Нові Санжари

     Нові Санжари — селище міського типу, адміністративний центр Новосанжарського району Полтавської області України. Розташовані на середній течії мальовничої річки Ворскли (притока Дніпра), на відстані 36 км від Полтави та за 7 км на захід від залізничної станції Нові Санжари, на залізничній лінії Полтава — Кременчук.
     Територія, де пізніше виник населений пункт, була заселена здавна. Про це свідчать дані археологічних розвідок. У 1946 році поблизу Нових Санжар, на березі р. Ворскли, виявлено поселення скіфського часу (IV—III ст. до н. е.)¹. У 1923 році біля селища розкопано поховання кочівника, яке відноситься до перших століть нашої ери. В ямі були кістки коня, залізне вістря на спис, вудила, оздоби вуздечки, пряжки для пояса та круглі жетони з темно-зеленого скла². 
     Назва «Санжари» татарського походження. В перекладі з тюркської «Сан-чаров» — урочище, або брід. Але, можливо, воно мало й інше значення, бо, наприклад, у турецькій мові слово «санджак» означає знамено, штандарт. У 1243 році орда татар зимувала на березі р. Ворскли. Вірогідно, що назва Сан-Чаров, або Сан-чар і виникла саме в цей час³. 
     Про урочище Санжари згадується в другій половині XVI століття у скарзі, яку кримський хан подав Івану Грозному. В ті часи турецькі та кримські купці, торгуючи з Москвою, возили туди товари двома шляхами. Один з них був з Перекопа на Тавань, на замки Черкаси, Канів, Київ, а другий — з Перекопа через «поля ялові» (пусті, незаселені) на урочище Сан-Чарово. Хан скаржився царю на те, що на караван перекопських і кафських купців, які, щоб не платити мита, відправились другим шляхом, близько урочища Сан-Чаров зробили напад спочатку московські, а потім королівські козаки. У них одібрали товари. Як видно, мова йшла про урочище Старі Санжари, де на той час поселення теж ще не існувало. 
     Відомо, що в 1571 році землі на річці Ворсклі від Санжарівського перевозу до гирла річки, були віддані польським королем у володіння родовитому козакові Омеляну Івановичу, а на початку XVII століття більшу частину цієї території було віддано шляхтичу С. Бурському. Незважаючи на це, в 1636 році дана територія позначена як королівська маєтність, що підлягала Черкаському староству⁴. 
     В 1643 році Гурський продав даровані землі Немиричам, а нащадки О. Івановича — Потоцьким. 
     Але незадовго перед визвольною війною українського народу всі згадані землі знову належали Немиричу. 
     Якщо на початку XVII століття Нові Санжари вже й існували, то були ще незначним населеним пунктом — настільки незначним, що серед 19 міст і містечок Полтавського полку, відзначених у реєстрі 1649 року, вони навіть не значились⁵. На карті французького інженера Боплана, складеній у другій чверті XVII століття, вони є і позначені умовним знаком нового населеного пункту⁶. 
     В першій половині XVII століття тут було укріплення, обнесене високим земляним валом. Рештки його були до кінця XIX століття. 
     Нові Санжари виросли в значне поселення лише в середині XVII століття, оскільки Б. Хмельницький своїми універсалами дозволяв вихідцям із Правобережної України оселятися на землях, які належали «гетьманській булаві» по берегах Псла, Сули і Ворскли і мати «борти, млини і різні угіддя»⁷. 
     В «розписі» міст і містечок, складеному в 1653 році, у складі Полтавського полку вже згадується і слобода Нові Санжари. В іншому документі, датованому 1654 роком, сказано, що в слобідці Нові Санжари приписані отаман, писар, війт, 101 чол. козаків, 50 чол. міщан... Після 1660 року Нові Санжари стають сотенним містечком⁸.      
     Деякий час економічному розвитку населеного пункту заважали розорення і руйнування від козаків, які були на боці зрадника українського народу гетьмана І. Виговського. Про це свідчить ряд документів. 
