Зубівка 

     Зубівка — село в Україні, в Миргородському районі Полтавської області. Розташована на лівому березі річки Хоролу, за 10 км на північний схід від районного і за 110 км від обласного центрів. 
     Село Зубівка виникло у 1-й пол. XVII століття¹ і позначене на відомій карті французького інженера Гійома Боплана (II чверть XVII століття)². 
     Засновниками села були козаки з Правобережної України. Після придушення польськими панами селянсько-козацьких повстань 20—30 pp. XVII століття населення Правобережжя потрапило у дуже важкі умови. В той час територія Лівобережжя між Сулою і Пслом, в т. ч. і Миргородщина, стала місцем інтенсивного заселення козаками. За народними переказами, ще на початку XVII століття на територію нинішньої Зубівки прибула група козаків і стала табором на горі біля річки Хоролу. Тут виникло поселення під назвою Козачівка³. Згодом сюди прибула більша група козаків на чолі з отаманом Зубом. Населений пункт розширився і став називатися Зубівкою. 
     Історія виникнення і дальшого розвитку села невіддільна від історії боротьби українського народу проти польських панів і татарсько-турецьких агресорів, а також проти внутрішніх гнобителів. Козаки села, що належало до Миргородського полку, були завжди готовими за наказом отамана вийти у військовий похід. Вони у складі народно-визвольних полків Богдана Хмельницького хоробро бились проти польської шляхти. 
     Аж до середини XVIII століття жителі села формально були вільними і підлягали гетьманському управлінню. За ревізією 1729—1730 pp. у селі і сотні нараховувалось 85 дворів вільних козаків і 79 дворів посполитих людей, «...оные все не до ратуши, но до власти и правлення гетьманского принадлежат, а суть войсковые свободные и за раздачею оставитеся»⁴. Однак у селі не було і бути не могло соціальної єдності. Серед формально вільних жителів були багаті козаки, а більшість селян належала до категорії козацької голоти. Багаті козаки захопили орні землі, ліси і пасовиська, жили у дерев’яних будинках. Бідне населення жило у глиняних, вогких і темних хатах, з маленькими вікнами. Його долею була підневільна праця на своїх господарів, безправність і злидні. Полкова і сотенна адміністрація тих часів нещадно експлуатувала селян, ставала на шлях «... вымогательства и насилия, несносных обид и здирств, о которых столь подробно писало население в своих бесчисленных доношениях». 
     Кількість вільних козаків у Зубівці неухильно зменшувалась. А в 40-х роках XVIII ст. починається процес перетворення козаків у кріпосний стан. Свідченням цього може бути хоча б документ про передачу частини селян Зубівки у власність грузинським князям. У тому документі-грамоті від 1743 року мова йде про пожалування грузинським князям, у т. ч. Давиду Гурамову (Гурамішвілі), 20 дворів у Миргороді і 10 дворів у селі Зубівці⁵.  
     Великий грузинський поет Давид Гурамішвілі (1705—1792) протягом тривалого часу перебував у Росії, рятуючись від турецької та іранської неволі. Від царського уряду він одержав невеликі земельні наділи у Зубівці й Миргороді, проживши тут 49 років. Д. Гурамішвілі гуманно ставився до селян, дбав про поліпшення їхньої долі, користувався їх повагою. Гурамішвілі розробив проект будівництва водної насосної станції для зрошення полів у засушливі роки, але він не був запроваджений у життя через нестачу коштів. 
     Д. Гурамішвілі писав свої вірші грузинською мовою. Водночас цікавився історією, мовою, побутом українського народу, добре знав життя і настрої селян, захоплювався мелодійними українськими піснями. Поет став справжнім співцем єдності і дружби трьох братніх народів — російського, українського і грузинського. Свої думки і сподівання він виклав у збірці поезій «Давитіані» («Давидове»), де багато уваги приділив зображенню життя і побуту зубівських селян. В одному з кращих віршів про Зубівку він відтворив образ української дівчини. 
     В селі широко розвивалось млинарство. У 1795 році тут було 4 водяних і 13 вітряних млинів, що належали переважно дворянам і заможним козакам⁶. 
     Рівень освіти і культури населення Зубівки, як і більшості сіл Миргородського повіту, був дуже низьким. В селі не було жодного навчального закладу⁷. 
