Вінницька область

    Область утворена 27 лютого 1932 року. Більша частина Вінницької області розташована на Волино-Подільській та Придністровській височинах. В області густа мережа річок, які належать до басейнів Південного Бугу, Дністра та Дніпра.
    Територія Вінницької області, зокрема її південно-західна частина понад Дністром, почала заселюватися уже в добу палеоліту. Найдавніша ранньопалеолітична стоянка первісних мисливців, що існувала тут приблизно 100-40 тисяч років тому, виявлена поблизу села Суботівки Могилів-Подільського району, а біля сіл Лядови, Нагорян, Озаринців, Яришева, Яруги існували поселення і за пізнього палеоліту приблизно 40-13 тисяч років тому1.
    В добу неоліту (VII - IV тис. до н. е.) з переходом до відтворюючих форм господарства - мотижного землеробства і скотарства -  густіше заселяється також басейн Південного Бугу. В Немирівському, Тростянецькому, Гайсинському районах відомо близько 30 поселень найдавніших у Східній Європі землеробів бугодністровської археологічної культури. Вони розташовувались на островах та надзаплавних терасах річок. Найповніше уявлення про господарство та культуру тих часів дали матеріали з поселень, досліджених недалеко від Скибинців Тростянецького району, Печери Тульчинського району, Сокільців Гайсинського та Самчинців Немирівського районів2.
    Порівняно високого розвитку досягає землеробство за доби міді (IV - III тис. до н. е.). Тоді Наддністрянщина й Надбужжя були досить щільно заселені землеробськими племенами трипільської культури, нащадками переважно того населення, що мешкало в Надбужжі в неолітичні часи. На Вінниччині виявлено понад 100 пам’яток трипільської культури, а серед них чимало великих поселень. На поселеннях, які існували поблизу Вербівки та Криштопівки Іллінецького району, виявлено понад 120 великих жител.
    В добу бронзи (III - початок І тис. до н. е.) Вінниччина входила до тих земель, де проживала велика група землеробсько-скотарських племен, які, на думку багатьох учених, у II на початку І тис. до н. е. утворили праслов’янське ядро. Тут знайдено і частково досліджено понад 20 пам’яток і серед них праслов’янські поселення білогрудівської культури (XI - IX ст. до н. е.), розташованих у межах Кричанівки, Оленівки, Серебрії, Яришева Могилів-Подільського району, а також могильник у Білому Камені Чечельницького району3.
    На початку І тис. до н. е. населення Надбужжя, Наддністрянщини, так само як і Наддніпрянщини, стало плавити залізо. Це майже співпадає з появою в Причорноморських степах кочівників-скіфів (VII - II ст. до н. е.), які очолили перше державне утворення на Наддніпрянщині. Лісостепове та передстепове Надбужжя в цей час було заселене, як гадають вчені, нащадками білогрудівських племен, праслов’янськими землеробськими племенами. Геродот згадує їх як скіфів-орачів. На Вінниччині збереглося понад 20 городищ, поселень та курганних могильників. Однією з найвизначніших пам’яток скіфських часів на Україні є велике Немирівське городище VII - VI ст. до н. е. Його площа 150 га, оточена валами, що й тепер височать на 8-9 м. їх протяжність 4 кілометри.
    З кінця І тис. до н. е. і протягом І тис. н. е. територія Вінниччини була досить густо заселена землеробськими слов’янськими племенами, які свого часу входили до антського племінного союзу. Слов’яни культивували всі основні відомі в Європі зернові культури і вже у перших століттях нашої ери обробляли землю плугом із залізним наконечником, застосовуючи сівозміну. Можна гадати, що вони знали паровий клин4. Високий розвиток орного землеробства та ремесел (залізообробного, ювелірного, косторізного, гончарного) сприяли розвитку внутрішньої та зовнішньоїторгівлі. Основним предметом експорту було зерно, в обмін на яке в Наддністрянщину, Надбужжя та Наддніпрянщину надходило срібло у вигляді римських монет.
    На всій території Вінницької області, і насамперед у Гайсинському, Іллінецькому, Немирівському, Могилів-Подільському районах, виявлено понад 150 ранньослов’янських поселень та могильників зарубинецької (II ст. до н. е.- II ст. н. е.) та черняхівської (II - VI ст. н. е.) культур.
