Донецька область

     Заселення території області почалося ще за доби палеоліту. Пам’ятки кам’яного віку відомі більш як у 35 пунктах. Найдавнішу з них було виявлено поблизу Амвросіївки, її датовано раннім палеолітом (300—100 тис. років тому). Стоянки кінця раннього палеоліту відкриті поблизу Олександрівки та Антонівки, у Марійському районі (100—ЗО тис. років тому). Майстерні для обробки кременю тієї ж доби виявлені біля сіл Білоярівки, Успенки і Новоклинівки Амвросіївського району.
     Поселення пізнього палеоліту (30—14 тис. років тому) відкриті поблизу Сіверського Дінця, біля сіл Богородичного, Пришиба, Тетянівки. Широко відома стоянка мисливців на зубрів, розташована поблизу Амвросіївки. Менше вивчений мезоліт (13—8 тис. років тому). До цієї пори належать залишки поселень, виявлених біля сіл Дронівки Артемівського району, Діброви Краснолиманського району, в урочищі Кремінна Гора недалеко від с. Олександрівки Марійського району1.
     На території області відомо 25 неолітичних пам’яток (V—III тис. до н. е.). Поселення цього періоду виявлені вздовж берегів Сіверського Дінця — у селах Брусівці, Дронівці, Іллічівці, Райгородку та ін. На території області тоді були центри видобутку та обробітку кременю — біля с. Широкого Амвросіївського району відкрито штольневі виробки. Донецький кремінь був також предметом міжплемінного обміну. Відомо понад ЗО древніх майстерень біля Казенного Торця, Сухого Торця, Кривого Торця, Бахмутки, Осики, Кринки та ін. Гадають, що вони існували і в часи раннього металу (III—II тис. до н. е.).
     1930 року на території Донецької області відкрито пам’ятку європейського значення — могильник неолітичного часу (поблизу м. Маріуполя), де розкопано 122 поховання.
     Більш як у 80 пунктах, переважно поблизу Сіверського Дінця, Бахмутки і в Приазов’ї, знайдено пам’ятки періоду міді — бронзи (III—І тис. до н. е.). Древні розробки міді поблизу Артемівська, в Клиновому, Калинівському і поховання майстра-ливарника в Краматорську свідчать про те, що територія Донецької області була одним з центрів видобутку й обробки міді.
     У VII ст. до н. е. з появою кочових скотарських племен скіфів на території області з’являються залізні знаряддя праці. Ці землі у IV ст. до н. е. були складовою частиною скіфського державного об’єднання (царства Атея)2. Скіфи залишили в степу нечисленні (відомі в 6 пунктах) курганні поховання поблизу м. Ями, Артемівська, Жданова. Великий інтерес викликає скіфська статуя V ст. до н. е., знайдена біля селища Ольхівчика (нині входить у межі м. Шахтарська).
    У II ст. до н. е. в донецьких степах з'являються сармати, які прийшли із Заволжя. Найвідоміші пам'ятки цього часу — сарматські поховання біля с. Новолуганського, коло м. Слов’янська і с. Прелесного. З IV ст. цю територію захоплюють нові орди кочівників. Після навали у IV ст. гуннів в VI ст. тут побували авари, а в кінці VI і в VII ст. ст. — болгари. У VIII—X ст. донецькі степи заселяють землеробсько-скотарські племена т. зв. салтівської культури. Пам'ятками цієї культури є залишки укріплених поселень, виявлені біля сіл Маяків, Сидорового, Богородичного, могильники поблизу с. Іллічівки і біля с. Райгородка на Сіверському Дінці. Всього на території області відомо понад 20 пам'яток цієї культури. Наприкінці IX ст. сюди вторглися печеніги, витіснені в XI ст. торками, яких у середині XI ст. вигнали половці. На Донеччині виявлено близько 40 кам'яних надмогильних скульптур IX—XIII ст. ст.— слідів перебування тут кочівників. У с. Ямполі на Дінці розкопано печенізьке поховання, у м. Ясинуватій знайдено могили торка й половця, біля с. Новоіванівки Амвросіївського району — поховання багатої кочівниці.
