Опішня
Опішня — селище міського типу Зіньківського району Полтавської області України. Розташована на підвищеному правому березі річки Ворскли, за 35 км на південь від Зінькова. Через селище пролягає шосе Полтава—Диканька—Зіньків—Гадяч.
Місцевість, де розташована Опішня, була заселена з давніх-давен. На цій території, поблизу річки Ворскли, збереглися рештки поселення скіфських часів (V—III століття до н. е.). У центрі Опішні, в урочищі Городище, розкопано 14 напівземлянок слав’янського поселення VIII—X століття н. е.1.
Опішня — один з найдавніших населених пунктів України. Вже у «Книге большому чертежу» (XVII ст.) говориться про старовинні укріплення Опішні. На карті Боплана вона зазначена як місто2. Назва її, мабуть, пов’язана з наявністю тут покладів гончарної глини — опоки.
Напередодні визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі (1648—1654 pp.) Опішня входила до володінь І. Вишневецького. Під час війни з Опішні, як і з багатьох інших населених пунктів Лівобережжя, «казацкие атаманы и полковники, и сотники со всеми казаками пошли к казацкому гетману Богдану Хмельницкому стоять войною против ляхов». У ході визвольної війни владу польських панів на Лівобережній Україні було ліквідовано. Але їх місце незабаром зайняли українські і російські феодали. Так, Б. Хмельницький одержав від царського уряду в особисту власність місто Гадяч з навколишніми селами та містечками, в т. ч. й Опішню3.
На той час Опішня («місто Опушлинське») була досить значним населеним пунктом. Про це свідчить хоча б список її жителів, які присягли на вірність Росії у 1654 році. Серед них були сотник, отаман, осавул, писар, війт, 333 козаки і 315 міщан — всього 653 чоловіка4. До списку, звичайно, не потрапила міська біднота, яка становила більшість населення.
В системі військово-адміністративного управління, створеного в ході визвольної війни, Опішня була центром Опішнянської сотні, яка спочатку входила до Гадяцького, а потім до Полтавського, Зіньківського і знов до Гадяцького полків. У 1781 році Опішня ввійшла до складу Гадяцького повіту Чернігівського намісництва, в 1796 році — до Малоросійської губернії.
Опішняни ніколи не стояли осторонь від боротьби народних мас України проти іноземних загарбників та їх пособників, проти феодальних гнобителів. Населення Опішні брало активну участь у повстанні 1658 року під проводом Мартина Пушкаря проти гетьмана І. Виговського, що намагався повернути Україну під владу Польщі. Під час повстання народних мас 1668 року недалеко від Опішні був убитий гетьман Брюховецький, який зрадив свій народ, домовившись з турецьким султаном про спільну боротьбу проти Росії5.
Під час селянської війни під проводом Степана Разіна уродженець Опішні Олексій Хромий — побратим Разіна (на Дону його звали Лесько Черкашенін) зібрав на Слобідській Україні тисячний загін повстанців. Боярин Ромодановський у 1670 році доповідав царю про намір Хромого «итить через Валки на Мурахву, на Колонтаев и к Опошне для того, что де он, Алешка, бывал жителем Опошенской и жена его ныне в Опошне и чтоб ему, идучи черкаскими городами, собрать войска и итить войною под твои, великий государь, украинские города». Ромодановський вимагав від гетьмана Лівобережної України Дем’яна Многогрішного захопити «жену Хромого и его, Алешку, буде он в Опошне обьявитца»6. Отаман Хромий загинув на Дону під час нападу козацької старшини на Кагальник.
Опішня була місцем зосередження російських і українських військ під час воєнного походу проти турок і татар у 1697 році. Там відбулася воєнна рада, якою керував боярин Я. Ф. Долгорукий.
Жителі Опішні були активними учасниками народної війни на Україні проти шведських загарбників та мазепинців у 1708—1709 pp. Взимку 1709 року Мазепа викликав сотників у Ромни і наказав збирати для шведських військ провіант. Опішнянський сотник був серед тих, хто не погодився виконати це розпорядження.
Населення Опішні вело партизанську війну проти ворога. 25 лютого, коли загін шведів переправився на лівий берег Ворскли «для искания провианту», селяни і міщани вбили офіцера і 20 солдатів, а квартирмейстера взяли в полон. Місцеві жителі допомагали росіянам у великих воєнних операціях проти шведів під Опішнею. Група російських військ, яка просувалася по лівому берегу Ворскли, 7 травня форсувала річку в районі сіл Лихачівки та Міських Млинів і з допомогою опішнян захопила місто. В цьому бою багато шведів загинуло, а 750 — росіяни взяли в полон. Вони звільнили полонених російських солдатів та офіцерів і кілька сот місцевих жителів, зігнаних в Опішню шведським командуванням для спорудження укріплень. Після цього російські війська залишили місто. Але мета операції була досягнута. Шведи відтягли сюди частину своїх сил, ослабивши наступ на Полтаву. Незабаром ворог відступив від Опішні, спаливши її дощенту7.