    Найбільш раннім з досліджених е могильник зарубинецької культури поблизу села Рахнів Гайсинського району, що існував тут у II ст. н. е. Біля села Косанового цього ж району на могильнику черняхівської культури (III - V ст. н.е.) розкопано 121 поховання. Разом з померлим у могильну яму, крім гончарного посуду, ставили скляні келихи, покійника прикрашали виробами із скла, сердоліку, бронзи. В одному з поховань знайдено срібну шийну гривну. Неподалік Самчинців та Семенків (Немирівський район) досліджево слов’янські поселення VI - VII ст., на яких розкопано близько 80 злегка заглиблених жител та господарських споруд, а також залишки залізоплавильного виробництва5. В Коржівці Немирівського району, Копіївці та Хрінівці Іллінецького району виявлено слов’янські поселення VIII - IX століть.
    Зростання продуктивних сил у східних слов’ян та розвиток торгівлі уже в перших століттях нашої ери призводять до утворення заможної верхівки, яка зосереджувала в своїх руках значні багатства. Доказом цього є знахідки численних монетних скарбів. Найбагатшими з них, зокрема, були: скарб у Погорілій (Теплицький район) з 450 римських монет; у Переорках (Вінницький район) виявлено 400 монет, у Комсомольському (Козятинський район) - 800. На території Чечельницького району 1887 року знайшли 1348 римських монет II ст. нашої ери6.
    Поблизу Юрківців Немирівського району та Копіївки Іллінецького району знайдено цінні скарби X - XI ст., що включали, крім арабських монет, великі злитки срібла та ювелірні прикраси7. В Копіївському скарбі, виявленому в 1928 році, було 500 монет, кілька срібних злитків, близько 30 ажурних сережок тощо. Немає сумніву, що названі цінності належали представникам феодальної верхівки. Про те, що територія Вінниччини у період Київської Русі була густо заселена, свідчать також понад 50 городищ та великих поселень. З літопису відомо, що в цей час на Побужжя, в т. ч. на вінницькі землі, з Нижнього Подніпров’я переселилися слов’янські племена уличів.
    У період феодальної роздробленості частина території Вінниччини разом із землями верхнього Побужжя відійшла до Галицько-Волинського князівства. Ця місцевість здобула назву Пониззя, як гадають, від скорочення давнього найменування «Русь низшая» на відміну від «Руси горней», що прилягала до Карпатських гір8.
    Після загарбання Києва в 1240 році монголо-татарські завойовники далі просувалися на захід і захопили землі Поділля. Так з цього часу іменується Пониззя. Назва Поділля походить, очевидно, від скорочення колишнього найменування «Русь дольная», вживаного як доповнення до назви «Русь низшая»9. Населення Поділля чинило мужній опір, але не могло протистояти навалі завойовників. На своєму шляху орди Батия, як засвідчує літописець, міста і села «подільські знищили вогнем і мечем»8.
    Не знайшовши підтримки від західних держав, Галицько-Волинське князівство змушене було в 1246 році визнати залежність від Золотої орди, але й після цього князь Данило Романович не припиняв боротьби проти загарбників. В 1259 році монголо-татарські завойовники остаточно підкорили Поділля.
    Понад сто років населення краю терпіло від гніту Золотої орди. На загарбаній території завойовники встановили податкові округи, т. зв. тми. Вони об’єднувалися в один улус, за яким закріпилась назва Подільський.
    Обложивши місцеве населення великою даниною, монголо-татарські орди кочували в степах нижче річок Ягорлика, Синюхи і Тясмина. Для збирання данини «на Поділлі були призначені отамани, які відали всіма прибутками, і до них приїжджали татарські баскаки [намісники] і, забираючи у тих отаманів данину, відвозили в орду»12.
    На землі Галицько-Волинського князівства, ослаблені монголо-татарськими поневолювачами, зазіхали угорські, литовські й польські феодали. Особливу активність проявляв великий князь литовський Ольгерд. Зібравши чимале військо, 1362 року в битві біля річки Сині Води він розгромив татарські орди братів Кутлубугу, Хачибея і Дмитрія, яким належало Поділля. З цього часу цей край потрапляє під зверхність Литовського князівства. Створюються окремі намісництва, в яких управляти почали племінники князя - Юрій, Олександр і Костянтин Корятовичі.
