Хорол
Хорол — місто у Полтавській області України, адміністративний центр Хорольського району, розташоване на правому березі річки Хорол, віддалене від однойменної залізничної станції на 5 км, від Полтави по шосейній дорозі на 111 км, а по залізниці на 146 км. Через Хорол пролягає дорога від автотраси Київ—Харків на Семенівку і Глобине. На північ і захід від міста розкинувся степ, аж до заплави Сули і берегів Кременчуцького моря.
Походження і значення назви «хорол» лінгвісти і етнографи пояснюють порізному. Російський лінгвіст і письменник Лев Успенський стверджує, що слово «хорол» слов’янського походження і назва міста походить від назви річки, що в буквальному розумінні означає «швидкий». Є припущення що слово це тюрського походження і означає намет, табір, житло.
Перша згадка про Хорол зустрічається в духовній Володимира Мономаха1 (за 1083 p.), в ній написано: «Томъ же лътъ гонихомь по половьцихъ за Хоролъ», иже Горощинъ взяша, и ходихомъ за Сулой». Отже поселення існує понад 980 років і є одним з найстаріших на Полтавщині. Стародавній Хорол містився на високих горбах правого берега тоді повноводної річки, мав оборонне значення2. Друга згадка про Хорол відноситься до 1111 року. Тоді, під час походу руських князів у придніпровські степи на половців руські залишили сани в Хоролі через бездоріжжя. («И ту сани пометаша»)3. Хорол був свідком безперервних кривавих сутичок слов’ян з кочовими племенами4. Так, 1185 року біля Хорола відбулася битва русичів з половцями хана Кончака, який сам ледве уник полону. Руські воїни перемогли і визволили Хорол5. 1215 року половці дійшли до Переяслава. Князь Володимир Всеволодович з дружиною переслідував їх від Переяслава до Хорола, але під час переправи через річку зазнав поразки і потрапив у полон.
Тяжкого лиха зазнав Хорол в часи татаро-монгольського нашестя. Життя в зруйнованому Хоролі занепало і з середини XIII століття про нього в історичних документах сліди губляться.
Відродження його починається в кінці XVI століття. В «Книге большому чертежу» зазначається, що від Дніпра вверх по Пслу 50 верст, впадає річка Хорол, а від Сули на Хоролі від устя 20 верст град Хорол; на тій же річці на Хоролі Миргородок. А град Хорол від Лубен 20 верст6.
У 20-х роках XVII століття Хорол, як і все Посулля, загарбали польські магнати Вишневецькі7. Страждаючи від утисків шляхти, жителі Хорола у 1638 році приєдналися до селянсько-козацького повстання, очолюваного Яковом Острянином і Карпом Скиданом. Повстанці тоді захопили Кременчук, Хорол, Омельник, Говтву8.
На той час Хорол вважався великим містом на Полтавщині, яке налічувало 1279 господарств9. З 1648 року стає сотенним містечком Миргородського полку і залишався «сотнею» до ліквідації полкового устрою на Лівобережній Україні. Першим Хорольським сотником був Джуна Фесько.
Святково відзначили жителі міста урочистий акт возз’єднання України з Росією. Урядову делегацію в Хоролі очолювали дворянин Михайло Воєйков і піддячий Григорій Іванов. Населення міста одностайно ствердило рішення Переяславської Ради про возз’єднання України з Росією.
Хорольці по праву гордяться тим, що їх сотня, яка діяла у складі Миргородського полку, проявила мужність і відвагу у Полтавській битві 1709 року. У складі російських військ хорольські козаки у 1711 році ходили аж за Прут, беручи участь у війні з Туреччиною.
З введенням в країні нового адміністративного поділу Хорол у 1782 році став повітовим містом і входив спочатку до Київського, а потім Чернігівського намісництва. З 1796 року увійшов до складу Малоросійської губернії, а з 1802 року — Полтавської губернії.
В кінці XVIII століття Хорол одержав свій герб. На червоному полі хрестоподібно покладені шабля і стріла гострими кінцями вниз.
