Диканька
Диканька — селище міського типу в Україні, центр Диканського району Полтавської області. Розташована вона серед мальовничих лісів державного заповідника на правобережжі річки Ворскли за 29 км на північ від Полтави. Повз Диканьку проходить асфальтова автострада Полтава—Зіньків—Гадяч. У східній частині селища, поблизу автостради, знаходиться археологічна пам'ятка — сліди скіфського поселення з попелищами (зольниками).
Селище поділяється балкою Бровар та дорогою на чотири частини: Воронянку, що здавна заселялася козаками, Нараджівку і Чигрівку, де селилися селяни, та Заліснянку.
На території сучасної Диканьки виявлені сліди 3-х поселень ранніх скіфських часів, які існували тут в VII—VI століттях до н. ери1.
Походження назви селища пов'язують з тією обставиною, що раніше Диканька була оточена густими лісами, віковими дубами, які надавали цій місцевості дикого вигляду. Існують також твердження, що ця назва походить від прізвища першого поселенця — Диканя. Подібні прізвища — «Дикань», «Дикий» — ще й зараз зустрічаються в районі.
За історичними джерелами Диканька стає відомою з середини XVII століття. Вперше документально вона засвідчена в 1658 році, коли поблизу неї стався бій між загонами полтавського полковника Мартина Пушкаря і зрадника українського народу гетьмана Івана Виговського. Останній 25 січня того ж року послав проти повстанців Пушкаря загін іноземців, що складався з волохів, сербів, яничар, і козацьке охоче (наймане) військо на чолі з полковником Іваном Сербином.
Наймані іноземні частини спочатку вирушили за Ворсклу і намагалися спалити село Опішню, але звідти їх відігнали повстанці. Тоді найманці повернули на Полтаву, намагаючись несподіваним маневром напасти на місто і захопити Пушкаря в полон. Але на марші збилися з дороги. Тим часом розвідка донесла полтавському полковнику про наближення небезпеки. Мартин Пушкар і кошовий отаман Запорізької Січі Яків Барабаш поспішили виступити проти ворога. Очолювані ними повстанці 27 січня в урочищі Жуків Байрак напали на іноземців і розгромили їх вщент. Триста чоловік було вбито, решта повтікала2.
З того часу місце бою стало називатися Сербинським полем. Ця назва збереглася і до наших днів.
Через десять років на Сербинському полі сталася сутичка між Петром Дорошенком та Іваном Брюховецьким. Обидва гетьмани боролися між собою за владу. Для здійснення своїх особистих інтересів кожен з них домагався військової допомоги від турецького султана, силкувався привернути на свій бік українське населення. Але підтримкою народних мас вони не користувалися, що добре показали події під Диканькою.
Козаки й селяни Диканьки спочатку підняли повстання проти Брюховецького, а потім, розгадавши продажну тактику Дорошенка, виступили і проти нього. Дорошенко змушений був окопатися у своєму таборі для оборони. А згодом, під натиском народних мас Лівобережної України, він повернувся на Правобережжя.
У кінці 1708 і на початку 1709 року Диканька стала частиною арени, де відбувалась героїчна битва нашого народу проти іноземних поневолювачів та їх прихвоснів-мазепинців. У цей час село належало одному з видатних представників козацької старшини — генеральному судді при уряді гетьмана Мазепи — В. Л. Кочубею. Диканька була віддана йому ще гетьманом Іваном Самойловичем, а 20 листопада 1687 року Кочубей одержав на неї гетьманський універсал, стверджений російським урядом3.
Диканька тоді була значним населеним пунктом, вона входила до складу Великобудищанської сотні (яка спершу ще звалась Будянською), створеної близько 1660 року4.
Уже на початку XVIII століття в Диканьці було багато броварень, шинків, великих пасік, які належали козацькій старшині та служителям церкви. Працювали селітряні заводи, власником яких був Кочубей. Із селітри виробляли порох для армії.
