Миропілля
Миропілля (1968 року до нього приєднано села Пенянку й Студенок) — село в Україні, у Краснопільському районі Сумської області, розташоване на лівому березі річки Псла, за 40 км від районного центру і за 25 км від залізничної станції Суджа.
Археологічні пам’ятки свідчать, що територія сучасного села заселялася ще здавна. Тут збереглися залишки сіверянського городища і курганного могильника VIII—X ст. Про розвиток торгівлі того часу свідчить знайдений скарб з 295 арабських монет.
Миропілля засноване близько 1650 року. Першими поселенцями були вихідці з волинського містечка Миропілля, які тікали від польсько-шляхетського гніту. Осідали тут також і вихідці з Росії та Білорусії1. Слобода була центром сотні і входила до складу Сумського полку. Спустошливі набіги кримських і ногайських татар примусили перших поселенців будувати укріплення навколо Миропілля, яке стало одним з острогів Бєлгородської оборонної лінії. 1670 року слободі надано статус міста, в якому наступного року проживало 2223 чоловіка2. Навколо виникли слободи Пенянка, Студенок, Запсілля. З розширенням поселення 1671 року споруджується т. зв. великий острог. Тут існувала одна, а згодом — дві козацькі сотні. Крім того, в XVII ст. у фортеці перебувало чимало російських служилих людей. Чисельність гарнізону часом сягала 1 тис. чоловік.
Царський уряд, зацікавлений у зміцненні південних кордонів держави, заохочував переселенців заселяти прикордонну смугу, надаючи їм різні пільги. Відбуваючи сторожову службу, вони одержували землю, мали право займатися різними промислами. Крім вільної займанщини, практикувалось і наділення жителів земельними ділянками. Але розподілялися вони нерівномірно. 1671 року сотники одержали наділи по 22,5 десятини, козаки — по 15, міщани — по 12 десятин. Козацька верхівка та церква всіляко утискували рядових козаків, розширяли свої володіння за рахунок общинної землі. Так, заможні козаки Безрученки захопили значну частину земель, що належали Миропільській общині. Жителі скаржилися, що Безрученки їх «б’ють і грабують», але уряд залишив без уваги їхні нарікання і закріпив за багатіями 229,5 десятини землі та 51 десятину лісу3. До 300 десятин луків стали власністю сумського полковника Г. Кондратьєва; за межуванням 1671 року місцеві попи одержали по 30 десятин поля і 60 десятин сінокосів. В результаті збільшувався прошарок козаків-підпомічників, підданих селян, підсусідків. Все більшого розвитку набували торгівля і млинарство. У Миропіллі в 1671 році було 2 греблі з 9 млинами. Належали вони сумському полковнику Г. Кондратьєву, місцевому духовенству і заможним козакам, які володіли також і торговими рядами, що налічували 61 крамницю.
Коли кордони Російської держави пересунулися далеко на південь, не стало потреби зберігати фортецю. Руйнувалися укріплення, скорочувався, а згодом і зовсім ліквідувався військовий гарнізон. У Миропіллі та навколишніх слободах 1773 року мешкало 5264 чоловіка. 1765 —1780 рр. місто було центром Миропільського комісарства Сумської провінції. Для управління російським населенням у Миропіллі та на території, йому підпорядкованій, існувала воєводська канцелярія, яка підлягала спершу Курську, а згодом Бєлгороду. З утворенням 1780 року Миропільського повіту Харківського намісництва в місті та повіті існувало одне управління. Воєводську канцелярію було скасовано. З 1797 року Миропілля — заштатне місто, центр однойменної волості Суджанського повіту Курської губернії.
Після ліквідації полкового устрою Слобідської України козацька старшина здобула права дворянства, рядових козаків і підпомічників перевели у стан військових обивателів, а підданих селян покріпачили. Всього у Миропіллі жило 259 кріпаків, 89 проц. миропільців становили військові обивателі4. Податки, якими вони обкладалися, ставали дедалі обтяжливішими. До того ж військові обивателі поповнювали ряди рекрутів, відбували підводну, шляхову та інші повинності. Вже на початку XIX ст. більшість миропільських селян була малоземельною. Зростали недоїмки. Часто не вистачало хліба до нового врожаю. Становище військових обивателів не поліпшилось і після запровадження у 1837 році оброку з земельної площі і з доходів від промислів замість подушної податі.
Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. у Миропіллі досить широко було розвинуте ремісництво. Шевське і ковальське ремесла завезли сюди переселенці з Волині. Поширилися ткацтво й кравецтво, набув розвитку шкіряно-шевський промисел. В 1780 році в ремісницьких майстернях був зайнятий 41 найманий робітник. Частина малоземельних селян працювала на 2 цегельних, кахельному і селітряному заводах. Розвиток ремісництва сприяв пожвавленню торгівлі. Миропілля ставало одним із кустарно-торгових центрів Курської губернії. З кінця XVII ст. у місті щороку відбувалося 3 ярмарки, а з початку XIX ст. їх кількість зросла до 5. Крім ярмарків, двічі на тиждень збиралися базари.
Напередодні селянської реформи 1861 року у Миропіллі проживало 9482 чоловіка. На той час за кількістю населення воно вважалося третім містом губернії (після Курська й Бєлгорода). Наприкінці XVIII ст. у Миропіллі працювали 3 парафіяльні школи, в кожній з яких навчалося по 30—40 дітей. Перед реформою в місті лишилася лише одна школа. Навчаючись у Суджанському повітовому училищі, до Миропілля неодноразово приїжджав М. С. Щепкін — у майбутньому великий російський актор.
Реформа 1861 року зберегла поміщицьке і церковне землеволодіння. Чотирьом церквам належало 1303 десятини землі, 680 десятинами володіли 6 місцевих поміщиків. Селяни ж одержали мізерні наділи, за які мали сплачувати значні гроші. Так, колишні кріпаки поміщика Гевлича одержали по 2,8 десятини на ревізьку душу. Ще менші наділи (по 2,5 десятини на ревізьку душу) одержали колишні військові обивателі, яких після реформи зрівняли з державними селянами. Вже через 20 років після реформи наділ на ревізьку душу колишніх кріпаків зменшився на 0,8 десятини, військових обивателів — на 0,5 десятини. На кожного їдця припадало ще менше— по 1,4 та 1 десятині, а наприкінці XIX — на початку XX ст.— по 0,75 десятини5.
У пореформений період переважна більшість миропільських селян була втягнута у товарно-грошові відносини. На своїх мізерних наділах вони почали вирощувати тютюн. Досить швидко Миропілля стало центром тютюнового виробництва в губернії. Після запровадження в 1882 році акцизу на продаж тютюну вирощування цієї культури в Миропіллі занепало. Заможні хазяї, маючи достатню кількість робочих рук і коштів, багатіли за рахунок розорення дрібних, економічно слабких селянських господарств. Загальний обсяг скуплених сільськими багатіями земель досяг 1883 року 991 десятини. Крім того, куркулі за безцінь орендували наділи 144 безтяглових господарств6. Низький рівень обробітку землі в бідняцьких господарствах призводив до неврожаїв. Хліба у бідняків не вистачало, щоб прогодувати родину. З тяглом на той час стало ще гірше — половина дворів міста не мала коней і опинилася на грані цілковитого зубожіння.
На середину 80-х років промисли стали головним заняттям миропільців, землеробство відступило на другий план. Розвивалися ковальський, ткацький, гончарний та інші промисли. З’явилося багато нових — колісний, шапковий, роговий, ситний та інші. У пореформену добу значного розвитку набули промисли. В. І. Ленін у праці «Розвиток капіталізму в Росії» серед відомих промислових селищ і центрів «кустарних» промислів Курської губернії відзначав і Миропілля7. Найбільш розвинутий тут був шкіряно-шевський промисел. На початку XX століття ним займалося 863 двори (4467 чоловік). У 19 дворах, зв’язаних з шкіряно-шевським промислом, на початку XX ст. працювали 81 наймит і 133 учні. Решта чинбарів і чоботарів перебувала в повній економічній залежності від місцевих і приїжджих скупників. За 16-годинний робочий день чоботар заробляв близько 40 коп., а чинбар — 60—75 копійок.
Політичне безправ’я, жорстока експлуатація, злидні штовхали бідноту на боротьбу проти гнобителів. 1905 року в місті відбувалися мітинги, на яких миропільці виступали проти самодержавства8. Робітники шевської майстерні організували демонстрацію, її учасники несли червоні прапори і співали революційних пісень. Місцеві власті заарештували одного з організаторів революційних виступів. У відповідь зібралася багатолюдна сходка. Її учасники вимагали звільнення арештованого і як заложника взяли пристава9. З великим трудом поліція придушила цей виступ. Але заворушення не припинялися. У зв’язку з цим губернатор наказав розмістити в Миропіллі військовий загін. Найбільш активні учасники цих подій, зокрема Ф. Н. Волков, були віддані до суду і заслані до Вологодської губернії.
