Лютенька
Лютенька — село в Україні, Гадяцькому районі Полтавської області. Розташована на лівому березі р. Псьол. З північного сходу на південний захід через село протікає притока р. Псьол — р. Лютенька. Віддаль від Гадяча — 25 км. Найближча залізнична станція Гадяч — за 27 км. Навколо села є підвищення у вигляді горбів, тому село розміщене ніби в котловині.
Засноване село десь наприкінці XVI —на початку XVII століття. Про перебування тут людей в більш ранні часи свідчать залишки стародавнього валу поблизу Лютеньки, що був передовим форпостом на правому березі Псла городищ Книшівського і Гадяцького.
На околицях села зареєстровано також городище, яке пов’язують із згаданим у «Книге Большому Чертежу» городищем «Старе»2.
В першій половині XVII століття Лютенька стає власністю польського магната, ката українського народу, гетьмана С. Конєцпольського. У 1643 році він здає її в оренду шляхтичу Длуському.
На початку визвольної війни українського народу Лютенька стала сотенним містечком Гадяцького, а з 1649 року — Полтавського полку. В 1660 році вона увійшла до складу Зіньківського, а з 1671 року — знову до Гадяцького полку3.
Після возз’єднання України з Росією Лютенька, як і інші навколишні населені пункти, ввійшла до складу Російської держави. Лютенька неодноразово зазнавала нападу ворогів. У 1658 році сюди вдерлися татари, які зруйнували містечко і пограбували населення. Значна частина жителів потрапила в полон і була відправлена татарами в Крим4. Інші знайшли собі притулок і захист у навколишніх містах і селах, де і залишились жити. Так серед жителів Миропілля у 1671 році налічувалось 28 чол. «із Лютеньки (біля Гадяча)». Після зруйнування татарами Лютенька швидко знову оживає. Є відомості, що вже з 1665 року тут відбувались ярмарки, в яких брали участь і купці з інших міст та містечок.
Козацька старшина, що захопила землі навколо Лютеньки, нещадно експлуатувала бідноту. До нас дійшов універсал гетьмана Мазепи, за яким Лютенька у 1704 році була закріплена за дружиною полковника Бороховича. В цьому універсалі підкреслюється, що піддані повинні відбувати, як і раніше, звичайну повинність, послушенство і всякі роботи.
Під час Північної війни 1700—1721 pp. загони шведських військ 20 січня 1709 року захопили Лютеньку.
Після ліквідації козацького самоврядування Лютенька стає власницьким селом.
Змінювалися власники Лютеньки, але становище найбіднішої частини населення не поліпшувалося. У 1764 році Лютенька була подарована останньому гетьману України К. Розумовському, який частину кріпаків продав у казну в 1785 році. Тоді тут було 177 господарств посполитих, які володіли 577 десятинами орної землі, що розподілялася досить нерівномірно: 31 господарство зовсім не мало землі, наділи 50 господарств не перевищували 3 десятин землі, а 68 господарств — 6 десятин. Таким чином, наділи 81 господарства з 177 не забезпечували навіть напівголодного існування сільських трудівників, і вони змушені були вдаватися до заробітків.
Серед тих, кого продав Розумовський, було 602 чоловіки і 571 жінка5.
Чимало безземельних і малоземельних селян, щоб прохарчувати себе і свої сім’ї, займалися щетинництвом — ходінням у дорогу для обміну різних галантерейних товарів (голок, сережок, ниток, гапликів тощо) на щетину (звідси і назва), вовну, роги, кінські гриви і хвости.
Не змінилося становище населення і в першій половині XIX століття. Селян-кріпаків, як і іншу власність, продавали або обмінювали. Ось одне з оголошень, що друкувалося в газетах того часу. «19 квітня 1848 року призначено для продажу для виплати боргів губернському секретарю і казенної недоїмки в Лютенці 6 жінок, житловий будинок з іншими будівлями, землі під будівлями одна десятина, орної і лісної землі 30 десятин»6.
Дальшого розвитку набуває щетинництво. Щетинники вже стали об’єднуватися в групи, які очолювали «паніпарти». Ці «паніпарти» брали у господаря кредит готівкою карбованців 100 і запас товарів, розподіляли кошти і товари між щетинниками, що йшли в дорогу. Після повернення щетинника додому зібрані ним предмети оцінювались і, якщо він переплатив, за ним лишався «недонос», який і утримувався при остаточному розрахунку. 50 процентів прибутку забирав собі господар, який кредитував, частина йшла «паніпарту», а решта розподілялася між щетиннинами. Зібраний товар господарі відправляли до портів Балтійського і Чорного морів, де його і збували, та купували необхідні товари.
