Кобеляки 

     Кобеляки — місто, районний центр Кобеляцького району в Полтавській області. Розташовані на правому березі річки Ворскли, притоки Дніпра, при впаданні в неї річки Кобелячки, за 13 км на південний схід від залізничної станції Кобеляки. Від обласного центру віддалені на 75 км. 
     Територія міста та його околиці були заселені здавна. Про це свідчать рештки раннєслов’янського поселення черняхівської культури (II—VI ст. н. е.), виявлені в 1946 році на північній околиці міста, в заплаві р. Кобелячки¹. 
     В XI—XIII століттях місцевість ця входила до складу Переяславського князівства Київської Русі. Річка Ворскла була межею осілості на південному сході слов’янської держави. За нею починався Половецький степ — «край незнаний», де осілих руських поселень вже не було². 
     У другій половині XVI століття землі на Ворсклі (від Санжарського перевозу до гирла річки) польський король віддав родовитому козакові Омеляну Івановичу. На початку XVII століття землі ці були присуджені шляхтичу Гурському, який у 1643 році продав їх великому землевласнику Ю. Немиричу³. 
     Поселення Кобеляки з’явилося на початку XVII століття. Перші згадки про них дійшли до наших днів завдяки картам, складеним І. Данкертом у 1620—1636 pp. (за даними на 1609—1613 pp.) і Ф. Девітом у 1632 році⁴. Позначені Кобеляки і на карті французького інженера Боплана (1630—1646)⁵. 
     Як гадають, назва міста Кобеляки походить від річки Кобелячки, притоки Ворскли⁸. 
     Незадовго перед визвольною війною українського народу землі навколо Кобеляк захопив магнат С. Потоцький, «з людьми, на тих грунтах осаженими», з мисливськими гонами, рибними ловами, млинами, виробництвом селітри і поташу⁷. 
     Щоб рятуватися від нападів татар, жителі Кобеляк побудували в 1647 році земляну фортецю і обнесли її валом. З цього ж часу почалося спорудження підземних ходів, сліди яких збереглися до наших днів. Оборона міста покладалась на місцеве населення: козаків, міщан, озброєних жителів сіл і хуторів. 
     У 1648 році був створений Полтавський полк. Кобеляки з цього року стали сотенним містечком Полтавського полку. Козаки Кобеляцької сотні брали участь у визвольній війні (1648—1654 pp.) українського народу проти польської шляхти. 
     Після возз’єднання України з Росією для приведення населення Кобеляк до присяги сюди прибув посланець російського уряду Андрій Спасителєв. У січні 1654 року присягу склали представники міської адміністрації — отаман, писар, війт, 129 козаків, 179 міщан — всього 311 чоловік⁸. 
     Володіння польських магнатів і шляхти були ліквідовані. Але незабаром їх замінила українська знать. Кобеляки знову стали власністю Немирича. Право володіти ними він дістав ще в 1650 році від Богдана Хмельницького, а згодом від гетьмана І. Виговського одержав нові маєтності на Лівобережній Україні. Коли селяни, які жили в Кобеляках, дізнались, щo вони знову стали підданими Ю. Немирича, це викликало у них велике обурення. У квітні 1658 року російський уряд докоряв гетьману за те, що він при козацькому війську тримає «лютера» Ю. Немирича, віддав йому Кобеляки, чим викликав незадоволення серед козаків і селян, бо Немирич чинить підданим різні утиски, здирає з них великі податки тощо⁹. 
     Після смерті Б. Хмельницького в Кобеляках на деякий час взяли верх прибічники Виговського. Ю. Немирич у 1658 році навіть вирушив у похід на Полтаву проти повсталого козацького війська, очолюваного полковником М. Пушкарем, але був розбитий наголову. У зрадника відбили 9 бойових прапорів¹⁰. 
     Постійна небезпека татарських нападів вимагала від населення бути повсякчас напоготові, дбати про забезпечення продовольством та водою на випадок облоги. Напевно, в ці часи і виникла необхідність побудувати водопровід. У 1890 році в місті було виявлено слабко випалені водопровідні глиняні труби. Водопровід простягався з заходу на схід від р. Кобелячки на гору, майже в центр міста. 
     За своїм зовнішнім виглядом Кобеляки нагадували тогочасне українське село з центральною частиною, обгороженою частоколом і земляним валом, з глиняними будинками, під солом’яними дахами. І все ж місто це було найбільш заселеним серед сотенних містечок Полтавського полку. На початку XVIII століття тут проживало 9500 чоловік. В цей час навіть у полковому місті Полтаві налічувалось 8 тис. жителів, у Кременчуці — 7500 чоловік. 
