Сумська область

     Сумська область утворена 10 січня 1939 року.
     Заселення території сучасної Сумщини почалося приблизно 15 тисяч років тому. В Шосткинському та Конотопському районах поблизу сіл Воронежа та Шаповалівки знайдено крем’яні знаряддя праці первісних мисливців на мамонта доби пізнього палеоліту. В неолітичну добу (V—III тисячоліття до н. е.), коли людина від полювання і збиральництва поступово почала переходити до землеробства і скотарства, територію області населяли дві групи мисливсько-рибальських племен. В ранні часи (V—IV тисячоліття до н. е.) тут проживали племена, поширені в основному на території Лівобережної та Поліської частини України. Пізніше (IV—III тисячоліття до н. е.) цей край був густо заселений племенами, що охоплювали також простори Волго-Окського басейну. Залишки їхніх поселень (понад 70) виявлені майже у всіх районах області. Найкраще вивченими є залишки поселень біля сіл Очкиного Середино-Будського, Погорілівки Кролевецького, Козлівки і Скуносового Путивльського районів. Поблизу сіл Хухри Охтирського та Антонівки Ямпільського районів знайдені майстерні по виготовленю знарядь праці¹.
     В добу бронзи (кінець III — початок І тисячоліть до н. е.) на території сучасної Сумщини жили різні племена. На берегах Десни, Сейму в середині II тисячоліття до н. е. проживали протослов’янські землеробсько-скотарські племена. В басейні Сули, тобто в південній частині області, зокрема в Недригайлівському районі, біля сіл Беседівки, Гаю та біля с. Волинцевого в Путивльському районі виявлено поселення скотарських племен, що поширювались в основному в степу, а також в лісостеповій частині Лівобережжя та в пристеповій зоні Правобережжя. Але основну, найчисленнішу групу становили місцеві племена, що в кінці II — на початку І тисячоліття до н. е. населяли всю територію Сумської та Харківської областей. Вони залишили після себе археологічні пам’ятки, т. зв. мар’янівської культури, назва якої походить від поселення, дослідженого біля с. Мар’янівки (тепер Бунякине) Путивльського району. Подібні поселення досліджено поблизу Малих Будок Недригайлівського району, Ницахи Тростянецького та Хухри Охтирського районів. Таких пам’яток в області відомо близько 30. Нащадки цих племен у VI — III ст. до н. е. проживали на правобережжі Сейму².
     З появою на Наддніпрянщині заліза, приблизно у VIII ст. до н. е., майже всю територію сучасної області і, зокрема, її південну частину, заселяли осілі землеробсько-скотарські племена, відомі під назвою скіфи-землероби. Вони входили до скіфського державного об’єднання. На берегах Сейму, Сули, Ворскли та Псла виявлено понад 70 городищ та курганних могильників³. Найдавнішими з них були городища біля с. Басівки Роменського району площею 170 га, біля с. Ширяєвого Путивльського району. Велику групу курганів цього ж часу з похованнями військової племінної верхівки досліджено в Роменському районі, неподалік сіл Пустовійтівки, Вовківців, Герасимівки, Ярмолинців, Сурмачівки тощо. Крім залізних мечів, бойових сокир, списів, сагайдаків із стрілами, тут знайдено залізні панцирі, бронзовий шолом, масивну золоту гривну, бронзовий позолочений та срібний посуд тощо⁴.
     Починаючи з перших століть до н. е., вся територія сучасної Сумщини входила до складу земель, на яких проживали ранні слов’янські племена. На території Басівського городища скіфських часів, наприклад, в II — І ст. до н. е. існувало ранньослов’янське поселення зарубинецької культури, а в басейні рік Сейму та Сули в районах Путивльському (поблизу сіл Харівки, Волинцевого, Зинового, Нової Слободи) та в Недригайлівському (неподалік с. Беседівки) виявлено поселення перших століть н. е. тих племен, що входили до Подесенської групи ранніх слов’ян. Ранньослов’янські племена черняхівської культури, що були поширені в південній частині області, в II—VI ст. н. е. входили до великого антського східнослов’янського об’єднання. Чимало поселень та могильників черняхівської культури виявлено в Буринському, Недригайлівському, Великописарівському, Сумському та інших районах⁵. Великі розміри поселень та дослідження на могильниках в Сумах і особливо в с. Успенці Буринського району, де розкопано понад 1500 поховань, вказують на тривале існування поселень на одному місці⁶.