Кочубей належав до тієї частини козацької старшини, яка орієнтувалася на Росію. І коли йому стало відомо про зраду гетьмана Івана Мазепи, який хотів з допомогою шведського короля Карла XII ліквідувати угоду про возз'єднання українського і російського народів, Кочубей разом з полтавським полковником Іваном Іскрою сповістив Петра І про ворожі дії гетьмана. Але Мазепа улесливо зумів вигородити себе перед Петром І і зобразив донесення Кочубея і Іскри як наклеп на нього. Оббріхані підступником, Кочубей і Іскра за наказом гетьмана 15 липня 1708 року були страчені в селі Борщагівці (недалеко від Білої Церкви). Диканський маєток Кочубея конфіскував Мазепа. Однак у 1710 році за наказом Петра І все було повернуто спадкоємцям Кочубея5.
Пізніше, згадуючи про ці події, у своїй знаменитій поемі «Полтава» О. С. Пушкін писав:
Цветет в Диканьке древний ряд
Дубов, друзьями насажденных;
Они о праотцах казненных
Доныне внукам говорят6.
За життя В. Л. Кочубея в Диканьці жив і писав свої твори відомий український літописець Самійло Васильович Величко. Він служив канцеляристом у Генеральній військовій канцелярії, а в 1708 році був усунутий з цієї посади гетьманом Мазепою. З того часу до самої смерті (приблизно 1728 р.) жив у маєтку Кочубея в селі Жуках, де продовжував писати капітальний твір «Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке», який був надрукований в чотирьох томах у 1848—1864 роках.
Після бурхливих подій середини XVII і початку XVIII століття для Диканьки наступає період затишшя.
На час Рум’янцевського перепису 1767—1769 pp. у Диканьці проживало 328 сімей з населенням 1509 чоловік, з них — 777 чоловіків, 732 жінки. В селі відбувалось значне соціальне розшарування населення. 47 господарствам належали хутори. Окремі господарства тримали робітників, мали свої винокурні, пасіки.
Тим часом біднота жила в тяжких умовах. 94 господарства не мали свого поля і змушені сіяти хліб на чужій землі. Понад 40 господарств володіли лише мізерними ділянками землі. Значна частина селян працювала по наймах.
В кінці XVIII — на початку XIX століття серед навколишніх сіл Диканька була вже помітним центром, вона привертала до себе увагу багатьох власників маєтків Полтавського повіту, які запобігали ласки у нащадків Кочубея. Часто-густо дрібні власники попадали в економічну залежність диканських магнатів і розорялися.
Навпаки, Кочубеї весь час розширяли свої земельні володіння. Нерідко вони захоплювали величезні простори цілинного степу, випасали там табуни коней, а потім ці масиви привласнювали. Це, очевидно, були ті «родові вотчини», які указами російських царів закріплялися за ними при наданні їм нових маєтків. Крім цього, Кочубеї скуповували землі у дрібних власників, вдаючись часто до шахрайських заходів.
Наприкінці XVIII століття Кочубеї були не тільки власниками Диканьки, а й багатьох навколишніх сіл. Проте ще й на початку XIX століття в Диканьці проживали козацькі родини, які не відбували повинностей на користь панів. З приводу цього управитель економії Месон в 1802 році запитував графа, чи цим родинам і надалі залишатися незалежними, чи обернути їх в число інших підданих Кочубея.
Коли в 1803 році сенатським указом було дозволено колишнім козакам відшукувати своє козацтво, диканський управитель побоювався, щоб цей необережний державний крок не вніс замішання в справи маєтку, бо у володінні «його сіятельства» було багато колишніх вільних козаків, які в роки голоду чи з інших причин потрапили в кабалу до Кочубея і були перетворені на кріпаків7.
Один з потомків диканських магнатів В. П. Кочубей, який дослужився до князівського титулу, одержав у спадщину 6746 кріпаків і довів число їх до 16 566 чоловік. У самій лише Диканьці він мав 845 ревізьких душ — кріпаків чоловічої статі. Це був могутній визискувач, в залежності від якого знаходилась маса дрібних панків.
