Великі Кринки
Великі Кринки — село в Україні, у Глобинському районі Полтавської області. Розташоване на схилах висохлої річки Кринки (місцева назва річки Кривої Руди), що впадала в Хорол; за 22 км на північний схід від райцентру, з яким зв’язані дорогою з твердим покриттям, за 105 км від Полтави і за 65 км від Кременчука.
Засноване село наприкінці XVII століття.
Першими поселенцями Великих Кринок були посполиті і козаки, вірогідно, вихідці з Правобережжя, яким лубенський полковий суддя Д. Булюбаш дозволив оселятися на землях, відібраних ним у шушвалівських козаків1. Більшість переселенців потрапили до нього в залежність.
Згодом виникло двоє сіл — Великі і Малі Кринки, розташовані близько одне від одного. Їхня доля була така ж, як і доля інших кріпацьких сіл. Ними володіли різні поміщики, то Апостоли, то Закревські, то Битяговські, то Базилевські.
Поміщики Базилевські примушували селян не тільки відробляти панщину, а й переробляти сировину на товарну продукцію, за деякі роботи оплачували грошима.
Все це загострювало відносини селян з поміщиками і наприкінці XVIII століття призвело до збройного виступу.
Земельні наділи кринківців перемежовувалися з наділами турбаївців, які теж належали поміщикам Базилевським.
Антифеодальне повстання в селі Турбаях (1789—1793 pp.) мало особливо великий вплив на жителів Великих Кринок.
Ще в січні 1789 року ватажки повстання в Турбаях, згуртовуючи місцевих селян на боротьбу з поміщиками, залучали на свій бік і бідноту сусідніх сіл. 44 селянські родини з Великих Кринок, почувши, що в Турбаях повстанці склали документи про козацтво, поспішили переїхати сюди на постійне життя. Згодом переселилося ще 20 родин.
Кринківці, які перебралися до Турбаїв, взяли безпосередню участь у розправі над панами Базилевськими і розподілі між селянами їхнього майна. Найбільшою активністю відзначилися жителі Кринок Давид і Василь Ковтуненки та Василь Батрак.
Жителі Великих Кринок відмовились підкорятися і родичам убитих Базилевських та погрожували їм розправою. Налякані селянським повстанням, поміщики залишили свої маєтки, переховувались в інших повітах і просили уряд захистити їх від своїх кріпаків. Про становище в цей час у Великих Кринках і настрій селян брати вбитих турбаївцями Базилевських в скарзі, поданій в сенат на ім’я Катерини II 9 липня 1789 року, повідомляли, що повсталі турбаївці, «блукаючи скрізь без будь-якої перешкоди, рознесли отруту злоби своїх сердець і в інші маєтки тих же вбитих ними братів наших і встигли вже в них посіяти обурення, а село Кринки і зовсім збунтували, і селяни від належного поміщицького управління зовсім відділилися»2.
Після придушення повстання і продажу турбаївців у казну поміщики Базилевські залишили собі частину покірних турбаївців, а замість них віддали частину кринківців, які «самовільно в Турбаї втекли і до збіговища лиходіїв приєдналися»3.
У XIX столітті Великі Кринки і прилеглі до них Малі Кринки та Витяги не раз перепродувалися то одним, то другим поміщикам.
Після реформи 1861 року село Великі Кринки стали волосним центром4, тут проживало 1267 селян-кріпаків у 215 дворах. Поміщики тримали в селі 2 винокурні, селітровий завод5. Щороку тут відбувалося по одному ярмарку на рік. У Малих Кринках налічувалось 86 дворів з населенням 644 чоловіки6, які теж були кріпаками.
За майновим станом селяни-кріпаки дуже різнилися. Так, поміщиця Долгорукова мала 601 ревізьку душу і 38 дворових; родинам Павла Микитенка та Омеляна Семенченка належали тільки невеликі садиби, а Гордій Павленко мав близько 1,5 десятини садиби та понад 13 десятин польового наділу7.
Реформа 1861 року не змінила становища бідноти. 503 ревізькі душі села одержали 708 десятин 821 кв. сажень землі. В середньому на душу населення припадало значно менше 1 десятини.
Поміщикові відійшло понад 300 десятин землі, якою раніше користувалися селяни.
Перейшовши на викуп, великокринківці мусили протягом 49 років виплачувати державі щорічно по 1486 крб. 48 коп. викупних платежів.
