Комишня
Комишня — селище міського типу Миргородського району Полтавської області України. Розташована в широкій і красивій долині, навколо річки Комишанки, притоки ріки Хоролу, за 30 км на північ від м. Миргорода і за 135 км від м. Полтави.
В дожовтневих офіційних документах та літературних джерелах поселення звалось по-різному, хоча й словами одного й того ж фонетичного кореня Комишин1, Камишенка2, Комишна3, Комишня4, Комишино (до 1935 року). У 1935 році постановою ВУЦВКу селу встановлено офіційну назву — Комишня. Ця назва походить від слова комиш, що ним давно колись заростали левади й береги річки Комишанки.
Історія села — в сивій глибині часу. На його території відомі знахідки періоду бронзи (III—І тисячоліття до н. е.).
В давнину тут були «вали і городи», що свідчили про значне укріплення поселення. Ті вали і рови де-не-де зберігаються до цього часу. В XIV—XVI столітті Комишня належала Литві. Назви окремих урочищ ще й досі нагадують про давню литовську інтервенцію (т. зв. Литовські ліси). Місцевому населенню доводилось постійно відбивати й напади татар.
У першій чверті XVII століття Комишня належала до польських володінь у складі Миргородської волості. З 1618 року вона належала магнатові Яремі Вишневецькому і на карті Боплана показана в першій половині того ж століття як значний населений пункт. Хоча в 1630 році король польський Сігізмунд III віддав Комишню адміністраторові королівських земель Варфоломію Обалковському для розробки тут селітри, але під 1647 роком вона знову значиться серед поселень Вишневецького. У Комишні було тоді 1194 господарства.
Напередодні й на початку визвольної війни українського народу проти польської шляхти Комишня була в складі Гадяцького полку, а в 1649 році, в час ліквідації цього полку, її передано до Миргородського полку. Тоді вона була центром сотні5.
Після Переяславської ради, на якій остаточно вирішено питання про возз’єднання України з Росією, в січні 1654 року до Комишні прибув російський посол Михайло Воєйков, і населення її присягнуло на вірність Російській державі. До присяги тут було приведено 1 сотника, 1 отамана, 53 козаків, 1 війта і 18 чоловік міщан6.
З відновленням Гадяцького полку в 60-х роках XVII століття аж до ліквідації полкового устрою в 1782 році Комишня залишалася в його складі. З 60 — до початку 70-х pp. цей полк звався Зіньківським за місцем перебування у м. Зінькові полкового управління. Наприкінці XVII і на початку XVIII століть Комишня була значним поселенням з розвинутими ремеслами. Ремісники об’єднувалися у цехи: кушнірський, шевський, ткачів, різників та інші.
У грудні 1708 року Комишню захопили шведські інтервенти, які взяли з населення велику контрибуцію худобою, хлібом, сіном. В березні 1709 року російські війська та українські козаки визволили Комишню від шведів7.
Після поразки шведів село стало власністю Гадяцького полковника Івана Чарниша, який повністю перетворив селян на кріпаків. Він запровадив щоденну панщину для посполитих (селян) і для цехових (міщан). Крім того, посполиті щороку платили від тягла по золотому, два шаги вписного і по четверику вівса. Різники давали щороку по каменю лою кожен від себе, кушніри — 7 кожухів, шевці — 15 пар чобіт, ткачі — 150 ліктів полотна8.
У 1715 році універсалом гетьмана Скоропадського Комишня була віддана у власність Гадяцькому полковникові Михайлу Милорадовичу, через три роки ця передача підтверджена грамотою Петра І9. Становище жителів Комишні погіршало. За щоденною панщиною влітку селяни не могли заробити собі хліба. Від кожного робочого коня й вола давали на пана по 12 шагів і по четверику вівса. Крім того, власник примусив селян і міщан давати йому по 2 куфи (бочки) сиру, по 50 золотих, ягід по відру, горіхів по мішку, прядива п’ятдесятий моток та інше. Кушніри давали 7 кожухів і 7 пар рукавиць, шевці — 30 пар чобіт; різники — по каменю лою кожен, ткачі — по 150 ліктів полотна. Син Михайла Милорадовича Гаврило до цієї повинності добавив ще й тютюну десятину10.