В ці роки на Хорольщині зміцнюється велике землеволодіння. Цариця Катерина II щедро дарувала своїм улюбленцям землі з селянами. Її указом за князем Родзянком, виходцем з старого українського дворянського роду, було закріплено на вічне володіння 24 тис. десятин землі в Хорольському повіті. Хорольці знали цей зажерливий рід здавна. Родоначальник його — Василь Родзянко, колишній сотник виявив себе як солдафон і жорстокий сатрап.
Крім соціальних утисків, викликаних посиленням кріпацтва, трудящі Хорола терпіли ще й від стихійного лиха.
В кінці XVIII століття в Хоролі сталася велика пожежа, яка знищила майже все місто. Значна частина жителів розорилася вщент. Відбудова його проходила повільно і в менших розмірах. Населення міста на 1810 рік становило 4244 чоловік. Сезонних заробітчан прибувало сюди щороку до 15 тис. чоловік. Складалося, місто з двох кварталів і мало передмістя — урочища Зубанівку і Кирстівку. Більшість жителів становили козаки. В першій чверті XIX століття Хорол відомий вже як промислове і торгове місто. Тут було 2 цегельні, 3 солодовні, 4 пивоварні. На околицях міста працювали 2 винокурні, 24 вітряних і 3 водяних млини10. Щотижня тут збиралося 2 базари, а протягом року 4 ярмарки. В місті було відкрито 24 шинки і один трактир.
Багатовіковою історією Хорола та всього краю цікавилися і збирали матеріал про життя і долю народу, його звичаї і традиції письменники і діячі культури. У 30—40 роках XIX століття Полтавщину відвідав великий український Кобзар Т. Г. Шевченко. Він був у Веселому Подолі, Вишняках, у Хоролі і зібрав чималий матеріал про Хорольщину. Про Хорол і Вишняки Шевченко згадує у своїй повісті «Близнецы». На цей час припадає творча діяльність уродженця Хорола, одного з визначних етнографів-фольклористів М. А. Цертелєва (1790—1869). Його ім’я добре відоме в українській літературі як першого видавця і дослідника українських народних дум та історичних пісень. В своїй передмові «О старинных малороссийских песнях» Цертелєв писав, що у старовинних українських піснях виявляється поетичний геній, дух, звичаї, висока моральність українського народу, що носіями цієї поезії є народні співці—кобзарі, які, подібно до древніх рапсодів, переходячи з одного місця в інше, оспівують подвиги вітчизняних героїв. Він є автор збірника «Опыт собрания старинных малороссийских песен» (1819). Цертелєв листувався з Т. Г. Шевченком.
Хоч і давня історія Хорола, але тільки через 8 століть тут виникають перші навчальні заклади. Першим з них було приватне училище, засноване у 1813 році. Через два роки виникає двокласне чоловіче училище, а ще через 20 років приходське училище. В 1850 році в Хоролі почали працювати лікарня і аптека11.
Проведення реформи 1861 року супроводжувалося «звільненням селян від землі». Користуючись даними статистики, В. І. Ленін підкреслював, що в Хорольському повіті 40,8 процента селянських дворів не мали своїх посівів або мали всього до 3 десятини на двір12. В повіті не вистачало свого хліба навіть у кращі високоврожайні роки.
Селянство усвідомило грабіжницький характер реформи. В донесенні Полтавського губернатора міністру внутрішніх справ говориться про заворушення в ряді повітів, в тому числі і в Хорольському. Селяни відмовлялися відбувати поміщикам повинності. Для придушення заворушень викликались військові команди. Селян зганяли на площу і сікли «головних винуватців», а нерідко і всіх жителів13.
