Полтавська область

     Полтавщина була заселена ще в давньокам’яному віці, більше 15 тис. років тому. У 1871 році учитель Лубенської гімназії Ф. І. Камінський виявив біля села Гінців Лубенського повіту першу на території нашої країни стоянку пізнього палеоліту1. Згодом пам’ятки цього періоду були виявлені також біля сіл В’язівок Лубенського повіту, Сергіївни Гадяцького повіту, містечка Городища Пирятинського повіту.
     Густо заселеною була територія нинішньої області в епоху нового кам’яного віку (IV—III тис. до н. е.): про це свідчать рештки більш як 30 поселень. Найбільш відомі з них — в урочищі Білій Горі поблизу Полтави, біля села Макухівки Полтавського району та в селі Попівці Решетилівського району2.
     На Полтавщині є більш як 60 пам’яток епохи бронзи. Найцікавіші серед них — Чикалівське поселення, поселення та кургани в урочищі Лисій Горі біля міста Лубен та скарб пізньої бронзи, знайдений в кінці XIX століття поблизу Кабакових хуторів у Кобеляцькому повіті 3.
     Виявлено близько 50 пам’яток скіфо-сарматського часу, які датуються VII—VI та V—III століттями до н. е. Серед них особливо виділяється Більське городище. Головним заняттям жителів городища було землеробство — про це свідчать знайдені під час розкопок речі: серпи, кам’яні зернотерки, обвуглені жмутки невимолоченої пшениці. Досить відомими пам’ятками цього часу є також кургани поблизу сіл Мачух і Пожарної Балки Полтавського району та Книшівське городище у Гадяцькому районі 4.
     Серед археологічних пам’яток Полтавської області особливе місце посідають ті, що належать слов’янським племенам. Зокрема, в Лубнах виявлено поховання зарубинецької культури (II століття до н. е. — І—II століття н. е.), біля села Мануйлівки Козельщинського району — рештки поселення цієї ж культури 5. Понад 70 пам’яток характеризують черняхівську культуру (II—VI століття н. е.). Найбільш відомі з них — могильник та поселення біля села Кантемирівки Чутівського району, могильник поблизу колишнього хутора Компанійців Григоро-Бригадирівської сільради Кобеляцького району, де розкопано 467 поховань, могильники біля Лохвиці, Полтави, на хуторі Новоселівці, в селі Писарівці Новосанжарського району та доселення поблизу сіл Радуцьківки і Максимівни Кременчуцького району. Пам’ятки роменської культури (VIII—X століття н. е.) досліджувалися в Полтаві та в селі Опішні Зіньківського району.
     Понад 50 знахідок, виявлених на території області, належать до періоду Київської Русі (IX—XIII століття), найбільш відомі з них — могильник, городище та поселення біля села Броварок Гадяцького району. На могильнику розкопано 80 курганів VIII—-X століть; 3 поховання — на могильнику біля села Скоробагатьки Лохвицького району.
     Численні скарби, знайдені на Полтавщині, свідчать про майнову нерівність і нагромадження багатств в окремих слов’янських сім’ях уже в перших віках нашої ери. Скарби срібних римських монет II—III століть н. е. знайдено біля сіл Остапове Великобагачанського району та Лукищини Полтавського району. Поблизу села Великої Рублівки Котелевського району виявлено скарб золотих монет кінця IV — середини V століття н. е. Під селом Яхниками Лохвицького району та під Полтавою розкрито скарби срібних прикрас початку X століття н. е. Особливий інтерес становить величезний скарб VIII століття н. е. (вагою 75 кг), знайдений у 1912 році поблизу села Малої Перещепини (нині Новосанжарського району), що складався з речей візантійського та іранського походження6.
     Зустрічаються на території Полтавщини сліди перебування в цей час і неслов’янських народів. Біля села Мачух Полтавського району виявлено горно з десятьма посудинами VIII століття н. е., близькими за типом до салтівської сармато-аланської культури.