     Після успішного походу київського князя Святослава в 965 році проти хозар і заснування Тмутараканського князівства посилився вплив Давньоруської держави на ці землі3. Слов'яни почали селитися в Подонні та на узбережжі Азовського моря4. Відбиваючи набіги кочових племен, війська Володимира Мономаха досягали Азовського моря. Вони здобули половецькі міста на Сіверському Дінці, примусивши кочівників відійти за Дон і Волгу в степи Північного Кавказу та Південного Уралу5.
     У 20-х роках XIII ст. на південному сході Русі з'явилися войовничі орди монголо-татар. 1223 року, щоб відвернути просування татар на Русь, Київський, Галицький, Волинський, Смоленський та інші полки разом з половцями вирушили назустріч татарським ордам у Приазовські степи. Переправившись через Дніпро, вони досягли річки Калки — притоки Кальміусу (нині територія Новоазовського району). Тут полки стали табором. Спочатку в битву з татарами вступили Данило Романович і Мстислав Удалий, але через внутрішні незгоди їх не підтримали всі полки. Розлад у ряди руських військ внесли половці, які під натиском татар почали втікати. Ця, за словами літописця, «січа зла й люта» закінчилася поразкою військ руських князів6.
     Після навали татар і утворення Золотої Орди територія краю тривалий час лишалася малозаселеною. На початку XVI ст. значна частина її входила до складу войовничого Кримського ханства, яке виникло внаслідок розпаду Золотої Орди і залежало від султанської Туреччини. У другій половині XVI ст. цими степовими просторами кочували васали кримського хана — ногайські татари, які прийшли з Північного Кавказу.
     Агресивні орди турецько-татарських феодалів, що захопили північне узбережжя Чорного та Азовського морів, являли серйозну небезпеку для Російської держави. Тому, починаючи з другої половини XVI ст., тут створюються оборонні лінії для зміцнення південних кордонів країни. На початок 1571 року на півдні налічувалося 73 сторожі, в т. ч. Бахмутська (нині м. Артемівськ) і Святогтрська (нині м. Слов'яногірськ), розташовані на півночі сучасної області. У цих сторожах з весни і до пізньої осені перебували сторожові пости, які несли патрульну службу в межах 10—ЗО верст вздовж Дінця від ріки Оскола до Тора7.
     Біля прикордонних сторож і на південь від них — до берегів Азовського моря, тобто на землях, де кочували орди кримського хана, почали оселятися станами і зимівниками «вільні люди» — козаки. Охороняючи риболовні, сінокосні та інші угіддя, вони протистояли розбійницьким нападам татарських орд в районі Дону і Сіверського Дінця. Один з таких загонів отамана Михайла Черкашеніна в 60-х роках XVI ст. розгромив татарські улуси на Азовському узбережжі8. У другій половині XVI ст. українські козаки почали вступати на сторожову службу до російського уряду і поступово заселяти північні землі сучасної області. В південній частині, в Приазов’ї, запорожці мали рибні промисли, для охорони яких поставили в гирлі Кальміусу сторожу Домаху. На схід від Кальміусу, по берегах Грузького Єланчика, Кринки і Міусу, тобто на південно-східних землях сучасної області, донські козаки займалися риболовством і сінокосом. І запорізькі, і донські козаки влаштовували спочатку тимчасові зимівники та сторожові стани. Поступово в цих зимівниках зосереджувалася основна господарська діяльність, а згодом вони ставали хуторами, коли козаки перебиралися сюди на постійне проживання. Зимівники донських козаків вздовж Бахмутки та Сіверського Дінця на півночі області з'являються вже на початку XVII ст. Наприкінці XVII ст. сторожову службу на південних землях несли козаки Ізюмського слобідського козацького полку. Із спорудженням фортець і створенням регулярної сторожової служби на незаселених землях півдня осідали, крім козаків, українські та російські селяни-втікачі, служиві люди. Вони були першими солеварами й будівниками «соляних» фортець, засновниками багатьох слобід, т. зв. Слобідської України, південна частина якої простягалася аж на північ сучасної території області. Під час народно-визвольної війни 1648—1654 рр., особливо після Білоцерківської угоди (1651 р.), коли польська шляхта почала повертатися на Україну в свої колишні маєтки, посилився приплив українців на ці землі з Правобережжя. Саме тоді зросло населення містечок Маяків і Тора (нині м. Слов’янськ).