За рахунок жорстокої експлуатації кріпаків та трудового козацтва в Диканьці у другій половині XVIII століття розгорнулося будівництво архітектурних споруд у стилі російського класицизму. За проектами відомого російського архітектора М. О. Львова тут у 1780 році споруджено Троїцьку, а в 1794 році Миколаївську церкви8.
Руками кріпаків зводиться розкішний двоповерховий кам’яний князівський палац. Його будівництво розпочато в 1800 році за проектом архітектора Фераре, а закінчено (перероблено) архітектором Таманте, який оздобив Олександрівську площу в Полтаві ампірними будинками. Зсередини диканський палац був розписаний чудовим живописом художником з кріпаків, вірогідно, Марченком. Розглянувши це оздоблення, полтавський губернатор князь Куракін висловлював бажання, щоб такі розписи були і в «петербургских домах».
Стіни церков та маєтку прикрашали ікони та портрети, які на замовлення Кочубея ще раніше виконував український художник з-під Полтави, що працював на Запорізькій Січі, П. В. Петрашів (1738—1772 pp.).
На честь приїзду до Диканьки 3 серпня 1820 року царя Олександра І, у якого В. П. Кочубей був міністром внутрішніх справ, збудовано Тріумфальну браму в стилі класицизму9.
Для своєї втіхи Кочубеї, не шкодуючи грошей і не жаліючи кріпацької праці, створювали в Диканьці штучні ставки, розводили сади, в оранжереях вирощували рідкісні дерева і квіти, поблизу палацу встановлювали альтанки, робили різні прикраси. Все це надавало мальовничій Диканьці ще кращого вигляду.
Диканькою захоплювався молодий М. В. Гоголь, який приїздив сюди полюбуватися її красою. Особливо він любив погуляти в дубовому лісі, де відпочивав під столітніми деревами, так чарівно оспіваними його старшим другом О. С. Пушкіним. Враження, винесені з околиць Диканьки, Гоголь відтворив у своїх знаменитих творах. В 1831—1832 роках письменник у Петербурзі видав «Вечори на хуторі біля Диканьки», які поклали початок його невмирущої слави. Великий класик російської літератури з глибоким натхненням змалював життя українського народу, його звичаї, побут. Серед героїв «Вечорів» є люди з Диканьки: тут і молода вродлива Оксана, за якою всі парубки села ходили юрбою, і дотепний умілець-коваль Вакула, і хитра його мати, вдова Солоха, що «вміла причарувати до себе найстатечніших козаків». Вакула не тільки майстер своєї справи, але й «кращий живописець на всю околицю», і «всі миски, з яких диканські козаки сьорбали борщ, були розмальовані ковалем»10. Гоголь навіки прославив Диканьку, вона для нього була рідним незабутнім місцем.
У Диканьці побував великий російський композитор М. І. Глінка, який у 1838 році приїздив на Україну набирати співаків до петербурзької Придворної співацької капели.
На час реформи 1861 року Диканька належала Л. В. Кочубею — полтавському повітовому предводителю дворянства в 1853—1859 pp. Під його головуванням полтавський комітет по «звільненню» селян не погоджувався надати селянам навіть ті мізерні наділи, які рекомендував петербурзький комітет. Це яскраво свідчило, що поміщики Полтавського повіту, зокрема диканський вельможа, хотіли й надалі зберегти свою необмежену владу над кріпаками.
Переважна більшість кріпаків Кочубея одержала землю за відробітки і довгі роки змушена була платити грошима й потом своєму «визволителю». Тим часом Кочубеї і після реформи мали 22 тис. десятин найкращої землі. Зокрема, в Диканьці їм належало 3860 десятин. В кочубеївській економії розводили породистих англійських коней, тонкорунних овець, завезених на початку XIX століття з Іспанії, беркширських і темворських свиней11.