Тяжке становище селян погіршували війни. У 1812 році комишнянські козаки разом з іншими брали участь у вигнанні французької армії з Росії. У Комишні формувався 3-й Полтавський козацький полк.
Пізніше населення села брало участь у Кримській війні 1853—1856 pp. Коштом громади споряджалися до війська козаки, які брали участь у Першому кінному українському полкові. На кошти від проданих після війни полкового майна й коней сільська громада 1870 року побудувала нове приміщення школи, замість старого, яке перед тим згоріло11.
На час ревізії 1859 року в Комишні було 925 дворів з населенням 5170 чол. козаків і поміщицьких селян (кріпаків). Тут уже було 4 поміщицьких винокурні й селітряні заводи, працювало сільське приходське училище. Щорічно відбувалося З ярмарки, на які приїжджало багато купців з різних міст, поміщики збували тут продукцію з своїх господарств12.
Величезні земельні простори в Комишні й навколо неї належали графині Л. А. Мусін-Пушкіній, а в користуванні багатьох селян не було й сажня орної землі.
Напередодні реформи 1861 року в маєтку Мусін-Пушкіної жило 322 ревізькі душі селян (тільки чоловіків), або 118 дворів — піші, тяглові й огородники. До реформи в їх користуванні було 877 десятин 1228 кв. сажні землі. По реформі вони одержали нижчий наділ землі — 429 десятин, решту поміщик відібрав. Селяни залишились спочатку на «відробній» повинності й повинні були щороку відробляти 4879 літніх і 3094 зимових робочих дні.
З 1867 року вони перейшли на викуп і за 426 десятин 324 кв. сажні викупної землі — тієї землі, якою вони користувалися з діда-прадіда, мусили щорічно протягом 49 років платити державі по 925 крб. 27 коп. викупних платежів. Крім того, треба було сплатити поміщикові 2625 крб. 25 копійок.
До реформи селяни користувалися землею нерівномірно. Так, 26 селян мали наділи до 1 десятини, 18 — по одній десятині, зате один багатий селянин мав 65 десятин, інший — 91 десятину.
Ця нерівномірність збереглася й після реформи13. Не краще було становище селян-кріпаків і в інших поміщиків.
З розвитком капіталізму поглиблювався дальший процес класового розшарування селянства, зростало обезземелення бідноти і середняків. Ось факти. На 1900 рік в селі було 1295 господарств, з них 910—козацьких, 232 — селянських. Поміщикам Комишні на той час належало 700 десятин землі, козакам, селянам і міщанам — 5368 десятин. Але з цієї землі 350 десятин було в 4 великих куркульських господарствах, 14 куркулів мали від 25 до 50 десятин. В той же час 63 господарства бідняків зовсім не мали землі, у 389 господарствах не було орної землі, у 149 було менше десятини, у 177 — від 1 до 2 десятин14. 2—3 десятинами володіло 128 господарств, 3—6 десятинами — 204 господарства.
Така кількість землі при великій кількості їдців, при відсутності власного реманенту й худоби не могла забезпечити нормального існування селянських родин. У переважної більшості населення не було власної робочої худоби. Селяни обробляли свої ниви примітивними знаряддями: сіяли вручну, косили серпами й косами, орали дерев’яним плугом. На все село були 261 дерев’яний плуг і в куркулів — 54 залізних однолемішних плуги.
Селяни, щоб проіснувати, змушені були йти у найми до поміщиків і куркулів, шукати заробітків в інших місцях. Так, у 1900 році із 184 господарств на далекі заробітки до Таврії та інших губерній ходило 239 чоловіків і жінок.
І без того злиденне життя погіршувалось тим, що селяни продовжували платити викупні платежі за землю, одержану по селянській реформі 1861 року. Наприклад, 270 ревізьких душ шостої громади Комишні, які одержали від поміщика 236 десятин 950 кв. сажнів землі, ще й в 1900 році сплатили за неї 780 крб. 79 коп. Крім того, вони внесли 11 крб. 58 коп. державного поземельного податку, 273 крб. 35 коп. повітових земських зборів, 45 крб. 79 коп. губернських земських зборів, 119 крб. 14 коп. мирських волосних та 367 крб. сільських мирських зборів15.