     У другій половині XVII ст. північні землі області, в т. ч. Бахмут, Тор, Маяки, Райгородок та ін. населені пункти, входили до складу Ізюмського козацького полку9. Слобідські козаки поділялися на дві групи: виборних (компанійців) і підпомічників. Компанійці відбували військову службу, а підпомічники (від 2 до 20 на одного виборного козака) постачали їм провіант, гроші, одяг та ін. Багато підпомічників не мали свого господарства і жили при заможних козацьких сім’ях, перетворюючись з часом на кріпаків. Серед пригнобленого населення були також ремісники, дрібний торговий люд, робітні люди, що працювали на соляних варницях Тора й Бахмута10.
     Непримиренність класових інтересів бідної і заможної частини населення проявилася з особливою силою під час селянської війни під проводом Степана Разіна. Восени 1670 року повстання охопило Тор і Маяцький острог, де діяв загін Олекси Хромого. У збройній боротьбі проти урядових військ брали тоді активну участь робітні люди торських солеварень, козацька голота Ізюмського полку і запорожці.
     На початку XVIII ст. царський уряд став відбирати у донських козаків землі вздовж ріки Бахмутки і середньої течії Сіверського Дінця, оскільки тут було місце масового зосередження втікачів. У 1704 році Петро І передав значну частину цих земель Ізюмському полку, що викликало велике невдоволення донських козаків, які в жовтні 1705 року розорили соляні варниці поблизу Бахмута. Для розслідування справи сюди прибув дяк Горчаков, але його заарештував бахмутський отаман К. О. Булавін. 1707 року уряд остаточно передав землі Ізюмському слобідському полку. Весною й літом 1708 року в пониззі Дону вибухнуло повстання, очолюване бахмутським отаманом К. О. Булавіним. Безпосереднім приводом до нього була жорстока розправа, вчинена над населенням каральним загоном Ю. Долгорукого, якого Петро І послав на Дон, щоб розшукати й повернути поміщикам селян-утікачів. Уже в червні у районі Сіверського Дінця діяли загони під керівництвом Микити Голого, Сергія Безпалого і Семена Драного, до якого приєдналося близько 1,5 тис. запорожців, що прибули на допомогу повсталим11.
     Після розгрому повстання Петро І наказав спалити над Дінцем козацькі містечка, а разом з ними — слободи й хутори українських та російських поселенців, де проживали селяни-втікачі. Було спалено Бахмут і Тор, покарано смертю 7 тис. чоловік12.
     Лише через два десятиліття, коли в 1731 році почалося будівництво т. зв. Української укріпленої лінії, відновився приплив населення до північних земель сучасної області. Сама охорона редутів і фортець цієї лінії налічувала близько 22 тис. чоловік13. Продовжуючи боротьбу проти Туреччини й Кримського ханства за вихід до Чорного моря, царський уряд заселяв південні землі також іноземними колоністами. У 1723—1750 рр. він запросив на військову службу сербів, волохів, греків і болгар, які знемагали під гнітом султанської Туреччини і Австрійської монархії. 1729 року серби заселили землі між Тором і Бєлгородською лінією. В 1753 році до цього району прибув новий загін сербів на чолі з полковником Райко Прерадовичем. Вони заснували військові поселення у північно-східній частині Бахмутського повіту, адміністративним центром яких стало місто Бахмут14.