Поруч з цим багатством і розкошами в Диканьці існували злидні. По один бік балки Бровар стояли білі палаци з чудовими колонами, а по другий — похилені, з маленькими, загрузлими в землю віконцями хатки селян-бідняків. Пізніше, в кінці XIX століття, подорожуючи по гоголівських місцях, письменник В. О. Гіляровський у своїх творах ще раз підкреслив цей різкий контраст12.
Злидні й темрява процвітали в селянських господарствах. Наділи в 1—3 десятини землі в жодній мірі не могли забезпечити нормальне існування бідняцької родини. До того, ще довелося відробляти поміщику за мізерні земельні наділи.
Полтавський повіт, до складу якого входила Диканька, характеризувався винятково низькою забезпеченістю населення землею — не лише колишніх кріпаків, але й козаків. Бідняки, які не мали власного інвентаря, за обробіток свого шматка поля розплачувалися тяжкими відробітками і, як правило, потрапляли в кабалу до лихваря. Здебільшого орали ралом. Від такої оранки нічого було ждати хорошого врожаю. Не випадково диканьці говорили: «На вила як набери, то лобода за шию сиплеться». Свого хліба селянам не вистачало навіть до нового року, а біднякам не було чого їсти уже після жнив і сівби озимих. «Поки збереш, то й поїси»,— ходило прислів’я серед селян Диканьки13.
Поміщицьке господарство в Диканьці поєднувало в собі риси панщизняної (відробіткової) і капіталістичної систем. В 1872 році в кочубеївській економії стають до ладу пивоварний і ливарний заводи, велика механічна майстерня із ковальським, чавуноливарним та слюсарним цехами. Через кілька років відкриваються цегельний і гончарний заводи14. Робочий день тут тривав від зорі до зорі. Від тяжкої праці люди виснажувались.
Соціальне розшарування населення Диканьки ще більше поглибилось на кінець XIX століття. Місцеві багатії (із селян) володіли 20 вітряками, олійницею, шинком, торговою лавкою. В особистому користуванні кожен із них мав до 50 десятин землі. В той час біднота задихалася від злиднів. У 22 сім'ях не було своєї орної землі, а 9 господарств зовсім були безземельними, 113 сімей не мали худоби, 95 чоловік — наймитувало.
Аналогічний процес відбувався і серед козацьких родин. У володінні кількох сімей заможних козаків було 23 вітряки, олійниця, 2 крамниці, 3 шинки. Їм належали і кращі землі. Натомість козацька біднота терпіла нестатки: 84 сім'ї не мали орної землі, 12 господарств були безземельними, у 95 дворах не було худоби, 44 козаки й козачки весь час наймитували і ходили на далекі заробітки на Кубань та в інші місця15.
Низький був культурний рівень селян.
Ще в 1801 році Кочубей заснував у Диканьці приватне трикласне училище, яке відповідало типові колишніх церковнопарафіальних шкіл. Заняття тут починалися і кінчалися молитвою. Першим учителем був якийсь Іван Калішкевич. За різні провини дітей піддавали тілесним покаранням. Так, учитель В. Сіверський, який працював після Калішкевича, немилосердно поров учнів, давав їм по 100 ударів різками, набивав колодки на шию, руки й ноги і запирав у холодну без їжі. В Диканському училищі навчалося 25—30 хлопчиків, з них готували службовців для магнатського маєтку. Тому сюди приймали переважно хлопців від 7 до 17 років, а на вчителів запрошували більш-менш кваліфікованих спеціалістів.
Невідомо, коли припинило свою діяльність це приватне училище, а з 1842 року в Диканьці було відкрито сільське однокласне училище16. Спочатку в ньому навчалося 30—40 учнів, а кінчали одиниці.
Диканське однокласне училище з 1889 року стало називатися громадсько-земським. На 1 січня 1891 року в ньому налічувалося 143 хлопчики та 13 дівчат. Мале приміщення училища не могло вмістити всіх бажаючих вчитися, тому 30-ти дітям було відмовлено в прийомі. Через несприятливі матеріальні умови багато учнів протягом року залишали училище, і лише незначна кількість дітей закінчувала курс навчання.