     Всю територію сучасної Сумщини у VII—X ст. населяло слов’янське плем’я сіверян. В її межах відомо близько 90 сіверянських поселень, городищ та могильників. Найбільш ранніми, що існували вже в VII—VIII ст., є поселення та могильник, досліджені поблизу с. Волинцевого Путивльського району. Краще дослідженими є городища VIII—X ст. в урочищі Монастирище, біля Ромен (що дало назву подібним пам’яткам «роменські») та поблизу села Волинцевого. А неподалік с. Пристайлового (біля колишнього х. Ново-Троїцького) Лебединського району городище цього часу розкопано повністю. Матеріали, що досліджені тут, дозволяють реконструювати план і зовнішній вигляд сіверянського поселення та охарактеризувати побут і культуру його мешканців⁷.
     Основним заняттям ранньослов’янських племен було землеробство. Свідченням цього є чересло від двохколісного плуга, знайдене на поселенні черняхівської культури в центрі с. Коровинців Недригайлівського району. Численні наральники від подібних плугів виявлено також на Ново-Троїцькому та Волинцевському городищах. Дерев’яний плуг з залізним наральником був найдосконалішим на той час орним знаряддям і його використання зумовило можливість ведення землеробства на порівняно великих площах. Про те, що у ранніх слов’ян були розвинуті ремесла, а гончарство виділилось в окрему галузь виробництва, свідчать два склади посуду, заготовленого гончарами для продажу, знайдені, один на поселенні черняхівської культури в с. Коровинцях, другий — на подібному поселенні неподалік с. Холодного у Недригайлівському районі⁸.
     Порівняно високий рівень розвитку ремесел, стимулював поширення торгівлі, а це, в свою чергу, прискорювало розклад общинного ладу та виникнення класів. Свідченням того, що в середовищі східних слов’ян цей процес проходив інтенсивно ще в перших століттях нашої ери, є також скарби римських монет та ювелірних прикрас, знайдені на території Сумщини. В Роменському районі, наприклад, поблизу с. Рогинців, знайдено скарб, що містив 140 римських монет, а скарб біля с. Вовківців — близько 300 монет. Особливо яскраво ступінь заможності окремих осіб в ті часи визначає скарб, знайдений в Тростянецькому районі біля с. Жигайлівки, що містив 4,5 кг (близько 1500) римських монет. Поблизу с. Харівки Путивльського району виявлено скарб срібних прикрас VIII ст., що містив 11 серег, 10 браслетів, 15 шийних гривн, 6 фібул та інші предмети. Його власник, очевидно, належав до заможної і керівної верхівки. Про те, що в східних слов’ян VIII ст. уже існували і дружини, свідчать рештки кольчуги, знайдені в одному з поховань на могильнику біля Волинцевого⁹.
     Тривалий процес соціально-економічного розвитку східних слов’ян зумовив формування феодальних відносин і на цій основі утворення в IX ст. однієї з наймогутніших держав свого часу — Київської Русі, яка була колискою трьох народів — російського, українського і білоруського. До складу Київської Русі ввійшли й землі нинішньої Сумщини. Ця територія належала частково до Переяславського і Чернігівського, а пізніше (середина XII ст.) і Новгород-Сіверського південно-руських порубіжних зі степом князівств. Незважаючи на те, що ці землі зазнавали постійних нападів кочівників, зокрема половців, край був порівняно густо заселений. На території області відомо понад 80 давньоруських городищ, поселень і могильників. Багато городищ були не тільки оборонними укріпленнями, але й містами, де зосереджувалися ремесла, торгівля та проживала феодальна верхівка. Маєтки феодалів — вотчини, були великими господарствами. Робочу силу в них становили експлуатовані феодалами смерди. Про розміри цих маєтків деяке уявлення можна скласти на підставі літописних повідомлень. Так, під час міжусобної боротьби в 1146 р. чернігівські князі Давидовичі захопили у новгород-сіверських князів Святослава та Ігоря Ольговичів в Путивлі та поблизу нього в Ігорівці 700 осіб челяді, табун з 4000 коней, 900 скирд хліба, 500 берковців меду, 80 корчаг вина¹⁰.
     Міста відігравали помітну роль у житті давньоруської держави і про них залишились згадки в літописах, як приміром Вир, Ромен (згадані в кінці XI ст.), Попаш, В’єхань (1147 р.), Глухів (1152 р.), Заритий (1160)¹¹ та ін. Вир, наприклад, в 1159—1160 рр. був резиденцією одного із князів — Ізяслава Давидовича. Одним з найвизначніших міст Чернігівської землі вважався Путивль, з яким пов’язані важливі історичні події. Поміж 1146—1245 роками він в літописах згаданий 15 раз. В XII та в XIII століттях Путивль був вотчиною новгород-сіверських князів і найбільшим містом в Посем’ї. Археологами тут виявлено місце княжого двору та фундаменти кам’яного храму XII—XIII ст.¹², які свідчать про те, що в Путивлі в ті часи велось значне будівництво.