     Під час битви російських військ з військами Карла XII під Полтавою м. Кобеляки опинилися в колі цих важливих подій. Відступаючи з розбитим військом, Карл XII все ще не втрачав надії, з’єднавшись з загонами, розташованими в Нових Санжарах, Біликах, Кобеляках, Сокілках, дати бій російському війську, що його переслідувало. 
     Герб, який було присвоєно місту, відбиває ці події. На ньому зображено щит, розділений на дві частини: верхню — золоту, нижню — червону. На верхній — лавровий вінок, на нижній — річка, під нею рушниця і шабля, покладені навхрест. 
     На початку XVIII століття в економічному житті міста дедалі більшого значення почали набувати ремесла. Найбільш поширеними були шевство, ковальство, теслярство та деякі інші. Тут виникли цехові організації, які дбали про збут виробів та відстоювали інтереси і права цехових ремісників. Проте, деяких ремісників, особливо тих, що працювали на ринок, вже не влаштовували цехові рамки. Між цеховими і позацеховими майстрами загострюється боротьба. У 1709 році шевці Кобеляк скаржилися на те, що в місті багато шевців — підсусідків і козаків, які не бажали рахуватися з цеховими братствами¹¹. 
     Велику роль у житті населення відіграли різноманітні промисли, такі як млинарство, винокуріння тощо. Винокуріння, що було невід’ємною частиною землеробства, почало розвиватись ще в другій половині XVII століття. За даними 1722 року, на річках Ворсклі і Кобелячці було 15 постійних і весняних водяних млинів на 16 каменів та 9 — на ступних колесах для переробки борошна і круп. Кобеляцький сотник володів 4 найбільшими млинами. Дрібні млини належали козакам і міщанам, які платили «на гетьмана» по одній бочці борошна на рік. 
     У зв’язку з дальшим розвитком землеробства і нагромадженням у заможних верств населення надлишків хліба, які ніде було збувати, почалося швидке зростання гуральництва та броварництва. Старшина, заможні козаки, міщани, а також духівництво Кобеляк мали великі прибутки від винокуріння: У 1722 році в Кобеляках було 5 гуралень на 14 казанів та 5 солодовень. Власники винокурень віддавали по одному солоду на рік гетьману і полтавському полковнику. У сотника Сави Михайловича була винокурня на 4 казани¹². 
     Розвиток ремесел, селянських промислів та зростання товарно-грошових відносин сприяли посиленню торгівлі. Торгували горілкою, медом, пивом. У 1722 році в місті було 18 шинків, 6 бражниць, 3 броварні. Частина козаків і духівництва об’єднувалася в братства по збуту горілчаних виробів. 
     Останній гетьман України К. Розумовський, користуючись наданим йому правом роздачі маєтків, давав їх не тільки українській старшині, а й російським вельможам. Так, у 1760 році він віддав у вічне і спадкоємне володіння графу Р. Воронцову Кобеляки, Білики та Нові Санжари. В названих містечках, за ревізією 1756 року, було близько 300 дворів і бездвірних хат посполитих селян. Під час запровадження цього акту було допущено велику сваволю. За наказом гетьмана додатково вишукувалися землі та двори для передачі у власність графу. Для цього виконавці універсалу гетьмана зажадали від усіх власників і козаків документи на право володіння землею та маєтностями. Якщо ті не могли пред’явити документу або подати такий, що був складений за давнім зразком, то землі і маєтності оголошувалися графськими. Вдавались і до різних хитрощів та махінацій, внаслідок яких не лише значна частина козачих земель стала власністю Воронцова, але й чимало козаків, оголошених посполитими, перейшло в його підданство. Про ці великі зловживання писав у 1762 році скаргу кобеляцький міський отаман Ф. Криса, кваліфікуючи це свавільство «...вымыслом еще до сего в Малой России при надаче каких-либо деревень небывалым»¹³. 
     З 1763 року в Кобеляках перебував штаб Дніпровського пікінерного полку та Кобеляцька рота, утворена замість козачої сотні. Скориставшись з відсутності Кобеляцького гарнізону (пікінери саме вирушили в похід), татари в 1768 році вчинили напад на місто, захопили і зруйнували його¹⁴. 
     З 1648 по 1764 рік Кобеляки були сотенним містечком Полтавського полку. Після скасування полкового устрою на Україні Кобеляки в 1765 році ввійшли до Катерининської провінції Новоросійської губернії, з 1784 року — до Катеринославського, а через три роки — до Київського намісництва. Після утворення Малоросійської губернії Кобеляки з 1796 року входили до Кременчуцького повіту. З 1803 року Кобеляки — повітове місто Полтавської губернії¹⁵. 