Заробітки щетинників були невеликі, але давали можливість якось поповнити бюджет сім’ї, щоб не померти від голоду7.
Реформа 1861 року не внесла істотних змін у землеволодіння найбіднішої частини селянства. Воно як було, так і залишалося безземельним і малоземельним. До того ж селяни сплачували викупні платежі. 497 ревізьких душ державних селян Лютеньки одержали під час реформи 1697 десятин 1819 кв. сажнів землі, за яку в 1900 році виплатили 2536 крб. 33 коп. викупних платежів. 114 ревізьких душ поміщицьких селян Лютеньки одержали від поміщиків 118 десятин 1166 кв. сажнів землі, за неї вони і в 1900 році платили 207 крб. 46 копійок8.
Невідомий кореспондент у 1907 році писав: «Трудне життя у нашій Лютенці, що рік то все важче стає. Як поживемо ще років 10—15, то, мабуть, не буде вистачати хліба і на харчі, бо чисельність людей зростає, а земля перестає родити».
Злидні гнали бідних селян на заробітки до багатіїв, де вони зазнавали нещадної експлуатації. Водночас у Лютеньці виросли куркульські господарства, які володіли значною площею орної землі і. використовували найману працю. Багатії Юрченко і Зорохович мали по 200 десятин землі, Скаженик — 170. Їхню землю обробляли батраки, які заробляли лише по 15—20 коп. за день.
Не кращим було становище і тих, хто працював на підприємствах, що виникли в Лютеньці. У 1859 році була вже гуральня, працювали також ткацька майстерня, млин простого помолу, дві воскобійні9.
Тяжкі умови життя, злидні і нестатки призводили до масових захворювань і епідемій. До Великої Жовтневої соціалістичної революції у Лютеньці був тільки один земський фельдшер.
Переважна більшість населення була неписьменною. Так у 1884 році на все село було грамотних усього 140 чоловік, у т. ч. лише 6 жінок10.
У 1900 році мережа шкіл дещо поширилася, зокрема у Лютеньці були три церковнопарафіальні школи, одна — міністерства освіти і одна — школа грамоти11. Але через нестатки бідніша частина населення не могла навчати своїх дітей в школах.
2 В. Г. Ляскоронский. История Переяславской земли от древнейших времен до половини XIII века, К., 1903, стор. 116.
3 М. А. Максимович. Собрание сочинений, т. 1, К., 1876, стор. 724—729.
4 К. I. Стецюк. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50—70 роках XVII ст. К., 1960, стор. 92.
5 Труды Полтавской ученой архивной комиссии. Вып. VI, ч. II, Полтава, 1910, стор. 164—165.
6 Газ. «Полтавские губернские ведомости», часть неофициальная, Полтава, № 6,1848 p., стор. 21.
7 В. И. Василенко. Кустарные промыслы сельских сословий Полтавской губернии, Полтава, 1887, стор. 32, 54.
8 Список населенных мест Полтавской губернии за 1900 год, Полтава, 1904, стор. 32—33.
9 Полтавський облдержархів, ф. 107, on. 1, спр. 2, арк. 4—6.
10 Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губернии, т. V, Гадячский уезд, Полтава, 1885, стор. 115.
11 Список населенных мест Полтавской губернии за 1900 год, Полтава, 1904, стор. 33.
Населені пункти Полтавської області : Велика Багачка ( Устивиця ) • Гадяч ( Веприк , Лютенька ) • Глобине ( Великі Кринки , Градизьк , Федорівка ) • Диканька ( Великі Будища ) • Зіньків ( Лютенські Будища , Опішня ) • Карлівка • Кобеляки • Козельщина ( Мануйлівка , Хорішки ) • Котельва • Кременчук ( Омельник , Піщане ) • Лохвиця ( Сенча , Харківці ) • Лубни ( Ждани , Солониця ) • Машівка ( Кошманівка ) • Миргород ( Велика Обухівка , Великі Сорочинці , Зубівка , Комишня , Хомутець ) • Нові Санжари ( Мала Перещепина , Нехвороща ) • Оржиця • Пирятин • Полтава ( Ковалівка , Куликове , Мачухи ) • Решетилівка • Семенівка ( Оболонь ) • Хорол • Чорнухи • Чутове • Шишаки