З 1900 року в Диканьці працювало три школи: земська, церковнопарафіальна і школа грамоти17. Але, як і раніше, закінчити навіть ці початкові школи могли діти переважно заможних селян. Цим і пояснюється, що основна маса населення не вміла ні читати, ні писати. Із 3442 жителів села кінця XIX століття лише 190 чоловік були письменні18.
З 1899 року за допомогою земства було відкрито бібліотеку-читальню. Знаходилась вона при комітеті попечительства про народну тверезість, на кошти якого й утримувалась19. Одним з ініціаторів її створення був місцевий просвітитель П. 3. Гудзенко.
1 Г. Т. Титенко. Отчет о работах Ворсклинского отряда среднеднепровской зкспедиции. Архів інституту археології АН УРСР, 1953/9-б, стор. 43—44.
2 К. І. Стецюк. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50—70-х роках XVII ст. К., 1960, стор. 155—156.
3 ЦДІА УРСР, ф. 51, оп. З, спр. 1351, арк. 7. Н Арандаренко. Записки о Полтавской губернии, составленнне в 1846 году, ч. III, стор. 78.
4 М. А. Максимович. Собрание сочинений, т. І. К., 1876, стор. 725.
5 Н. Арандаренко. Записки о Полтавской губернии, срставленные в 1846 году, ч. III, стор. 78.
6 А. С. Пушкин. Сочинения, т. II. М., 1954, стор. 205.
7 Записки Полтавського інституту народної освіти за 1926—1927 академічний рік, т. IV, стор. 14—17.
8 Клировая книжка Полтавской епархии на 1902 год. Полтава, 1902, стор. 32—33.
9 «Полтавские епархиальные ведомости». Часть неофициальная, 1869, № 6, стор. 146.
10 Н. Гоголь. Собрание сочинений, т. І. М., 1952, стор. 82.
11 Н. Арандаренко. Записки о Полтавской губернии, составленные в 1846 году, я. III, стор. 79—80; Россия. Полное географическое описание нашего отечества, т. XVII. СПб, 1903, стор. 304.
12 В. А. Гиляровский. Избранное в трех томах, т. II, М., 1961, стор. 385.
13 Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губ., т. II. Полтава, 1883, стор. 82—91.
14 С. Г. Будагов, П. А. Орлов. Материалы для фабрично-заводской статистики, изд. 3. СПб, 1894.
15 Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губернии, т. ТІ, таблицы, стор. 82—91, 293—294.
16 Отчет Полтавской уездной земской управы за 1891 год XXVIII очередному Полтавскому уездному земскому собранию. Полтава, 1892, стор. XVIII—XIX.
17 Список населенных мест Полтавской губернии за 1900 год. Полтава, 1904, стор. 1022—1023.
18 Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губернии, т. ІІ,таблицы, стор. 82—91, 293-294.
19 Отчет Полтавской уездной земской управы по народному образованию за 1899 год XXXVI очередному Полтавскому уездному собранию. Полтава, 1900, стор. 48—49.
Населені пункти Полтавської області : Велика Багачка ( Устивиця ) • Гадяч ( Веприк , Лютенька ) • Глобине ( Великі Кринки , Градизьк , Федорівка ) • Диканька ( Великі Будища ) • Зіньків ( Лютенські Будища , Опішня ) • Карлівка • Кобеляки • Козельщина ( Мануйлівка , Хорішки ) • Котельва • Кременчук ( Омельник , Піщане ) • Лохвиця ( Сенча , Харківці ) • Лубни ( Ждани , Солониця ) • Машівка ( Кошманівка ) • Миргород ( Велика Обухівка , Великі Сорочинці , Зубівка , Комишня , Хомутець ) • Нові Санжари ( Мала Перещепина , Нехвороща ) • Оржиця • Пирятин • Полтава ( Ковалівка , Куликове , Мачухи ) • Решетилівка • Семенівка ( Оболонь ) • Хорол • Чорнухи • Чутове • Шишаки