     І хоч Кобеляки стали повітовим містом, але за своїм зовнішнім виглядом і благоустроєністю вони по суті нічим не відрізнялися від навколишніх сіл. У 1804 році тут налічувалось 1035 дворів, хати були вкриті соломою. Цегляних будівель, за винятком церкви, місто не мало. 
     У 1828 році в Кобеляках була затверджена міська дума та ратуша. 
     Розвиток економіки міста на той час характеризувався виникненням деяких промислових підприємств. Якщо за даними першої половини XVIII століття в місті не значилося жодного підприємства, то в першій половині XIX століття в Кобеляках були пивоварний, два селітрові та два цегельні заводи. Селітру відправляли на Шосткинський пороховий завод, а цеглу, вироблену на обох заводах, продавали по три-чотири карбованці за тисячу. Пиво «портер» продавали по 2 крб. 40 коп. (за відро). 
     Основними заняттями населення Кобеляк лишалися землеробство, скотарство і промисли. Скотарству належало одне з провідних місць у господарстві. Худобу розводили не тільки для господарських потреб, але й на продаж. Кобеляки славилися великими отарами овець сірої («сокільської») породи. 
     Досить інтенсивно розвивалися ремесла. Особливо поширеними були ткацтво, шевство, кравецтво. Якщо в 1804 році в місті було 106 ткачів, 53 шевці, 54 кравці, а всього налічувалось 250 ремісників, то через 40 років тут було 992 чол. міщан і цехових. 
     Розвиток землеробства, скотарства, промислів і ремесел великою мірою сприяв розвитку торгівлі. З кінця XVIII століття місто Кобеляки стало одним з торговельно-ремісничих центрів на півдні Полтавщини. У 1850 році тут зареєстровано 182 купці другої та третьої гільдій. 
     Через місто пролягли три важливі торговельні тракти: на Полтаву, Кременчук і Катеринослав. З Причорномор’я і донських станиць цими трактами рухалося багато чумацьких валок з рибою і сіллю, до центральних губерній Росії переганялись гурти худоби. 
     Досить широку торгівлю вели чумаки. З Кобеляк і повіту вони вивозили крупу, і льняне насіння¹⁶. 
     В місті важливого значення набула ярмаркова торгівля. За кількістю ярмарків Кобеляки займали одне з перших місць у Полтавській губернії. У 1810 році тут було 5 ярмарків. Тривали вони від 6 до 15 днів. Головними і найбільшими ярмарками по продажу рогатої худоби та овець були т. зв. вербний і троїцький. На них з’їжджалися купці з Москви, Орла, Тули, Курська, Мінська та інших міст. На інші три ярмарки, де в основному торгували промисловими товарами, медом і маслом, рибою і сіллю приїздили купці з Полтави, Харкова, Сум, Кременчука і Ромен. В Кобеляках були також щонедільні базари, щодня торгували 20 шинків¹⁷. 
     У дні Вітчизняної війни 1812 року населення Кобеляк і повіту брало участь у створенні народного ополчення для боротьби з французькими загарбниками. У двох козачих полтавських полках, утворених для боротьби проти іноземних загарбників, було 949 козаків з Кобеляцького повіту¹⁸. На потреби армії та ополчення населення Кобеляк зібрало багато грошей, коней, волів, а також борошна, вівса та іншого продовольства і фуражу. 
     Внаслідок економічного застою напередодні реформи 1861 року в Кобеляках помітно зменшилася кількість населення. Якщо на 1 січня 1848 року тут проживало 9157 чоловік, то в 1859 році — 7793 чоловіки. 
     Напередодні реформи 1861 року переважна більшість населення займалася сільським господарством. Так, із загальної кількості населення (7793 чол.), що проживало в Кобеляках у 1859 році, селян було 6570. Земля, яку вони обробляли, була їх власністю або орендована в поміщиків, казни та міського управління. Приділялась увага господарському використанню непридатних земель. Так, у 1846 році піски по берегах річки Ворскли, поблизу Кобеляк, були засаджені червоною шелюгою на досить значній площі. Це зробили з ініціативи видного губернського діяча М. І. Арандаренка, який у ті роки був управителем Полтавської палати державних маєтностей. 
