Решетилівка
Решетилівка — селище міського типу, центр Решетилівського району Полтавської області. Розташована Решетилівка в середній лівобережній смузі України, на річці Говтві, при злитті річок Вільхової і Грузької Говтви, за 40 км від обласного центру і за 9 км від залізничної станції Решетилівка. Через селище проходить автотраса Київ—Харків.
Перші письмові згадки про Решетилівку відносяться до першої половини XVII століття1. Вона позначена також на карті Боплана2. Решетилівка називається серед інших населених пунктів Полтавського полку і в «Росписи городам и местечкам, которыми войско запорожское владеет» (1653 p.), а також у розписі «Кто из дворян послан в эти города приводить жителей к присяге» під час возз’єднання України з Росією в 1654 році3.
Після народно-визвольної війни панівні класи — козацька старшина, українська шляхта, вище православне духівництво — почали захоплювати землі і промисли, які раніше належали польським феодалам. В гонитві за нагромадженням в своїх руках багатств, вони не гребували ніякими засобами, часто вдаючись навіть до збройної боротьби між собою. Тільки за два роки — 1668 і 1670 — Решетилівка чотири рази переходила з рук у руки окремих представників козацької верхівки. Кожен з них грабував і спустошував її. Вона разом з іншими сотенними містечками Полтавського полку була власністю гетьмана Правобережної України П. Дорошенка, потім гетьмана Лівобережної України Д. Многогрішного. Розоряли Решетилівку і татари, які в 1696 році вдерлись у південні райони Полтавського полку, грабували населення, забирали в полон юнаків і дівчат та продавали в рабство.
Великі випробування випали на долю решетилівців під час Північної війни (1700—1721 pp.).
Велику мужність і героїзм виявили решетилівці в боротьбі проти шведів, які у 1708 році вторглись на Полтавщину. Проте шведам вдалося зламати опір козаків та населення і наприкінці березня 1709 року захопити Решетилівку, яку Карл XII перетворив на свій головний опорний пункт. Тут з квітня до червня 1709 року стояло шведське військо. Ще раз побувало тут вороже військо, коли після поразки під Полтавою відступало.
Після Полтавського бою з 13 по 19 липня 1709 року російська армія і полонені нею шведи стояли в Решетилівці, оскільки в Полтаві не можна було перебувати через «смрад» від мертвих тіл. 14 липня 1709 року під Решетилівкою Петро І провів військові маневри, в яких взяли участь окремі частини російської армії і полонені шведи. Звідси Петро І послав розпорядження у Воронеж Количову відносно будівництва кораблів.
В Решетилівці Петро І 17 липня 1709 року підписав один із законодавчих актів російського самодержавства щодо управління Лівобережною Україною, який ввійшов в історію під назвою «Решетилівські статті» і був спрямований на поступову ліквідацію залишків політичної автономії України.
Для зміцнення політичного впливу на українську козацьку старшину царський уряд підтвердив її феодальні привілеї, зберіг за нею адміністративно-судову владу на Лівобережжі. Разом з тим посилювалась залежність гетьманського управління від царського уряду. Українське військо підпорядковувалось російському командуванню, в ряді українських міст розташовувались російські залоги, встановлювався контроль за збиранням податків.
Займалось населення переважно сільським господарством, хоч уже значного розвитку набувають ремесла і торгівля. Зокрема, в Решетилівці були ремісничі цехи: кушнірський, шевський, ткацький та різницький. Ще більш відчутною стає майнова та правова нерівність. За переписом 1718 року, з 250 селян майже половина була «піших». Ремісничі цехи об’єднували 58 «піших» і 43 «тяглих» ремісників4. З перепису, проведеного у жовтні 1722 року квартирмейстером Гаврилом Карташовим, видно, що представники козацької старшини і духівництва на той час ставали власниками млинів та інших підприємств, а також займалися торгівлею. Так, Василь Кочубей мав у Решетилівці два млини, тут був і млин полтавського монастиря. Серед власників шинків у Решетилівці згадується полтавський полковник та вдови колишніх решетилівських сотників. Великі пасіки мали священики5.
Існуюче законодавство значно сприяло цьому. Козацька старшина і духівництво звільнялися від податків, в той час як селяни і бідніші козаки та ремісники змушені були платити податки.