    Щоб захистити свої володіння від татарських нападів і тримати населення в покорі, литовські феодали споруджують укріплення. У другій половині XIV ст. були збудовані фортеці у Вінниці, Брацлаві, Сокільцях та в інших місцях. На початку 90-х років усім Поділлям заволодів наймолодший з племінників князя Ольгерда Федір Корятович. Він не хотів бути слухняним великокнязівській владі10. Це викликало прихід військ великого литовського князя на Поділля. Федір Корятович відійшов на Закарпаття, а литовські війська захопили Брацлав, Сокілець та інші міста. Тоді ж по всіх містах поставили таких старост, які були покірні великокнязівській владі.
    Наступники Ольгерда за вірну військову службу роздавали подільські землі литовським та українським феодалам. Феодальне землеволодіння також зростало за рахунок захоплення землі у селян. Водночас з обезземеленням селян ішов процес їх закріпачення. Після Кревської унії, укладеної 1385 року між Польщею і Литовським князівством з метою об’єднання військових сил, посилюється наступ польських феодалів на українські землі. У 1431 році вони захоплюють Західне Поділля, яке оголошується окремим Подільським воєводством. Тоді ж польські феодали спробували загарбати і Східне Поділля, але їх війська натрапили на стійкий опір місцевого населення і змушені були відійти13.
    Східне Поділля (Брацлавщина) залишалось під владою литовських феодалів. Тут виділяються три окремі повіти: Брацлавський, Вінницький, Звенигородський. Західне Поділля, що перебувало під владою Польщі, теж поділялося на три повіти: Кам’янецький, Летичівський і Червоноградський.
    Населенню Поділля доводилося відбивати грабіжницькі напади орд султанської Туреччини та кримських татар, які повторювались майже щорічно. Найбільш спустошливими були напади 1541, 1562, 1566, 1568, 1575, 1589 років11. Татарські орди палили і руйнували села й міста, захоплювали в полон або вбивали людей, забирали худобу. Лише в 1575 році на Поділлі, Волині і в Галичині вони захопили 150 тис. коней, 500 тис. голів великої рогатої худоби, 200 тис. овець, взяли в полон 55 340 чоловік12.
    Литовські феодали і польська шляхта неспроможні були захистити землі Поділля. Населення рятувалось як могло: ховалося в лісових хащах, річкових плавнях та виритих печерах з численними підземними ходами. Немало таких печер збереглося до наших днів у Погребищі, Липовці, Барі та інших місцях. Силами міщан та приміських селян споруджувалися дерев’яні та кам’яні фортеці, навколо яких насипались оборонні вали. Міцними, на той час, опорними пунктами в боротьбі з турками і татарами були фортеці Брацлава, Бершаді, Бара, Вінниці, Шаргорода, Прилук, Погребища13.
    В середині XVI ст. польські феодали посилили наступ на Україну. За Люблінською унією 1569 року землі Брацлавщини переходять під зверхність Польщі. Тут було створено Брацлавське воєводство. На новозахоплені землі ринула польська шляхта. В її руках зосереджувались основні земельні володіння. Магнатові Конецпольському на Побужжі належало 740 сіл, 170 міст і містечок. Величезні володіння мали також Потоцькі, Замойські, Любомирські, Синявські, Збаразькі, Четвертинські та інші магнати.
    Українське населення зазнавало ще й національного пригнічення, яке особливо посилилось після прийняття 1596 року Брестської унії. З метою насадження католицизму, полонізації українського населення у Вінниці, Барі, Немирові були відкриті єзуїтські школи, до яких вербували дітей українських феодалів і заможного міщанства. Ці школи одержували матеріальну допомогу від польських магнатів і шляхти. Для них споруджувалися великі будівлі, які обносилися кам’яними мурами з міцними баштами.
    Антикатолицький рух на Поділлі набирав чимдалі ширшого розмаху. Це бентежило служителів католицької церкви. У 1622 році постійний представник римського папи у Варшаві доповідав Ватікану, що «населення Волині, Русі і Поділля повернулося до схизми разом з епіскопами, які їздили висвячуватись у Москву»14.
    Соціально-економічні й національно-релігійні суперечності загострилися до краю. І даремно польська шляхта чванилась, що настало десятиріччя «золотого спокою» (1638-1648 рр.)23. Це було затишшя перед бурею. В 1648 році під керівництвом видатного полководця і державного діяча Богдана Хмельницького почалася народно-визвольна війна. На Запоріжжя потяглися втікачі з Брацлавщини. За свідченням сучасника, туди направлялося «все, що лиш живо»23.