Селянські виступи у Миропіллі не припинялися і після поразки революції 1905—1907 рр. Біднота боролася проти аграрної реформи Столипіна, адже вихід з общини для малоземельних селян означав цілковите розорення. 7 липня 1912 року, дізнавшись про намір 28 односельців виселитися на відруби, члени Миропільської общини зібралися на сходку, щоб не допустити цього. 10 липня селяни-бідняки рушили на хутір Слушаєв і спалили житла та господарські будівлі, а також витоптали посіви тих, хто хотів одержати відруби. Прибулому загону поліції селяни вчинили опір, під час якого поранили справника10. Наступного дня близько 2 тис. селян вийшло в поле, щоб перешкодити виділенню наділів. 12 липня повторилося те ж саме. На виїзді з Миропілля виросли барикади. Біля них сталася сутичка селян з представниками влади. Лише після прибуття до Миропілля стражників з кількох повітів комісія приступила до виділення відрубів. За участь у заворушенні було заарештовано понад 53 чоловіка, зокрема керівників виступу А. М. Крамаренка, X. М. Лопатку, І. І. Світличного, І. М. Сумцова, Ф. В. Скрипку11.
Напередодні першої світової війни в місті працювали 3 цегельні заводи, 2 водяні млини і 3 парові млини, якими володіли монастир, а також куркулі. Набула розвитку торгівля. На ярмарках торгували хлібом, сіллю, кіньми, худобою, рибою, шкірами, виробами місцевих майстрів.
Наприкінці XIX ст. з утворенням Миропільської лікарської дільниці населення обслуговували лікар і акушерка. Лікарню на 10 ліжок відкрили в місті тільки в 1904 році. Медичну допомогу в ній подавали лікар, 2 фельдшери та акушерка. Працювала аптека12. Однак для надання вчасної кваліфікованої медичної допомоги населенню цього було недостатньо.
В середині 70-х років XIX ст. у місті відкрито земську початкову школу. 1878 року тут були вже чоловіча й жіноча земські початкові школи13. На 1912 рік у Миропіллі працювали 9 земських початкових шкіл, двокласне міністерське й приватне жіноче училища. Але більшість дітей з бідняцьких родин через нестатки залишалася поза школою або не закінчувала курсу навчання. 1913 року грамоту знали в Миропіллі лише 30 проц. населення. Перша бібліотека в місті була відкрита тільки 1895 року.
1 Памятная книжка Курской губернии на 1894 год. Курск, 1894, стор. 112.
2 Географическо-статистический словарь Российской империи, т. 3. СПб., 1866; стор. 256; Сборник Харьковского историко-филологического общества, т. 5. X., 1893, стор 184, 185.
3 А. Г. Слюсарский. Социально-экономическое развитие Слобожанщини XVII— XVIII вв., стор. 121, 140, 141.
4 Памятная книжка Курской губернии на 1894 год, стор. 127.
5 Сборник статистических сведений по Курской губернии. Отдел хозяйственной статистики, вып. 4. Курск, 1884, стор. 106—109; Очерк деятельности Суджанского уездного земства по развитию кустарных промыслов и описание некоторых из них, ч. 1. Курск, 1902, стор. 30.
6 Сборник статистических сведений по Курской губернии. Отдел хозяйственной статистики, вып. 4, стор. 106, 107.
7 В. І. Ленін. Повне зібрання творів, т. З, стор. 386.
8 Революция 1905—1907 гг. в России. Документи и материалы, ч. 2, кн. 2. М., 1962, стор. 139.
9 1905 год в Курской губернии, стор. 76.
10 Л. Добровольський. Газета «Правда» і робітничий рух на Україні в 1912—1914 р. К., 1960, стор. 66.
11 ЦДІА УРСР у Києві, ф. 705, оп. 1, спр. 954, арк. 22, 26; Из истории Курского края. Сборник документов и материалов. Воронеж, 1965, стор. 395—397.
12 Доклади Суджанского уездного земского собрания XL очередной сессии. Курск, 1905, стор. 93, 103, 104.
13 Постановлений очередного Суджанского уездного земского собрания с 3 по 7 сентября 1878 г. Курск. 1879, стор. 44, 45.
Населені пункти Сумської області : Білопілля ( Ворожба , Жовтневе ) • Буринь • Велика Писарівка ( Кириківка ) • Глухів ( Червоне , Шалигине ) • Конотоп ( Дубов’язівка , Карабутове ) • Краснопілля ( Миропілля ) • Кролевець ( Дубовичі , Камінь ) • Лебедин ( Межиріч ) • Липова Долина • Недригайлів ( Терни ) • Охтирка ( Чупахівка ) • Путивль ( Нова Слобода ) • Ромни ( Глинськ , Сміле ) • Середина-Буда ( Зноб-Новгородське ) • Суми ( Хотінь , Юнаківка ) • Тростянець ( Боромля ) • Шостка ( Вороніж , Коротченкове ) • Ямпіль ( Свеса )