Хомутець
Хомутець — село в Україні, в Миргородському районі Полтавської області, розташований у межиріччі Хоролу і його правої притоки Хомутця, за 20 км на північний схід від районного центру та найближчої залізничної станції Миргород, за 50 км від автомагістралі Київ—Харків.
На території Хомутецької сільради і на північній околиці села Довгалівки збереглися рештки поселення пізньої бронзи (І тисячоліття до н. е.). На північній околиці села Малих Сорочинців також виявлено поселення пізньої бронзи (І тисячоліття до н. е.)1, де збереглися рештки раннього слов’янського поселення Черняхівської культури (II—VI століття н. е.)2. На північній околиці села Хомутець знайдено кремінного ножа, залізні наконечники стріли і списа3.
Назву села пов’язують з тим, що річки Хорол і Хомутець оперізують місцевість своєрідною стрічкою, утворюючи тут петлю у вигляді велетенського хомута.
Перші письмові згадки про Хомутець стосуються до кінця XVI століття. Тоді село належало князям Вишневецьким і мало 446 душ населення чоловічої статі4.
У першій чверті XVII століття в польському володінні по середній течії Хоролу і Псла, серед інших поселень офіційно значиться і Хомутець5. Протягом 1620—1622 pp. хутір Хомутець був об’єктом свавільного торгу польського короля Сігізмунда III з його васалами Чернишевським, Обалковським і Вишневецьким6.
Народно-визвольну війну 1648—1654 pp. активно підтримали трудящі Хомутця. Тут виготовляли селітру та різне військове спорядження для військ Богдана Хмельницького, а після Переяславської Ради 1654 року підписали присягу на вірність Росії: отаман і 53 козаки, війт, бурмистер і 156 міщан.
Восени 1658 року, за наказом зрадника українського народу гетьмана Виговського, його союзники кримські татари зруйнували багато міст і сіл Полтавщини, серед них і Хомутець, за вірність союзові з братнім російським народом.
Полковник Миргородського полку Данило Апостол скуповував землі, збільшував свої володіння і в Хомутці. 1689 року він одержав універсал на хутори Бакумівку і Фидрівку, а 1690 року ці маєтності закріплено за ним царською грамотою7.
В грізні дні шведської навали весною 1709 року народне ополчення в Хомутці атакувало шведський обоз, що йшов через Хомутець до Полтави.
За ревізією 1729 року в Хомутці числилось 478 дворів, 360 з них належало гетьманові Лівобережної України Данилові Апостолу8. Селяни, куплені разом із землею, змушені були працювати на пана і платити йому грошову данину, жили вони в підсліпуватих халупах. Мандрівник Гільденштедт (1774 p.), будучи в Хомутці, звернув увагу на красивий панський будинок і сад з теплицями, в саду росли виноград, шовковиці, волоські горіхи, персики, абрикоси, бергамоти, ранні сорти груш, яблук, слив і вишень9.
За адміністративним поділом 1797 року Хомутець було підпорядковано Гадяцькому повіту.
У 1804 році Хомутець мав 1513 ревізьких душ і був одним з чималих економічних і культурних центрів Миргородського повіту. На той час у маєтку І. М. Муравйова-Апостола була єдина на весь повіт «капелія музикантів»10.
З 1805 року в Хомутці постійно жив Іван Матвійович Муравйов-Апостол (1770—1851), високоосвічена людина і політичний діяч свого часу. Свій талант і батьківську любов до дітей Іван Матвійович та його дружина Ганна Семенівна Черноєвич, дочка сербського генерала на російській службі, спрямовували на те, щоб виховати своїх дітей, «... гідних бути росіянами, гідних померти за Росію»11. Сім’я Муравйових-Апостолів дала Батьківщині трьох синів — Матвія, Сергія, Іполита — активних учасників перших революційних організацій в Росії.
Сергій Муравйов-Апостол (1796—1826) очолив повстання Чернігівського полку. Смертельно поранений у голову, він був заарештований із зброєю в руках. Страчений 13 (25) липня 1826 року в числі п’яти керівників повстання декабристів в Петербурзі в Петропавлівській фортеці.
В Хомутці у Муравйова-Апостола бували керівники руху декабристів П. І. Пестель, М. I. Лopep, М. П. Бестужев-Рюмін, Корнілов, О. Бестужев та інші12. У жовтні 1825 року, незадовго до повстання декабристів, у Хомутці відбулися збори членів Південного товариства декабристів, на яких йшла мова про організацію друкування нелегальної літератури.
