Лубни
Лубни — місто обласного підпорядкування в Полтавській області України, адміністративний центр Лубенського району. Станція на залізниці Київ—Харків, пристань на річці Сулі. Відстань по автомагістралі до Києва — 200 км, до Харкова — 288 км, до Полтави — 141 км.
Спочатку місто мало назву Лубьно чи Лубно. Воно відноситься до тих поселень, назва яких походить від найменування лісних матеріалів.
Поблизу Лубен в урочищі Лиса гора виявлено рештки неолітичного поселення (IV тисячоліття до н. е.)1, поселення та кургани епохи бронзи (II—І тисячоліття до н. е.)2, кургани скіфського часу (V—III століття до н. е.)3. В урочищі Замок розкопано раннє слов’янське поховання Зарубинецької культури (II—І століття до н. е.)4, а в урочищі Верхній вал — відоме слов’янське городище (VIII—X ст. н. е.)5.
Історія заснування Лубен пов’язується з наміром Володимира Святославича укріпити кордони Київської Русі від нападів кочівників з півдня і сходу. Лубенська височина, оточена з трьох боків водою, яругами і лісами, була зручним місцем для створення сторожового міста.
Вперше згадуються Лубни в літописних джерелах. Літописець розповідає, що в 1107 році половецький хан Боняк, захопивши табуни коней біля Переяслава, прийшов з багатьма іншими ханами і став біля Лубен, на річці Сулі. Святополк, Володимир Мономах, Олег з чотирма іншими князями вдарили на них так раптово, що вони від страху не встигли навіть стяга поставити і побігли: хто верхи, а хто пішки. Їх гнали до річки Хоролу і захопили ворожий стан6.
Автор «Слова о полку Ігоревім» з гордістю згадує той час, коли об’єднані сили російських князів успішно стримували натиск завойовників:
Коні іржуть за Сулою,
Гримить слава у Києві.
В 1185 році половці, скориставшись послабленням Русі внаслідок князівських усобиць, «повоювали» всі міста на Сулі, в т. ч. і Лубни. А в 1239 році всі міста лівобережного Подніпров’я були зруйновані монголо-татарами7.
Але Переяславська земля не стала пустелею. Про це свідчить утворення в 1261 році об’єднаної Сарайської і Переяславської єпархії, до складу якої входили також Лубни, що були і на той час значним населеним пунктом8.
У 1471 році в Лубнах встановлено несудове староство9. Але будь-яких інших відомостей про місто тих часів не лишилося. Документи кінця XVI століття говорять уже не про місто, а про «уход», «пустелю», «землю Лубни». В описі задніпрянських «уходів» міщан Канева згадується «земля Лубни»10.
Родючі землі Посулля, заселені роботящим людом, приваблювали польських колонізаторів. У 1570-х pp. землі по Сулі, Солониці, Удаю захопив шляхтич М. Байбуза, але в 1582 році князь Олександр Вишневецький силою відібрав їх. 18 квітня 1590 року польський король Сігізмунд III видав Вишневецькому жалувану грамоту на згадані землі з правом закладати на них замки і міста, збирати різні податки на свою користь11. 16 січня 1591 року О. Вишневецький одержав від Сігізмунда III грамоту на будівництво замку «над рекою Сулою лежачого». Цей замок, фактично, був закладений у 1589 році біля старого Лубенського городища.
Лубнам було надано магдебурзьке право. Це свідчило про те, що вже тоді населення міста займалося торгівлею та ремеслами. Місто мало свою печатку, герб, який зображав руку, що тримає золоту булаву, на блакитному полі12.
В 1619 році у Мгарському лісі, поблизу Лубен, ігуменом Галом було засновано православний монастир. У 1622 році при Мгарському монастирі церковний антиуніатський діяч Ісая Копинський заснував братство, яке відіграло на той час значну роль у боротьбі проти католицизму. Пізніше на території монастиря розгорнулось будівництво монументальних споруд. Найбільшу архітектурну цінність має Преображенський собор, споруджений у 1684—1692 pp. за проектом німецького архітектора Погана Бабтиста13. В наші дні будівлі монастиря є архітектурним заповідником.
Протягом 1637—1638 pp. Лубни стали одним із центрів козацько-селянських повстань. Повстанці загону Павлюка здебільшого були виходцями з маєтностей Вишневецького14.
