Ждани
Ждани — село в Україні, в Лубенському районі Полтавської області, розташоване в мальовничій широкій долині річки Сулиці — притоки Сули, за 45 км на північний схід від районного центру. Від села до найближчої залізничної станції Сенчі — 25 км, до обласного центру — 175 км.
За народними переказами назва села походить від імені першого поселенця — козака Ждана. Найдавніша вірогідна письмова згадка про Ждани датується 1666 роком1. Про давність виникнення села свідчить, зокрема, універсал лубенського полковника Максима Ілляшенка від 1687 року, за яким «обиватель с. Жданов... пресвитер>> Роман Савицький одержав т. зв. підтвердження на спадковий ліс «межи Шеками і Ломаками, селами Снетинскими»2.
Син Романа Василь у 1710 році добився від гетьмана Івана Скоропадського універсала, яким підтверджувались його власницькі права на «купленный млин, свой вешняк, в том же селе Жданах, на речце Сулице, о четырех колах стоячий». Як свідчить Василь, цей млин став власністю Савицьких ще за «деда его отца», тобто принаймні з середини XVII століття.
Перед визвольною війною 1648—1654 pp. село входило до складу маєтностей великого магната Ієремії Вишневецького. Жданівці разом з усіма селянами Лівобережжя брали участь у селянсько-козацьких повстаннях 30—40-х pp. XVII століття. За адміністративно-територіальним поділом, встановленим на Україні Б. Хмельницьким, Ждани ввійшли до складу Сенчанської сотні Лубенського полку. Після скасування полкового адміністративно-політичного устрою та Малоросійської губернії Ждани належали до Лохвицького повіту Полтавської губернії.
У другій половині XVII століття Ждани були вже значним населеним пунктом з церквою, шинком, дігтярним промислом і плантаціями тютюну.
В 1691 році це козацьке село «в уезде Сеячанском лежачое со слушными до него принадлежностями» універсалом гетьмана Мазепи було пожалуване представникові козацької старшини Стефану Петровському3. Пізніше родючі поля, луки, лісові масиви, що оточували Ждани, перейшли у власність поміщиків Савицьких (700 десятин) та Левашка (300 десятин).
Козаки села Жданів брали активну участь у боротьбі проти шведських загарбників. У листопаді 1708 року вони взяли під Лохвицею у полон шведа і, з’явившись до російської похідної посольської канцелярії, заявили, що «хотят-де они ему, великому государю, служить»4.
Значних утисків зазнало село від козацької старшини, яка, прибираючи до своїх рук землі, водночас поширювала свої власницькі права і на селян. У 1702 році Андрій Петровський одержав підтвердний універсал лубенського полковника Дмитра Зеленського на «людей с. Жданов», а в 1724 році йому було надано монополію на «горильчаные шинки» в селах Жданах і Білоусівці5.
Феодально-кріпосницька сваволя в селах Лівобережної України тривала протягом усього XVIII століття. За ревізією 1782 року, в Жданах 459 кріпаків належало поміщикам Савицьким.
В 1830 році одному з нащадків Савицьких, Олексію Семеновичу, за батьківським заповітом дістався у володіння ряд сіл і містечок у Лохвицькому та Пирятинському повітах.
Напередодні реформи 1861 року у Жданах налічувалось 264 двори і 1645 чол. населення, з яких третина була закріпачена. Основну частину населення становили козаки. Але обидві ці групи селян зазнавали утисків з боку поміщиків. Переважна більшість козаків мала мізерні клапті землі або й зовсім була безземельною і фактично безправною.
Селяни терпіли соціальний гніт, у селах, панували темрява і неуцтво. Тримати селян у покорі допомагала поміщикам церква і сільська управа6.
Реформа 1861 року не змінила на краще становище селян. Земля залишалася в поміщицьких руках. У 1864 році в Жданах і Загребеллі поміщику С. А. Минькевич-Петровському належало 600 десятин, а О. Омеляненку (в селі Жданах) — 200 десятин. У поміщиків було 2 кінні заводи7. В той час як на 712 душ колишніх кріпаків поміщики передали в наділ всього 220 десятин землі, що в середньому на одну людину припадало по 0,3 десятини8. Через крайню бідність і нестатки поміщицькі селяни Жданів не змогли вийти відразу на викуп і аж до 1883 року лишалися в напівкріпацькому становищі тимчасовозобов’язаних.
