брестської (1596 р.) уній посилилось ще й релігійне та національне гноблення. Це викликало хвилю народних повстань. Найвизначнішим серед них було селянсько-козацьке повстання під проводом Северина Наливайка в 1594—1596 рр. Селяни і міщани розправлялися з магнатами та шляхтою, оголошували себе вільними, проводили вибори старшин на козацький зразок. Особливо сколихнув народні маси краю успішний початок визвольної війни українського народу 1648—1654 рр., породженої жорстоким феодально-кріпосницьким і національно-релігійним гнобленням. За допомогою місцевого населення селянсько-козацькі війська Максима Кривоноса 12 липня 1648 року оволоділи фортецею Полонного, протягом 16—18 липня завдали поразки шляхетським загонам під Старокостянтиновом, а 20 липня — під Меджибожем Летичівського повіту. На початку серпня повстанці — місцеві селяни разом з невеликими загонами запорізького війська — визволили від шляхти територію від Ізяслава до Красилова. Особливо енергійно діяли вони в районі Гусятина, Сатанова, а біля Кам'янця-Подільського не було сіл, жителі яких би не брали участі в повстанні. Здобувши 13 вересня 1648 року перемогу над шляхетською армією під Нилявцями, Богдан Хмельницький 16 вересня скликав під Старокостянтиновом козацьку раду, яка прийняла рішення продовжувати боротьбу до повного визволення українського народу від іноземного гніту. У червні 1649 року полк Данила Нечая завдав поразки подільським шляхетським загонам під Меджибожем, а основні сили українського війська — війську Речі Посполитої під Старокостянтиновом8.
     У квітні 1651 року Богдан Хмельницький послав на Поділля кращі козацькі частини під проводом Д. Лисовця, І. Богуна та І. Богаченка. Під Кам'янцем-Подільським відбулося кілька сутичок з ворожими військами, які завершилися перемогою селянсько-козацьких полків9. На початку червня 1652 року українські війська очистили від шляхетських загонів Наддністрянщину, а влітку 1653 — все Поділля. Восени 1653 року військо Богдана Хмельницького оточило під Жванцем польськошляхетську армію на чолі з королем Я. Казиміром. Лише зрада кримського хана, який виступав на боці козаків, врятувала польське військо від повного розгрому. Влітку 1655 року Поділля вдруге було очищене від шляхетських загонів російськоукраїнськими військами, очоленими воєводою В. В. Бутурліним і гетьманом Богданом Хмельницьким.
     Однак за Андрусівською угодою (1667 г.) Поділля залишалося за Польщею.
     У другій половині XVII ст. посилюються напади турецько-татарських орд. У грудні 1666 року татари пограбували райони Ляховець, Полонного, Лабуні і Меджибожа. Під час цього нападу ординці захопили в неволю понад 40 тис. чоловік. У серпні 1672 року трьохсоттисячне турецько-татарське військо султана Магомета IV захопило Кам'янець-Подільський, а потім усе Подільське воєводство10. Під тиском Росії Туреччина 22 вересня 1699 року підписала Карловицький трактат, за яким повернула Польщі Поділля. 27-річне перебування турків у краї довело його до розорення і спустошення.
     Після того, як турки залишили Поділля, знову почалося його заселення, відбудовувалося господарство. Осідало переважно українське населення з території Руського (Галицького) та Волинського воєводств. Польська шляхта, повернувшись у свої спустошені маєтки, змушена була протягом деякого часу надавати населенню пільги. Так, у 1699 році сейм прийняв рішення про звільнення населення Кам'янця-Подільського від поголовного, подимного, чопового, шеляжного та інших податків на 10 років, а на початку XVIII ст. підтвердив привілеї цехів, які діяли тут раніше. Завдяки цьому відродилася діяльність цехів майже в усіх містах Поділля. Багато міст одержало грамоти на організацію 2—3-х ярмарків на рік. Найбільшими центрами внутрішньої торгівлі були Гусятин, Дунаївці, Летичів, Ізяслав, Полонне, а в таких містах, як Кам'янець-Подільський, Сатанів, Старокостянтинів зосереджувалися склади товарів купців багатьох країн Європи і Сходу. Розширилася територія діяльності подільських купців, яких можна було зустріти на ярмарках багатьох міст України.