Важливу роль у розвитку Решетилівки відіграли ярмарки, яких тут щороку відбувалося по 4. Найбільшої слави зажили собі ці ярмарки решетилівськими смушками, відомими далеко за межами Полтавщини. Грубошерстне вівчарство в навколишніх селах було розвинуто здавна.
Про решетилівські смушки згадує у своєму описі Чернігівського намісництва і О. Шафонський «у XVIII столітті вони (смушки) дають великі прибутки: з них чорні з дрібними завитками, найкраще розводяться біля Полтави і містечка Решетилівки і на багато тисяч у Польщу і Сілезію відправляються»6. Скуповували в Решетилівці смушки для перепродажу караїмські, нахічеванські та вірменські купці. Оборот решетилівських ярмарок за продажем смушків становив майже одну третину оборотів всіх ярмарків Полтавщини, де продавалися смушки7. Досить швидко збагачувалися решетилівські купці Іван, Федотій та Максим Ломакіни, Григорій Галай, Василь Труковський та ряд інших8.
Будівництво білоруського тракту і його відгалуження на Кременчук у другій половині XVIII століття позитивно позначилось на дальшому розвитку Решетилівки.
Поступово змінювався і склад жителів. Уже в 1773 році в решетилівській сотні було 1118 виборних козаків, 1608 підпомічників, 2654 посполитих, 773 чол. різного звання.
З ліквідацією козацьких полків посилилось покріпачення козаків. У 1786 році Катерина II подарувала Решетилівку, включаючи і козаків, дійсному статському раднику В. С. Попову.
Становище кріпаків було надзвичайно тяжким. У цей час дедалі ширше впроваджувалась т. зв. «урочна система», при якій на один «день» панщини селянинові визначали стільки роботи, що виконати її він міг лише за кілька днів. Наприклад, за один урочний день селянин повинен був викосити півдесятини, нажати 2—2,25 копи озимини або 2,5 ярини, перевезти 30 кіп хліба тощо.
Не раз трудящі Решетилівки виступали проти сваволі своїх гнобителів, але кожного разу панівні класи жорстоко розправлялися з повстанцями. Масовий виступ селян проти поміщиків спалахнув у травні 1788 року, коли до Решетилівки прибув справник, щоб переселити державних селян у херсонські степи. У своєму донесенні правителю Катеринославського намісництва місцевий чиновник І. Зінов’єв повідомляв: «Селяни не корилися ні мені, ні справнику, а Денис Славко (місцевий селянин) заявив: „Полтавська могила велика, а коли така ж у решетилівській окрузі буде, тоді, може, хто і переселиться"». Коли справник його заарештував, селяни вибили двері і вікна в хаті, де був заарештований, і звільнили його. «Селян зібралось до 300 чоловік,— продовжує свій лист І. Зінов’єв,— які тримають мене та справника, здається, під справжньою вартою... Без воїнської команди змусити виконати повеління немає можливості»9.
Спроба провести переселення селян з Решетилівки та навколишніх сіл до херсонського маєтку Кир’якова у 1815 році викликала велике обурення населення. Заворушення тривало аж до 1821 року. Гаслом селян стало повне визволення. Для розправи з непокірними прибуло військо, яке дощенту зруйнувало деякі села.
Під впливом цього селянського заворушення, що відбувалося поблизу Решетилівки, у В. Ф. Раєвського, що в той час перебував на Полтавщині і пізніше став декабристом, виникли думки, викладені ним у творі «Про рабство селян».
Під час цих селянських заворушень у Решетилівці 13 травня 1818 року юнкери брати Петро і Андрій Борисови та Волков, що стояли з полком тут, заснували таємне товариство за правилами «Піфагорової секти» — «Товариство першої згоди». Це товариство спочатку ставило собі завданням удосконалення в науках, мистецтві, любові і дружби. Згодом у своєрідній формі воно включило і політичну мету: «Заснування відомої Республіки філософа Платона». Разом з цим товариство змінило і свою назву на «Товариство друзів природи». Пізніше (в 1823 році) брати Борисови — Петро і Андрій — уже в Новоград-Волинському, де проходили дальшу службу, разом з польським революціонером Ю. Люблінським, організували «Товариство об’єднаних слов’ян», яке у вересні 1825 року влилось до Васильківської управи Південного товариства декабристів на правах окремої управи.
