Кременчук
Кременчук — місто обласного підпорядкування в Полтавській області України, адміністративний центр Кременчуцького району. Більша частина міста розташована на лівому березі Дніпра, менша (Крюків) — на правому. Віддаль до Полтави — 119 км.
Поблизу міста виявлені корисні копалини — великі поклади залізних руд Кременчуцької аномалії, граніт, глина, річкові кварцові піски.
Кременчук заснований десь у XVI столітті для оборони Лівобережного Придніпров’я1. Відомий український історик і етнограф М. А. Маркевич, зокрема, вважав, що Кременчук виник у 1571 році2.
На території сучасного Кременчука виявлено поселення періоду бронзи (II—І тисячоліття до н. е.). На березі Дніпра в 70-х pp. XIX століття знайдено скарб римських монет, які відносяться приблизно до II—-III століть н. е.3.
Про Кременчук і події, які відбувалися поблизу міста, згадується в багатьох документах. В 1559 році воєвода Данило Адашев з 8000 воїнами недалеко від Кременчука на човнах, збудованих у цих місцях, спустився у гирло Дніпра, щоб відбити навалу кримських татар.
В 1590 році польський король Сігізмунд III видав універсал про спорудження Кременчуцької фортеці для придушення антифеодальних рухів і захисту від нападів кримських татар, які часто грабували українські землі.
В 1625 році біля озера Курукового (поблизу Кременчука) реєстрові козаки разом із запорожцями, на чолі з гетьманом Марком Жмайлом, завдали поразки польсько-шляхетському війську гетьмана С. Конєцпольського. Поляки змушені були укласти мирний договір під назвою Куруківської угоди. Згідно з цією угодою, кількість реєстрових козаків збільшувалась до 6 тис. чоловік4. В документах про ці події вперше згадується Крюків, що тепер є правобережною частиною Кременчука.
Проти польського панування в 1638 році почалось народне повстання на чолі з Яковом Острянином і Карпом Скиданом. В жорстоких боях повстанці визволили багато міст Лівобережжя, в т. ч. і Кременчук. Однак сили були нерівні, і в 1641 році загони Ієремії Вишневецького захопили Кременчук. Але на цей раз уже недовго довелося терпіти польський гніт.
Під час визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького з Кременчука було вигнано польських магнатів, і він став сотенним містом Чигиринського полку. Після смерті Хмельницького козацька старшина Кременчуцької сотні зрадила і перейшла на сторону Польщі. Але козацька біднота і ремісники залишились вірними Росії. В 1662 році вони героїчно витримали осаду військ зрадників. Пізніше їм на допомогу прибули війська московського воєвода Г. Г. Ромодановського.
Непокірних кременчужан намагався втихомирити Іван Брюховецький. Ставши гетьманом Лівобережжя в 1663 році, він тоді ж «ходив під Кременчук і спалив його, але фортеці з козаками, які виступали проти нього, не міг узяти і відійшов до Гадяча»5. Після Андрусівської угоди 1667 року Кременчук включили до Миргородського полку6.
В середині XVIII століття в Кременчук із Запорізької Січі приїжджав український художник П. В. Петрашів (1738—1772 pp.). Він тут розписав іконостас Успенської церкви і на замовлення генерала Ісакова створив ряд картин.
Після визволення Південної України від турецького поневолення Кременчук у 1765 році був оголошений губернським містом Новоросійської губернії.
В 1784 році з Новоросійської і Азовської губерній було створене Катеринославське намісництво. Ця подія урочисто відзначалася в Кременчуці. До намісництва Кременчук ввійшов як повітове місто, хоч губернські установи в ньому залишалися до середини 1789 року.
В 1784 році у місті була епідемія чуми, яка заподіяла багато лиха. Для боротьби з чумою до Кременчука прибув доктор медицини Д. С. Сущинський. Він провів ряд сміливих дослідів, які зробили відомим його ім’я не тільки в Росії, але й за кордоном7. Його наукова праця — «Краткое описание микроскопических исследований о существе яда язвенного, которые производились в Кременчуге» була видана в Петербурзі у 1792 році. Невтомний лікар врятував життя тисячам кременчужан.