     У 1734 році, форсуючи заселення південних земель, царський уряд дозволив повернутися на батьківщину запорізьким козакам, які після ліквідації в 1709 році Старої (Чортомлицької) Січі змушені були проживати у володіннях кримського хана — в Олешківській Січі (тепер Цюрупинськ Херсонської області). Козаки заснували поблизу теперішнього села Покровського Дніпропетровської області Нову Січ. Січ складалася з паланок (округів). Південні землі сучасної Донецької області входили до складу Кальміуської паланки, а західні — частково до складу Самарської. Центром Кальміуської паланки з 1754 року стає фортеця Кальміус, збудована на місці зимівника Домахи.
     В середині XVIII ст. посилилося заселення земель на схід від Кальміусу. 13 червня 1746 року грамотою цариці Єлизавети Петрівни ці землі і весь басейн Міусу закріплено за донським козацтвом15.
     Через 4 роки після Кючук-Кайнарджійського миру російський уряд весною 1778 року дозволив переселення на територію південноросійських губерній християнського населення Криму (греків і вірмен). До Приазов’я прибуло 18 тис. греків, які заснували на узбережжі Азовського моря і на правому березі Кальміусу 24 слободи. їм відводилося по ЗО десятин землі на ревізьку (чоловічу) душу, на 10 років їх звільняли від усіх платежів. У гирлі Кальміусу, на місці запорізької фортеці, було закладено місто Маріуполь , яке з 1784 року стало повітовим центром.
     Наприкінці XVIII ст. в межиріччі Кальміусу і Грузького Єланчика (територія сучасного Новоазовського району) заснували колонії прусські, баденські і саксонські німці, які одержували по 65 десятин землі на двір16. Німецька колонізація цього району, яка здійснювалася кількома етапами, тривала аж до кінця XIX ст. У 1882 році тут проживало понад 6 тис. німців17. З 1817 року до Маріупольського повіту з західних губерній переселюються євреї, які заснували селища Хлібодарівку, Рівнопілля та Затишшя, їм було відведено 22 829 десятин землі. В північній частині області у 60-х роках XVIII ст. оселилися амністовані урядом російські розкольники, які повернулися з Литви, Польщі, Молдавії.
     Після скасування в 1764 році гетьманства на Україні, і наступного року — полкового устрою на Слобожанщині Ізюмський козацький полк було перетворено на гусарський полк регулярної російської армії, а полкові землі ввійшли до Ізюмського повіту Слобідсько-Української губернії. 1775 року царський уряд, здійснюючи політику жорстокого придушення антифеодальних рухів, зруйнував Запорізьку Січ, що протягом століть була оплотом визвольної боротьби. Значну частину запорожців було залишено в козацькому стані, близькому за своїм становищем до державних селян. Частина козацької старшини одержала права і привілеї російського дворянства. В 1783 році територія ліквідованих Кальміуської і Самарської паланок увійшла до складу Катеринославського намісництва.
     Особливо інтенсивно освоювалися в цей час землі південно-східної частини області (територія Міуського, а з 1887 року Таганрозького округу Області Війська Донського). Заселення її тривало до початку другої половини XIX століття. Так виникли слободи Амвросіївка і Зуївка, Авдіївка, Харцизька, Макіївська, селища — Ханженкове, Кутейникове та ін. Заснували ці селища селяни-втікачі, до яких потім приєднувалися переселенці інших категорій — поміщицькі та державні селяни, а також колишні запорожці.
     На останню чверть XVIII — початок XIX ст. припадає масове заселення західної та центральної частини сучасної області. Серед великих селищ тут були засновані Гришине, Селидівка, Гродівка, Добропілля, Авдотьїне, Олександрівка, слобода Григорівка та село Семенівка.
     Після російсько-турецької війни 1828—1829 рр. у Приазов’ї, на захід від Маріуполя, виникають станиці Азовського козацького війська, створеного з козаків Задунайської Січі18. В 1850 році вихідці з Азовського козацького війська й донські козаки заснували станицю Новомиколаївську (нині — Новоазовськ), яка стала адміністративним центром Міуського округу.