     На території Полтавщини в VIII—IX століттях жили переважно сіверяни. V XI—XIІ століттях цей край входив до складу Переяславського князівства. Тоді була «осажена містами», тобто більш-менш густо заселена, тільки західна частина Полтавщини, до річки Сули. В числі найстаріших поселень стародавньої Русі літописець згадує такі міста на території нинішньої Полтавщини, як Хорол (1084 рік), Говтва (1095 рік), Горошин (1096 рік, тепер село Горошине Семенівського району), Кснятин (1069 рік, тепер село Снітин Лубенського району), Лубни (1107 рік), Пісочинь (1092 рік, тепер село Піски Лохвицького району), Пирятин (1155 рік), Луком’є (1179 рік), Лтава (Полтава, 1174 рік), Лохвиця (1320 рік). Звичайно, не всі вони були справжніми містами, деякі, певно, відігравали роль прикордонних укріплень.
     Нижня і середня течія Ворскли становила частину південного кордону древньоруської держави, який відокремлював її спочатку від печенігів, а згодом — від половців та інших кочових племен. З середини XI століття і до татаро-монгольської навали територія сучасної Полтавщини була ареною безперервної боротьби з половецькими ордами.
     У 1238—1239 pp. татаро-монголи загарбали середнє Подніпров’я. Частина населення з Полтавщини, рятуючись від них, відійшла на Полісся, інші шукали глухі, неприступні для татарської кінноти місця і продовжували займатися сільським господарством та промислами.
     У XIV—XV століттях територія Полтавщини була захоплена литовськими, а пізніше — після Люблінської унії 1569 року — польськими феодалами, які встановили тут режим нещадної кріпосницької експлуатації. Про заселення цього краю протягом XVI — першої половини XVII століть можна судити з карти України, складеної французьким інженером Бопланом, що перебував на польській службі. В межах сучасної Полтавської області на карті позначено понад 300 поселень, серед яких були міста, слободи, села. Найгустіше заселялися землі на берегах рік Сули та Хоролу.
     Багата шляхта, одержуючи королівські «пожалування», покріпачувала населення «окраїн». Часто для заохочення перших поселенців королівський уряд надавав їм певні пільги, на кілька років звільняв від повинностей. Шляхетні колонізатори, що прибували з королівськими грамотами на нові землі і заставали їх уже заселеними, пред'являли населенню свої права на «послушенство», а згодом остаточно його закріпачували. Великі володіння мали на Полтавщині польські магнати Потоцький, Жолкевський, Конєцпольський та інші. Не відставали від них і українські феодали. Тільки ополяченому українському магнатові Вишневецькому належало тут близько 40 тис. селянських і міщанських господарств7.
     Основна територія сучасної Полтавщини входила в цей час до Черкаського староства Київського воєводства8. Частина її земель, що пізніше належали до Лохвицького, Роменського та
Галицького повітів, була південно-західною окраїною Російської держави (в середині XVI століття т. зв. Путивльський рубіж — кордон Росії з Польсько-Литовською державою проходив по р. Сулиці).
     На кінець першої чверті XVII століття землі нинішньої Полтавщини розподілялися між обводами, чи староствами,— Черкаським, Переяславським та Миргородським, що були в складі Київського воєводства.
     Панування польських та литовських феодалів негативно позначалося на економічному розвитку краю. Нестерпним тягарем був феодально-кріпосницький і національно-релігійний гніт для трудящих міст і сіл — головних виробників матеріальних благ. Частина сільського населення, не маючи польової землі, не могла вести самостійне господарство. Такими були городники, халупники, підсусідки, комірники та інші.
     Пригноблені маси чинили відчайдушний опір наступові феодалів. У травні 1596 року селяни й козаки — учасники повстання під проводом С. Наливайка — після поразки біля Білої Церкви і в урочищі Гострий Камінь створили укріплений табір під Лубнами в урочищі Солониці. До них приєдналися жителі навколишніх сіл. Понад 10 днів повстанці мужньо оборонялись і завдали численних втрат ворожому війську. Польський гетьман Жолкевський не зміг захопити табір і пішов на переговори, пообіцявши помилувати учасників повстання. Повстанці повірили йому, але за це поплатилися кров’ю. Тисячі козаків і селян, що склали зброю, шляхтичі порубали. Були також забиті старі, жінки й діти, які перебували в таборі. Жителі Полтавщини брали активну участь у повстанні під проводом Т. Федоровича (Трясила) у 1630 році, а навесні 1638 року — в повстанні під керівництвом Я. Острянина. Повстанці захопили тоді Кременчук, Хорол, Омельник, Говтву.