     При перших ознаках відродження економіки краю уряд і магнати знову перейшли в наступ на трудові маси. Сеймик Подільського воєводства 27 березня 1703 року прийняв постанову про скорочення строку пільг селянам на слободах та збільшення повинностей підданим у панських маєтках. Шляхта вимагала від підданих, які прожили рік у цих маєтках, відробляти по одному дню панщини на тиждень, а також платити чинш, десятину й інші здавна існуючі податки11.
     Крім економічного гноблення, українське населення краю зазнавало важких національно-релігійних утисків. У вересні 1699 року польська королівська комісія, призначена для прийняття Кам'янця-Подільського від турків, наказала на підставі постанови сейму віддати одну церкву уніатам, а всі інші закрити. Православному населенню було заборонено проживати в місті12. Наступ католицизму на православну церкву виявлявся також у збільшенні кількості костьолів13. У відповідь на жорстоку експлуатацію, переслідування української мови, освіти й культури, насильне ополячення і покатоличення 1702 року піднялась нова хвиля визвольної боротьби проти польсько-шляхетського поневолення. У вересні 1702 року подільська шляхта запросила від польського уряду негайної допомоги військом. Повстання ширилося, охоплюючи все нові райони. З появою на Поділлі козаків Самійла Самуся з місцевих селян і міщан сформувалися загони повстанців, які виганяли з насиджених місць поміщиків, ксьондзів та орендарів. У районі Меджибожа і Сатанова діяло три тисячі народних повстанців. Їхнє військо, очолене полковником Федором Шпаком, перебувало за три милі від Кам'янця-Подільського.
     Польський уряд кинув значні сили проти повстанців. В середині січня 1703 року коронний гетьман Синявський на чолі 15-тисячного війська з 44 гарматами вторгся на Поділля. Повстанські сили не перевищували тут 12 тис. чоловік і були розкидані на великій території Поділля та Брацлавщини. Польське військо, підтримане подільською шляхтою, жорстоко придушило народне повстання. Але й після цього боротьба не припинялася. У 1704 і 1705 роках повстанські загони під керівництвом Федора Шпака і подільського селянина Гната Тригука знову громили шляхту.
     18 липня 1705 року сеймик Подільського воєводства прийняв рішення про організацію судів, які мали карати селян, що брали участь у повстанні14. Особливу жорстокість проявляв католицький базиліанський орден, з ініціативи якого повстанців засуджували до страти голодною смертю. Місцем тортур став Сатанівський монастир. Чимало жертв базиліанці живцем замурували в підземеллі монастиря.
     23 квітня 1793 року, після возз'єднання Правобережної України з Лівобережною у складі Росії, було утворено Ізяславське і Брацлавське намісництва та Кам'янецьку область, а 1 травня 1795 року на цій території утворені Волинська, Брацлавська і Подільська губернії. У 1797—1803 рр. відбулося укрупнення повітів Подільської губернії. В 1804 році у її складі було 12 повітів, з яких Кам'янецький, Летичівський, Проскурівський та Ушицький охоплювали більшу частину території сучасної Хмельницької області.
     В кінці XVIII ст. в м. Миньківцях Ушицького повіту виникла перша на Хмельниччині капіталістична суконна мануфактура. У 1816 році суконні мануфактури вже діяли у Сокільці цього ж повіту і Жахлівцях Проскурівського повіту15. До 1823 року кількість суконних мануфактур зросла до 16. За неповними даними на всіх суконних мануфактурах працював 501 робітник. У тогочасній промисловості чимале місце займало гуральництво. 74 винокурні заводи, які зосереджувалися у Кам'янецькому і Проскурівському повітах. Швидко розвивалося цукроваріння. У 1848—1849 рр. буряками на Поділлі засівалося 4232 десятини. З 1839 по 1849 рік в межах сучасної Хмельниччини виникло 13 цукроварень16. За вартістю валової продукції ця галузь промисловості швидко випередила суконну і винокурну. Серед інших галузей виділялося пивоваріння, обробка шкіри, виготовлення свічок, тютюну, цегли. Виникають металоробні заводи в Славуті, Чижівці, Кропивній, Проскурові, Дунаївцях.