    Територія Поділля була місцем найбільших битв і військових походів. Звідси восени 1648 року виступила армія під командуванням Богдана Хмельницького назустріч польському війську. Бій під Пилявцями завершився 13 вересня повною перемогою повсталого народу. За Зборівською угодою, укладеною 8 серпня 1649 року, Західне Поділля залишилось під владою Польщі, а Брацлавщина і частина подільських земель, починаючи від Студениці, через Зіньків, Меджибіж, Бар до Вінниці відійшли до складу гетьманства.
    На визволеній території було ліквідовано польське феодальне землеволодіння і королівську адміністрацію. Брацлавщина поділялася на козацькі полки: Брацлавський і Кальницький. Влада перейшла до козацької старшини. Система податків, введена польським урядом, була відмінена. Для утримання війська, суду, органів управління на населення накладалися нові податки й натуральні повинності. Від них гетьманський уряд звільняв козацьку старшину і духівництво23.
    Польській шляхті дозволялося повернутися до своїх маєтків. Це викликало рішучий протест народних мас. На Поділлі знову відновили активну діяльність повстанські загони. На Брацлавщині ними керував полковник Данило Нечай. Він згуртував навколо себе близько 40 тис. озброєних селян, які не ввійшли до складу реєстрового козацтва.
    У січні 1651 року перемир’я, встановлене Зборівською угодою, віроломно порушив королівський уряд. Польсько-шляхетська армія почала свій кривавий похід на Брацлавщину. Самовіддано бився з навалою ворогів невеликий гарнізон у Красному. Коли загинув Данило Нечай, обороною керував його побратим - Кривенко. Захопивши фортецю, польські загарбники зруйнували її і знищили усіх козаків, жінок, стариків і дітей.
    Основний удар ворожі війська скерували проти Вінниці, але взяти місто не змогли. Тут зосереджувалися значні сили козаків на чолі з полковником Іваном Богуном. Героїчна оборона міста тривала з 28 лютого по 11 березня. На допомогу козакам Богдан Хмельницький направив Уманський полк під керівництвом полковника Йосипа Глуха і Полтавський полк на чолі з Мартином Пушкарем. Польсько-шляхетські війська з великими втратами почали відступати. За кілька днів вся Брацлавщина і Поділля аж до Кам’янця-Подільського були визволені від польських загарбників.
    Але влітку 1651 року після Берестецької битви польсько-шляхетські війська знову вирушили в похід на Брацлавщину і Київщину. Озброєні селяни й міщани нападали на польські загони і знищували їх. Боротьбою народних мас Брацлавщини проти загарбників керував Іван Богун. Загони повсталих селян діяли на всій Брацлавщині й Поділлі. Після підписання Білоцерківського договору польська шляхта знову поверталася до своїх маєтків і намагалася відновити старі феодально-кріпосницькі порядки.
    23 травня 1652 року козацьке військо на чолі з Богданом Хмельницьким під Ладижином на полі, яке називалося Батіг (нині Тростянецький район), вщент розгромило польсько-шляхетську армію. Ця блискуча перемога (яку інколи прирівнюють до перемоги карфагенського полководця Ганнібала над римлянами під Каннами) зміцнила позиції повсталого народу, сприяла розгортанню боротьби за визволення Брацлавщини й Поділля від польської шляхти.
    Визвольна війна наближалась до переможного завершення. 8 січня 1654 року на Переяславській раді було проголошене рішення про возз’єднання України з Росією. Перед українським народом, незважаючи на жорстокий гніт царизму, відкривалися широкі перспективи для економічного, політичного і культурного прогресу.
    На допомогу повсталим двічі приходили запорізькі козаки, очолювані Іваном Сірком. За другим разом запорожці прийшли із загоном російських солдатів під керівництвом воєводи Касогова15. Спільними діями повстанців, запорожців і російських військ влада шляхетської Польщі на землях Брацлавщини і Поділля була повалена.
    Політичні інтриги і чвари ще більше посилились, коли на Правобережній Україні став гетьманом Петро Дорошенко (1665 - 1676 рр.). Його турецько-татарську орієнтацію не поділяли козацькі і селянські маси. Проти нього виступили брацлавський полковник В. Дрозденко, овруцький полковник Децик і уманський полковник І. Сербии. Діставши допомогу від кримських татар, Дорошенко жорстоко придушив народне повстання.