     12 грудня 1658 року Виговський послав на Нові Санжари три вірні йому полки. Вони напали на містечко, чоловік 200 зарубали і вимагали видати 10 російських посланців з м. Чугуєва, які були тут. Новосанжарці не зважили на вимогу і героїчно захищалися. Разом з ними билися й росіяни. Але численному війську Виговського вони не могли протистояти. Містечко пограбували й спалили. Ті жителі, що врятувалися, описали цареві в «чолобитній» всі свої злигодні. Новосанжарці скаржилися на те, що Виговський відібрав у них хліб і худобу, розоривши їх дотла. Вони просили виділити їм платню, аби після розорення не померти голодною смертю. Скаржилися новосанжарці й на те, що їхнє місто в 1658 році Виговський знову віддав Немиричу та що Виговський віддав у неволю багато жителів і навіть малих дітей татарам і ляхам⁹. 
     Захистив жителів Нових Санжар від наруги Виговського полтавський полковник Мартин Пушкар, який стояв тут із своїм 15-тисячним військом. 
     Тільки в 1659 році, після того, як Виговський і Немирич відкрито перекинулися до поляків, володіння останнього, в т. ч. й Нові Санжари, в нього відібрали. 
     З великими труднощами довелося новосанжарцям налагоджувати життя, відбудовувати житла тощо. Населення містечка займалось землеробством, бджільництвом, тваринництвом, а також ремісництвом. Окремі кустарі-ткачі спеціалізувалися на певних виробах. Так, у Нових Санжарах було поширене ткання ряден¹⁰. Заможні жителі користувалися найманою робочою силою. Відомо, наприклад, що міщанин Шапошников мав челядника, 2 служниці тощо¹¹. 
     Нові Санжари були також центром чинбарства. Один з найбільш заселених кутків селища ще й до цього часу зветься Шевським. Розвиткові шкіряного промислу сприяв значний попит населення на шкіряні товари. До того ж виробництво це не вимагало особливих машин, устаткування і технічних знань. Найголовніше ж була місцева сировина. 
     З 1699 року тут вже було розвинуто селітроваріння. 
     Під час шведської навали Нові Санжари ввійшли в зону бойових дій російських військ. Козаки Новосанжарської сотні брали участь у боротьбі проти загарбників. Весною 1709 року Нові Санжари захопили шведи і зробили там стоянку для трьох полків шведського війська та 7 тис. запорожців під командуванням графа Піпера. Одного дня українські козаки-партизани Д. Апостола напали під Новими Санжарами на шведів і знищили 60 та взяли в полон 20 чоловік. 30 березня 1709 року козак Ф. Скрипников (полонений гордієнківець), даючи свідчення в похідній посольській канцелярії, говорив, що жителі Нових Санжар та сусідніх місць стурбовані тим, що шведи почали лагодити старі мости через Ворсклу, повтікали в ліс та інші місця¹². 
     Як тільки війська Карла XII посилили облогові роботи під Полтавою і почали підготовку до штурму міста, партизанські загони активізували дії в місцях скупчення шведських військ та фуражирів. За один тільки день, 16 травня, загони козаків знищили 215 і взяли в полон 45 шведських солдатів. Загін козаків-партизанів, що перебував протягом чотирьох днів (25—28 травня) в тилу у шведів, напав під Новими Санжарами на ворожий загін фуражирів, знищив та взяв у полон 65 солдатів. 
     Жителі Нових Санжар подавали і матеріальну допомогу обложеному гарнізону Полтави. Коли в сотнях Полтавського полку провадився збір грошей на придбання селітри, в Новосанжарській сотні зібрали 100 золотих. Бачили Нові Санжари і самого шведського короля Карла XII. Жалюгідні рештки шведської армії разом з Карлом XII, тікаючи на Переволочну, побували тут у ніч на 29 червня 1709 року. ЇЇх переслідували російські війська на чолі з князем Голіциним і Бауером¹³. 
     Незадовго до 200-річчя Полтавської битви Новосанжарська сільська громада на своєму сході 26 квітня 1909 року постановила спорудити на честь великої перемоги російського та українського народів обеліск. Його відкрили 27 червня 1909 року, але в роки громадянської війни його не стало. Лише в жовтні 1965 року новосанжарські будівельники, закладаючи фундамент, виявили обеліск¹⁴.  