     В той історичний період територія сучасної Сумщини була також ареною запеклих міжкнязівських війн, особливо в 40-х роках XII ст. В 1146 р., наприклад, Путивль тримали в облозі чернігівські князі Давидовичі. В цьому ж році містом оволоділи війська київського князя Ізяслава Мстиславовича. В наступному році суздальський князь Гліб захопив Попаш і деякий час безуспішно облягав В’єхань і Вир¹³.
     Використовуючи феодальні міжусобиці на Русі, половці посилили натиск на руські землі. 1185 року з Путивля вирушили в похід проти половців з’єднані дружини новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича, трубчевського і курського князя Всеволода, рильського князя Святослава Ольговича і путивльського князя Володимира, але зазнали поразки. Їх невдалий похід став темою найвидатнішої літературної пам’ятки Київської Русі — «Слова о полку Ігоревім», яке пристрасно закликало руських князів до єднання для боротьби із зовнішніми ворогами. З Путивлем пов’язаний один із розділів «Слова» — поетичний і журливий «Плач Ярославни», створений в дусі народних голосінь і замовлянь. Розгромом Ігоревого війська не забарились скористатися половці, які того ж року вчинили напад на руські землі. Найбільш тяжкого удару зазнало Путивльське князівство, на яке напали війська половецького князя Гзака.
     На початку 20-х рр. XIII ст. над руськими землями нависла смертельна небезпека. Зі сходу з’явилися монголо-татарські завойовники. 1223 р. путивльська дружина брала участь у першій битві з монголо-татарами на р. Калці, яка закінчилась поразкою руського війська. У жовтні 1239 р. монголо-татарські полчища знищили багато давньоруських міст краю. Місця розташування деяких з них встановлюються лише на підставі історико-археологічних досліджень (Вир, В’єхань), ряду інших до цього часу залишаються невідомими (Попаш, Заритий та ін.). Татари обложили населення тяжкою даниною на користь хана і татарської знаті. Щоб тримати у покорі населення, хани призначали в землі баскаків (намісників), які жорстоко гнобили населення, грабували і вбивали людей.
     Скориставшись монголо-татарською навалою і феодальною роздробленістю руських земель, Литовське князівство у 50—60-х рр. XIV ст. захопило Чернігово-Сіверщину, в т. ч. значну частину території нинішньої Сумщини, включаючи Путивль. У липні 1407 р. путивльський князь Федір Олександрович, невдоволений пануванням литовських феодалів, перейшов на службу до великого князя московського¹⁴.
     У 1500 р. чернігово-сіверські князі, які володіли багатьма містами, вийшли з-під влади Литви і перейшли на бік Москви. Того ж року почалася війна Російської держави з Литвою, яка закінчилась у 1503 р. укладенням перемир’я. У відповідності з перемир’ям майже всі чернігово-сіверські землі ввійшли до складу Російської держави. З початку XVI ст. Путивль став її важливим прикордонним опорним пунктом.
     Російський уряд заселяв південні прикордонні землі російськими служилими людьми, а також українськими козаками, яких з 40-х рр. XVI ст. брали на службу для охорони кордону. 1549 року російські служилі люди й українські козаки путивльського гарнізону спільно вели бої з великим загоном татар. 1556 року в похід проти Кримського ханства з Путивля вирушили російські війська на чолі з воєводою Ржевським, які, з’єднавшись з канівськими козаками, дійшли до Іслам-Кермена, оволоділи Очаковим.
     В XVI ст. в Росії посилилась експлуатація феодально залежних селян. Масовими стали втечі селян і холопів з центральних районів у південні, зокрема на Путивльщину. Сюди ж, рятуючись від переслідувань, відійшли після поразки під Москвою у вересні 1603 р. рештки загонів, які брали участь в антифеодальному повстанні під проводом Хлопки. Влітку 1606 р. повстанням народних низів м. Путивля почалася селянська війна, очолювана ватажком гноблених І. І. Болотниковим. Одним з найближчих і найвидатніших соратників Болотникова був талановитий воєначальник Ю. Беззубцев, виходець з середовища путивльських стрільців. Він очолив основний загін селянської армії, сформований у Путивлі, який відіграв важливу роль у розгромі царських військ під Кромами та в інших битвах¹⁵.