     Яскраві сторінки вписало населення Полтавщини в літопис визвольної війни 1648—1654 pp. На початку червня 1648 року повсталі селяни штурмом оволоділи містом Лубнами, де був замок Вишневецького. До них приєдналося також багато драгунів з польського війська, «которые иманы из мещан и ис пашенных мужиков»9. На території сучасної Полтавської області формувалися сотні і полки, які звідси йшли на захід, щоб взяти участь у боротьбі проти польської шляхти. Вже на початку визвольної війни були утворені Полтавський, Миргородський, Лубенський і Гадяцький козацькі полки. Зберігся запис про те, що 29 квітня 1649 року «...из Гадича, из Миргорода, из Платавы, с Опошни, с Куземчина, из Зинькова, из Лютенки, из Веприка казацкие атаманы и полковники и сотники со всеми казаки пошли к казацкому гетману к Богдану Хмельницкому стоять войною против ляхов»9.
     Полтавщина, як і Чернігівщина, була тривким тилом армії Б. Хмельницького: звідси він черпав людські резерви, тут вироблявся порох та інше військове спорядження, звідси його війську постачали продовольство. Наприклад, напередодні Зборівської битви Б. Хмельницький, за свідченням рильського воєводи, надіслав на Полтавщину листа, щоб «...казаки, пашенные и непашенные крестьяня, бежали наспех в казацкие полки к гетьману к Богдану Хмельницкому, у ково есть пищали и те б де шли с пищали, а у ково де пищалей нет, и те б де шли с рогатины и с киями». Відповіддю на цей лист був «подъем большой»9. А в одному з документів 1650 року йдеться про те, що на Полтавщині «в черкасских де городах порох делают и сыплют в бочки и возят к Богдану Хмельницкому».
     За Білоцерківською угодою 1651 року на Полтавщину мали повернутись польська шляхта і польське військо, козаки ж, які потрапили до реєстру, повинні були переселитися до королівських міст Київського воєводства. Однак селяни й козаки Полтавщини не пустили шляхтичів у свої міста й села, а реєстрові козаки відмовилися переїхати за Дніпро.
     Одним з найближчих сподвижників Богдана Хмельницького був полковник Полтавського полку Мартин Пушкар. І коли після смерті Богдана Хмельницького купка козацької старшини на чолі із зрадником Виговським зробила спробу відновити на Україні панування польських магнатів Пушкар очолив народне повстання (1657—1658 pp.). Навесні 1658 року воно охопило Гадяч, Миргород, Лохвицю, Зіньків. І хоч повстання з допомогою кримських татар було придушене, а багато населених пунктів Полтавщини (Полтава, Диканька, Опішня, Зіньків) зазнали жахливого спустошення,— все ж наміри польських запроданців не були здійснені.
     Після возз’єднання України з Російською державою на Полтавщину поширювалась влада центральних установ Росії. Разом з тим зберігалося і козацьке управління, яке підлягало гетьманському уряду. Всього на території Полтавщини після укладення Зборівського миру (1649 рік) було 7 полків: Гадяцький (Зіньківський), Кропивнянський (Іркліївський), Лубенський, Миргородський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, які поділялися на 114 козацьких сотень. Межі полків не були сталими. Так, у 1658 році Іркліївський полк було ліквідовано, а в 60-х pp.
XVII століття виник Кременчуцький полк. У 1763 році в межах полків було запроваджено також поділ на повіти. Після ліквідації полків у 1782 році окремі частини території Полтавщини входили спочатку до намісництв — Київського, Чернігівського, Катеринославського та Новоросійської губернії, потім до новоствореної Чернігівської губернії (з 1797 року — Малоросійська), у 1801 році — до Малоросійського генерал-губернаторства.