Село було темним, забитим, ширились епідемії різних захворювань. З 1868 року в Комишні існувала невеличка лікарня, де працював 1 лікар і 2 фельдшери, обслуговувала вона не тільки жителів Комишні, але й навколишніх сіл. Смертність була дуже велика. Так, у 1876 році з 165 хворих тут померло 50 чол.16. У 1894 році на 1 лікаря припадало тут 32336 чоловік17. Умови праці лікарів були дуже важкі.
Серед перших лікарів, що працювали в Комишні, був О. Т. Богаєвський, видатний хірург-новатор, що написав 91 наукову працю, і йому в 1911 році, враховуючи велику наукову й практичну діяльність, рада професорів Київського університету присвоїла почесний ступінь доктора медицини без захисту дисертації. Наприкінці 70-х і на початку 80-х років у Комишні працював лікар І. А. Зубковський, згодом засновник Миргородського курорту. З 1882 року його заступив Є. М. Лебедєв, який працював тут багато років, подаючи цінну медичну допомогу жителям Комишні й навколишніх сіл.
Ще 1843 року в Комишні на кошти сільської громади відкрито початкове міністерське училище, навчалось у ньому 60—80 учнів, але закінчували його одиниці18. У 1873 році це училище реорганізовано в двокласне, кількість учнів у ньому збільшилась, але закінчувало його від 3 до 9 учнів на рік. Один з його випускників — відомий український радянський художник І. М. Северин. У 1908 році двокласне училище реорганізоване в чотирикласне (дорівнює тепер 8 класам школи).
Крім того, 1866 року в Комишні відкрилось і земське початкове училище. В 1914 році в ньому навчалось 80 хлопчиків і 3 дівчаток, а закінчило школу лише 6 хлопчиків. 1899 року в селі відкрито друге земське початкове училище, пізніше їх обох реорганізовано у двокласні земські училища.
Згодом, на початку XX століття в Комишні було 4 однокомплектні початкові церковно-парафіяльні школи. Багато дітей не могло вчитися через епідемії різних хвороб. Так, у першому земському училищі занять не було з 24 лютого до 11 квітня 1906 року через епідемію кору. З тих же причин не було довгий час занять і в другому училищі.
На початку XX століття школи кінчало 6—8 процентів учнів від числа тих, що вступили.
У 1895 році тут відкрито бібліотеку-читальню, що мала 1981 книгу і 290 журналів, з них — 337 книг і журналів релігійного змісту. У земських училищах було 306 книг, що ними користувалися вчителі й учні.
Після поразки революції 1905—1907 pp., а також пізніше, в час столипінщини, становище жителів ще більш погіршало. На 1910 рік в селі налічувалось 1350 господарств (без поміщицьких) з населенням 7110 чол. Землі у них було 4651 десятина, в т. ч. в обробітку 3366 десятин, з них посіву — 2683 десятини. З кожних ста господарств 7,6 зовсім не мали землі, 28 — не мали орної.
Щоб проіснувати, 67 проц. господарств займалося неземлеробськими заняттями. Це були теслярі (66 чол.), кравці (104 чол.), чоботарі (66 чол.), гончари (120 чол.), столяри, ковалі, слюсарі, пряхи, ткачі та інші. 70 чол., що мали свого коня чи вола, займалися візництвом, їздили «під хуру». Вони возили крам, ліс, камінь, пісок тощо.
Бідність та малоземелля штовхали селян на переселення, яке в роки столипінщини було масовим. Землі, які спродувала козацька й селянська біднота, що переселялася, переходили до рук куркулів.
Село до Жовтневої революції залишалося темним і злиденним, з убогими хатами, з вузькими й брудними вулицями. Як і раніше, серед населення лютували епідемії дифтериту, малярії, віспи та інших хвороб, бо всю Комишнянську дільницю, куди входило кілька волостей, обслуговувало лише 2 лікарі, акушерка і 2 фельдшери. Як і раніше сільські початкові школи закінчували окремі одиниці дітей.