     З Кобеляками пов’язані життя і діяльність видатного українського і російського філософа-матеріаліста, енциклопедиста XVIII століття Я. П. Козельського (1729—1795 рр.), який народився в сім’ї кобеляцького наказного сотника П. С. Козельського. Я. П. Козельському належить багато творів з математики і механіки, інженерного мистецтва, артилерії та філософії. Він виступав з критикою кріпосницького ладу в Росії, виправдував стихійні виступи народних мас проти феодального гноблення. Козельський мріяв про встановлення вічного миру, але не зміг вказати дійсних шляхів для втілення демократичних ідей у суспільне життя. Засобом перебудови суспільства він вважав поширення освіти та встановлення доброго законодавства. Уряд Катерини II прагнув позбавитись «неспокійного» вільнодумця. Останні роки свого життя Я. ГІ. Козельський провів у маєтку, в селі Крутому Березі біля Полтави. 
     Скасування кріпацтва і прискорення розвитку капіталістичних відносин у промисловості та сільському господарстві сприяли зростанню чисельності міського населення. Значно розширили свою територію і Кобеляки, збільшилася кількість населення. Так, з 1862 по 1897 рік кількість дворів у місті зросла майже вдвоє, від 993 до 1886, а населення — з 9478 до 10487 чоловік. Наприкінці XIX століття в Кобеляках було понад три десятки цегляних будинків, хоча загалом місто ще нагадувало село. Жителі Кобеляк мали городи, баштани і навіть значні посіви зернових культур, тримали худобу. 
     З побудовою залізниці Полтава—Кременчук торгові шляхи, по яких рухалися чумацькі валки, втратили своє значення. Кобеляки лишилися містом дрібних крамарів і ремісників, відставних військових і чиновників. Більш-менш значним промисловим підприємством міста в 1878 році був цегельний завод, на якому працювало 13 робітників і яке за рік виробляло продукції на 7 тисяч крб. Через 20 років у Кобеляках налічувалося 19 кузень, цегельний завод, 3 заводи мінеральних вод, які виробляли продукції на 7750 крб. Це були підприємства напівкустарні, з примітивним обладнанням. Основне товарне виробництво зосереджувалося в кустарних і ремісничих майстернях. У 1897 році обробкою металів та дерева займалися 48 чол., виготовленням одягу та взуття — 304, ткацтвом — 100 чоловік. 
     В другій половині XIX ст. Кобеляки і далі розвивалися як місто дрібних торгівців та крамарів. Якщо в 1862 році в місті було видано всього 75 торговельних свідоцтв, то в 1891 році торгівлею займалися понад 300 чоловік. 
     Слабкий розвиток промисловості і торгівлі в місті призводив до того, що значна кількість сезонних робітників, шукаючи роботи, часто мусила залишати місто і йти на заробітки. У 1891 році одержали паспорти на відхід з міста 129 чоловік, 639 чоловік працювало на сезонних роботах землекопами і чорноробами, 14 — пастухами¹⁹. 
     В Кобеляках були зосереджені повітові адміністративні установи: земський і повітовий суди, казначейство, повітове поліцейське управління, міська дума. 
     Реформа 1861 року, звільнивши селян від кріпосної залежності, майже не поліпшила їх економічного становища. На 1 січня 1865 року в Кобеляцькому повіті селяни викупили тільки 8 тис. десятин землі. Рік у рік зменшувалась кількість землі на душу населення. Якщо в 1848 році в Кобеляцькому повіті на ревізьку душу населення припадало 3,9 дес. землі, то в 1863 році — 1,7 дес., а в 1900 році — менше однієї десятини²⁰. 
     Селянські господарства убожіли, зростала кількість малоземельних та безземельних господарств. З 1882 по 1900 рік кількість бідняцьких господарств зросла на одну чверть. У 1900 році з 936 селянських господарств Кобеляк було 126 безземельних та близько 100 малоземельних. В той же час тут було 4 господарства, які мали 260 дес. землі, тобто в середньому на одне господарство припадало понад 60 дес. землі. Низькою була забезпеченість господарств робочою і продуктивною худобою²¹. 
     Місцеві власті не дбали про охорону здоров’я трудящих. За даними 1848 року, в Кобеляцькому повіті не було жодної лікарні та аптеки, не було й лікарів. Населення повіту обслуговували 7 фельдшерів та 15 працівників, що прищеплювала віспу²². Лікарню тут відкрили значно пізніше. 
     Спільниками експлуататорів була темнота, неписьменність трудового народу. Народна освіта в місті і повіті, особливо в першій половині XIX століття, була на низькому рівні. До 1804 року тут існувало тільки «мале народне училище». 