В районі Лубен діяв великий загін козаків на чолі з досвідченим козацьким ватажком Карпом Скиданом. У жовтні 1637 року він звернувся до населення України з універсалом, у якому закликав запасатися зброєю, продовольством і кіньми, щоб зустріти ворога «мужньо, як того вимагає необхідність»15.
На Лубенщині ще діяли менші загони — Кизими, Коропця, Куша, Дукренка, Скребця, Кизименка (сина Кизими). Під проводом Кизименка і Дукренка козаки й селяни штурмом взяли замок Вишневецького, спалили костьол, повбивали католицьких монахів, шляхту. Проте роздрібненість повстанців дала можливість польському гетьману М. Потоцькому придушити повстання. Після цього почалися жорстокі розправи: тисячі людей поплатилися життям. Кизим, Кизименко і Куш були замордовані в Києві.
Навесні 1638 року знову відновилася хвиля народних повстань. Ієремія Вишневецький, який перебував у Львові, дізнавшись про повстання своїх підлеглих, з 10-тисячним військом направився до Лубен16. А тим часом козаки, під проводом Якова Острянина і Карпа Скидана, розбивши польське військо на Полтавщині і захопивши ряд міст, поспішили до Лубен, щоб до приходу Вишневецького остаточно розгромити відступаючого ворога. На допомогу Острянину підійшли донські козаки. Але польське військо дістало велике підкріплення, і Потоцький вирішив кинути всі сили на повсталих, щоб не дати їм зміцнити свої позиції. 11 травня 1638 року біля Лубен розгорілась запекла битва. На козаків, які ледве встигли оточити свій табір возами, кинулась шляхетська кіннота і піхота. Повстанцям було заподіяно великих втрат. Ворог не раз розривав лінію возів, і козаки з великими труднощами відкидали його назад. Сонце повернуло далеко за південь, настав вечір, а битва все ще тривала. Надвечір козаки сильним ударом не тільки відкинули ворога, але й примусили його до панічної втечі. Проте наприкінці травня польські магнати зосередили під Лубнами великі сили, 29 травня сюди прибуло і військо Ієремії Вишневецького17. Співвідношення сил різко змінилося на користь шляхти. Після жорстокого бою у червні повстанці були розбиті. Пораненого в бою Скидана захопили в полон польські шляхтичі. Острянин з частиною повстанців відступив на Слобідську Україну. На Полтавщині почався страшний терор.
Десь у 1639 році Вишневецький переїхав у Лубни і зробив їх «столицею» т. зв. «Вишневеччини». Його володіння простягались аж до Конотопа і Путивля.
Та недовго довелося сидіти Вишневецькому в своїй «столиці», як він любив називати Лубни. З початком національно-визвольної війни (1648—1654 pp.) підлеглі Вишневецького знову покозачились, а козаки, що служили в його війську, великими групами переходили на бік повстанців. Переляканий магнат, нашвидку зібравшись, змушений був тікати з Лубен.
Але в Лубенському замку залишився немалий гарнізон, на який Вишневецький покладав великі надії. Та й замок вважався неприступним. З трьох боків його оточував високий вал з крутими схилами, канави з водою. Незважаючи на це, 15 тис. повстанців штурмом взяли Лубни18. Кубло ненависного і жорстокого князя-кріпосника повстанці зруйнували вщент.
У зв’язку з переходом до нового адміністративно-територіального поділу на Україні Лубни стали центром окремого полку, а з 1649 року ввійшли до складу Миргородського полку. Але в 1658 році Лубенський полк було знову відновлено як окрему адміністративну одиницю.
Послаблення кріпосництва у зв’язку з перемогою над польською шляхтою було явищем тимчасовим. На зміну польським феодалам прийшла українська старшина, яка багатіла і дедалі більше посилювала гніт над селянами. Великим феодальним власником на території Лубенського полку стає Мгарський монастир. Земельні володіння його зростали.
Посиленню феодально-кріпосницького гніту на Україні сприяли дії гетьмана І. Виговського. Своїм прибічникам він роздавав землі, підтримував їх. Разом з реакційною частиною старшини Виговський намагався відірвати Україну від Росії і знову відновити шляхетсько-польське поневолення.