     Зростання попиту на мішки, зумовлене розвитком торгівлі зерном, стало поштовхом до поширення серед селян виготовлення рядовини. Тривалий час чимбарство та кушнірство не виходило за межі домашнього ремесла. Лише в 30—40 роках в окремих селах Летичівського, Проскурівського та Ушицького повітів селяни почали виробляти шкіри на продаж. За межі ремісництва почало виходити виготовлення одягу (кожухи, опанчини, взуття). Значного поширення набував деревообробний промисел.
     В усіх містах і містечках збільшується число крамниць, проводяться щонедільні торги, ярмарки. В 1817 році на Поділля припадало 10,6 проц. всіх ярмарків, які відбувалися на Україні. Найбільші ярмарки збиралися в Старокостянтинові і Ярмолинцях.
     Не внесла істотних змін у становище селян й інвентарна реформа (інвентарі — описи маєтків), проведена царським урядом у 1847—1848 рр. Царат мав на меті послабити причини селянських рухів, що наростали, створити в особі місцевих селян опору для боротьби проти польського національно-визвольного руху. Відповідно до інвентарних правил за селянами закріплювалася земля, що була в їх користуванні, визначався розмір повинностей, скасовувались натуральні данини. Але за виконанням інвентарних правил не було встановлено контролю, і поміщики робили все на свій розсуд. Юридично панщина була зменшена до 2—3 днів на тиждень, але фактично селян примушували відбувати панщину, як і раніше, до 6 днів на тиждень. Обезземелювання селян продовжувалось і після інвентарної реформи.
     Розклад і криза феодально-кріпосницької системи загострювали класові суперечності, спричинювали наростання антикріпосницького руху. Найбільш яскравим виявом класової боротьби на Поділлі був рух селян, зв'язаний з іменем Устима Кармалюка, видатного керівника цього руху, колишнього кріпака. Центром боротьби стала територія сучасної Хмельницької області і передусім Летичівський повіт. Рух тривав з 1813 по 1835 рік, у ньому взяло участь близько 20 тис. селян.
     Освіта і культура на Поділлі в епоху феодалізму розвивались у несприятливих умовах. Польсько-шляхетський гніт, безперервні спустошливі турецько-татарські напади гальмували їх поширення. Тільки у другій половині XVIII ст. тут виникли масові парафіяльні школи, а в першій половині XIX ст.— Кам'янець-Подільська і Теофіпольська гімназії, Меджибізьке і Полонське повітові училища, Кам'янець-Подільський дівочий пансіон, духовні училища і парафіяльне училище в с. Приворотті Ушицького повіту.
     Важливими осередками освітньої роботи були братства. В кінці XVI — на початку XVII ст. вони з'явилися в багатьох містах Поділля. У Кам'янці-Подільському таке братство створюється у 1589, у Сатанові — 1590, Меджибожі — 1621, Летичеві — у 1642 роках. Братства брали активну участь у боротьбі проти посилення польсько-шляхетського гніту, національних та релігійних утисків. Водночас вони розгортали культурну діяльність: відкривали школи при церквах, друкарні, засновували притулки для старих, хворих і дітей-сиріт, медичні заклади тощо.
     Помітний слід у громадському житті краю залишили перші друкарні. В Пановецькій друкарні Кам'янець-Подільського повіту, заснованій 1601 року, надруковано 7 книг догматично-полемічного змісту, спрямованого проти католицизму. У 1611 році друкарню розгромили єзуїти, а видання її спалили. 1792 року почала діяти друкарня в м. Миньківцях Ушицького повіту, в якій надруковано польською мовою «Іліаду» Гомера, «Гамлет» Шекспіра та інші художні твори17. У Кам'янецьПодільській друкарні, організованій в кінці XVIII ст., з 1838 року друкувалася газета «Подольские губернские ведомости»18.  