Не згоджуючись з таким «звільненням», селяни навесні 1862 року почали вимагати передачі їм землі без викупу, якою вони користувалися. Щоб запобігти повстанню, кременчуцький земський справник просив губернатора надіслати сюди драгунський полк.
Терплячи нужду і безправ’я, трудівники села чуйно ставилися і до інших народів, що боролися за своє визволення.
У Великих Кринках, де поширювались бунтарські настрої, знайшло відгук Польське визвольне січневе повстання 1863 року, спрямоване проти соціального та національного гніту з боку царизму. На користь повстанців серед населення було зібрано 40 карбованців і зброю.
У 2-ій половині XIX століття з розвитком капіталістичних відносин на селі швидко ростуть ціни на орні землі, луки та інші угіддя. У Великих Кринках та волості ціни на орні землі зросли проти дореформених на 23,7 проц. (до 112 крб. за десятину), на луки — на 135 проц., на садиби — на 38,5 процентів.
Бідне селянство не тільки не мало змоги купити землю та тяглову силу, а змушено було збувати і свої малі наділи землі. Село залишалось убогим і знедоленим. Поглиблювалось класове розшарування селян.
За переписом 1885 року, на 254 селянські господарства припадало 2402 десятини орної землі, 3 десятини сінокосу, 46 десятин чагарників та 32 десятини лісу. Забезпеченість селян землею була така: господарств, які не мали землі, було 9, таких, що мали від 1 до 3 десятин — 9, від 3 до 6 десятин — 61, від 6 до 15 десятин—144, а 21 господарство мало по 20 десятин і 2 — по 197 десятин. З усіх господарств 51, через відсутність своєї худоби, здавало землю в оренду куркулям та лихварям. Біднота і середняки через нестачу тягла обробляли землю коровами. Малоземельні та безземельні селяни батракували в кринківських куркулів та ходили на далекі заробітки. 63 чоловіки і жінки йшли у найми на цілий рік, а решта працювала сезонно. В той же час 13 куркульських господарств мали постійних батраків. Великі господарства здавали землі в оренду селянам, одержуючи великі прибутки.
Нестача орної землі змушувала селян засівати вигони. Якщо до реформи в спільному користуванні великокринківців і поміщика було 85 десятин вигону, то до 1885 року його залишилося лише 3 десятини.
Куркульські господарства мали власну толоку і здавали її в оренду односельчанам по 8 крб. за десятину на випас двох голів робочої худоби8.
З другої половини XIX століття посилився процес обезземелення й середнього селянства. Про це красномовно говорять цифри господарського перепису 1900 року.
На 259 господарств 9 зовсім не мали землі, у 48 були лише присадибні ділянки, 67 мали від 1 до 3 десятин. Найкращі чорноземні грунти зосереджувались у руках поміщиків Милорадовича, Малами, Булюбаша та інших.
Селянські господарства до того ж дуже виснажувалися численними податками і платежами. У 1900 році селяни сплатили 1238 крб. 13 коп. викупу. Крім того, 8 них брали державний поземельний податок, повітові й губернські земські, волосні і сільські мирські побори, а також страхові платежі на загальну суму 1038 крб. 72 копійки9.
Майже до кінця XIX століття царські власті не приділяли ніякої уваги розвитку освіти у Великих Кринках. Початкову школу відкрито у селі лише у 1867 році. Однокласне училище (школа) містилося в одній кімнаті, і працював тут один вчитель. З 104 дітей шкільного віку до школи ходило тільки 7 хлопчиків. У цей же час у Великих Кринках лише 68 чол. були грамотними10. На все село не було жодної письменної жінки.
Тяжке економічне становище і політичне безправ’я більшості жителів Кринок зумовило те, що трудящі села взяли активну участь у революційних подіях 1905 — 1907 pp.
В листопаді 1906 року карний загін козаків вчинив жорстоку розправу над революційно настроєними селянами. Тих, що брали участь у розгромі маєтку, покарали і примусили повернути поміщику сільськогосподарський реманент, худобу та інше. Організаторів виступів Л. В. Устенка, А. І. Гончаренка та В. О. і Т. С. Семибаламутів після жорстоких катувань відправили на заслання в Архангельську губернію. Над кринківцями посилили нагляд гласний і негласний. Було заборонено будь-які сходки. Навіть релігійні свята проводились під наглядом поліції та її шпиків.