Зрадницька політика Виговського навесні 1658 року викликала народне повстання, яке охопило всю Полтавщину і поширилось на Правобережжя. Лубенська козацька голота взяла найактивнішу участь у повстанні. Вона об’єдналася з посполитими, міщанами і довго утримувала місто. І тільки з допомогою татар прибічникам Виговського вдалося придушити повстання і захопити місто.
Антистаршинські виступи в Лубенському полку були й пізніше. Гострого характеру вони набрали в 1688, 1691 і 1708 роках19. Останній виступ був спрямований проти зрадника Мазепи. Повстанці захоплювали майно старшини і багатіїв, які переходили на бік зрадника Мазепи. Селяни відмовлялися від виконання повинностей.
В той же час лубенці героїчно боролися проти шведських загарбників. В листопаді 1708 року вони написали Петру І листа, в якому засуджували мазепинську зраду і прохали царя захистити їх від навали ворожої. Цю клятву на вірність Росії підписали «все купно як козаки и посполитые жители лубенские»20. Лубенські міщани і селяни вели успішну партизанську війну в тилу шведів.
Після Полтавської баталії Петро І, їдучи на Київ, 20 липня 1709 року зупинився в Лубнах21, де заснував першу на Україні польову «запасну аптеку», на яку покладалося завдання збирати дикорослі лікарські рослини. Для цього було створено спеціальну команду і закладено ботанічний сад для розведення лікарських рослин.
Деяке уявлення про внутрішнє життя міста в другій половині XVIII століття дає «Прошение граждан и разного звання жителей города Лубен», написане в 1767 році на ім’я Катерини II. Жителі скаржилися, що їм дошкуляють безперервні постої війська. Часто на одну квартиру припадало по 10 і більше постояльців, «так що господарям уже і місця не лишається, і вони позбавляються промислів і ремесла».
Місто здавна мало кілька громадських випасів для худоби. Але їх зайняли Ряжський полк, польова аптека і лубенський полковник. Під час війни з турками і Семилітньої війни козаки і посполиті мусили поставляти для армії волів, коней разом з погонщиками. Так, під час Пруського походу погонщики з волами були на службі протягом кількох років.
Підвищувались і прямі податки. Якщо раніше підсусідки, «бедные и нищетные, которые в одних хозяйских хатах живут, не имея никаких грунтов и питаются с одного поденного заработка», платили вдвоє менший податок, ніж «можне-грунтовне люде», то з 1765 року підсусідки, наймані службовці і козаки-підпомічники повинні були сплачувати повну ставку податку. Козаків і підпомічників посилали на будівництво укріплень на польському кордоні, на Дону, за Дніпром. При цьому вони повинні були забезпечити себе транспортом, одягом, взуттям, провіантом і грошима. Мешканці Лубен скаржились також на конкуренцію великоросійських купців, які, торгуючи, не виконували міських та інших повинностей22.
Вони просили також, щоб Сула для лову риби була вільна для всіх, щоб їх не примушували силою безплатно працювати на приватних осіб.
Характерно, що переважна більшість козаків і міщан була неписьменною. З 37 міщан, що підписалися під «Прошением», лише 2 могли поставити власноручний підпис, а з 118 козаків —лише 1423. Але Катерина II не могла і не хотіла зважити на прохання своїх знедолених підлеглих. Зате українська старшина добилася у рівняння в правах з російським дворянством.
З 1781 року Лубни стали повітовим містом спочатку Київського намісництва, з 1797 року — Малоросійської, а з 1802 року — Полтавської губернії24.
В 1802 році у Лубнах налічувалось 450 будинків, з них 140 належали міщанам і 78 дворянам. Жодного кам’яного будинку не було. Навіть усі сім церков були дерев’яними. Від інших повітових міст Лубни відрізнялися хіба що наявністю казенної аптеки і ботанічного саду, який постачав лікарські рослини аптекам і військовим лазаретам. Населення міста становило 2910 чол., більшість з них належала до стану міщан. З 204 ремісників було 83 шевці25. Протягом року в Лубнах відбувалося чотири ярмарки.
У першій чверті XIX століття на житті повітового міста до певної міри позначились дві події загальнодержавного значення: Вітчизняна війна 1812 року і рух декабристів. Коли почалась війна, в Лубенському повіті були сформовані 4-й кінний і 3-й піхотний полки, які у вересні 1812 року перейшли в розпорядження командування російської армії26.