     На початку XVII ст. Польща посилила агресію проти Російської держави. В 1618 році вона загарбала за Деулінським перемир’ям Чернігово-Сіверщину. Польські магнати захоплювали великі масиви земель з містами й селами. Так, місто Глухів, села Волокитине, Кочерги, Дубовичі та багато інших належали Пясочинському, місто Конотоп і навколишні села—Осолинському. Великі володіння захопили Вишневецькі. Магнати відбирали в селян землю і перетворювали їх на посполитих. Переслідувалася українська культура, мова, насаджувався католицизм.
     Російська держава для захисту свого південно-західного прикордоння від агресії спорудила Бєлгородську оборонну лінію, яка починалась на Ворсклі. В 1640 р. було збудовано місто-фортецю Вольний (тепер село Вільне). Бєлгородська лінія прикривала від ворожих нападів значну територію, заселену втікачами з українських земель, захоплених Польщею. Багато переселенців прямувало й на Путивльщину.
     У XVI ст.— першій половині XVII ст. переважна більшість населення займалася землеробством і скотарством. В землеробстві переважали трипільна й перелогова системи. Для обробітку грунту застосовувались плуги, сохи. Поряд з землеробством і скотарством розвивались промисли - млинарство, винокуріння, пасічництво, бортництво та ін. У 1628—1629 рр. у Путивльському повіті налічувалося 266 бортних уходів. На берегах річок Псла, Сули, Терну, Вільшанки, Братениці було багато пасік. Виникали селітроварні, буди. Розвивалася торгівля. 1621 р. путивльський воєвода повідомляв у Розрядний приказ, що російські «торгові люди» їздять на Україну, а українські купці — в Росію «безперестанку»¹⁶.
     Навесні 1648 р. український народ під проводом Богдана Хмельницького піднявся на визвольну війну проти польсько-шляхетських загарбників. Улітку селянсько-козацькими військами були визволені від ворога землі Конотопщини, Глухівщини, Роменщини та інші. Після Білоцерківського договору 1651 р. польська шляхта почала повертатись на Лівобережну Україну. Це викликало нову хвилю повстань і спричинило до масового переселення українців на Путивльщину й Слобідську Україну. 
    Більшість транспортів з продовольством та військовим спорядженням йшло через Путивль. Через путивльського воєводу Богдан Хмельницький підтримував зносини з Москвою. 1 листопада 1653 р. до Путивля прибуло й перебувало тут майже два місяці повноважне посольство на чолі з боярином В. В. Бутурліним, яке російський уряд направив для оформлення історичного акту возз’єднання України з Росією. 22 грудня 1653 року російське посольство, що прямувало до Богдана Хмельницького, вітало населення першого на шляху до Переяслава українського села Карабутового (тепер Конотопського району). У січні 1654 р. жителі Конотопа, Глухова, Кролевця, Ромен, Глинська, Липової Долини та багатьох інших населених пунктів склали присягу на вірність Росії¹⁸.
     У другій половині XVII ст. Слобідська Україна інтенсивно заселялася численними вихідцями з Правобережної України, що тікали, рятуючись від гніту польських панів та переслідувань католицької церкви. Серед новосельців Слобідської України були також російські селяни-втікачі, які рятувалися від кріпосної неволі російських поміщиків. Переселенці в 50-х роках заснували населені пункти Суми, Лебедин, Терни, Ворожбу, Журавне, Боромлю, Тростянець, Стецьківку, Сироватку та інші. В 60-х роках виникли населені пункти Велика Писарівка, Миропілля, Марківка, Низи, Річки, Штепівка та ін. Переселенський рух на Слобожанщину з Правобережної України, яка за Андрусівським договором залишилась під владою Польщі, ще більше посилився в 70—80 рр. XVII століття. На цей період припадає заснування Білопілля, Бишкиня, Висторопа, Михайлівни, Кириківки, Славгорода, Рясного та інших населених пунктів.
     Після возз’єднання України з Росією південно-західна й північна частини сучасної Сумщини (за винятком Путивльського повіту), а саме Ямпільська, Воронізька, Кролевецька, Конотопська, Шаповалівська, Глухівська сотні входили до Ніжинського полку, Глинська, Смілівська, Роменська, Костянтинівська, Липоводолинська до Миргородського, а з 1658 року — Лубенського полку, Грунська і Кузьминська — до Гадяцького полку¹⁹. Південно-східна частина сучасної Сумщини входила до Слобожанщини і в адміністративних та військових справах підлягала бєлгородському воєводі. На цій території існувало два слобідські полки— Охтирський і Сумський²⁰.