У 80-х pp. XVIII століття в Кременчуці жив і працював грузинський поет Бесікі (Віссаріон Габашвілі). У вересні 1787 року до нього з Миргорода приїжджав Давид Гурамішвілі, який через земляків передав у Грузію свою книгу «Давитіані»8.
Під час російсько-турецької війни 1787—1791 pp. місто служило базою російських військ. Тут будувалися кораблі для Чорноморської флотилії — фрегати, канонерки тощо. Тоді ж у Кременчуці було засновано збройовий завод з ливарним, ковальським, слюсарним та іншими цехами. Серед робітників було багато російських майстрів, що приїхали сюди з міста Тули.
Саме в ці роки у Кременчуці побували великі російські полководці О. В. Суворов та М. І. Кутузов. Суворов командував Кременчуцькою дивізією. Тяжко поранений у знаменитому Кінбурзькому бою, він всю зиму і весну 1788 року лікувався в кременчуцькому госпіталі9.
У зв’язку з ліквідацією Катеринославського намісництва в 1796 році Кременчук був приєднаний до Малоросійської губернії. А з 1802 року, з часу поділу Малоросійської губернії на Чернігівську і Полтавську, він став повітовим містом Полтавської губернії.
Адміністративно-територіальні зміни відбувалися і в самому місті. Ще раніше, в 1796 році, до Кременчука було приєднано Крюківський посад. Об’єднання цих поселень і їх вигідне розташування на водних торгових дорогах мало позитивний вплив на розвиток економіки. Кременчук став найбільшим промисловим і торговим містом Полтавської губернії. В 1809 році тут було споруджено суконну фабрику, в 1812 році — шкіряний завод, панчішну фабрику та деякі інші підприємства10. В 1839 році почав діяти механічний завод, на якому працювало близько 300 чол. Через 5 років на цьому заводі було встановлено парову машину. Підприємство в основному виготовляло сільськогосподарські знаряддя праці — плуги, молотарки тощо.
Правобережна частина міста (Крюків) перетворилася на центр соляної торгівлі. Сюди з півдня приїжджало дуже багато чумацьких возів з сіллю і рибою. Для цього товару були споруджені спеціальні склади. Крім щоденної торгівлі в місті по п’ятницях і неділях відбувалися величезні ярмарки, де продавалися сукна, шовкові тканини, виноградні вина, золоті і срібні вироби, тютюн та інші товари.
З розвитком промисловості і торгівлі швидко зростало населення міста, змінювалося його обличчя. Якщо в 1798 році тут проживало 9427 чол., то в 1835 році — 18880 чоловік11.
У 1804 році у Кременчуці з 963 будинків було лише 2 кам’яні. Вулиці були невпорядковані. Іншу картину Кременчука змалював автор «Записок о Полтавской губернии» М. І. Арандаренко через 42 роки. Він писав, що «Кременчук є кращим містом губернії. Вулиці тут рівні, прямі, досить широкі, деякі з них вимощені бруківкою, багато будинків кам’яних, гарних архітектурою»12.
З історією Кременчука пов’язана діяльність багатьох видатних людей нашої країни. В 1800 році житель Раводановський розпочав спорудження винайденого ним підводного човна. Цілими днями він трудився на березі Дніпра, але в нього не вистачило коштів, щоб довести задуману справу до кінця. Раводановський звернувся до царського уряду за допомогою. Однак уряд не вважав за потрібне підтримати винахідника. До нас не дійшов проект цього підводного човна. Але ті документи, які збереглися, свідчать, що це був талановитий і сміливий задум. Раводановський, власне, став другим у Росії винахідником підводного човна після кріпака Юхима Никонова13.