     Поступово Зубівка ставала значним за кількістю жителів населеним пунктом. У 1859 році в селі було 475 дворів, населення — 2757 чоловік⁸. Але за доби капіталізму значних змін у кількісному складі населення села не відбувалося. Так, у 1863 році на території села проживало 2937 чол.⁹, тобто на 180 чол. більше в порівнянні з 1859 роком. А до 1879 року кількість населення зменшилась до 2750 чол.¹⁰, що об’єднувались у т. зв. козачу громаду. Отже, за 20 років, з 1859 року по 1879 рік, кількість жителів села не зросла, а зменшилась на 7 чоловік. 
     Абсолютну більшість населення становили т. зв. вільні козаки, але були й кріпаки. Так, напередодні реформи 1861 року поміщику Трохимовському в Зубівці належало 10 ревізьких душ селян (4 двори). Після реформи 1861 року у селян залишено попередній наділ (в середньому менше двох десятин на ревізьку душу). Вони повинні були виконувати здольщинну повинність (268 літніх робочих днів і 178 — зимових). До того ж, поміщик залишив за собою право переселити всі селянські садиби. Селяни протестували проти сваволі поміщика і відмовились підписати уставну грамоту. На викуп вони перейшли лише у 1865 році. За 19 десятин землі, рясно политих своїм потом, селяни повинні були щорічно протягом 49 років виплачувати державі понад 42 крб. викупних платежів. Крім того, вони сплачували 20 проц. вартості наділу (175 крб. 40 коп.) поміщикові¹¹. 
     Змінювалось і адміністративно-територіальне підпорядкування Зубівки. Після скасування кріпосного права державних селян Зубівки віднесено до Довгалівської, а тимчасово зобов’язаних — до Миргородської волостей¹². У 70-х pp. утворено Зубівську волость, з центром у с. Зубівці. До складу цієї волості входили села Білики, Малі Сорочинці, Почапці і Ломаківське. На території волості проживало в той час близько 6 тис. чоловік¹³. 
     Нужденним було життя більшості селян Зубівки за доби капіталізму, хоча в селі і була значна кількість земельних угідь. Так, у 1884 році з 4500 десятин усіх угідь 3447 припадало на орні землі, 337 зайнято під вигонами, 240 — під лісом, 262 десятини — під садибами тощо¹⁴. Та ці земельні угіддя поділялися нерівномірно. Більша частина з них належала куркулям. Сільська біднота була придушена куркульською кабалою і ледве здобувала засоби для існування. Це можна проілюструвати даними подвірного перепису за 1900 рік. За ними в Зубівці було 565 селянських господарств. З цих на долю козаків припадало 472 господарства, на долю селян-власників — 42, на долю інших непривілейованих — 40, а на долю привілейованих¹⁵ — 11 господарств. Населення становило 3094 чоловіки¹⁶. 
     Всі 3529 десятин орної землі поділялись між соціальними групами населення так: на 472 господарства козаків припадало 3116 десятин орної землі, на 82 господарства селян-власників та інших непривілейованих — 168 десятин, а на 11 господарств привілейованих селян — 245 десятин орної землі. Звідси видно, що на одне з 82 господарств селян-власників та інших непривілейованих припадало в середньому трохи більше 2 десятин орної землі, а на одне з 11 господарств привілейованих селян припадало в середньому понад 22 десятини. Господарств, що мали у своєму розпорядженні 50 і більше десятин орної землі, було всього 8 (з них 6 господарств козаків і 2 господарства привілейованих селян). При цьому на долю двох господарств привілейованих селян припадало 170 десятин орної землі, а на долю шести господарств козаків — 437 десятин. 
     Для ілюстрації нерівномірності розподілу земельних угідь між селянами Зубівки можна навести ще й такі дані: в розпорядженні 46 господарств всіх категорій селян було до 1 десятини землі, 128 господарств, крім садиби, зовсім не мали орної землі, а 22 господарства взагалі не мали ніякої землі. Таким же нерівномірним був і розподіл худоби серед селян. 193 господарства не мали ніякої худоби. Селяни-бідняки змушені були орендувати землю у багатих козаків та привілейованих селян або йти до них у найми. До того ж бідні селяни і козаки змушені були сплачувати викупні платежі за 52 десятини землі, одержаної ними від поміщика та з державної казни ще за реформою 1861 року. 
     Жалюгідним був сільськогосподарський реманент, за допомогою якого селяни обробляли землю. Так, у господарствах всіх категорій у 1900 році було 172 дерев’яних плуги, 111 залізних плугів, 47 віялок, 8 кінних молотарок. Але і цей реманент розподілявся, звичайно, у відповідності з наявністю у господарствах землі та робочої худоби. Він належав здебільшого багатим козакам та привілейованим селянам. І навіть пізніше, у 1910 році в селі була лиш одна сівалка і не було жодної парової молотарки. Для обробітку землі, збирання та обмолоту врожаю застосовувались сохи, борони з дерев’яними зубцями, серпи, ціпи та інші примітивні знаряддя праці. 