     В процесі освоєння краю поряд з сільським господарством розвивалися різні промисли й ремесла. Так, у Торі та Бахмуті переважав соляний промисел. В 1742 році тут видобували близько 600 тис. пудів солі на рік19. Багато селян жило з чумацького промислу. До Маріупольського порту щороку прибувало до 50 тис. чумацьких возів з хлібом, вугіллям. Земські статистики писали, що «єдиним і старовинним побічним заняттям селян» Бахмутського повіту «було чумацтво та візникування»20.
     З дрібного, переважно селянського, промислу почала свою історію кам’яновугільна промисловість області. Про поклади вугілля в надрах землі місцеві жителі знали ще задовго до того, як у 1721 році рудознавець Г. Г. Капустін відкрив значні запаси вугілля у районі Бахмута. Однак промисловий видобуток його почав розвиватися лише наприкінці XVIII ст. Так, у Бахмутському повіті, на дачах казенного села Зайцевого, з 1800 по 1820 р. селяни видобували вугілля не тільки для своїх потреб, але й на продаж. Чимало селянських шахт, відкритих ще до 1820 року, працювало в селі Олександрівці (нині входить у межі м. Донецька). На Микито-Зайцівському родовищі Бахмутського повіту на селянських шахтах щороку видобували 250 тис. пудів вугілля21.
     У 20-х роках XIX ст., коли російський уряд розгорнув активну діяльність у пошуках вугільних родовищ на півдні країни, вуглевидобуток було віддано на відкуп, а з 1826 року видано закон про попудний платіжний акциз — добування вугілля ставало оброчною статтею. Віднині розробка вугілля мала здійснюватися лише під наглядом чиновника. Проте згодом через різке скорочення вуглевидобутку цей порядок було скасовано і 1829 року видано закон, що дозволяв вільну розробку вугільних пластів22. У 1839 році на селянських шахтах сіл Залізного, Щербинівки та ін. річний видобуток досяг 200 тис. пудів, що становило більш як 25 проц. загального видобутку вугілля в Донбасі23. Шахти ці були надто примітивні. Тут користувалися лопатою, кайлом, молотком, ручним воротом з вірьовкою і кошиком для підіймання вугілля. Як правило, власник шахти — селянин чи козак — сам не видобував вугілля, а наймав місцевих або прийшлих робітників і платив їм від 8 до 10 крб. сріблом за видобування й доставку нагора тисячі пудів вугілля 24.
     Крім селянських, були й поміщицькі шахти. На одній з них, розташованій у с. Олександрівці, наприкінці 30-х років XIX ст. річний видобуток вугілля досяг 150 тис. пудів. Серед поміщиків — власників шахт — були брати Рутченки, Кравченко, Котляревські, Карпов, Риков та інші.
     1837 року вугілля видобувалося в 13 місцях сучасної області — в районі Селидового, Щербинівських хуторів, Микитівки та ін.25 Якщо в 1839 році на цих шахтах було видобуто 855,4 тис. пудів вугілля, то в 1850 році — понад 1 млн. пудів. Продаж вугілля був однією із статей місцевої торгівлі, що поступово розвивалася. Наприкінці XVIII ст. в Маріуполі, Слов’янську і Бахмуті відбувалося 12 ярмарків на рік, по чотири в кожному з названих міст. Населення північної частини області вивозило свої товари на Ізюмський ярмарок, який став одним із значних торгових центрів.
     Збільшення попиту на зерно, а також близькість до Маріупольського порту, де 1800 року встановили митну заставу, а в 1809 році створили портове управління, прискорили капіталізацію сільськогосподарського виробництва місцевих поміщиків і колоністів-іноземців. Поміщицьке господарство набувало рис торгового підприємництва, спеціалізувалося на виробництві товарного зерна. Значну частину врожаю пшениці, вирощеної у поміщицьких маєтках та економіях колоністів Міуського округу Області Війська Донського, вивозили до Таганрозького порту.