Напередодні повстання декабристів Лубни були своєрідним місцем заслання для революційно настроєних офіцерів і солдатів. Зокрема, тут після невдалого повстання в 1820 році опинилося чимало солдатів Семенівського полку, розквартированих по полках 7-ї дивізії.
Після поразки декабристів настали найчорніші роки сваволі і самодурства кріпосників. Вони посилили експлуатацію, жорстоко поводилися з кріпаками. Український поет Т. Г. Шевченко був свідком, як один лубенський поміщик знущався з свого кріпака. Це було восени 1843 року. Шевченко разом з поетом-етнографом О. С. Афанасьєвим-Чужбинським приїхав до Лубен. Довідавшись про перебування Кобзаря в місті, один пан вирішив запросити його на обід. «Ми прийшли, — писав у мемуарах Афанасьєв-Чужбинський,— ще досить рано. В передпокої слуга дрімав на лавці. На нещастя, господар виглянув у двері і, побачивши слугу, який дрімав, розбудив його власноручно, по-своєму... не соромлячись нашої присутності. Тарас почервонів, надів шапку і пішов додому. Ніякі прохання не могли змусити його повернутися»27.
В Лубнах Шевченко ще бував у 1845 і 1846 роках28. Поет знав не тільки місто, а й його околиці, про які він зробив записи у своїх «Археологічних замітках». Про Лубни Шевченко згадує в повісті «Близнецы», написаній на засланні.
В середині XIX століття в Лубнах проживало 130 сімей таких кріпосників-самодурів, про яких згадує О. Афанасьєв-Чужбинський. Це було ціле кубло визискувачів.
Щодо лубенських чиновників того часу, то вони дуже нагадували героїв з п’єси М. В. Гоголя «Ревізор». У 1852 році лубенський градоправитель, так само як і гоголівський, одержав «пренеприятное известие»: через Лубни мав їхати цар Микола І. Городничого дуже бентежили ями і вибоїни на головній вулиці, якою мав проїздити цар. Щоб зустріти високу особу, він наказав зорати вулицю, а для утрамбування ганяти туди-сюди тюремних в’язнів. Микола І лишився задоволений «благоустрієм» міста. Але коли пішли дощі, на вулиці утворилося непролазне болото. Доводилось екіпажі тягти 3—4 парами волів, так само пересувались і поштові тарантаси29.
Чималого страху зазнали лубенські поміщики й чиновники у зв’язку з виступами селян, незадоволених грабіжницьким характером реформи 1861 року. Для того, щоб примусити селян платити викупні платежі, в Лубни для екзекуції в 1864 році було послано 35-й піхотний Брянський полк30.
Реформа сприяла швидшому розвитку капіталізму. До реформи промислових підприємств з найманою робочою силою в Лубнах не було, а в 1885 році вже діяв паровий млин, на якому працювало 12 робітників. Продукцію виробляли воскосвічковий, свічково-сальний, цегельний заводи. Працював також завод мінеральних вод31.
Пізніше в Лубнах австрійський підданий Бриніх спорудив пивоварний завод. Збудовано було ще один паровий млин, відкрито 11 ковальських і одну чавуноливарну майстерню.
Значну частину міського населення становили кустарі і ремісники. Серед них 75 кравців, 65 шевців, 43 чинбарі, 20 столярів, 25 бондарів, 36 теслярів32.
У Лубнах протягом 1883—1884 pp. жив єврейський письменник Шолом-Алейхем33.
Надовго запам’ятався жителям Лубен приїзд до них у 1897 році аматорського хору під керуванням М. В. Лисенка. Справник злився: «Шевченківським духом від вашого хору тхне, бунтарським, не дозволю». Але хор все-таки виступив. У його виконанні велично прозвучали революційні шевченківські слова: «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте»34.
Значною подією для Лубен було відкриття залізниці Київ—Полтава в 1901 році. Це викликало пожвавлення в розвитку промисловості. В 1902—1904 pp. будуються тютюнова фабрика, паровий млин і деякі інші дрібні підприємства; широкого розмаху набуває промисел лікарських рослин.
1 А. С. Уваров. Археология России. Каменный период. М., 1881, стор. 111.
2 Ф. Копилов. Посульська експедиція 1945—1946 pp., зб. «Археологічні пам’ятки УРСР», вып. 1. К.,. 1949, стор. 246.