     Багато зубівських селян-бідняків змушені були, шукаючи засобів для існування, йти на заробітки до Харкова, Донбасу, Кривого Рогу тощо. Так, в 1898—1900 роках в середньому щороку йшло на заробітки 60 селян, з них чоловіків — 37, жінок — 23. Деякі сім’ї назавжди залишали рідне село і поселялись на Кубані, в Сибіру. 
     В період дедалі більшого проникнення в економіку села товарно-грошових відносин набували певного розвитку кустарний промисел і ремісництво. 
     За даними 1900 року з 3094 чол. жителів села 302 чол., або близько 10 проц. загальної кількості населення, займалися ремісництвом і кустарним промислом. Серед ремісників ткачів було 92, кравців — 44, чоботарів — 59, колісників — 67, теслярів — 29, столярів — 9 і ковалів — 2. З загальної кількості ремісників та кустарів 168 чол. займалося відхожим промислом¹⁷. 
     Особливістю розвитку ремесел у селі було те, що всі кустарі й ремісники були зв’язані з землею, а промислом займалися лише у вільний від хліборобства час. Наприклад, всі 35 господарств кустарів-колісників мали землю в такій кількості: до 1 десятини — 12 господарств, до 3 десятин — 10, до 6 десятин — 2 і понад 6 десятин — 11 господарств; найманої праці в ремісників і кустарів майже не було. 
     Більшість ремісників і кустарів продавала свої вироби на ярмарках у Миргороді, Великих Сорочинцях, Хомутці, Устивиці та в інших містах і селах краю. Деякі з них виконували замовлення скупщиків, а також збували свою продукцію на місці. 
     Кількість селян-хліборобів, що у вільний час займалася ремеслом та кустарним промислом, зростала. Так, у 1910 році різними промислами у Зубівці було зайнято понад 350 чол., у той час, як кількість населення в порівнянні з 1900 роком зменшилась за 370 чоловік¹⁸. За даними подвірно-господарського перепису 1910 року, з усіх 487 господарств села у 297 основним заняттям було хліборобство, а решта 190 господарств переважно займалася ремеслом і промислами¹⁹. 
     Становище основної маси населення Зубівки з кожним роком погіршувалось. Особливо нужденним і нестерпним ставало життя бідняків, які змушені були працювати на куркулів. В селі загострювалась класова боротьба. 
     Медичне обслуговування населення Зубівки в дореволюційні часи було вкрай незадовільним. Фельдшерський пункт, відкритий в селі під кінець XIX ст., не міг задовольнити потреб населення в лікуванні, а по Хомутецькій дільниці, куди входила і Зубівка, на одного лікаря припадало близько 25 тисяч чоловік²⁰. Жителі села багато терпіли від різних епідемій, поширення яких призводило до смерті десятків людей, особливо дітей. Так, у 1878 році в період епідемії дифтерії на території Зубівської волості було зареєстровано 180 хворих, з яких 139 чоловік померло²¹ . 
     Рівень освіти і культури населення в період капіталізму, як і раніше, був дуже низьким. Лише у 1870 році завдяки турботам місцевої громадськості у Зубівці відкривається початкове народне двокласне училище. В селі Рудому початкова школа була відкрита тільки в 1914 році. 
     Зубівське училище аж до 1914 року не мало постійного приміщення. Воно було розміщене спочатку в пристосованому приватному, а згодом у земсько-громадському будинках. Кошти, що виділялися на утримання училища Миргородським повітовим земством та зубівською сільською громадою, були недостатні. Внаслідок цього училище декілька разів закривалося. 
     На 1 січня 1894 року в училищі налічувалось 109 хлопчиків і всього 11 дівчаток. І це в той час, коли у Зубівці було 550 дітей шкільного віку. У 1894 році в училище поступило 54 учні, вибуло 43, а закінчило курс всього 11 хлопчиків²². Кількість учнів у наступні роки майже не мінялася. На 1 січня 1902 року в училищі нараховувалось 118 учнів, а на 1 січня 1906 року — 110 учнів. Лише на 1 січня 1907 року кількість учнів в училищі збільшилась до 153 чоловік²³. Аж до Великої Жовтневої соціалістичної революції абсолютна більшість жителів села була неписьменною. У 1910 році з 2724 чоловік населення письменних нараховувалось всього 749 чоловік²⁴. Школу відвідували переважно діти багатіїв. Бідняцька ж молодь з раннього віку змушена була наймитувати у куркулів. Звертає на себе увагу той факт, що з 1902 року по 1907 рік у Зубівському училищі не навчалася жодна дівчина. 