Великих утисків від сваволі представників місцевої влади зазнавали і збіднілі козаки. Губернський предводитель дворянства Капніст так розповідав про стягнення податків:
«Рухоме майно, худоба, вівці і, нарешті, одяг і руб’я поселян продавали з прилюдного торгу на базарах та ярмарках, а самих поселян за несвоєчасну сплату податків піддавали жорстоким тілесним покаранням... Бідність козаків досягла таких меж, що на 9 господарів припадала одна пара волів, а землі лишилося не більше як 2,5 десятини на душу; протягом цього часу виникло і поступово збільшилось число козаків зовсім безземельних»10.
Панівній верхівці, яка все більш збагачувалася, належали всі надбання культури. Поміщик Попов створив з кріпаків музичну капелу, влаштовував вистави, ілюмінації і фейєрверки для розваги гостей у парку, створеному руками, потом і кров’ю своїх кріпаків. Він мав у Решетилівці найбільшу на той час на Полтавщині бібліотеку, в якій зберігалися стародавні рукописи, рідкісні видання і т. п. В 1853—1868 pp. частина її фондів була придбана Київським університетом та Одеським товариством істориків. Наприкінці 1887 року архів Попова було передано імператорській Публічній бібліотеці в Петербурзі11.
Заможна верхівка навчала своїх дітей у містах.
У 1845 році Решетилівку відвідав Т. Г. Шевченко. Від тих часів збереглися його малюнки «В Решетилівці». Великий кобзар згадує Решетилівку в повісті «Близнюки».
Реформа 1861 року не здійснила споконвічних прагнень селян одержати землю. Після реформи земля між селянами Решетилівки була розподілена так: зовсім не мали польової землі 60 господарств, по 1 десятині — 10 господарств, від 1 до 2 десятин — 78 господарств, від 2 до 4 десятин — 108 господарств, від 3 до 4 десятин — 86 господарств, від 4 до 5 десятин — 215 господарств. Понад 16 десятин мали 28 господарств, в т. ч. 22 господарства — понад 20 десятин, а одне господарство — понад 94 десятини12.
За одержану землю селяни змушені були вносити поміщикам і казні величезні суми викупних платежів, що більше як у 3—4 рази перевищували продажну ціну земельного наділу. Відсутність коштів для сплати викупних платежів у бідніших господарствах ще більше посилила процес розшарування селянства. На початку 80-х pp. у Решетилівці з 770 козацьких дворів 380 господарств зовсім не мали орної землі та робочої худоби; господарств, кожне з яких мало до 3 десятин, налічувалось 141, від 3 до 9 десятин — 173, більш як 9 десятин — 76 господарств. Серед селянських господарств земля розподілилась таким чином: 93 господарства зовсім не мали землі, від 1 до 3 десятин мали 66 господарств, від 3 до 9 — 199 господарств і більше 9—26 господарств13.
Найважливішим промислом наприкінці XIX століття було шевство. «За числом господарств (280), за кількістю виробів і їх цінністю,— як свідчать сучасники, — за розмірами району збуту шевський промисел Решетилівки мав виняткове значення не тільки для містечка, але і для всього повіту... Місцеві потреби, смаки і звички змінюють матеріал, форму і ціну виробів, і решетилівський чобіт уміє пристосуватись до свого споживача згідно з його бажаннями, змінюючись за місцем і за часом»14.
Наприкінці XIX століття Решетилівка також стала одним з осередків народного ткацтва, килимарства і вишивки. Решетилівські скатертини, рушники, плахти, килими, вишивані сорочки прикрашали побут козацької старшини. З давніх-давен були відомі ці промисли в Решетилівці. По хатах сиділи килимарниці, захаращуючи пасмами вовни тісну оселю, сліпли при каганцях вишивальниці, гаптуючи панські сорочки.
Поміщиця О. Н. Хряпунова вже після реформи 1861 року організувала ткацьку майстерню, де на виготовленні килимів і вишиванні сорочок широко використовувала найману робочу силу.
В зв’язку з розвитком економіки Решетилівки, збільшувалась весь час і кількість її населення. У 1883 році тут уже налічувалось 1228 господарств, з них 770— козацьких, 387 — селянських та 71 — міщанське. Загальна кількість населення становила 6161 чоловік. Із загальної кількості родин 122 не мали своїх жител, батракувало постійно 165 чоловік (чоловіки й жінки), 283 займалися дрібного торгівлею15. На початку XX століття кількість населення в містечку зросла майже до 10000 чоловік.