     На початку XIX ст. значна частина території області (Маріупольщина і Бахмутський повіт) увійшла до складу Катеринославської губернії, північно-західна частина її (сучасний Слов’янський район) була в складі Слобідсько-Української (з 1835 року — Харківської) губернії, а південно-східні землі (нинішні Новоазовський, Старобешівський, Шахтарський і Амвросіївський райони) стали територією Області Війська Донського.
     Незважаючи на гніт і утиски, трудящі маси Донеччини в епоху феодалізму виявляли таланти і здібності не лише в сфері матеріального виробництва — вони також зберігали свої звичаї, побут, традиції. Житла з саману, каменю і хмизу тинькувалися різнобарвними глинами, стіни білили крейдою, а вікна, одвірки обводили розведеною кольоровою глиною. Ворота і віконниці мережили фігурним різьбленням. Незалежно від майнового стану навіть убогі хатинки відзначалися мальовничістю. Ще до початку XX ст. збереглися парсуни — портрети, виконані на тканинах місцевими малярами у XVI—XVIII ст. Традиційними були народні картини «Козак Мамай». Масовим було розмальовування фарбами коників, птахів, ромбів і квадратів на воротях, віконницях, дверях. Жінки ткали, крім звичайного полотна і ряден, ще й різнокольорові ліжники, доріжки, а також вишивали рушники, скатертини, жіночий і чоловічий одяг.
     На дозвіллі лунали чарівні мелодії розлогих степових пісень, журливих і жартівливих. Співалися повсюдно пісні побутові та історичні, особливо про епічних народних героїв Морозенка і Супруна, які, захищаючи рідний край від турецько-татарських нападників, поклали свої голови на Савур-Могилі. В історичних піснях знайшли відображення події селянської війни під проводом С. Разіна («Виходила дитина з-під білого каменя»), Тор (нині Слов'янськ) згадується в думі «Вдова Сірчиха-Іваниха», як місце битви запорізьких козаків з турецькими загарбниками у другій половині XVII ст. і смерті сина прославленого козацького ватажка Івана Сірка. Хвилююча картина донецького степу, кам’янистих схилів Савур-Могили змальована в народній думі «Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі». За феодалізму було споруджено видатну архітектурну пам’ятку — Святогірську крейдяну церкву (XVII ст.), палац і парк у с. Прелесному нинішнього Слов’янського району (XVIII—XIX ст.).
     У 60-х роках XIX ст. на території нинішньої області закладаються перші капіталістичні вугільні шахти. Однією з них була Горлівська споруджена в 1867 році. Розгорнулося також видобування кам’яної солі. Розвиток великої соляної промисловості пов’язаний з діяльністю академіка О. П. Карпінського і професора Н. Д. Борисяка, які довели, що в районі Бахмута є потужні поклади кам’яної солі. 1870 року тут збудували першу шахту. З початком промислової розробки солі в Бахмутському районі припинився ввіз її з-за кордону.
     Створення капіталістичних кам’яновугільних шахт пов’язане з будівництвом залізниць і розвитком металургійної та металообробної промисловості. Перша залізнична лінія була прокладена в 1869 році і являла собою південний відрізок Курсько — Харківсько — Азовської залізниці. Вона з’єднувала Горлівку з Ростовом і центральними губерніями Росії. З 1872 по 1882 рік споруджено лінії — Костянтинівську, Донецьку і Маріупольську, що зв’язали майже всі міста і великі селища нинішньої області між собою та з промисловими центрами України. 1884 року почався рух по Катерининській залізниці, яка сполучала Дрнбас з Криворіжжям і відіграла величезну роль у розвитку гірничої та гірничозаводської промисловості на півдні країни. У 1872 році почав регулярну виплавку чавуну Юзівський завод закладений у 1869 році.