     На тій частині Сумщини, яка належала до Лівобережної України, в перші роки після возз’єднання України з Росією мало місце деяке послаблення феодального гніту. Але невдовзі козацька старшина, духовенство відновили жорстоку експлуатацію селян, козаків і міської бідноти. Так, борзенський сотник, згодом генеральний обозний П. Забіла, одержавши за гетьманським універсалом 1656 р. села Обтове, Клишки, Погорілівку, Реутинці та інші, перетворив селян, які тут мешкали, на своїх підданих. Він жорстоко визискував хліборобів, чинив всілякі насильства. Привласнюючи землі і майно кріпаків, Забіла та його нащадки нічим не гребували.
     На Слобожанщині в 1677 р. сумському полковнику Г. Кондратьєву належало 2150 дес. орної землі і перелогів, 7 сіл і хуторів, 11 млинів. Охтирський полковник І. Перехрест захопив до 40 тис. десятин землі. Він самовільно віддав козаків і селян с. Півнів у «підданство» своєму родичеві С. Бугаєнку, який примушував їх тяжко працювати вдень і вночі та сплачувати великі податки.
     В другій половині XVII ст. в маєтках поміщиків і козацької старшини поряд з землеробством і скотарством розвивалися промисли: млинарство, гуральництво, броварство, виробництво поташу, селітри, дьогтю. В 50-х р. XVII ст. виникло кілька буд по берегах річок Хухри й Груні. Гути побудували на території Конотопської, Глухівської, Кролевецької, Лебединської сотень. На берегах річок Івот, Есмані, Реті діяли рудні²¹.
     Посилення феодального гніту, дальше покріпачення селянства привело до загострення класових суперечностей. Навесні 1658 р. на Роменщині спалахнуло селянське повстання, яке очолив Лукаш Клименко. Повстаннями були також охоплені Кролевець, Глухів. Того ж року півтори тисячі повстанців під проводом сотника Полтавського полку Михайла Зеленського і його сподвижника Дзюка напали на Глухів, щоб знищити глухівського сотника та іншу козацьку старшину. В 70-х роках на Сумщині знайшла відгук селянська війна в Росії під проводом Степана Разіна. В цей час біля Ромен, Конотопа, Сум з’явилися групи повстанців²². У 80—90-х рр. запеклі сутички між селянами і охороною полковника Перехреста сталися в Охтирці й навколишніх селах.
     У другій половині XVII ст. шляхетська Польща, намагаючись повернути під свою владу всі українські землі, посилила загарбницьку політику. Агресивну політику щодо України вела й султанська Туреччина та її васал — Кримське ханство. Влітку 1659 р., коли великі сили татар, закликані І. Виговським, рушили на територію Сумського й Охтирського полків, населення рішуче піднялося на боротьбу. На початку 1662 р. до Путивля підступав з ордою кримський хан, але гарнізон міста успішно відбив напад ворога²³. Активно боролося населення під час нападу польського війська Яна Казимира III на Лівобережну Україну. В січні 1664 р. відбулися запеклі бої поблизу Глухова, де російські війська і українські козаки завдали нищівного розгрому загарбникам.
     Під час Північної війни населення Сумщини у 1708—1709 рр. активно боролося проти шведських загарбників і зрадника українського народу Мазепи. Його агентів всюди заарештовували. Героїчний опір інтервентам чинили жителі Смілого, Недригайлова, Тернів, Куземина, Охтирки, Хухри, Олешні та інших міст і сіл²⁴. Так, 19 листопада 1708 р. загін російських військ разом з міщанами і козаками містечка Смілого розгромив шведські піхотні полки. Було знищено понад 500 і полонено 400 ворожих солдат і офіцерів.
     Основну роль у господарському житті XVIII ст., як і раніше, відігравали землеробство й скотарство. Вирощували із зернових культур: жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, гречку, з технічних — тютюн. У другій половині XVIII ст. почали саджати картоплю. Поширювались городництво й садівництво. Врожаї, як правило, були дуже низькими. Великої шкоди сільському господарству завдавали стихійні лиха — посуха, морози, град, нальоти сарани.