За проектом видатного архітектора Джакомо Кваренгі в 1809 році в Кременчуці споруджується Соборний храм в класичному стилі і оригінальний за архітектурою будинок для спостереження за рухом суден на Дніпрі.
З травня 1819 по березень 1820 року в Кременчуці служив начальником штабу 3-го піхотного корпусу поет-партизан Денис Давидов.
У 20-х pp. XIX століття в Кременчуці перебували декабристи С. І. Муравйов-Апостол, М. П. Бестужев-Рюмін, М. Ф. Орлов, П. І. Пестель, М. І. Муравйов-Апостол. Зберігся лист М. П. Бестужева-Рюміна з Кременчука від 19 лютого 1821 року до П. Я. Чаадаєва, в якому гостро викривається й засуджується жорстокий режим муштри в царській армії14.
Двічі відвідав Кременчук великий російський поет О. С. Пушкін. Вперше він проїжджав через місто в 1820 році, коли царський уряд висилав його на південь, до Катеринослава. Вдруге поет відвідав місто в 1824 році, повертаючись із заслання в село Михайловське15.
Подорожуючи Дніпром в 1843 році на Запоріжжя, в Кременчуці зупинявся і Тарас Шевченко. Під час другої подорожі на Україну Кобзар ще раз відвідав місто. Тут він записав народну легенду про кременчуцького чумака, який вперше проклав прямий Ромоданівський шлях від Ромодана до Кременчука16. Про цю легенду і про Ромоданівський шлях Шевченко розповідає у творі «Наймичка». А в повісті «Капитанша» він згадує про велику повінь 1845 року, коли «до половини разрушило город Кременчуг, а Крюков остался невредим»17. В одному з подорожних альбомів поета збереглася записана народна пісня «Пливе щука з Кременчука».
Після реформи 1861 року в Кременчуці помітно прискорився розвиток капіталізму. Виникали нові фабрики і заводи, перебудовувалися старі підприємства. Велику роль у розвитку економіки міста відігравала наявність залізничого мосту через Дніпро, збудованого в 1873 році. Характерно, що коли раніше споруджувались переважно невеликі підприємства, де працювала незначна кількість робітників, то після реформи капіталісти почали закладати все більші промислові об’єкти з складнішим механічним обладнанням. Наприкінці XIX століття в Кременчуці були збудовані механічні і лісопильні заводи, деревообробний комбінат, Крюківські вагоноремонтні майстерні, міська електростанція.
Умови життя робітників Кременчука дедалі погіршувались. У вагоноремонтних майстернях, наприклад, робочий день становив 12—14 годин на добу, а заробітки були мізерні — від 8 до 10 крб. на місяць. Особливо експлуатували дітей, які за одну і ту ж роботу одержували плату в два-три рази меншу, ніж дорослі робітники. В майстернях не дотримували ніякої техніки безпеки, через що часто траплялися нещасні випадки. Покалічених, як правило, звільняли з роботи, чим прирікали їх на голодування. Багато робітників не мали своїх квартир, жили в старих товарних вагонах і бараках, збитих з дощок, обмазаних глиною, з земляною підлогою. Спали на нарах, покотом18.
В Кременчуці народився і жив український філолог, архітектор і етнограф О. О. Котляревський (1837—1881 pp.), працювали член-кореспондент Російської Академії наук П. Г. Житецький (1836—1911 pp.), український композитор, автор «Української симфонії» М. М. Калачевський (1851—1910 pp.). Сюди на гастролі приїздили видатні діячі українського театрального мистецтва П. К. Саксаганський та І. К. Карпенко-Карий.
Трудящі Кременчука змушені були жити в иайубогіших кварталах міста, у маленьких халупах. На вулицях тут завжди була непролазна грязюка, а влітку здіймалися цілі хмари пилюки. Особливо страхітливий вигляд мали околиці — Занасин, Щемилівка, Піщана гора. Зате графи Бобринські, фабриканти й заводчики Рабинович, Гурарій, Гебгольд, купці, попи, різні чиновники жили в центрі в добре обладнаних красивих будинках. Вони користувалися водопроводом, каналізацією, електрикою. Головні вулиці центра були забруковані, чисті, добре освітлені. Тут розміщалися магазини, курсував трамвай, проведений в кінці XIX століття.