     У 1890 році, через 20 років після відкриття у Зубівці народного училища, при ньому виникла невеличка бібліотека. В 1906 році її книжковий фонд становив 279 примірників, а 50 читачів за рік взяли всього 111 книг. 
     Таким чином Зубівка, порівняно чималий за кількістю жителів населений пункт, в дореволюційні часи була дуже відсталою як за рівнем розвитку економіки, так і за рівнем медичного обслуговування, освіти тощо. Злидні, темрява і безкультур’я були постійними супутниками в житті основної маси селянства.   

1   Л. В. Падалка. Прошлое Полтавской территории и ее заселение Полтава, 1914, стор. 92, 191 
2   В. Г. Ляскоронский. Гильом Левассер де Боплан и его историко-географические труды относительно Южной России. К., 1901, стор. 28. 
3   Мешканці Зубівки і досі цей куток села називають Козачівкою. 
4   В. А. Барвинский. Генеральное следствие о местностях Миргородского полка 1729—1730 г. Труды Полтавской ученой архивной комиссии, випуск 9, Полтава, 1912, стор. 126, 138, 139, 151. 
5   Центральний Державний Історичний Архів УРСР у Києві (ЦДІА УРСР), ф. 54, on. 1, спр. 1682, арк. 8. 
6   ЦДІА УРСР, ф. 193, on. 1, спр. 2038, арк. 28—29. 
7   П. Бодянский. Памятная книжка Полтавской губернии на 1865 год. Полтава, 1865, отд. III, стор. 37. 
8   Список населенных мест Российской империи по сведениям 1859 года, т. XXXIII. Полтавская губерния, СПб, 1862, стор. 154. 
9   П. П. Семенов. Географическо-статистический словарь Российской империи. 1865, т. 2, стор. 288. 
10 Отчет Миргородской земской управы за 1879 год. Полтава, 1879, стор. 15. 
11 Центральний Державний Історичний Архів у Ленінграді (ЦДІАЛ), ф. 577, оп. 30, спр. 1325, арк. 1—37. 
12 П. Бодянский. Памятная книжка Полтавской губернии на 1865 год, стор. 37. 
13 Отчет Миргородской земской управы за 1879 год, стор. 15. 
14 Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губернии, т. III. Миргородский уезд. Полтава, 1884, стор. 15. 
15 Привілейовані селяни звільнялись від сплати податків. 
16 Материалы подворной переписи Полтавской губернии в 1900 году. Миргородский уезд. Полтава, 1905, стор. 14—15. 
17 Кустари и ремесленники Полтавской губернии. По сведениям, собранным в 1898 и 1900 гг., Полтава, 1901, ч. І, стор. 116—117. 
18 Алфавитный указатель населенных мест Полтавской губернии на 1910 год. Полтава, 1913, стор. 9. 
19 Третья подворно-хозяйственная земская перепись в Полтавской губернии 1910 года. Миргородский уезд. Полтава, 1913, стор. 18. 
20 Отчет Миргородской уездной земской управы за 1894 год. Полтава, 1895, стор. 76. 
21 Отчет Миргородской уездной земской управы за 1878 год. Полтава, 1879, стор. 64. 
22 Отчет Миргородской уездной земской управы за 1894 год, стор. 112, 113. 
23 Отчет Миргородской уездной земской управы за 1906 год, стор. 85. 
24 Третья подворно-хозяйственная земская перепись в Полтавской губернии 1910 года. Миргородский уезд. Полтава, 1913, стор. 18. 

Населені пункти Полтавської області : Велика Багачка ( Устивиця ) • Гадяч ( Веприк , Лютенька ) • Глобине ( Великі Кринки , Градизьк , Федорівка ) • Диканька ( Великі Будища ) • Зіньків ( Лютенські Будища , Опішня ) • Карлівка • Кобеляки • Козельщина ( Мануйлівка , Хорішки ) • Котельва • Кременчук ( Омельник , Піщане ) • Лохвиця ( Сенча , Харківці ) • Лубни ( Ждани , Солониця ) • Машівка ( Кошманівка ) • Миргород ( Велика Обухівка , Великі Сорочинці , Зубівка , Комишня , Хомутець ) • Нові Санжари ( Мала Перещепина , Нехвороща ) • Оржиця • Пирятин • Полтава ( Ковалівка , Куликове , Мачухи ) • Решетилівка • Семенівка ( Оболонь ) • Хорол • Чорнухи • Чутове • Шишаки