Як свідчать історичні джерела, опішняни брали участь у будівництві Ладозького каналу. За наказом царського уряду опішнянська сотня в 1722 році послала на будівництво 232 чол. Це була, головним чином, козацька голота, яка не мала коштів, аби відкупитися від цих робіт. Повернулося з них лише 70 чоловік.
Економічне становище населення Опішні характеризувалось значною майновою нерівністю. Так, за описом 1785 року, 22 господарства зовсім не мали орної землі, їм належало тільки 32 десятини сіножатей, у 17 — було 29 десятин орної землі і 20 десятин сіножатей, 6 — мали 24 десятини орної землі і 80 десятин сіножатей. 4 великих господарства були власниками 27 десятин орної землі і 50 десятин сіножатей.
За матеріалами ревізії 1835—1838 pp., населення Опішні поділялося на «достатніх» (114 сімей), «посередніх» (293 сім’ї), «бідних» (614 сімей) і тих, що нічого не мали (93 сім'ї). Із 943 дворів Опішні 379 належали хліборобам, решта кравцям, шевцям, ковалям, ткачам, колісникам, теслярам та іншим ремісникам. У тому ж джерелі зазначалося, що у селянина Василя Стружки (6 душ сім’ї) «нема ніякого майна, а живе він у маєтку поміщиці Милорадович, в її хаті на хуторі». Степан Коваленко (йому 58 років, а синові 12) «нічого не має і проживає в богадільні». Микола Китриш теж був без господарства і жив «у сусідах» у козака Антона Єщенка. Тихін Китриш продав своє господарство в 1826 році Козловському, «який відкупився від кріпацтва», а Іван Китриш — поміщикові Коновалову. Багато жителів Опішні, які не мали чим прогодувати свої сім'ї, йшли на заробітки до Катеринославщипи, Херсонщини, в Крим, на Дон8.
У той час як основна маса селян і козаків Опішні зубожіла, невеличка купка заможних господарів рік у рік багатіла. Так, А. Іщенко в 1831 році скупив у місцевих жителів землі на 5 тис. крб. Цей багатій, який був власником трьох будинків в Опішні, займався чумацьким промислом. Щороку він привозив з Криму 10 возів солі і 4 вози риби. Козак І. Сень купив у 3 дворян 40 десятин за 3250 карбованців9.
В результаті розвитку товарно-грошових відносин Опішня перетворювалась на значний центр торгівлі продуктами сільського господарства, ремесел і промислів. Опішнянські купці і ті, що приїжджали із Зінькова, Гадяча, Полтави тощо, на базарах і ярмарках продавали свої товари і скуповували місцеві вироби, а також фрукти й овочі. Опішня славилась фруктовими садами. Особливий попит був на опішнянські сливи, які навіть оспівані І. П. Котляревським в «Енеїді». Фрукти (свіжі, а також квашені й сушені) вивозилися далеко за межі Полтавщини.
Завдяки тому, що поблизу Опішні були поклади високоякісної глини, населення займалось гончарством. Виробляли простий і полив’яний посуд, а також кахлі для печей. Гончарні вироби продавали на місцевих торгах і в крамницях, на міських і губернських ярмарках Полтавщини, а також відправляли партіями в інші райони країни, особливо на південь. Про значний розвиток Опішні свідчить наявність у селищі поштової станції і сільського парафіального училища10.
У 1863 році в Опішні було 5674 жителі, з них 738 — колишні кріпаки. Згідно з місцевим положенням про поземельне влаштування поміщицьких селян, найвищий подушний наділ польової і присадибної землі в Зіньківському повіті становив 2 3/4 десятини. Однак селяни після розкріпачення одержали наділи, значно менші за розміром, та ще й на найгірших землях. За кожну десятину присадибної землі тимчасовозобов’язані селяни мали щороку платити поміщикам 5 крб. 10 коп., а за десятину польової землі — 2 крб. 50 коп. Крім того, вони мусили відробляти 21 день на панщині.
За даними подвірного перепису 1882 року, основну масу населення Опішні становили козаки — 1009 господарств. Державні селяни (колишні рангові) мали 33 господарства, тимчасовозобов’язані — 45 господарств, міщани — 78 господарств. Більшість селян і козаків терпіли від нестачі землі і робочої худоби. Так, із 1165 господарств у 37 зовсім не було землі, 415 мали тільки садибу, 318 — до 3 десятин, 168 — від 3 до 6 десятин. І тільки 227 господарств, яким належало від 6 до 20 і більше десятин, були вдосталь забезпечені землею. 261 господарство зовсім не мало чим обробляти землю, 87 — працювали в супрязі, 117 — наймали худобу в куркулів.
Безземелля примушувало селян і козаків шукати заробітку в наймах. 80 господарств заробляли хліб з снопа у заможних селян, 58 — існували тільки за рахунок роботи по найму далеко за межами Опішні11.