Напередодні першої світової війни в Кременчуці було 95 підприємств19, де працювало понад 6 тис. чол., що становило майже половину робітників Полтавської губернії.
У школах, училищах і гімназіях міста тоді навчалося 1502 учні. Освіту здобували переважно діти багатіїв. Не випадково 70 проц. населення було неписьменним. Замість навчальних закладів будували церкви, відкривали шинки, де з трудящих здирали останні копійки. У місті діяли собор, 21 церква і синагога. Показово, що в 1913 році на утримання попів міська дума асигнувала 15 проц. бюджету, а на підготовку учителів—0,2 процента20.
Не краще стояла справа і з медичним обслуговуванням. На 73639 чол. населення було лише 2 лікарні, де працювало 11 лікарів.
1 Л. В. Падалка. Прошлое Полтавской территории и ее заселение. Полтава, 1914, стор. 147.
2 Россия. Полное географическое описание нашего отечества, т. VII, стор. 147.
3 М. ІО. Брайчевський. Римська монета на території України. К., 1959, стор. 160.
4 Історія Української PСP, т. 1. К., 1953, стор. 192.
5 Летопись Самовидца. К., 1878, стор. 262.
6 Россия. Полное географическое описание нашего отечества, т. VII, стор. 309.
7 Г. Шторм. Дети доброй надежды. М., 1959, стор. 30.
8 Д. Косарик. Шевченківські місця на Україні. К., 1956, стор. 32—33.
9 І. Головащенко. О. В. Суворов у Кременчуці, газ. «Прапор ленінізму» (Кременчук), 22 жовтня 1960 р.
10 Труды Полтавской ученой архивной комиссии, вып. 10. Полтава, 1913, стор. 97—98.
11 Первая всеобщая перепись населення Российской империи 1897 г., т. XXXIII, Полтавская губерния. СПб., 1904, стор. 15.
12 Н. Арандаренко. Записки о Полтавской губернии, составленнне в 1846 году, ч. III, стор. 44.
13 ЦДА ВМФ, ф. адмірала Г. Г. Кушельова, спр. 22, арк. 83—85.
14 Л. О. Медведська. Декабристи на Полтавщині. X., 1960, стор. 22, 36.
15 И. Новиков. Пушкин в изгнании. Кишинів, 1959, стор. 419—420.
16 Д. Косарик. Шевченківські місця на Україні, стор. 32.
17 Тарас Шевченко. Повна збірка творів у трьох томах, т. II. К., 1949, стор. 243.
18 П. Котлов, Е. Чечельницкий. Йван Федорович Котлов. X., 1960, стор. 15.
19 Полтавський облдержархів, ф. 170, on. 1, спр. 2, арк. 27—33.
20 Там же, ф. 2038, on. 1, спр. 459, арк. 382.
Населені пункти Полтавської області : Велика Багачка ( Устивиця ) • Гадяч ( Веприк , Лютенька ) • Глобине ( Великі Кринки , Градизьк , Федорівка ) • Диканька ( Великі Будища ) • Зіньків ( Лютенські Будища , Опішня ) • Карлівка • Кобеляки • Козельщина ( Мануйлівка , Хорішки ) • Котельва • Кременчук ( Омельник , Піщане ) • Лохвиця ( Сенча , Харківці ) • Лубни ( Ждани , Солониця ) • Машівка ( Кошманівка ) • Миргород ( Велика Обухівка , Великі Сорочинці , Зубівка , Комишня , Хомутець ) • Нові Санжари ( Мала Перещепина , Нехвороща ) • Оржиця • Пирятин • Полтава ( Ковалівка , Куликове , Мачухи ) • Решетилівка • Семенівка ( Оболонь ) • Хорол • Чорнухи • Чутове • Шишаки