     В наступні роки Нові Санжари продовжували зростати. Відомо, що в 20-х pp. XVIII століття в місті було 2 ярмарки на рік. Існували торгові збори. На «пана полковника» збирали від воза по два алтина, на старшину — по копійці¹⁵. 
     28 квітня 1737 року Нові Санжари востаннє зазнали спустошливого нападу татар, які пограбували і зруйнували навіть церкви¹⁶. Після цього для жителів міста настало більш спокійне життя, що значно сприяло піднесенню господарства. Щоправда, в серпні 1779 року тут пройшов інший, не менш лютий ворог — сарана, яка завдала селянським господарствам багато лиха. 
     У 1760 році Нові Санжари, Кобеляки й Білики одержав у вічне й спадкове володіння граф Р. Воронцов. Його прислужники захопили в місцевих козаків землю і вимагали від них «підданських» повинностей. Запис козака за якою-небудь ревізією в число посполитих, володіння землею, купленою в посполитого, родинні зв’язки з посполитими власника, одруження з посполитою — всього цього досить було для того, щоб оголосити такого козака «підданим»¹⁷. 
     У першій половині XVIII століття представники козацької старшини почали скуповувати в Нових Санжарах млини, землі, а згодом і кріпаків. Так у другій половині XVIII століття новосанжарський сотник, а з 1765 року ротмистр Дніпровського пікінерського полку А. Магденко лише в Нових Санжарах мав «нажитих» кріпаків 72 душі чоловічої та 67 душ жіночої статі¹⁸. 
     З 1765 року Новосанжарська сотня ввійшла до складу Новоросійської губернії, створеної в 1764 році. Козаки були перетворені на пікінерів. З січня 1784 року Нові Санжари входили до Катеринославського намісництва як поселення Алексопольського повіту, а з 1794 року вони деякий час були повітовим містом. Згідно з указом від 30 листопада 1796 року, місто Нові Санжари ввійшло до складу Малоросійської губернії. З 1802 року — це містечко Полтавського повіту Полтавської губернії; з 1803 року — Костянтиноградського, а з 1804 року — Кобеляцького повіту¹⁹. 
     На початку XIX століття містечко Нові Санжари значилося як одне з «примечательных мест» повіту²⁰. На цей час воно було в основному козацьким поселенням з 3919 жителями. Кріпаків тут було лише 158 чоловік. В містечку відбувалося по 4 ярмарки на рік, на яких торгували рибою, дьогтем, хлібом, худобою, різними товарами. 
     Через малоземелля селян та низьку родючість землі (на лівому березі Ворскли переважали піщані грунти) землеробство в Нових Санжарах було розвинуто слабо. Все ж сіяли озиму і яру пшеницю, жито, ячмінь та гречку, а також у досить значній кількості — льон та коноплі, що йшли на виготовлення полотна і різних виробів для власних потреб та на продаж. Садили картоплю та вирощували багато кавунів. 
     З другої половини XIX століття, особливо після реформи, в Нових Санжарах досить інтенсивно розвивались кустарні промисли, з’явився ряд невеликих приватних промислових підприємств. Зокрема, наприкінці XIX століття в містечку було 2 невеликі воскові, 31 цегельний та 6 шкіряних заводів. Крім того, було кілька олійниць, кузень, бондарень, чоботарських та кравецьких майстерень. І в цей період Нові Санжари особливо славилися чинбарством та чоботарством²¹. Промислові підприємства були дрібними за обсягом виробництва, часто-густо тут працювало всього кілька чоловік, а то й 1—2 чоловіки. 
     Вигідне географічне положення селища — розташування його між двома значними містами Полтавою і Кобеляками, в межиріччі Ворскли й Орелі,— сприяло розвитку в Нових Санжарах торгівлі. Широко торгували предметами місцевого промислу, худобою, збіжжям. У 1892 році на всі чотири ярмарки в Нові Санжари було привезено товару на 456 тис. крб. Головними предметами торгівлі були: тканини, бакалія, шкіряні вироби, зерно, смушки, овеча шерсть, велика рогата худоба, коні, вівці тощо. 