3 В. Г. Ляскоронский. Городища, курганны длинные (змиевые) валы, находящиеся в бассейне реки Сулы. Сб. «Труды XI Археологического сьезда», т. 1. М., 1901, стор. 440—442.
4 Є. В. Махно. Поховання на Замковій горі. 36. «Археологія», вип. XVIII. К., 1965, стор. 185-188.
5 И. И. Ляпушкин. Раннеславянские поселення Днепровского лесостепного Левобережья, сб. «Советская археология», 1952, стор. 40.
6 С. М. Соловьев. История России с древнейших времен, кн. 1. М., 1959, стор. 398.
7 Нариси стародавньої історії Української PСP. К., 1957, стор. 576.
8 Очерки истории СССP (XIV—XV вв.). М., 1953, стор. 495.
9 А. Грановский. Полтавская епархия в ее прошлом и настоящем. Вып. 1. Полтава, 1901, стор. 351.
10 А. Лазаревский. Лубенщина и князья Вишневецкие, журн. «Киевская старина», 1896, № 1, стор. 115.
11 Ф. Николайчик. Материалы по истории землевладения князей Вишневецких в Левобережной Украине. К., 1901, стор. 10—15.
12 Полтавський облдержархів, ф. 222, on. 1, спр. 841, арк. 2.
13 Отрывки из летописи Мгарского монастиря (1682—1775). (Рік і місце видання не позначені), стор. 31—41.
14 Журн. «Киевская старина», 1904, № 4, стор. 71.
15 В. А. Голобуцкий. Запорожское казачество. К., 1957, стор. 226.
16 А. Лазаревский. Лубенщина и князья Вишневецкие, журн. «Киевская старина», 1896, № 1, стор. 219—220, 336.
17 В. А. Голобуцкий. Запорожское казачество, стор. 238—239, 241.
18 Воссоединение Украины с Россией, т. 2. М., 1954, стор. 17.
19 В. А. Дядиченко. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII — початку XVIII ст. К., 1959, стор. 96—98.
20 Е. В. Тарле. Северная война. М., 1958, стор. 282.
21 Труды Полтавской ученой архивной комиссии, вып. XV. Полтава, 1917, стор. 11, 87.
22 Наказы малороссийским депутатам 1767 года. К., 1891, стор. 124—141.
23 Там же, стор. 134, 137.
24 Городские поселення в Российской империи, т. IV. СПб, 1864, стор. 174.
25 Журн. «Киевская старина», 1902, кн. IX, стор. 101.
26 Там же, 1904, кн. VII—VIII, стор. 11; 1906, кн. IX, стор. 9.
27 А. Чужбинский. Воспоминания о Т. Г. Шевченке. СПб, 1861, стор. 11.
28 6. П. Кирилюк. Тарас Шевченко. К., 1964, стор. 180.
29 К. П. Бочкарев. Очерки Лубенской старины. Вып. 1. М., 1900, стор. 14.
30 Отмена крепостного права на Украине. К., 1961, стор. 317.
31 Приложение к всеподданейшему отчету Полтавского губернатора за 1885 год. Полтава, 1886, стор. 13.
32 Кустари и ремесленники Полтавской губернии по сведениям, собранным в 1898 и 1900 гг. Полтава, 1901, стор. 101.
33 Полтавський облдержархів, ф.Р—2115, on. 1, спр. 173, арк. 5—8.
34 Газ. «Ленінська зоря» (Лубни), 13 листопада 1965 р.
Населені пункти Полтавської області : Велика Багачка ( Устивиця ) • Гадяч ( Веприк , Лютенька ) • Глобине ( Великі Кринки , Градизьк , Федорівка ) • Диканька ( Великі Будища ) • Зіньків ( Лютенські Будища , Опішня ) • Карлівка • Кобеляки • Козельщина ( Мануйлівка , Хорішки ) • Котельва • Кременчук ( Омельник , Піщане ) • Лохвиця ( Сенча , Харківці ) • Лубни ( Ждани , Солониця ) • Машівка ( Кошманівка ) • Миргород ( Велика Обухівка , Великі Сорочинці , Зубівка , Комишня , Хомутець ) • Нові Санжари ( Мала Перещепина , Нехвороща ) • Оржиця • Пирятин • Полтава ( Ковалівка , Куликове , Мачухи ) • Решетилівка • Семенівка ( Оболонь ) • Хорол • Чорнухи • Чутове • Шишаки