     Над трудящими масами Полтавщини тяжів подвійний гніт—козацької старшини та російської феодально-кріпосницької верхівки. Розорені і зубожілі рядові козаки та посполиті разом з російськими селянами були активними учасниками антифеодальних рухів. Одним із найближчих соратників С. Разіна був козак з села Опішні Олексій Хромий (Лесько Черкашенин). Керуючи повстанськими загонами, дії яких поширювались на Харківщину, він мав намір перенести полум’я селянської війни і на Полтавщину. Пізніше він повернувся на Дон і загинув у Кагальнику, захищаючи Степана Разіна від домовитих козаків. Кременчуцький сотник Михайло Карачевський кілька разів доставляв листи С. Разіна на Україну. Посланці Разіна, що закликали народ на боротьбу, брали участь і в козацькій раді у Полтаві, їх гостинно зустрічало населення навколишніх сіл10. У 1687 році спалахнуло повстання в Гадяцькому полку, яке поширилось також на
територію Миргородського, Лубенського та інших полків.
     Назавжди увійшов в історію подвиг полтавчан у роки Північної війни. Жителі Гадяча, Зінькова, Опішні, Великих Будищ, Жуків та інших населених пунктів Полтавщини працювали на спорудженні укріплень, здобували для  воїнів цінні розвідувальні відомості, вели активну партизанську боротьбу. Два місяці з допомогою місцевого населення захищався невеликий гарнізон Веприка, де загинуло понад 2000 солдатів і офіцерів шведської армії11. Героїчно боролися з ворогом жителі і гарнізон Полтави.
     Разом з тим трудящі Полтавщини ні на хвилину не припиняли боротьби проти феодально-кріпосницьких утисків. Козацька старшина — Кочубеї, Скоропадські, Милорадовичі, Апостоли та інші,— захоплюючи землі селян і рядових козаків, нещадно експлуатували їх. За будь-яку провину селян жорстоко карали. Сваволя поміщиків не обмежувалась ніякими законами, а за царськими указами 60-х років XVIII століття вони дістали право засилати селян на каторгу без суду і слідства.
     На час утворення Полтавської губернії — 1802 рік —тут жило 1 343 029 чол., а в 1845 році — 1 636317 чол., серед яких 667 805 поміщицьких селян та 18119 дворових людей. Решту населення становили селяни, козаки, міщани, купці та дворяни.
     У складі губернії спочатку було 10 повітів — Гадяцький, Золотоніський, Кременчуцький, Лубенський, Полтавський, Переяславський, Прилуцький, Пирятинський, Роменський і Хорольський. Згодом було створено Костянтиноградський та Миргородський, а пізніше — також Зіньківський, Лохвицький та Кобеляцький повіти.
     Селяни і козаки займалися головним чином хліборобством і скотарством. Землю обробляли плугом, ралом та бороною. Строки сівби дуже розтягувались: озимину починали сіяти в перших числах серпня, а закінчували в листопаді. Зернові жали здебільшого серпами. Навіть у 40-х pp. XIX століття тут «лише в крайності» застосовували замість серпа косу12.
     Продукти тваринництва все більше ставали предметами внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Сприятливі природні умови та зростання попиту зумовили швидке збільшення поголів’я худоби. У 1845 році в Полтавській губернії було 224950 голів коней, 82 210 волів та корів, 639 909 свиней. Худоба в основному була зосереджена в маєтках поміщиків та в господарствах заможних селян, а переважна більшість населення не мала ні волів, ні коней13.
     Поволі розвивалися ремесла. Вже на початку XIX століття в повітових містах працювало близько 3000 ремісників: шевців, кравців, шапошників, столярів, мідників та інших. Значна частина селян, не пориваючи із землеробством, займалась різними промислами: в Зіньківському й Гадяцькому повітах, наприклад,— чинбарством та чоботарством, у Полтавському — бондарським промислом, у Миргородському — виготовленням коліс; в Опішні виробляли глиняний посуд, а в Решетилівці обробляли смушки і т. д. Значну частину продукції продавали часто на досить
віддалених ринках. Так, грунські колісники (Зіньківський повіт) відправляли свої вироби в Кременчук і Полтаву; решетилівські смушки через скупщиків та оптових Торговців потрапляли не тільки на найбільші російські ярмарки, а навіть і за кордон.