      Разом з тим щорік зменшувалась кількість населення, зайнятого в сільському господарстві; все більша кількість селянських господарств руйнувалась, працівники з багатьох господарств змушені були йти на заробітки в далекі міста або до місцевих багатіїв. У 1892 році в 362 господарствах козаків, військових поселенців, селян-власників та міщан було 893 десятини орної землі. У 108 господарствах були тільки присадибні ділянки, 45 — не мали зовсім землі, 16 господарств — до 1 десятини. В той же час у двох господарствах було 185 десятин орної землі. Отже, як і в інших місцях, у Нових Санжарах після реформи відбувався посилений процес розшарування селян. Більша частина малоземельних господарств настільки зубожіла, що не мала змоги вести своє господарство. Це, насамперед, 229 господарств, які не мали ні робочої худоби, ні реманенту²². 
     Процес розшарування населення тривав і в наступні роки. Так, за даними перепису 1910 року, із 533 господарств 479 не мали зовсім землі або мали від 1 до 4 десятин; тому для 140 родин основним джерелом існування була поденщина, з 89 господарств працівники мусили йти на далекі заробітки. 
     Багато населення поряд з сільським господарством займалося різними промислами, а 309 чол. жили тільки з них. Зокрема, це були теслярі, пічники, кравці, шевці, чинбарі, бондарі, позолотники, ковалі, слюсарі, ткачі тощо. 
     Ще на початку XX століття Нові Санжари лишалися містечком з незначним промисловим розвитком. У 1911 році тут було 4 цегельні заводи з 9 робітниками, 18 чинбарень з 49 робітниками, 12 кузень, де було зайнято 27 робітників, а всього — 38 дрібних, напівкустарного типу підприємств²³. 
     Наприкінці 1912 року із загальної кількості населення Нових Санжар та прилеглих до них хуторів Забрідок і Лелюхівки понад 1000 чол. займалися різними ремеслами, 200 чол. служили на залізниці та на різних приватних підприємствах, 300 чол. були зайняті торгівлею²⁴. 
     Тягар податків, майже повна відсутність медичних та освітніх установ погіршували і без того тяжке становище трудящих. У 1916 році в Нових Санжарах була одна медична дільниця, яка обслуговувала 4 волості. На дільниці працювали лікар та фельдшер²⁵. 
     Царизм боявся дати освіту простому народу, адже це могло сприяти пробудженню «вільнодумства». В Нових Санжарах, де було багато «ділового люду», процент грамотності був надзвичайно низький. Наприклад, у 1892 році на 3593 жителі містечка та прилеглих хуторів письменних було лише 359 чоловіків і 64 жінки, що становило трохи більше 8 проц. усього населення²⁶. 
     З 1839 року в Нових Санжарах існувало сільське парафіальне училище, створене замість заснованої ще раніше школи для навчання писарській справі селянських дітей. У 1890 році в цьому училищі навчалося 142 хлопчики та 38 дівчаток. На цей час у Нових Санжарах уже була церковнопарафіальна школа, а з жовтня 1891 року — церковнопарафіяльна жіноча школа²⁷. 
     На початку XX століття в містечку з населенням близько чотирьох тисяч чоловік були одна церковнопарафіяльна початкова і т. зв. вища міністерська школа, в яких навчалося 110 учнів, у т. ч. 14 дівчаток. Решта дітей не могла здобути навіть початкову освіту. 1910/11 навчальний рік у місті з 6949 чол. населення почався при наявності однієї двокласної школи і одного початкового училища та 5 церковнопарафіяльних шкіл. (До цих навчальних закладів були приписані й навколишні дрібні населені пункти)²⁸. 

1   И. И. Ляпушкин. Днепровское лесостепное левобережье в эпоху железа. Материалы исследования по археологии СССР. М., 1961, вып. 104, стор. 92—93. 
2   М. Рудинський. Археологічні збірки полтавського музею, стор. 52, табл VIII, мал. 16, 23, 26. 