Зберігся будинок і кімната, в якій збиралися Росії вірнії сини. У 1924 році цей будинок взятий під охорону як державний історичний пам’ятник.
У с. Хомутці в родині священика народився відомий вчений у галузі ветеринарії і медицини А. І. Петров (1780—1849). Після закінчення Петербурзької медико-хірургічної академії працював у ній професором, був академіком. Його праці з ветеринарії і медицини відіграли в науці велику роль13.
Хомутець 1846—47 pp. мав 446 господарств і 8 водяних млинів. В 1847 році на суконній фабриці Муравйова-Апостола працювало 400 кріпаків, які виробили за рік 50,4 тис. аршин сукна на 30,6 тис. крб. сріблом14.
У 1846 році в Хомутці налічувались 1251 ревізький кріпак і 290 козаків. Кріпаки належали В. І. Муравйову-Апостолу. У 1859 році в селі налічувалось 596 дворів і 3378 жителів, з них 1563 чоловіки і 1815 жінок15.
Напередодні реформи 1861 року в маєтку В. І. Муравйова-Апостола було 1239 ревізьких душ селян-кріпаків і 2 дворових. Дворів — 545, із них огородників — 41, піших — 477, тяглових — 27. Землі до реформи — 3615 десятин 1616 кв. сажнів, з них присадибної — 156 десятин 1516 кв. сажнів, польової — 3456 десятин 100 кв. сажнів. Після реформи у селян залишалася та сама кількість землі. Крім виплати викупних платежів, селяни повинні були працювати на поміщика 43 547 літніх і 29 049 зимових робочих днів.
За 1775 десятин 1978 сажнів викупної землі селяни повинні були платити державі щорічно, протягом 49 років 3882 крб. 53 коп.16 У Хомутці не підписали таких умов. Більшість селян відмовилася від землі, не виконувала повинностей, твердячи про несправедливості «Положення про викуп селян», і чекала «другої волі». 1863 року більше 6 тис. селян Хомутця, Попівки, Клюшниківки виступили на захист своїх прав. Для їх «втихомирення» влада викликала батальйон військ.
Боротьба за землю в Хомутці завершилася тим, що значна частина селян відмовилася від землі, займалась ремеслом. У 1883 році 178 господарств Хомутця мали орної землі менше, ніж по 2 десятини, а 143 мали лише садибу17.
Безземелля, неврожаї, відсутність будь-якої допомоги голодаючим викликали щодалі більше незадоволення селянської бідноти, а також страйки в поміщицьких економіях.
Розвиток продуктивних сил у Хомутці проходив активніше, ніж в деяких навколишніх селах, оскільки тут у зв’язку з безземеллям успішно розвивались ремісничі промисли, активні стосунки з ринком, чумацтво, прасольство, візництво.
Внаслідок класового розшарування в селі на початку XX століття, крім поміщицького, виділяються господарства близько 20 сільських багатіїв, що володіли по 20—60 десятин землі кожний, використовували найману працю за рахунок безземельних і малоземельних селян.
Держава не дбала про покращення добробуту трудящих. Лікарню земство збудувало лише у 1891 році. Це була звичайна селянська хата, трохи більша від неї за розміром19.
Найбільше терпіли від хвороб ремісники — гончарі і гребінники. Ці промисли розвивались в антисанітарних умовах в хатах, бо окремих приміщень для майстерень не було. Дитяча смертність від туберкульозу, рахіту та інших хвороб була неймовірно високою. Середня тривалість життя сільського населення досягала близько 40 років.
1870 рік. За «височайшим велінням» у Хомутці відкрито школу в... церковній сторожці. То була глиняна селянська хата під солом’яною стріхою і з земляною долівкою, площею 25—30 кв. м. У школі могло розміститися 20—25 учнів. Навчав їх один учитель всім наукам протягом трьох років. Дівчат до школи не приймали.
У 1883 році 4,5 тис. душ населення села з його десятьма хуторами мали письменних: чоловіків — 65, жінок — 2.
Земську школу відкрито в 1884 році. Будинок на три класні кімнати побудувала на свої кошти поміщиця Муравйова-Апостолова.
На 1 січня 1906 року в селі було 4 вчителі, вони навчали 155 учнів обох статей, але тільки 22 учні закінчили навчальний рік. Вибуло з різних причин 29 учнів20.
1902 року в Хомутці відкрито громадсько-земську бібліотеку-читальню при волосному управлінні. Книжковий фонд її становив 585 книг. Серед них релігійно моралізаторського змісту 131, сільськогосподарського і промислового ,48, одна книжка про юридичну науку. Жодної книжки не було українською мовою. Бібліотека мала 260 читачів, які прочитали понад 1 тис. книг. У той же час в місцевого поміщика Гартінга була своя бібліотека, успадкована ще від Муравйових-Апостолів, з книжковим фондом понад 10 тис. томів, якою ніхто з селян не мав права користуватись.