У 1913 році відкрито в селі ветлікарню, де працював 1 лікар і 1 ветфельдшер. Але яке ж могло бути обслуговування, якщо до цієї дільниці прикріплено було... 5 волостей — Комишнянську, Хомутецьку, Зуївцівську, Попівську та Березово-Луцьку!19
1 Летопись Самовидца, К., 1878, стор. 16.
2 Военно-статистическое обозрение Российской империи. Том XII, ч. 3. Полтавская губернии. СПб., 1848, стор. 77.
3 П. Семенов. Географическо-статистический словарь Российской империи. Том II. СПб., 1865, стор. 704; М. В. Гоголь. Гетьман. Незакінчений роман, розділ «Остряниця» («Сквозь жидкую сеть вишневнх листьев мелькали в огне окна деревянной церкви села Комишны»); Населенные места Российской империи в 500 и более жителей по данным первой всеобщей переписи населення 1897 г. СПб., 1905, стор. 173.
4 И. П. Новицкий. Указатель к изданиям временной комиссии для разбора древних актов при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе (1845—1877 гг.). Том II. Имена географические. К., 1882, стор. 368.
5 М. А. Максимович. Собрание сочинений, т. І. К., 1876г стор. 729.
6 Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы, т. 3. Москва, 1954, стор. 517, 541.
7 В. Шутой. Народна війна на Україні проти шведських інтервентів у 1708—1709 pp. стор. 151—158.
8 А. Лазаревський. Малороссийские посполитые крестьяне (1648—1783). К., 1908, стор. 32.
9 Труды Полтавской ученой архивной комиссии. Вып. 11. Полтава, 1914, стор. 105.
10 А. Лазаревский. Малороссийские посполитые крестьяне (1648—1783), стор. 32—33.
11 Н. Белогриц-Котляревский. Историческое обозрение Комышанского (преобразованного в двухклассное) сельского народного училища. Комышна, 1893, стор. 39—40, 109.
12 Списки населенных мест Российской империи по сведениям 1859 г., т. 33, Полтавская губерния. СПб., 1862, стор. 144.
13 ЦДІАЛ, ф. 577, оп. 30, спр. 1352, арк. 1—40.
14 Материалы подворной переписи Полтавской губернии в 1900 г. Миргородский уезд. Полтава, 1905, стор. 26—31.
15 Журнал Миргородского уездного чрезвычайного земского собрания, 4 декабря, 1878 года. Полтава, 1879, стор. 26.
16 Отчет Миргородской уездной земской управы за 1894 г. Полтава, 1895, арк. 76.
17 «Полтавские губернские ведомости». Полтава, 1848, № 10, стор. 102; Полтавские епархиальнне ведомости за 1877 год, № 5, стор. 76.
18 Н. Белогриц-Котляревский. Историческое обозрение Комышанского (преобразованного в двухклассное) сельского народного училища, стор. 54—72.
19 Отчет Миргородской уездной земской управы за 1913 год. Полтава, 1914, стор. 406.
Населені пункти Полтавської області : Велика Багачка ( Устивиця ) • Гадяч ( Веприк , Лютенька ) • Глобине ( Великі Кринки , Градизьк , Федорівка ) • Диканька ( Великі Будища ) • Зіньків ( Лютенські Будища , Опішня ) • Карлівка • Кобеляки • Козельщина ( Мануйлівка , Хорішки ) • Котельва • Кременчук ( Омельник , Піщане ) • Лохвиця ( Сенча , Харківці ) • Лубни ( Ждани , Солониця ) • Машівка ( Кошманівка ) • Миргород ( Велика Обухівка , Великі Сорочинці , Зубівка , Комишня , Хомутець ) • Нові Санжари ( Мала Перещепина , Нехвороща ) • Оржиця • Пирятин • Полтава ( Ковалівка , Куликове , Мачухи ) • Решетилівка • Семенівка ( Оболонь ) • Хорол • Чорнухи • Чутове • Шишаки