Соціальне розшарування села поглиблювалось. Земля зосереджувалася в руках заможних селян, передусім козацької частини. За даними 1888 року, у Жданах 38 козацьких господарств мали по 9 десятин орної землі, тоді як 18 інших господарств змушені були користуватись лише садибами. А таких дворів, що мали до 3 десятин, було 49. Більша половина сімей, не маючи достатньо землі, не могла забезпечити себе прожитковим мінімумом. Багато козаків, які не мали тягла, здавали свою землю для обробітку іншим. Кожний п’ятий бідняк шукав засобів до життя в обробітку панської землі, яку орендував на кабальних умовах.
Ще в гіршому становищі перебували колишні кріпаки: з 145 дворів 9 були зовсім безземельні, а 69 мали тільки садиби. У 105 бідняків не було тягла. Три чверті селян цієї категорії по суті були пролетарями9.
Поміщики і куркулі у своїх господарствах широко використовували працю наймитів. В економічному огляді Лохвицького повіту за 80-і pp. XIX століття писалось: «Більшість маєтків наймають на літні роботи робітників ще взимку, коли селяни терплять найбільшу нужду, при цьому в більшості випадків дається завдаток грішми або продуктами, що завжди зменшує плату навіть наполовину»10.
Майже з половини селянських дворів люди йшли на далекі заробітки.
На кінець XIX століття соціальна диференціація серед селян Жданів ще більше посилилась. У 1900 році з 2996 десятин всієї землі 1088 десятин належало поміщикам Сахно-Устимович, Левашку та Самойловському, 367 десятин — церкві, 634 десятини — куркулям. А на 236 бідняцьких дворів припадало всього 299 десятин11. 73 проц. козацьких родин становили бідняки. Ще різкіші соціальні контрасти були в середовищі колишніх кріпаків, де бідняки становили 85 процентів.
Через злиденне життя селяни не могли придбати хорошого знаряддя для обробітку грунту. Багатьом доводилося користуватись дерев’яними знаряддями, що негативно позначалося на врожайності. Залізних плугів, наприклад, було в селі 38, а дерев’яних — 78, залізних борін 96, а дерев’яних — 121. В селі числилося 217 рал12.
Велика несправедливість у розподілі землі, жорстока поміщицька і куркульська експлуатація, політичне безправ’я викликали протест і відкриті виступи селян проти поміщиків і самодержавства.
У 1900—1904 pp. бідняки Жданів разом з батраками економій поміщиків Сахно-Устимович та Гуревича вимагали підвищення заробітної плати, відмовлялися працювати на збиранні врожаю і під час страйку проганяли з роботи тих, хто погоджувався працювати за низьку плату13.
Хвиля революційного руху, що розгорнулася по всій царській Росії в 1905 році, докотилася й до села Жданів. Селяни збиралися на сходки, спочатку таємно, за околицею села в урочищі Березник, а потім і відкрито. Агітатори розповідали про Криваву неділю, коли царські війська розстріляли мирну демонстрацію робітників, і доводили, що необхідно передати поміщицьку землю тим, хто її обробляє. Влітку 1905 року в маєтку поміщиці Сахно-Устимович селяни спалили кілька скирт сіна, хліба та господарських приміщень.
Налякана революційними подіями поміщиця Сахно-Устимович викликала в Ждани загін козаків для придушення заворушень. Це викликало нову хвилю обурення. Селяни запалили стайню, в якій були коні карателів. У серпні 1905 року при спробі козаків розігнати сільську сходку хтось ударив на сполох у церковний дзвін. За цим сигналом у центр села збіглося багато селян з вилами, косами і дрючками. Не наважившись вступити в поєдинок з повстанцями, козаки поспішно залишили село.
Цей успіх вселив у селян віру в свої сили, вони зрозуміли, що спільною боротьбою можна здобути землю, волю і краще життя. Керували повстанням місцеві жителі Є. М. Шевченко, І. Д. Кравченко, Ф. М. Чобітько та інші. Але вони були ще недосвідченими, не знали, по якому шляху треба йти, щоб добитися успіху. Виступ селян було придушено. В 1906 році 12 активних учасників і організаторів революційних виступів засудили на різні строки заслання до Вологодської губернії. Серед них були І. Д. Кравченко, Є. М. Шевченко, Ф. М. Чобітько, брати Федір і Григорій Рясні та інші13.
В роки реакції село принишкло, але не скорилося. Селяни плекали надії і чекали слушного часу, потай готуючись до майбутніх боїв.