Хомутець з його історією, народною творчістю і живописною природою привертав увагу не лише кількох поколінь Муравйових-Апостолів. Тут не раз бував і А. П. Чехов, який на північно-східній околиці села хотів придбати хутір у козака Яценка, щоб заснувати тут своєрідну «літературну колонію», побудувати лікарню. З цього приводу в 1888—1889 pp. він відвідував онуків декабристів — родину Смагіних, що жила в сусідньому селі Бакумівці. Матеріальні нестатки не дали можливості письменникові-гуманісту здійснити благородні задуми.
Влітку 1889 року А. П. Чехов «відкрив» у Хомутці талановитого майстра гончарної справи П. І. Калашника, кращі вироби якого за рекомендацією письменника були представлені на петербурзькій виставці ремісницької творчості та в різних музеях країни. Одним з перших на Миргородщині Калашник застосував свинцеве поливо глиняного посуду. Збереглася ваза червоного поливу з чотирма скульптурними портретами М. В. Гоголя, виготовлена майстром до 50-річчя з дня смерті письменника (1902 p.), тепер експонується вона в сільському музеї. Калашник робив з глини красиві і характерні речі, зокрема дитячі іграшки, декоративний посуд тощо. Збереглась хата, в якій працював майстер. У ній жив його онука, яка пам’ятав, як її діда відвідував В. Г. Короленко (1906 p.), що збирав матеріали до своєї знаменитої книги «Сорочинська трагедія».
Хомутецькі гончарі, враховуючи особливості місцевого ринку, виготовляли просту, дешеву, ходову продукцію для повсякденного вжитку в побуті. Гончар сам добував сировину, сам готував з неї різні вироби і сам же збував її на місцевому ринку21. За переписом населення в Росії 1883 року у селі Хомутці зареєстровано 138 гончарів22.
Але ще більш важливе значення в житті селян Хомутця мав гребінницький промисел. За відомостями 1900 року23 і переказами старожилів села, цей промисел на межі XIX і XX століть був тут переважним, незважаючи на те, що сировина щодалі дорожчала. Його розвиткові сприяла можливість широкого збуту виробів не тільки на Україні, а й далеко за її межами. Якщо у 1830 році в Хомутці було всього 20 гребінників, то в 1877-му їх було в десять разів більше — 203. Уже тоді в народі казали: «Поїдеш в Хомутець — здобудеш гребінець».
Гребінницьким промислом займалися переважно безземельні і малоземельні селяни, для яких він був єдиним джерелом існування. В 1900 році 21,4 проц. гребінників зовсім не мали землі, 45 проц. були малоземельними; 60,2 проц. не мали худоби і тільки 1,2 проц. належали до числа заможних. Заможні гребінники в сільському господарстві не працювали, а користувалися найманою працею.
Кожний майстер-гребінник сам скуповував у місцевих різників сировину для свого ремесла—роги великої рогатої худоби. Найбільшим центром купівлі сировини і реалізації продукції було м. Рашівка Гадяцького повіту. Обробляли рогові гребінці у своїх же хатах, окремих майстерень не було. Більшість гребінників працювала в одиночку, на деяких операціях виробництва гребінців була зайнята вся сім’я.
На початку XX століття Полтавське земство відкрило в с. Хомутці зразкову майстерню рогового промислу24. З Вологодської губернії запрошували досвідчених майстрів по нарізуванню зубів у гребінцях циркулярними пилками Бризгалова і Карабанова. Вони допомогли освоїти один із складних виробничих процесів. Відтоді почали застосовувати і гвинтові преси замість клинцьових колод. Один майстер-гребінник, працюючи з раннього часу до пізнього вечора, за допомогою інших членів сім’ї, міг виготовити за добу 20—30 гребінців, а за тиждень близько 150.
Важкі умови праці і життя, антисанітарний стан хат, що були заодно й майстернями, підривали здоров’я гребінників, багато яких у 40—45 років втрачали зір. Туберкульоз легенів був незмінним їхнім супутником.
З розвитком промислу зростали ціни на роги, а для збуту готової продукції потрібний був ширший ринок. Дрібні гребінники, не маючи достатніх коштів, втрачали можливість самостійно вести виробництво і змушені були працювати на замовлення закупщиків, одержуючи від них сировину і здаючи їм свою продукцію. Нерідко гребінник-бідняк наймався до гребінника-куркуля. Згодом в селі виділилось близько 20 підприємців, які користувалися найманою робочою силою з числа розорених гребінників-ремісників. Тих підприємців селяни прозвали «баришниками».