     Багато селян-кріпаків працювало на поміщицьких підприємствах. За неповними даними, на початку XIX століття на Полтавщині було 35 промислових підприємств. Найзначнішими серед них були селітрові буди, де працювало 684 робітники. Згодом виникли суконні фабрики, шкіряні, миловарні та цегельні заводи. На початку 2-ї чверті XIX століття були засновані цукрові заводи.
Перший завод побудував у селі Бодакві Лохвицького повіту поміщик Майоров у 1828 році. Виникли підприємства для виробництва сільськогосподарських знарядь. Напередодні реформи 1861 року в Полтавській губернії було: 16 суконних фабрик, 71 селітрова буда, 18 цукрових заводів, 10 шкіряних, 15 — по виробництву свічок, 12 салотопних, 7 миловарних, 14 цегельних, 7 пивоварних, один маслотопний, 4 кахельні, 4 канатні, 3 ткацькі заводи, 2 фабрики килимів, поташний завод, тютюнова фабрика, Кременчуцьке підприємство Потьомкіна, де вироблялися молотарки, віялки, плуги, соломорізки тощо.
     Чималу питому вагу в господарстві мало гуральництво. Горілчані заводи були майже в кожному поміщицькому маєтку. Вартість продукції гуралень значно перевищувала вартість продукції всіх інших промислових підприємств губернії.
     В умовах самодержавства і кріпосництва культурний рівень широких мас народу був низький, їх свідомість була обплутана тисячами передсудів і забобонів. І все ж ліквідація польсько-шляхетського засилля в результаті визвольної війни 1648—1654 pp. сприяла піднесенню грамотності трудящих. У великих селах при церквах були створені початкові (т. зв. дяківські) школи, де вчилися діти козаків, селян і духівництва. В містах працювали школи, засновані братствами.
     У 1803 році на 1763 містечка і села було 87 дяківських шкіл, де навчалося 783 учні.
     У 1830 році була створена перша громадська бібліотека в губернії14.
     З 2 квітня 1838 року на Полтавщині почала видаватися перша газета «Полтавские губернские ведомости».
     На Полтавщині була високо розвинута народна творчість. З уст в уста передавалися чудові твори напівлегендарної співачки, поетеси і складальниці пісень Марини Гордіївни (Марусі) Чурай (1625—1653 pp.), яка народилася поблизу Полтави. Відомо понад 20 пісень Марусі Чурай, серед них «Засвистали козаченьки», «Ой, не ходи, Грицю», «Віють вітри, віють буйні», яку І. П.
Котляревський згодом використав у п’єсі «Наталка Полтавка», та інші.
     Багато перлин української народної творчості було записано із слів видатного українського народного кобзаря О. М. Вересая (1803—1890 pp.), який жив у селі Сокиринцях на Прилуччині.
Нещадно засуджував у своїх творах тогочасний суспільний лад видатний просвітитель, філософ і поет Г. С. Сковорода (1722—1794 pp.), який народився у селі Чорнухах Лохвицького повіту.
     Провідна роль у розвитку української літератури дошевченківського періоду належала І. П. Котляревському (1769—1838 pp.). З його іменем пов’язано створення першого театру в Полтаві, на сцені якого виступав великий актор М. С. Щепкін.
     Видатним явищем національної культури став переклад «Іліади» Гомера, здійснений поетом і перекладачем, уродженцем Полтави М. І. Гнєдичем (1784—1833 pp.).
     Суперечності тодішнього суспільства відобразив у своїх творах український і російський письменник Є. П. Гребінка (1812—1848 pp.), який народився на хуторі Убіжищі, недалеко від Пирятина.
     Автором гострої сатири на кріпосницькі та судові порядки був В. В. Капніст (1758—1823 pp.) — російський та український письменник і громадський діяч, який тривалий час працював директором училищ та генеральним суддею Полтавської губернії.