Всевладдя дворян, яких було засилля на Хорольщині, залишалося і після реформи. За стастистикою на 1885 рік в одному тільки Хоролі їх жило 294, серед них 137 потомствених. У повіті їх нараховувалось 1103. Дворяни зосереджували в своїх руках дев’ять десятих всієї площі приватновласницьких земель. П’ять найбільших з них володіли більш як по 3 тис. десятин землі. Це відомі визискувачі трудящих магнати Родзянки, Базилевські, Позени, Капністи, Гудим-Левковичі. Поміщики, користуючись дешевою робочою силою розорених селян, все більше пристосовували своє господарство до потреб капіталістичної економіки, що все більше розвивалася в країні, щороку збільшували виробництво хліба на продаж. В кінці XIX століття Хорол зв’язується залізницею з Кременчуком і Ромоданом. Це сприяло посиленню торгових зв’язків, більш швидкому проникненню капіталістичних відносин на село. Так, у 1898 році з станції Хорол лише зерна було відправлено 720 тис. пудів, а в наступному році — 630 тис. пудів. Всього за рік станція відправляла понад 1,5 млн. пудів різних вантажів. В цей же час обезземелені селяни, шукаючи засобів до існування, тисячами йшли на далекі заробітки та займалися ремісництвом. За переписом 1898 року в повіті і Хоролі нараховується близько 4,5 тис. ремісників, у т. ч. 1189 ткачів, 694 чоботарі, 620 кравців.
Страждаючи від рештків феодального гніту і нового капіталістичного, бідуючи від нестачі землі, хорольці не припиняли боротьби за землю.
Та ще більшого розмаху набрав революційний рух у 1905—1907 pp. Звістка про події 9 січня швидко поширилась по країні. Дійшла вона й до Хорола, викликавши хвилю протестів.
Уже навесні і влітку 1905 року в повіті посилились виступи селян за повернення відрізків, общинних пасовищ і лісів, за підвищення платні строковим сільськогосподарським робітникам. «Червоний півень» гуляв тоді в маєтках поміщиків Васенка і Стефановича, Капніста і Гудим-Левковича. Враховуючи все це, повітовий справник, щоб запобігти ще більшим безпорядкам в день обнародування царського маніфесту 17 жовтня 1905 року, просив вислати в Хорол хоча б один загін кінних поліцейських14.
В Хоролі протягом всього 1905 року відбувалися мітинги, демонстрації. Хорольські робітники брали участь у жовтневому загальному політичному страйку.
Наприкінці 1905 року губернські власті направили в Хорол військові загони, серед яких особливою жорстокістю відзначалась сотня терських козаків. На третій день релігійного свята різдва (січень 1906 р. за н. ст.) козаки побили на площі міста 20 чоловік «бунтарів». На знак протесту наступного дня у місті відбулась стихійна демонстрація, в якій брало участь до 300 чоловік.15
У роки столипінської реакції процес класової диференціації села повіту ще більш посилився. Куркулі виходили з общини, створювали хутори і відруби. Йшли на хутори і дехто з бідних селян. Вони, як правило, швидко втрачали землю і потрапляли зразу ж у кабалу до куркулів. По кількості хуторів Хорольський повіт займав у 1910 році третє місце в губернії (після Кобеляцького і Полтавського). Багато селян, шукаючи кращої долі, переїжджало на переселення в Сибір, Казахстан, на Далекий Схід.
Про матеріальний стан жителів міста у переджовтневі роки яскраво свідчить соціальний склад населення. За переписом 1910 року, в Хоролі нараховувалось 1421 господарство. З них 165 належали заможним власникам — дворянам, купцям тощо, 364 — козакам, 191 селянам. В той же час понад 46 проц. сімей не мали власних будинків. Це були переважно бідняки, ремісники, наймити, робітники. Напередодні першої світової війни Хорол, повітове місто, не мав жодного великого промислового підприємства. Тут нараховувалось 19 дрібних підприємств, серед них 4 млини, олійниця, пивоварний завод та кілька майстерень. Більшість з них по технічному оснащенню залишалися на рівні XIX століття. Працювало на кожному з них по 3—6 чоловік, а разом на всіх підприємствах працювало 104 робітники16. Кількасот чоловік займалися різними ремеслами, серед них було 109 мулярів, 45 столярів, 31 тесляр, 157 шевців, 20 малярів, 45 ковалів, 34 візники тощо. Багато чоловіків і жінок йшли на далекі заробітки в інші губернії.