Роки столипінської реформи були тяжкими для збіднілих селян Хомутця. Землю втрачала не тільки біднота, а й середнє селянство, яке розорялось під тиском конкуренції сільської буржуазії. Поміщики Зайончковська і Гартінг поспішили здати свої землі на викуп «відрубів» — ділянок у кредит через банк. 20 селянських господарств вийшли на ті «відруби», в степу виросли хутори.
У 1910—1911 pp. земство збудувало в центрі села капітальний цегляний будинок і відкрило в ньому кредитове товариство, яке подавало фінансову і матеріальну допомогу машинами та причепним інвентарем селянам, що «вибивалися у люди» — куркулям. З тисячі господарств у селі в 1910 році близько 20 мали від 20 до 60 десятин землі, основна ж маса селян мала земельні наділи від 1/4 до 2 десятин на сім’ю в складі 8—12 душ.
1 Ф. Б. Копилов. Звіт про роботу Псьольської слов’янської експедиції 1949 р. по річці Хоролу. Архів Інституту археології АН УРСР, 1949, 10, стор. 3.
2 Є. В. Махно. Памятники Черняховской культури на территории УССР. Материалы и исследования по археологии СССР. Вып. 82. М., 1960, стор. 40.
3 Знахідки зберігаються в Хомутецькому сільському музеї.
4 Географическо-статистический словарь Российской империи. СПб., 1885, т. 5, стор. 522.
5 А. Грановский. Полтавская епархия в ее прошлом и настоящем. Вып. І, Полтава, 1901, стор. 37.
6 Труды Полтавской ученой архивной комиссии. Вып. 8. Полтава, 1912, стр. 57—58.
7 Журн. «Киевская Старина», 1891, № 6, стор. 460.
8 Труды Полтавской ученой архивной комиссии. Вып. 9. Полтава, 1912, стор. 128, 145.
9 Журн. «Киевская Старина», 1895, № 4, стор. 43.
10 Журн. «Киевская Старина», 1902, № 7—8, ч. II, стор. 11.
11 Л. О. Медведська. С. І. Муравйов-Апостол. К., 1961, стор. 10.
12 Труды Полтавской ученой архивной комиссии. Вып. 1, Полтава, 1905, стор 65.
13 И. Ф Павловский. Краткий биографический словарь учених и писателей Полтавской губернии с половины XVIII века. Полтава, 1912; стор. 151.
14 «Полтавские губернские ведомости». Неофициальная часть. Полтава, 1848, № 5, стор. 45.
15 Списки населенных мест Российской империи. СПб, 1862, стор. 146.
16 ЦДІАЛ ф. 577, оп. 30, спр. 1288, арк. 1—89.
17 Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губернии, т. III, Миргородский уезд. Полтава, 1884, стр. 27.
19 Отчет Миргородской уездной земской управы за 1894 год. Полтава, 1895, стор.76.
20 Там же, за 1906 год, Полтава, 1907, стор. 63.
21 Журн. «Киевская Старина», 1885 г., № 9, стор. 164—168.
22 В. И. Василенко. Кустарные промысли сельских сословий Полтавской губернии, вып. 1, стор. 6, 23—24, 25, 36.
23 Кустари и ремесленники Полтавской губернии. Полтава, 1901, стор. 123—124.
24 Россия. Полное географическое описание нашего отечества. Том VII, СПб., 1903, стор. 388.
Населені пункти Полтавської області : Велика Багачка ( Устивиця ) • Гадяч ( Веприк , Лютенька ) • Глобине ( Великі Кринки , Градизьк , Федорівка ) • Диканька ( Великі Будища ) • Зіньків ( Лютенські Будища , Опішня ) • Карлівка • Кобеляки • Козельщина ( Мануйлівка , Хорішки ) • Котельва • Кременчук ( Омельник , Піщане ) • Лохвиця ( Сенча , Харківці ) • Лубни ( Ждани , Солониця ) • Машівка ( Кошманівка ) • Миргород ( Велика Обухівка , Великі Сорочинці , Зубівка , Комишня , Хомутець ) • Нові Санжари ( Мала Перещепина , Нехвороща ) • Оржиця • Пирятин • Полтава ( Ковалівка , Куликове , Мачухи ) • Решетилівка • Семенівка ( Оболонь ) • Хорол • Чорнухи • Чутове • Шишаки