     Наприкінці XIX ст. сформувався Південний гірничопромисловий район і його складові частини — Бахмутський, Горлівсько-Щербинівський, Юзівський та ін. гірничі округи. Завдяки швидкому розвиткові гірничої промисловості в Донбасі та залізорудної в Кривому Розі він перетворюється на найбільший вугільно-металургійний район . На початку XX ст. на території сучасної області працювало 5 заводів з повним металургійним циклом. В промисловість краю інтенсивно проникає іноземний капітал. Користуючись концесіями царського уряду, іноземні капіталісти наприкінці XIX ст. збудували кілька великих металургійних заводів у Маріуполі, Єнакієвому, Дружківці та Макіївці.
     Головним джерелом формування промислового пролетаріату Донбасу, що зростав із розвитком промисловості, було селянство, яке розорялося. Основну масу донецьких шахтарів наприкінці XIX ст. становили вихідці з Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Тамбовської, Тульської, Орловської губерній. Так, у 1871 році в Донбас прибуло 82,5 проц. робітників з чорноземного центру і 15,5 проц.— з українських губерній і Області Війська Донського, а в 1900 році ці райони дали відповідно 55,7 і 31,5 проц. поповнення донецьких робітників.


1   П.Й.Борисковский. Палеолит Украины. Материалы и исследования по археологии СССР, вып. 40, 1953, стор. 78—80; Археология, т. 20, 1966, стор. 138—143; Материалы по археологии Северного Причерноморья, вып. 4. Одесса, 1963, стор. 135—138.
2   Б.А.Шрамко. Древности Северского Донца, 1960, стор. 175.
3   История СССР с древнейших времен до наших дней, т. 1, 1966, стор. 495.
4   І.М.Шекера. Міжнародні зв’язки Київської Русі, 1963, стор. 152.
5   Б.А.Рыбаков. Первые века русской истории, 1964, стор. 131.
6   Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов, 1950, стор. 63.
7   И.Беляев. О сторожевой, станичной и полевой службе на Польской Украине Московского государства до царя Алексея Михайловича, 1846, стор. 7, 13, 19, 21.
8   Воссоедішение Украины с Россией. Сборник статей, 1954, стор. 79.
9   Д.И.Багалей. Очерки из истории колонизации и быта степной окраины Московского государства, 1887, стор. 554, 555.
10 Історія селянства Української РСР, т. 1, 1967, стор. 187, 188.
11 А.П.Пронштейн. Земля Донская в XVIII веке. Ростов-на-Дону, 1961, стор. 261, 262;Письма и бумаги императора Петра Великого, т. 7, вып. 2, 1946, стор. 677.
12 Е.П.Савельев. История Дона и Донского казачества, ч. 1—4. Новочеркасск, 1915,стор. 214.
13 В.О.Голобуцький. Запорізька Січ в останні часи свого існування, 1961, стор. 66.
14 А.А.Скальковский. Хронологическое обозрение Новороссийского края, ч. 1. Одесса, 1836, стор. 15, 16, 24, 25.
15 Акты, относящиеся к истории Войска Донского, т. 2, ч. 2. Новочеркасск, 1894, стор. 389, 398.
16 Г.Писаревский. Из истории иностранной колонизации в России в XVIII веке, 1909, стор. 318.
17 С.Номикосов. Статистическое описание Области Войска Донского. Новочеркасск, 1884, стор. 280.
18 Краткий обзор Мариупольского уезда. Мариуполь, 1884, стор. 62.
19 Е.Зябловский. Статистическое описание Российской империи, кн. 2, ч. 4. СПб., 1808, стор. 267.
20 Сборник статистических сведений по Екатеринославской губернии, т. 2, Бахмутский уезд. Екатеринослав, 1886, стор. 189.
21 О.О.Нестеренко. Розвиток промисловості на Україні, ч. 1, 1959, стор. 349.
22 История технического развития угольной промышленности Донбасса, т. 1, 1969,стор. 33, 34.
23 Г.Д.Бакулев. Развитие угольной промышленности Донецкого бассейна, 1955, стор. 80.
24 О.О.Нестеренко. Розвиток промисловості на Україні, ч. 1, стор. 350.
25 А.А.Скальковский. Опыт статистического описания Новороссийского края, ч. 2. Одесса, 1853, стор. 517.