Економічному становищу Хорола відповідав і рівень освіти. Процент тих, хто знав грамоту, серед чоловіків дорівнював 58, а серед жінок — 34. У повіті він був ще нижчим. Чоловіків письменних нараховувалось 39 проц., а жінок — 9,6 проц. До того ж абсолютну більшість серед письменних становили вихідці із заможних верств населення. В Хоролі діяло, кілька початкових шкіл. Лише у 1908 році тут відкрито казенне реальне училище. Та за відсутністю коштів для будівництва спеціального приміщення його спочатку розмістили в приміщенні винного складу. Пізніше було відкрито і жіночу гімназію. Училище забезпечувало місцями перш за все дітей заможних. Діти селян (переважно заможних) становили близько 17 процентів. Відкриття реального училища внесло дещо свіже в похмуре життя повітового міста. Тут відзначалися такі дати, як 100-річчя з дня народження М. В. Гоголя (1909), 200-річчя з дня народження М. В. Ломоносова, 100-річчя Вітчизняної війни (1912) тощо17. Таким залишався Хорол до 1917 року.
1 Россия. Полное географическое описание нашего отечества, под редакцией В. П. Семенова т. VII, СПб., 1903, стор. 418.
2 Н. А. Арандаренко. Записки о Полтавской губернии, составленнне в 1846 году, ч. III, 1852, стор. 238—239.
3 Летопись по Ипатскому списку. СПб. 1871, стор. 191—192.
4 В. О. Ключевский. Сочинения, т. І, М., 1956, стор. 280.
5 Летопись по Ипатскому списку, стор. 429—430.
6 Россия. Полное географическое описание нашего отечества, т. VII, стор. 418.
7 А. Грановский. Полтавская епархия в ее прошлом и настоящем. Вып. 1, Полтава, 1901, стор. 36.
8 Історія Української РСР, т. 1, К., 1953, стор. 199.
9 Л. В. Падалка. Прошлое Полтавской территории и ее заселение. Полтава, 1914, стор. 63.
10 Н. Арандаренко. Записки о Полтавской губернии, составленные в 1846 г., ч. III, стор. 238.
11 Полтавские губернские ведомости. Неофициальная часть, Полтава, 1851, ч. 5, стор. 5.
12 В. И. Лeнін, т. З, стор. 117.
13 Журн. «Минувшие годы», 1907, № 3, стор. 209—112.
14 ЦДІА УРСР, ф. 320, on. 1, спр. 319, арк. 260.
15 Революционные события 1905—1907 гг. на Полтавщине. Документы и материалы. X., 1957 г., стор. 171.
16 ЦДІА УРСР, ф. 320, on. 1, спр. 1076, арк. 51.
17 Отчет о состоянии Хорольского реального училища (1908—1913), Хорол, 1913, стор. 74.
Населені пункти Полтавської області : Велика Багачка ( Устивиця ) • Гадяч ( Веприк , Лютенька ) • Глобине ( Великі Кринки , Градизьк , Федорівка ) • Диканька ( Великі Будища ) • Зіньків ( Лютенські Будища , Опішня ) • Карлівка • Кобеляки • Козельщина ( Мануйлівка , Хорішки ) • Котельва • Кременчук ( Омельник , Піщане ) • Лохвиця ( Сенча , Харківці ) • Лубни ( Ждани , Солониця ) • Машівка ( Кошманівка ) • Миргород ( Велика Обухівка , Великі Сорочинці , Зубівка , Комишня , Хомутець ) • Нові Санжари ( Мала Перещепина , Нехвороща ) • Оржиця • Пирятин • Полтава ( Ковалівка , Куликове , Мачухи ) • Решетилівка • Семенівка ( Оболонь ) • Хорол • Чорнухи • Чутове • Шишаки