     Дружні стосунки з передовою українською інтелігенцією підтримував класик грузинської літератури Давид Гурамішвілі (1705—1792 pp.), що понад 45 років прожив на Миргородщині і створив чимало ліричних творів за мотивами українських та російських народних пісень.
     Про найтісніші зв’язки української і російської літератури яскраво свідчить творчість видатного російського письменника М. В. Гоголя (1809—1852 pp.), який народився у селі Великих Сорочинцях Миргородського повіту. На Полтавщині — у Полтаві, Лубнах, Пирятині, Хоролі, Миргороді, Яготині та в інших селах і містечках — бував великий український народний поет, художник, революційний демократ Т. Г. Шевченко. Тут він написав такі твори, як «Кавказ», «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм», «Великий льох», «Невольник», «Минають дні, минають ночі», «Заповіт» та інші.
     У скарбницю вітчизняного образотворчого мистецтва помітний вклад внесли уродженці Полтавщини художники Д. Г. Левицький та В. П. Боровиковський.
     У Гадячі народився визначний учений-природодослідник М. М. Тереховський (1740—1796 pp.), який жив і працював у Петербурзі. В селі Пашенній (тепер село Пашенівка Козельщинського району) народився М. В. Остроградський (1801 — 1862 pp.) — відомий математик, академік Петербурзької Академії наук та кількох іноземних академій.


1   П.И.Борисковский. Палеолит Украины. Материалы и исследования по археологии CCСP, 40, 1953, стор. 305—327, 443—444.
2   Д.Я.Телегін. Неолітичні поселення Лісостепового Лівобережжя і Полісся України. Археологія, т. XI, 1957, стор. 74—77.
3   М.Рудинський. Археологічні збірки Полтавського музею. Збірник, присвячений 35-річчю Полтавського музею, т. І, Полтава, 1928, стор. 41.
4   Г.Т.Ковпаненко. Племена скифского времени на Ворскле,1963, стор. 10, 12—13.
5   Е.В.Махно,И.М.Самойловский. Зарубинецкие памятники в лесостепном Приднепровье, 70, 1959, стор. 21.
6   А.А.Бобринский. Перещепинский клад. Материалы по археологии России, Полтава, 1914, стор. 117—120.
7   Історія Української РСР, т. І,1953, стор. 178.
8   М.В.Лятошинський. Історичний нарис територіального складу Полтавщини,1929, стор. 203.
9   Воссоединение Украины с Россией. Документи и материалы в трех томах, т. II, 1954, стор. 24,178,215
10 К.Стецюк. Вплив повстання Степана Разіна на Україну,1947, стор. 89.
11 Очерки истории СССР, XVIII в., первая четверть,1954, стор. 500.
12 Н.Арандаренко. Записки о Полтавской губернии, ч. II, Полтава, 1849, стор. 48—49.
13 И.И.Игнатович. Помещичьи крестьяне накануне освобождения,1925, стор. 324.
14 Газ. «Полтавские губернские ведомости», 16 листопада 1863 р.


Населені пункти Полтавської області : Велика Багачка ( Устивиця ) • Гадяч ( Веприк , Лютенька ) • Глобине ( Великі Кринки , Градизьк , Федорівка ) • Диканька ( Великі Будища ) • Зіньків ( Лютенські Будища , Опішня ) • КарлівкаКобелякиКозельщина ( Мануйлівка , Хорішки ) • КотельваКременчук ( Омельник , Піщане ) • Лохвиця ( Сенча , Харківці ) • Лубни ( Ждани , Солониця ) • Машівка ( Кошманівка ) • Миргород ( Велика Обухівка , Великі Сорочинці , Зубівка , Комишня , Хомутець ) • Нові Санжари ( Мала Перещепина , Нехвороща ) • ОржицяПирятинПолтава ( Ковалівка , Куликове , Мачухи ) • РешетилівкаСеменівка ( Оболонь ) • ХоролЧорнухиЧутовеШишаки