Столипінська реформа ще більше загострила класове розшарування і зубожіння селянства. За третім подвірно-господарським переписом 1910 року з 1562 описаних господарств Опішні 723 мали менше ніж по 1 десятині придатної для обробітку землі, 348 — від 1 до 3 десятин, 190 — від 3 до 6 десятин; 114 — від 6 до 15 десятин, 49 — від 15 до 25 десятин, 28 — від 25 до 50 і більше десятин. Переважна більшість сільських трудівників (1071 родина) не могла прожити з свого господарства і змушена була працювати в наймах. Так, із 165 сімей ішли в найми на цілий рік 118 чоловіків і 116 жінок; 359 чол. наймались на літні роботи12.
Багато з тих, хто не міг прогодуватися з землі, намагались заробляти ремісництвом. У 1910 році в Опішні було 407 гончарів, які працювали у винятково тяжких умовах, по 12—14 годин на добу. Особливо багато сил витрачали вони на добування глини. Незважаючи на примітивні знаряддя, ремісники-гончари виробляли чудовий посуд. Петербурзький професор П. А. Замятченський писав, що опішнянські гончарні вироби «відзначаються великою різноманітністю форм, малюнків, а також витонченістю. Вони відомі далеко на півдні Росії і розвозяться аж до Чорного моря». У 1912 році опішнянський посуд привернув до себе загальну увагу на виставці керамічної продукції в Полтаві. На другій Всеросійській виставці вироби опішнянських гончарів — В. Козака, Ю. Резніка, Ф. Червінки, В. Поросного — були відзначені преміями. Талановиті майстри прославили Опішню на всю Україну. Але місцеві власті зовсім не дбали про те, щоб вони мали гідну зміну, щоб тут і далі розвивалося керамічне виробництво. У 1910 році земство закрило єдину майстерню — школу гончарів, що існувала в селі з 1894 року13.
Крім гончарів, у 1910 році в Опішні було 30 теслярів, 140 кравців і картузників, 590 шевців, 19 бондарів і колісників, 21 столяр, 15 ковалів і слюсарів, 13 чинбарів, 43 ткачі, 6 шаповалів, 230 візників14. Серед ремісників траплялися і дуже багаті, які широко застосовували найману працю. У них працювало 556 чоловік15.
1 И. И. Ляпушкин. Днепровское лесостепное Левобережье в эпоху железа. Материалы и исследования по археологии СCСP, вып. 104, 1961, стор. 93—94, 268—304.
2 Л. В. Падалка. Древние земляные сооружения в Полтавской губернии. Труды Полтавской ученой архивной комиссии. Вып. 1, Полтава, 1905, стор. 174—175.
3 К. Стецюк. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50—70-х pp. XVII ст., К., 1960, стор. 92.
4 Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы, т. III, М., 1954, стор. 539.
5 А. Грановский. Полтавская епархия в ее прошлом и настоящем, вып. 1, Полтава, 1901, стор. 240.
6 К. Стецюк. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50—70-х роках XVII ст., стор. 333—338, 360—361.
7 В. Е. Шутой. Борьба народних масс против нашествия армии Карла XII, М., 1958, стор. 360—362, 444.
8 И. Ф. Павловский. Статистические сведения о Полтавской губернии сто лет назад. Труды Полтавской ученой архивной комиссии, вып. 2, Полтава, 1906, стор. 151.
9 Полтавський облдержархів, ф. 222, on. 1, спр. 674, арк. 2—23.
10 Н. Арандаренко. Записки о Полтавской губернии, ч. III, Полтава, 1852, стор. 101—103; «Полтавские губернские ведомости». Неофициальная часть, 1851, № 50.
11 Сборник по хозяйственной статистике «Полтавской губернии, т. І, Зеньковский уезд, ч. 1, Полтава, 1882, стор. 66, 98-100, 186—188.
12 Третья подворно-хозяйственная земская перепись в Полтавской губернии 1910 года. Зеньковский уезд, Полтава, 1913, стор. 98—101.
13 Третья подворно-хозяйственная земская перепись в Полтавской губернии 1910 года. Зеньковский уезд, Полтава, 1913, стор. 98—101.
14 Россия. Полное географическое описание нашего отечества, т. VII, Малороссия, СПб., 1903, стор. 182, 426.
15 Полтавський облдержархів, ф. 138, on. 1, спр. 255, арк. Я—9.
Населені пункти Полтавської області : Велика Багачка ( Устивиця ) • Гадяч ( Веприк , Лютенька ) • Глобине ( Великі Кринки , Градизьк , Федорівка ) • Диканька ( Великі Будища ) • Зіньків ( Лютенські Будища , Опішня ) • Карлівка • Кобеляки • Козельщина ( Мануйлівка , Хорішки ) • Котельва • Кременчук ( Омельник , Піщане ) • Лохвиця ( Сенча , Харківці ) • Лубни ( Ждани , Солониця ) • Машівка ( Кошманівка ) • Миргород ( Велика Обухівка , Великі Сорочинці , Зубівка , Комишня , Хомутець ) • Нові Санжари ( Мала Перещепина , Нехвороща ) • Оржиця • Пирятин • Полтава ( Ковалівка , Куликове , Мачухи ) • Решетилівка • Семенівка ( Оболонь ) • Хорол • Чорнухи • Чутове • Шишаки