У відповідь на наступ реакції селяни вдавалися до нападів на поміщицькі економії, до підпалів.
Після революції 1905—1907 pp. у Великих Кринках проходить дальший процес обезземелення і зубожіння селян. На 1910 рік вже 95 бідняцьких сімей не мали власних домівок і жили в хатах, найнятих у куркулів, заробляючи на прожиток батракуванням.
Низькі врожаї на землях селян-бідняків та малі земельні наділи не забезпечували прожиткового мінімуму багатьох сімей. Це змушувало селян з 106 господарств іти в найми на цілий рік, з 92 господарств — на літо, а з 43 господарств — на зиму11. Безземельні селяни шукали роботи в промислових містах і вливалися в ряди пролетаріату.
Частина населення поряд з сільським господарством займалася ремеслами. У 1910 році в селі було 10 теслярів, 10 кравців, 5 шевців, 3 столяри, 10 ткачів і одна ткаля, 44 поденники12.
Культурний рівень кринківців напередодні Великого Жовтня залишався надзвичайно низьким. І в цьому питанні класова нерівність визначалась дуже різко. В 1910 році на 1790 жителів від бідняків до власників, які мали менше 50 десятин землі, грамотних було 408 чоловіків та 72 жінки, що становило разом 26 процентів. А з 10 куркулів, які мали понад 50 десятин землі — грамотних 4 чоловіки і 3 жінки, що становило 70 процентів від загальної кількості осіб обох статей разом з дітьми.
Не кращі були справи і з охороною здоров’я. Про це яскраво свідчить у своїй доповіді 43-му черговому зібранню Кременчуцької земської управи в 1907 році член ревізійної комісії управи Раєвич.
Більшість мешканців села становила біднота, яка жила в антисанітарних та антигігієнічних умовах. Тут люди гинули від віспи, скарлатини, дифтериту, тифу та інших хвороб. 85 тис. населення Рублівської, Броварківської і Кринківської дільниці обслуговувало лише 3 фельдшери і не було жодного лікаря.
1 Журн. «Киевская старина», 1891, жовтень, т. XXXV, стор. 229.
2 І. О. Гуржій. Повстання селян в Турбаях (1789—1793). К. 1951, стор. 100—101.
3 Там же, стор. 118—121.
4 П. Бодянский. Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 год. Полтава, 1865, розд. III, стор. 48—49.
5 Полтавський облдержархів, ф. 83, оп. З, спр. 77, арк. 12.
6 Список населенннх мест Российской империи по сведениям 1859 г., т. XXXIII. Полтавская губерния, СПб., 1862, стор. 193.
7 ЦДІАЛ, ф. 577, оп. 30, спр. 764, арк. 1—52,
8 Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губернии, т. VII, стор. 42—86, 257—258.
9 Список населенных мест Полтавской губернии за 1900 г. Полтава, 1904, стор. 508—509.
10 Клировая книжка Полтавской епархии на 1902 год. Полтава, 1902, стор. 36.
11 Третья подворно-хозяйственная земская перепись в Полтавской губернии 1910 года. Кременчугский уезд, Полтава, 1913, стор. 50.
12 Алфавитный указатель населенных мест Полтавской губернии на 1910 год. Полтава, 1913, Кременчугский уезд, стор. 17
Населені пункти Полтавської області : Велика Багачка ( Устивиця ) • Гадяч ( Веприк , Лютенька ) • Глобине ( Великі Кринки , Градизьк , Федорівка ) • Диканька ( Великі Будища ) • Зіньків ( Лютенські Будища , Опішня ) • Карлівка • Кобеляки • Козельщина ( Мануйлівка , Хорішки ) • Котельва • Кременчук ( Омельник , Піщане ) • Лохвиця ( Сенча , Харківці ) • Лубни ( Ждани , Солониця ) • Машівка ( Кошманівка ) • Миргород ( Велика Обухівка , Великі Сорочинці , Зубівка , Комишня , Хомутець ) • Нові Санжари ( Мала Перещепина , Нехвороща ) • Оржиця • Пирятин • Полтава ( Ковалівка , Куликове , Мачухи ) • Решетилівка • Семенівка ( Оболонь ) • Хорол • Чорнухи • Чутове • Шишаки