Довгий час у Жданах панувала темрява. В 1888 році на все село було всього 52 чоловіки, що вміли читати й писати, серед них лише одна жінка. В цьому ж році у школі навчалися 88 хлопчиків. З кожних 10 дітей здобували початкову освіту тільки троє.
На кінець XIX століття урядові царські органи під натиском революційного руху змушені були збільшити кількість початкових шкіл. В 1900 році у Жданівській церковнопарафіальній школі та школі грамоти навчалося 80 дітей, і це були переважно діти заможних14.
Царський уряд мало виділяв коштів на народну освіту, обмежував будівництво шкіл. У селі Жданах школа знаходилася в жалюгідній селянській хаті. Що являла собою така «школа», дає уявлення звіт про освіту в сусідньому селі Окіп. Це була досить тісна й напівтемна хата, яка вросла у землю. У такій школі була земляна долівка, завжди було холодно, сиро і чадно. Це несприятливо позначалось як на успіхах дітей, так і на їх здоров’ї.
Трагічно звучали слова селян: «Поміщики наші освічені, можуть свої права знаходити; хто землі багато має, той і освіту більшу одержує, а ми в темряві вік трудимося і не маєм надії, що діти наші побачать світло і правду на землі»15.
Зрозуміло, що в Жданах, як і в багатьох сусідніх селах, не створювали будь-яких культурних закладів і не провадилась культурно-освітня робота. Сільський піп мав повну монополію в справі ідейного впливу на населення.
Селяни терпіли від всіляких хвороб: дифтериту, тифу та інших епідемій. На медичну допомогу розраховувати було важко, бо в повіті один лікар обслуговував 17 тисяч населення.
Тяжка поміщицька і куркульська експлуатація, грубе національне гноблення, яке проводив царизм щодо неросійських народів, політичне безправ’я, темрява і неуцтво — все це викликало невдоволення трудящих. Безпросвітне життя ще дужче потьмарилось імперіалістичною війною, весь тягар якої падав на плечі знедолених мас.
1 Лохвицкий исторический сборник. К., 1906, стор. 338.
2 В. Л. Модзалевский. Малороссийский родословник, т. 4. К., 1914, стор. 413.
3 ЦДІА УРСР, ф. 220, оп. 2, спр. 69, арк. 1
4 В. Е. Шутой. Народна війна на Україні проти шведських загарбників у, 1708—1709 pp. К., 1951, стор. 122.
5 В. Л. Модзалевский. Малороссийский родословник, т. 4, стор. 33—34.
6 Свод данных о состоянии сельского хозяйства в Полтавской губернии за 15 лет (1886—1900 гг.). Полтава, 1904.
7 Газ. «Полтавские губернские ведомости». Неофициальная часть, 5 жовтня 1864 p., стор. 457.
8 Свод данных о состоянии сельского хозяйства в Полтавской губернии за 15 лет (1886—1900 гг).
9 Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губернии, т. 13. Полтава, 1893, стор. 52—54, таблиці.
10 Там же, стор. 154.
11 Материалы подворной переписи 1900 г. Полтава, 1905, стор. 125.
12 Свод данных о состоянии сельского хозяйства Полтавской губернии за 15 лет (1886—1900 гг.).
13 Журн. «Літопис революції», 1929, № 3, стор. 111.
14 Список населенных мест Полтавской губернии. Полтава, 1900. стор. 40—41.
15 Революционные события 1905—1907 гг. на Полтавщине. Документы и материалы. X., 1957, стор. 10.
Населені пункти Полтавської області : Велика Багачка ( Устивиця ) • Гадяч ( Веприк , Лютенька ) • Глобине ( Великі Кринки , Градизьк , Федорівка ) • Диканька ( Великі Будища ) • Зіньків ( Лютенські Будища , Опішня ) • Карлівка • Кобеляки • Козельщина ( Мануйлівка , Хорішки ) • Котельва • Кременчук ( Омельник , Піщане ) • Лохвиця ( Сенча , Харківці ) • Лубни ( Ждани , Солониця ) • Машівка ( Кошманівка ) • Миргород ( Велика Обухівка , Великі Сорочинці , Зубівка , Комишня , Хомутець ) • Нові Санжари ( Мала Перещепина , Нехвороща ) • Оржиця • Пирятин • Полтава ( Ковалівка , Куликове , Мачухи ) • Решетилівка • Семенівка ( Оболонь ) • Хорол • Чорнухи • Чутове • Шишаки