     В умовах найжорстокішого соціального й національного гноблення народні маси Поділля розвивали народну творчість у різних галузях матеріальної й духовної культури та побуту. У XV—XVI ст. на Поділлі були поширені пісні, які відображали боротьбу народних мас краю проти турецьких і татарських загарбників: «Славна була в Побережу», «Із-за гори, гори, з темненького лісу», «Да йшли турки з татарами» й інші. Протягом XVII — першої половини XIX ст. широку популярність серед населення Поділля здобули пісні, які надихали народні маси на боротьбу за соціальне і національне визволення. Серед них: «Ой, у городі Могильові», «Славна стала та кравчина» (про Северина Наливайка), «Чи не той то Хміль», «Гей, не дивуйте, добрі люди» (про Богдана Хмельницького та Максима Кривоноса), «Ой, з-за гори високої» (про Данила Нечая), «Ой, Морозе, Морозенку», «Ой, з города з Немирова» (про Жванецьку битву), «Годі, коню, в стайні спати» (про Семена Палія), «Годі, годі, козаченьки, в обозі лежати» (про повстання 1734 року), «За Сибіром сонце сходить» (про Устима Кармалюка).
     Визначним показником мистецької культури були в першій половині XIX ст. художні селянські промисли, особливо гончарство. Відомими осередками його стали Смотрич (Кам'янець-Подільський повіт), де вироби прикрашалися характерним рослинним розписом — коричневим, зеленим і жовтим по білому тлу — Зіньків, Адамівка, Калинівка і Станіславка (Летичівський повіт), вироби яких завдяки високоякісній глині, що після обпалення набувала красивого рожевого відтінку, відзначалися особливою тендітністю і тонкістю форм. Орнамент у цих виробах, розписаний в один колір натуральною фарбою «червінню», був геометричним, дуже чіткого малюнку. За художнім виконанням багато дослідників зіньківський посуд ставили поряд з античною керамікою. Для північно-західної частини Поділля характерний ужитковий гончарний посуд ясного черепка з геометричним орнаментом, намальованим коричневою фарбою. Летичів та Меджибіж славилися чорним «димленим» посудом.
     Оборонні, культові і громадські будівлі XV—XVIII ст. відзначаються не лише воєнно-інженерними, але й високими архітектурнохудожніми даними. Покровська церква-фортеця (XV ст.) в с. Сутківцях є найбільш довершеним в українській архітектурі зразком церкви оборонного типу. В перебудованих у першій половині XVI ст. Кам'янець-Подільському і Меджибізькому замках поряд з народними мотивами проступають елементи архітектури епохи Ренесансу, творчо переосмисленої українськими майстрами. Видатними пам'ятками української архітектури XVI—XVII ст. є також замки в Летичеві, Сатанові, Жванці, Рихті, Ізяславі, Старокостянтинові та інших містах19.
     У кінці XVIII — першій половині XIX ст. поміщики руками кріпаків будують пишні палаци, насаджують розкішні сади і парки. Привертають увагу своїм вільним природним плануванням парки Антонінський, Голозубинецький, Кустівецький, Маківський, Маліївський, Новоселицький та інші. Дивлячись на фортеці і поміщицькі палаци, великий український поет-революціонер Т. Г. Шевченко, який відвідав Поділля 1846 року, пізніше у повісті «Прогулянка із задоволенням і не без моралі» (1856—1858 рр.) писав: «На полях Волині і Поділля ви часто любуєтесь мальовничими руїнами стародавніх масивних замків і палат... Про що ж говорять, про що свідчать ці похмурі свідки минулого? Про деспотизм і рабство! Про хлопів і магнатів...»20.