     У XVIII ст. далі зростає феодальне землеволодіння, відбувається остаточне закріпачення селян. Царський уряд роздавав великі земельні володіння російським вельможам. Наприкінці XVIII ст. Голіцину в Сумському повіті належало понад 32 тис., Барятинському — 17 тис., а в Охтирському повіті Неплюєву — до 8 тис. десятин землі¹⁷. Зростало монастирське землеволодіння. Так, на території Воронізької сотні Гамаліївський монастир володів 7 селами, кількома хуторами, 6 млинами, гутою, великою кількістю земель. Головним джерелом зростання поміщицького, старшинського й монастирського землеволодіння було пограбування кріпаків і козаків. Примушуючи їх продавати свої землі, поміщики, козацька старшина часто вдавалися до насильств. Наприклад, конотопський сотник Лизогуб прикував ланцюгом козака до печі й сім тижнів обкурював його димом.
     Навесні 1765 р., доведені до розпачу великими поборами й повинностями, втекли від поміщика 150 селян села Криничного. Понад 11 років (з 1779 по 1790) селяни Карабутового, Великого Самбора, Малого Самбора відмовлялися виконувати повинності на користь поміщика Розумовського²⁵. 1767 р. повстали селяни Межиріча, а селяни Недригайлова розгромили маєток графа М. Головкіна. Особливо загострилася класова боротьба під час селянської війни під проводом О. Пугачова. В Сумській і Охтирській провінціях розповсюджувалися його листи й відозви. У війську Пугачова були селяни-втікачі з Сумщини. 1774 року відбулися селянські повстання в Груні, Василівці, Катеринівці та інших населених пунктах. У другій половині 70 рр.— першій половині 80 рр. на Сумщині діяли загони гайдамаків на чолі з Семеном Гаркушею. Повстанці вчинили сміливі напади на поміщицькі садиби в Білопіллі, Воронежі, Конотопі. Двічі — 1776 і 1784 рр. селяни Верхньої Сироватки, Пени та Угроїдів повставали й чинили відчайдушний опір військам.
     У XVIII ст. в надрах феодально-кріпосницької системи, зароджуються капіталістичні відносини, 1718 р. в Охтирці було відкрито першу в Росії тютюнову мануфактуру. У 1719 р. почала діяти Путивльська суконна мануфактура, а в 1739 р. в Шостці став до ладу пороховий завод. До найбільш відомих на Україні цегелень належала Глухівська, заснована в середині XVIII століття. Вона випускала щороку до 600 тис. штук цегли.
     Майже в усіх повітах поширеним був деревообробний промисел. Селяни Глухівського й Кролевецького повітів займались візникуванням. У Конотопському, Лебединському, Охтирському та ін. повітах поширювалось чумакування. З кінця XVIII ст. поряд з дрібними чумаками все частіше з’являються чумаки-підприємці, які володіли великими багатствами і експлуатували чумаків-наймитів.
     1781 р. скасовано адміністративно-полковий устрій. 1782 року були засновані намісництва: Чернігівське (до нього входили, зокрема, Конотопський, Роменський повіти) і Новгород-Сіверське (входив Глухівський повіт). Зазначені повіти 1796 року включили до складу Малоросійської губернії. 1802 року Малоросійську губернію перетворили в Малоросійське генерал-губернаторство, яке поділялося на Полтавську й Чернігівську губернії. До складу Полтавської губернії увійшов Роменський повіт, а Чернігівської губернії — Глухівський і Конотопський повіти, а з 1803 р. і Кролевецький повіт. 1765 року ліквідовано самоврядування й на Слобожанщині. Колишні полкові центри Суми й Охтирка перетворились на провінціальні міста Слобідсько-Української губернії, а з 1780 р.- на повітові міста Харківського намісництва, реорганізованого 1796 р. в Слобідсько-Українську губернію. До складу Слобідсько-Української, а з 1835 р.— Харківської губернії входили Лебединський, Охтирський, Сумський повіти. Путивль з 1780 р. став повітовим містом Курського намісництва, а з 1797 р. Курської губернії.
     Населення Сумщини брало активну участь у Вітчизняній війні 1812 року. З самого її початку у всіх повітах формувалось народне ополчення. Жителі міст і сіл допомагали військам продовольством, перевозили вантажі. Хоробро билися з ворогом Сумський, Охтирський гусарські, Глухівський кірасирський полки. Бойові заслуги Сумського полку відзначив головнокомандуючий російською армією М. І. Кутузов. Відчутних ударів по ворогу завдавав партизанський загін під командуванням селянина села Мефодівки Є. В. Четвертакова.