3   Полтавские епархиальные ведомости, часть неофициальная, 1892, № 5, стор. 214, 215. 
4   Труды Полтавской ученой архивной комиссии, вып. IV. Полтава, 1907, стор. 158—160; журн. «Киевская старина», апрель—июнь 1896. т. III, стор. 97, 267; декабрь 1883, стор. 565, 567. 
5   Полтавские епархиальнне ведомости, ч. неофициальная, 1892, № 5, стор 216. 
6   В. Г. Ляскоронский. Гийом Левассер-де-Боплан и его историко-географические труды относительно Южной России. К., 1901, стор. 28. 
7   Полтавские епархиальнне ведомости, ч. неофициальная, 1892, № 5, стор. 217—220. 
8   Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 г. Полтава, 1865, отд. 1, стор. 56. 
9   Полтавские епархиальнне ведомости, ч. неофициальная, 1892, № 5, стор. 222; Труды Полтавской ученой архивной комиссии, вып. XV, Полтава, 1917, стор. 8. 
10 Россия. Полное географическое описание нашего отечества, т. VII, стор. 193. 
11 О. С. Компан. Міста України в другій половині XVII ст., стор. 275. 
12 В. Шутой. Народна війна на Україні проти шведських загарбників у 1708—1709 pp., стор. 188, 214. 
13 Россия. Полное географическое описание нашего отечества, т. VII, стор. 187. 
14 Газ. «Зоря Полтавщини», 26 жовтня 1965 р. 
15 Труды Полтавской ученой архивной комиссии, вып. II. Полтава, 1906, Приложения, стор. 49. 
16 Полтавские епархиальные ведомости, ч. неофициальная, 1892, № 5, стор. 223, 224. 
17 І. О. Гуржій. Повстання селян в Турбаях (1789—1793). К., 1950, стор. 35. 
18 В. Л. Модзалевский. Малороссийский родословник, т. 3. К., 1912, стор. 248—253. 
19 Полтавские епархиальные ведомости, ч. неофициальная. Полтава, 1892, № 5, стор 225, 226; Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 год. Полтава, 1865, отд. 1, стор. 56—68. 
20 Е. Зябловский. Землеописание Российской империи для всех сословий, ч. IV, СПб., 1810, стор. 59. 
21 Полтавские епархиальные ведомости, ч. неофициальная, 1892, № 5, стор. 226, 227; Памятная книжка и адрес-календарь Полтавской губернии. Полтава, 1888, стор. 163. 
22 Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губернии, т. XI, Кобелякский уезд. Полтава, 1892, стор. 26—30. 
23 ЦДІА УРСР, ф. 320, on. 1, спр. 1076, арк. 109, 110, 111, 112—114. 
24 Там же, ф. 707, оп. 229, спр. 172, арк. 15. 
25 Памятная книжка Полтавской губернии на 1916 год. Полтава, 1916, стор. 176, 177. 
26 Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губернии, т. XI, стор. 26, 27. 
27 Полтавские епархиальные ведомости, ч. неофициальная, 1892, № 5, стор. 227. 
28 ЦДІА УРСР, ф. 707, оп. 229, спр. 184, арк. 65—66. 

Населені пункти Полтавської області : Велика Багачка ( Устивиця ) • Гадяч ( Веприк , Лютенька ) • Глобине ( Великі Кринки , Градизьк , Федорівка ) • Диканька ( Великі Будища ) • Зіньків ( Лютенські Будища , Опішня ) • Карлівка • Кобеляки • Козельщина ( Мануйлівка , Хорішки ) • Котельва • Кременчук ( Омельник , Піщане ) • Лохвиця ( Сенча , Харківці ) • Лубни ( Ждани , Солониця ) • Машівка ( Кошманівка ) • Миргород ( Велика Обухівка , Великі Сорочинці , Зубівка , Комишня , Хомутець ) • Нові Санжари ( Мала Перещепина , Нехвороща ) • Оржиця • Пирятин • Полтава ( Ковалівка , Куликове , Мачухи ) • Решетилівка • Семенівка ( Оболонь ) • Хорол • Чорнухи • Чутове • Шишаки