     Культурне життя Поділля в кінці XVI — на початку XVII ст. позначене діяльністю Дем'яна Наливайка (брат Северина Наливайка, народився в Гусятині Кам'янець-Подільського повіту), письменника, автора віршів і передмов; Ісайї Кам'янчанина (народився в Кам'янці-Подільському) — автора листів-послань; Герасима Смотрицького (народився в м. Смотричі), який до 1576 року працював міським писарем у Кам'янці-Подільському, а з 1530 — ректором Острозької школи, де брав участь у виданні відомої Острозької біблії. Крім віршів і передмов, перу Г. Д. Смотрицького належить перший твір української полемічної літератури «Ключ царства небесного» (1587 р.), спрямований проти агресії католицизму21.
     У 30—50 рр. XIX ст. на Поділлі працювало багато прогресивних діячів культури. Серед них К. Шейковський, вихованець Кам'янець-Подільської семінарії, автор наукових студій з етнографії і лексикографії та українського букваря. Відомий український письменник  А. П. Свидницький свою фольклорно-етнографічну діяльність також розпочав у Кам'янці-Подільському, навчаючись у семінарії. Серед його оповідань, повістей, етнографічних праць («Великдень у подолян») найвидатніший твір — роман «Люборацькі» — «одна з найкращих оздоб української літератури» (Ів. Франко). Під час навчання у тій же семінарії (1849—1855) почалася літературна діяльність видатного українського поета С. В. Руданського. Його ліричні вірші «Ти не моя» і «Повій, вітре, на Вкраїну» стали широко відомими народними піснями. У Кам'янці-Подільському жив і працював поет і композитор Діонісій Бонковський, автор багатьох пісень, до яких сам створював мелодії. Його пісні «Нащо мені карі очі» й «Гандзя» зберегли велику популярність і понині. Пісня подолянина А. Шашкевича — «Над Ятранем» («Там, де Ятрань круто в'ється») поширилась не лише на Поділлі, а й по всій Україні.
     Селянський двір був центром господарського й побутового життя дрібного індивідуального господарства. За житло звичайно правила хата з прибудованими сіньми, а в більш заможних — двобічна (дві кімнати через сіни). Всередині хати, біля входу, знаходилася піч, з протилежного боку (по діагоналі) парадний куток (покуть),по чільній і причілковій стіні — нерухомі лави, між піччю
і торцевою стіною влаштовувалися нари (піл) для спання, на вхідній стіні висів мисник, що являв собою звичайну шафку з кількома поличками для посуду. На закріпленій між стінами жердині вішали одяг. Особливістю житла подільських селян був розпис стін всередині і зовні, різьблення по дереву на сволоках і наличниках, оздоблення візерунками печі тощо.
    Основною їжою бідного населення були чорний хліб, картопля, пшоняна каша. Картоплю бідняки майже завжди їли без жирів — з солоним огірком або кислою капустою. М'ясні й молочні продукти вживалися здебільшого в свята. Їжу варили на світанку і одразу на весь день, до обіду тримали її в печі. Про бідне харчування основної маси подільського населення свідчила обмежена кількість кухонного посуду. З глиняного посуду вживались макітри, глечики для молочних продуктів, миски тощо. Ніж, як правило, був один, зрідка малася одна виделка для «особливого» гостя. Вся сім'я їла з однієї миски. Єдине, що кожен мав,— так це дерев'яну ложку. Одяг у більшості населення був простий, строгий, виготовлений переважно з домотканих тканин — полотняних і вовняних.
     У другій половині XIX ст. продовжувало розвиватися килимарство. Килимами прикрашували стіни над ліжком, покривали ослони, їх наявність у хаті свідчила про достаток сім'ї і становила необхідну частку приданого. За характером орнаменту подільські килими поділяються на дві групи: рослинну і геометричну. Ряднанокривала для ліжок виготовлялися переважно клітчасті, комбінувалися червоні, зелені, чорні і лілові нитки. Найбільш відомі осередки килимарства були в Ушицькому, Кам'янецькому та Летичівському повітах. Значного розвитку досягло гончарне виробництво. Багато майстрів гончарного мистецтва на основі місцевих традицій створювали нові художні форми з чіткими стильовими особливостями. Серед них виділявся Адам Бацула з с. Адамівки, графічний малюнок якого дуже витончений, композиція асиметрична22.