     В 1808 році відкрилось Кобеляцьке повітове училище. Містилося воно у двох невеликих дерев’яних будинках на пустирі. Це було двокласне училище, яке тільки з 1833 року стало трикласним. В училищі вчилися діти відставних офіцерів (70 проц.), місцевих дворян (7 проц.), торговців та духівництва (18 проц.) і лише 2 проц. дітей козаків і селян. Таким чином, училище було народним тільки за назвою. 
     На цей час в Кобеляках було і церковно-парафіальне училище. В обох училищах вчилися менше ніж 100 дітей. Так, у 1861 році в повітовому училищі було 59, а в парафіальному — 35 учнів. При такій постановці освіти більшість населення міста лишилася неписьменною. У 1897 році тут було тільки 31,9 проц. грамотних. 
     Тяжким було становище вчителів. Заробітної плати не вистачало навіть на злиденне існування. З 340 крб., які одержував учитель на рік, він платив за житло 150 крб. та 20 крб. за освітлення. 
     Ненабагато поліпшився стан освіти і в наступні роки. У 1912 році в Кобеляках працювали чоловіча і жіноча гімназії, комерційна та 6 початкових шкіл. Проте кількість грамотних у місті все ще була незначною. На 100 жителів у 1910 році грамотних чоловіків було 46 проц., а жінок — 20 процентів. 

1   И. И. Ляпушкин. Днепровское лесостепное левобережье в зпоху железа. Вып. 104. М., 1961, стор. 164—165. 
2   К. В. Кудряшов. Половецкая степь. М., 1948, стор. 128—129. 
3   Труды Полтавской ученой архивной комиссии. Вып. IV, Полтава, 1907, стор. 134. 
4   П. А. Китицын. «Кобелякская старина». Полтава, 1907, стор. 158; Д. Бантиш-Каменский. История Малой России. М., 1830, ч. 1. Карта. 
5   Труды Полтавской ученой архивной комиссии. Вып. IV, Полтава, 1907, стор. 158. 
6   К. К. Цілуйко. Топоніміка Полтавщини як джерело історії краю. К., 1965, стор. 134. 
7   Журн. «Киевская старина», 1883, XII, стор. 656, 566. 
8   Воссоединение Украйны с Россией. Документы и материалы, т. З, стор. 518. 
9   Акты Южной и Западной России, т. VII, СПб, стор. 204, 209. 
10 Там же, стор. 283. 
11 О. С. Компан. Міста України в другій половині XVIII ст., стор. 205. 
12 В. Л. Модзалевский. Материалы для истории Полтавского полка. Полтава, 1905, стор. 21—22. 
13 В. А. Мякотин. Очерки социальной истории Украйны в XVII—XVIII столетиях, том 1. Вып. II, Прага, 1926, стор. 234—235. 
14 Труды Полтавской ученой архивной комиссии. Вып. IV, стор. 158, 160. 
15 Там же, стор. 162. 
16 I. С. Слабєєв. З історії первісного нагромадження капіталу на Україні. К., 1964, стор. 74. 
17 Труды Полтавской ученой архивной комиссии. Вып. XV, Приложение, П., 1917, стор. 
18 Журн. «Киевская старина» 1906, сентябрь, стор. 8—9. 
19 Ежегодник Полтавского губернского земства на 1895 год. Полтава, 1895, стор. 118, 122. 
20 Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 год, стор. 122, 173. Материалы подворной переписи Полтавской губернии в 1900 году, Полтава, 1906, стор. 62. 
21 Материалы подворной переписи Полтавской губернии в 1900 году. Полтава, 1904, стор. 62. 
22 Н. Маркевич. О народонаселении Полтавской губернии, стор. 17—20. 

Населені пункти Полтавської області : Велика Багачка ( Устивиця ) • Гадяч ( Веприк , Лютенька ) • Глобине ( Великі Кринки , Градизьк , Федорівка ) • Диканька ( Великі Будища ) • Зіньків ( Лютенські Будища , Опішня ) • Карлівка • Кобеляки • Козельщина ( Мануйлівка , Хорішки ) • Котельва • Кременчук ( Омельник , Піщане ) • Лохвиця ( Сенча , Харківці ) • Лубни ( Ждани , Солониця ) • Машівка ( Кошманівка ) • Миргород ( Велика Обухівка , Великі Сорочинці , Зубівка , Комишня , Хомутець ) • Нові Санжари ( Мала Перещепина , Нехвороща ) • Оржиця • Пирятин • Полтава ( Ковалівка , Куликове , Мачухи ) • Решетилівка • Семенівка ( Оболонь ) • Хорол • Чорнухи • Чутове • Шишаки