     В першій половині XIX ст. поглиблюється розклад феодально-кріпосницького ладу й зростають капіталістичні відносини. Як і раніше, врожаї зернових були низькими. Лише в небагатьох поміщицьких маєтках переходили від традиційної трипільної до багатопільної сівозміни, застосовували удосконалені сільськогосподарські знаряддя. Поміщики розширювали посівні площі під хліб, тютюн, коноплі. 
     Поміщики в своїх маєтках відкривали невеликі підприємства, здебільшого для переробки сільськогосподарської сировини. Поширеним було гуральництво, млинарство. 1831 року в селах Янковому Розі й Бочечках почали діяти перші цукроварні²⁶. В 1836—1840 рр. в Сумському повіті стали до ладу 9 цукроварень, а в 1839—1858 рр. в Глухівському й Кролевецькому повітах —19 цукроварень²⁷. Ставали до ладу потужні капіталістичні цукроварні, які базувались на праці найманих робітників (у 1855 р. рафінадний завод на Хуторі-Михайлівському, 1869 р. Павлівський рафінадний завод у Сумах). Виникали й інші підприємства. У Ромнах відкрили полотняну мануфактуру, на якій працювало 86 вільнонайманих робітників. У с. Ретику Кролевецького повіту 1842 р. заснована одна з найбільших на Лівобережній Україні паперова фабрика. У 1839—1862 рр. існував фарфоровий завод у с. Волокитиному Глухівського повіту. Заводи, на яких виготовляли сільськогосподарські машини, устаткування для гуралень, цукроварень, суконних фабрик, олійниць, відкрили в Ромнах (1835 р.), на хуторі Дмитріївському Конотопського повіту (1841 р.), в с. Вишеньках Кролевецького повіту (1852 р.). Одним з найбільших підприємств вважався Шосткинський пороховий завод, на якому в 1859 р. працювало понад 3 тис. робітників²⁸.
     Наприкінці 50-х рр. в Сумах, Охтирці, Глухові, Кролевці й Конотопі булопонад 4 тис. ремісників. У Кролевці й повіті широкого розвитку набуло ткацтво, зокрема виготовлення узорчастих скатертин, рушників. У селах Глухівського й Охтирського повітів виробляли різноманітні дерев’яні предмети. Славились своїми виробами смілівські кожушники.
     Незважаючи на феодально-кріпосницький гніт, розвивалася народна творчість. По селах і містах мандрували кобзарі, бандуристи, лірники, співці, які виконували для простого люду історичні пісні, думи. В середині XVIII ст. у Великій Писарівці відкрили шпиталь для сліпих бандуристів. Відтоді це село перетворилося на значний осередок кобзарського мистецтва на Україні. Народна творчість яскраво проявлялась у різьбярстві, золотарстві, килимарстві, ткацтві, художніх вишивках. Творами різьби по дереву прикрашали церкви, будинки, хати. В Ромнах у XVIII ст. працював талановитий різьбяр Сисой Шалматов²⁹. Золотарське мистецтво було поширене в Глухові, Лебедині, Охтирці, Сумах. У 30—50-х роках XVIII ст. відомими глухівськими золотарями були Матяш, Д. Герсанович, Я. Носович та інші. Лебединські, охтирські, сумські золотарі виготовляли дукачі, персні, серги, брошки. Чудові килими, прикрашені рослинним та геометричним орнаментом, ткали у Лебединському і Сумському повітах. У Лебединському повіті виготовлялись також плахти, створювались цікаві вишивки. Давнє походження мало мистецтво кролевецьких ткачів. У другій половині XVIII ст. відомими майстрами були кріпаки К. Бичко, Г. і П. Лисенки, С. Середченко, родина Облонських та інші. Поширеним було виробництво художніх кахлів (Глинськ, Краснопілля, Ворожба, Охтирка, Ромни, Тулиголове, Куземин, Суми). В Глухові, Глинську, Ромнах, Лебедині виготовлявся декоративний посуд.
     Суми, Лебедин, Охтирку, Боромлю та інші населені пункти в 70—80-х роках XVIII століття відвідав Г. С. Сковорода. В Ромнах, Глухові, Сварковому зупинявся М. В. Гоголь. Глухів він згадує у творах «Тарас Бульба», «Страшна помста», Ромни — в «Майській ночі». В 50-х роках XIX століття у Конотопі, Локотках, Кролевці побувала Марко Вовчок. У 1845 та 1859 роках Есмань, Глухів, Ромни, Лебедин, Кролевець, Гирівку (тепер с. Шевченкове Конотопського району), Лифине та інші населені пункти відвідав Т. Г. Шевченко. Його враження від краю відображено в повістях «Наймичка», «Капітанша», в щоденнику та ряді творів образотворчого мистецтва.