     Помітний слід у культурному житті краю залишило чимало відомих митців. Серед визначних уродженців Поділля — видатна  артистка М. Г. Савіна (народилася в Кам'янці-Подільському); з с. Михалківців Ярмолинецького району походить український композитор і піаніст М. А. Завадський, автор понад 500 творів, більшість яких пройнята народно-пісенними мотивами. Творчість українського композитора В. І. Заремби (народився в м. Дунаївцях), автора 30 творів на слова Т. Г. Шевченка, різних романсів і пісень («Дивлюсь я на небо», «Повій, вітре, на Вкраїну», «Стоїть гора високая», «В кінці греблі шумлять верби», «Така її доля», «Ой місяцю-місяченьку, не світи нікому»), знають не лише на Україні, але й далеко за її межами.
     На Поділлі деякий час працювали і внесли чималий вклад у розвиток української культури і науки: П. Г. Житецький — відомий український філолог-славіст, автор численних праць з українського мовознавства, літератури й фольклору (був викладачем Кам'янець-Подільської гімназії у 1864—1867 рр.); Д. К. Заболотний — згодом видатний український мікробіолог,  засновник Міжнародного товариства мікробіологів, автор цінних наукових досліджень і відкриттів (у 1894—1895 рр. працював лікарем у Кам'янці-Подільському). Протягом 1893—1899 рр. у Кам'янець-Подільській семінарії навчався М. К. Леонтович — славетний український композитор, творець жанру витонченої хорової мініатюри, збагаченої новими формами («Козака несуть», «Зашуміла ліщинонька», «Ой з-за гори кам'яної», «Дударик», «Пряля» й ін.).


1   Материалы и исследования по археологии СССР, № 81, 1960, стор. 16, 106—108.
2   Археологические исследования на Украине в 1967 г., 1968, стор. 95—97.
3   Жури. Советская археология, 1962, № 4, стор. 66—71, 84—89.
4   В. В.Карталов. Монголо-татарское нашествие на Русь, 1966, стор. 86, 87.
5   Н.Молчановский. Очерк известий о Подольской земле до 1434 года, 1885, стор. 359.
6   Є.О.Сіцінський. Нариси з історії Поділля., 1927, стор. 6.
7   О.С.Компан. Міста України в другій половині XVII ст., 1963, стор. 64, 70.
8   І.П.Крип'якевич. Богдан Хмельницький, 1954, стор. 141—143, 146—150, 162.
9   Визвольна війна 1648—1954 рр. і возз'єднання України з Росією, 1954, стор. 183.
10 Архив Юго-Западной России, ч. З, т. 2., 1868, передмова, стор. VI—VII.
11 Архив ЮЗР, ч. З, т. 2, стор. 601—605, 614, 615.
12 Г. Я.Сергієнко. Визвольний рух на Правобережній Україні в кінці XVII і на початку ХУIIІ ст., 1963, стор. 40, 41.
13 В.К.Гульдман. Памятники старины в Подолии, 1901, стор. 377.
14 Архив ЮЗР, ч. 2, т. 3. К., 1910, стор. 146.
15 Т.І.Дерев'янкін. Мануфактура на Україні в кінці XVIII — першій половині XIX століття., 1960, стор. 11, 108.
16 Вся Россия, т. 2, 1912, стор. 961, 963, 965.
17 Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета, 1901, стор. 407, 468.
18 Русская периодическая печать (1702 —1894), 1969, стор. 267.
19 Історія українського мистецтва в шести томах, т. 2, 1967, стор. 36—38, 47, 70, 72.
20 Т. Шевченко. Повна збірка творів в 3-х томах, т. 2, 1949, стор. 553.
21 Українські письменники. Біо-бібліографічний словник, т. 1, 1960, стор. 358, 429, 544.
22 Нариси з історії українського мистецтва, 1966, стор. 162, 163.