Переважна більшість населення і в цей час займалася сільським господарством та промислами. Частина жителів працювала також у ткацькій майстерні (що з 1906 року належала Полтавському земству), на паровому млині Юрченка, у шкіряній майстерні Большова, на цегельних заводах Хряпунової, черепичному заводі Дзейки.
Розвиток капіталістичних відносин, дальше розшарування села, зростання злиднів загострювали класову боротьбу.
Під час революції 1905—1907 pp. місцеві робітники і сільська біднота бралиг активну участь у розповсюдженні листівок, які розповідали трудящим правду про Російсько-японську війну, закликали їх до революційних виступів16.
Столипінська аграрна реформа ще більше загострила класові суперечності. Посилилось зубожіння трудящих мас. Особливо погіршилося становище трудящих в роки першої світової війни.
Характерною рисою дореволюційної Решетилівки була її економічна і культурна відсталість. З 6161 жителя у 1883 році письменних було всього 151 чоловік. Діяла тільки одна церковно-парафіальна школа, в якій навчалися 22 хлопчики і одна дівчинка з 1487 дітей шкільного віку17. Згодом, у 1889 році в Решетилівці стало працювати 4-класне земське училище (160 учнів). Поряд з ним з 1908 року існувало і двокласне училище (175 учнів). Але і тоді значна частина дітей шкільного віку залишалася поза школою.
1 Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы, г. І, М., 1954, стор. 215.
2 В. Г. Ляскоронский. Гийом Левассер де Боплан и его историко-географические труды относительно Южной России. 1901, стор. 26.
3 Акты южной и юго-западной России (с 1653—1654 г.), т. X, СПб., 1378, стор. 249.
4 Н. Арандаренко. Записки о Полтавской губернии, составленные в 1846 г., ч. III, Полтава, 1852, стор. 74.
5 Л. В. Падалка. Что сказало население Полтавской губернии о своем старом быте, по сведениям, собранным в 1896—1898 гг., Полтава, 1906, приложения, стор. 19—47.
6 Д. Ф. Соловей. Решетиловская ярмарка 12—14 октября 1924 г., Полтава, стор. 7—8.
7 А. И. Аксаков. Исследование о торговле на украинских ярмарках. СПб., 1853, стор. 281.
8 В. Бучневич. Местечко Решетиловка Полтавского уезда. „Труды Полтавской ученой архивной комиссии", Вып. XV, Полтава, 1917, стор. 1—23.
9 Архів Дніпропетровського історичного музею, 233.
10 Л. О. Медведська. Декабристи на Полтавщині. X., 1960, стор. 6.
11 В. Е. Бучневич. О библиотеке В. С. Попова, бывшей в м. Решетиловке. Труды Полтавской ученой архивной комиссии. Вып. XV. Полтава, 1917, стор. 46—52.
12 ЦДІА. ф. 577, оп. 30, спр. 1862, арк. 18—52.
13 Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губернии, т. II, Полтавский уезд, 1883, стор. 210—215.
14 М. Сосновский. Опыт исследования промыслов сельского населення Полтавского уезда. Статистическое исследование промыслов местечка Решетиловки. Полтава, 1898, стор. 18-19.
15 Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губернии, т. II, стор. 210, 211, 217.
16 ЦДІА УРСР, ф. 320, on. 1, спр. 313, арк. 156, 221.
17 Там же, стор. 270, 306.
Населені пункти Полтавської області : Велика Багачка ( Устивиця ) • Гадяч ( Веприк , Лютенька ) • Глобине ( Великі Кринки , Градизьк , Федорівка ) • Диканька ( Великі Будища ) • Зіньків ( Лютенські Будища , Опішня ) • Карлівка • Кобеляки • Козельщина ( Мануйлівка , Хорішки ) • Котельва • Кременчук ( Омельник , Піщане ) • Лохвиця ( Сенча , Харківці ) • Лубни ( Ждани , Солониця ) • Машівка ( Кошманівка ) • Миргород ( Велика Обухівка , Великі Сорочинці , Зубівка , Комишня , Хомутець ) • Нові Санжари ( Мала Перещепина , Нехвороща ) • Оржиця • Пирятин • Полтава ( Ковалівка , Куликове , Мачухи ) • Решетилівка • Семенівка ( Оболонь ) • Хорол • Чорнухи • Чутове • Шишаки