     Багато зробили уродженці м. Глухова український і російський композитор Д. С. Бортнянський (1751—1825), російський художник і педагог А. П. Лосенко (1737—1773). Ряд відомих мистецьких творів належать художнику уродженцю м. Ромнів Г. А. Стеценку (1710—1781). Плідно працював композитор уродженець м. Глухова М. С. Березовський (1745—1777). Значний вклад у розвиток вітчизняної науки зробив перший учений-мінеролог уродженець Лебедина Ф. П. Мойсеєнко (1754—1781). Разом з М. В. Ломоносовим він є основоположником динамічного напряму в мінералогії.

1   Археологія Української РСР, т. 1, 1971, стор. 112—128, 137—144.
2   Археологія Української РСР, т. 1, стор. 335, 336, 363—368, карта № 8; Археологічні пам'ятки Української РСР , 1966, стор. 293—295.
3   Археологічні пам'ятки Української РСР , стор. 295—298.
4   Археологія Української РСР, т. 2, стор. 108—114.
5   Материалы и исследования по археологии CCСP, № 70, 1959, стор. 18—19; №82, 1960, стор. 44—46.
6   Археологічні дослідження на Україні в 1969 р., 1972, стор. 214—220.
7   Археологічні пам'ятки УРСР, т. 3., 1952, стор. 244—246; И.Й.Ляпушкин. Городище Новотронцкое, 1958, стор. 60—66.
8   Материалы и исследования по археологии СССР, № 82, стор. 45—46.
9   Археологія, т. VI., 1952, стор. 109—111.
10 Нариси стародавньої історії Української РСР, 1956, стор. 449—450.
11 М.Н.Тихомиров. Древнерусские города, 1956, стор. 33, 37.
12 М.Н.Тихомиров. Древнерусские города, стор. 346; Археологія, т. 15, 1963, стор. 165—167.
13 История Южно-русских селений IX—XIII вв., 1884, стор. 93.
14 Полное собрание русских летописей, т. 25, 1949, стор. 237.
15 Журн. «Вопросы истории», 1966, № 12, стор. 199—201.
17 А.Г.Слюсарский. Социально-экономическое развитие Слобожанщини XVII—XVIII вв., стор. 176.
18 Воссоединение Украины с Россией, т. 3, 1953, стор. 427, 447, 448, 537, 538, 541.
19 М.А.Максимович. Собрание сочинений, т. 1, 1876, стор. 715, 716, 718, 721, 735, 778.
20 А.Г.Слюсарський. Слобідська Україна., 1954, стор. 61.
21 П.К.Федоренко. Рудни Левобережной Украины в XVII—XVIII вв, 1960, стор. 233—235.
22 К.І.Стецюк. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50—70 роках XVII ст., 1960, стор. 65, 162, 167, 177, 322, 336, 338.
23 С.М.Соловьев. История России с древнейших времен (XVII—XVIII вв.), кн. 6, 1961, стор. 105.
24 В.Е.Шутой. Борьба народных масс против нашествия армии Карла XII. 1700—1709, 1958, стор. 327—351.
25 І.О.Гуржій. Боротьба селян і робітників України проти феодально-кріпосницького гніту, 1958, стор. 54.
26 Фабрики и заводы всей России, 1913, стор. 969, 978, 980.
27 І.Гуржій. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини XIX ст., 1954, стор. 184.
28 І.Гуржій. Зародження робітничого класу України (кінець XVIII— перша половина XIX ст.), 1958, стор. 42, 150.
29 М.Цапенко. Архитектура Левобережной Украины ХVІІ-ХVІІІ веков, 1967, стор. 195—196.

Населені пункти Сумської області : Білопілля ( Ворожба , Жовтневе ) • Буринь • Велика Писарівка ( Кириківка ) • Глухів ( Червоне , Шалигине ) • Конотоп ( Дубов’язівка , Карабутове ) • Краснопілля ( Миропілля ) • Кролевець ( Дубовичі , Камінь ) • Лебедин ( Межиріч ) • Липова Долина • Недригайлів ( Терни ) • Охтирка ( Чупахівка ) • Путивль ( Нова Слобода ) • Ромни ( Глинськ , Сміле ) • Середина-Буда ( Зноб-Новгородське ) • Суми ( Хотінь , Юнаківка ) • Тростянець ( Боромля ) • Шостка ( Вороніж , Коротченкове ) • Ямпіль ( Свеса )