    В 1670 році на Брацлавщину вриваються війська шляхетської Польщі. Замість Петра Дорошенка шляхта у Брацлаві оголосила гетьманом Правобережної України свого ставленика М. Ханенка. Його підтримували польські гарнізони, які стояли в Барі, Ладижині, Могилеві, Немирові та Рашкові.
    Перебування польсько-шляхетських військ на Брацлавщині не було тривалим. Весною 1672 року сюди прийшла численна турецька армія. За Бучацьким договором вся Брацлавщина й Поділля опинилися під владою турецьких загарбників. Ця нестерпно важка окупація краю тривала 27 років15. Осівши на Придністров’ї, турецькі загарбники розташували свої гарнізони в Браїлові, Могилеві, Рашкові та інших містах. Брацлавщина була передана під управління васала Туреччини гетьмана Петра Дорошенка.
    Тим часом шляхетська Польща докладала немало зусиль, щоб відвоювати у турків подільські землі. В 1699 році за Карловицьким мирним договором турецькі загарбники залишили ці землі і тут відновила своє панування королівська Польща.
    Відновлюючи своє панування на землях Брацлавщини й Поділля, польська шляхта докладала немало зусиль, щоб викорінити волелюбні настрої в місцевого населення. Загрозу для неї становили такі люди з простонароддя, які «вміють читати своє письмо». В «Проекті знищення Русі» від 1717 року зазначалося: «Навчений у простій селянській школі хлоп втікає на декілька десятків миль з підданства та шукає волі, на що найбільш скаржаться воєводства земель руських Волинське, Подільське і Брацлавське. Потрібно отож в інструкції для економів і адміністраторів внести рекомендації... зокрема, щоб привчати селянських дітей не до книжок, а до плуга, сохи й до ціпа»16. Переслідувані польською шляхтою, школи припиняли своє існування.
    Волелюбний український народ і далі вів боротьбу проти польсько-шляхетського гноблення. Широкого розмаху на Брацлавщині набирав гайдамацький рух, що зародився тут ще на початку XVIII ст. У 1757 році повстанці взяли Немирів, а в 1764 році - Вінницю17. На придушення гайдамацького руху польська шляхта направляла все нові й нові військові загони, але даремно. Очевидець подій Є. Кітович відзначав винятковий героїзм повсталих мас. «На п’ятдесят гайдамаків,- писав він,- треба було наших двісті, триста і більше, щоб їх перемогти»18.
    Найреакційніші верстви польської шляхти та католицької церкви намагалися будь-що придушити заворушення народних мас і зберегти свої позиції на Україні. Вони створили воєнно-політичне об’єднання - т. зв. Барську конфедерацію. Озброєні конфедерати чинили люту розправу над українським населенням, намагаючись остаточно його покорити. Це в свою чергу викликало протидію, посилило гайдамацький рух. Виступи гайдамацьких загонів переросли у велике повстання - Коліївщину. Полум’я повстання швидко охопило Київщину, Брацлавщину і перекинулось на Поділля. Повстанські загони, які діяли біля Гранова, Теплика, Дашева, Тульчина, Гайсина, Ладижина, знищували шляхту, католицьке духівництво, орендарів. Антифеодальний характер гайдамацького руху став небезпекою не лише для польської шляхти. Його поширення боялися російський царизм та уряди інших сусідніх країн.
    За підтримкою царських військ шляхетській Польщі вдалося придушити повстанський рух. Учасників повстання привселюдно вішали, відтинали їм голови, руки, ноги, садовили на палі. Одного з ватажків гайдамаків Івана Гонту закатували в с. Сербах.
    Народні повстання XVIII ст. ослаблювали шляхетську Польщу, що стало однією з причин її падіння як самостійної держави. В 1793 році землі Брацлавщини і Поділля в складі Правобережної України були возз’єднані з Росією.
    Щоб усунути небезпеку іноземного вторгнення в Росію з півдня, на землях Брацлавщини в 1796 - 1797 рр. була розташована російська армія на чолі з фельдмаршалом О. В. Суворовим. Військові частини стояли в Немирові, Тиманівці, Чечельнику та інших містах і селах. Штаб-квартира знаходилася в м. Тульчині.
    Царський уряд прагнув зберегти й узаконити на возз’єднаних землях кріпосницьку систему. Всім польським панам надавалися права і привілеї нарівні з російським дворянством. Щоб зміцнити свої позиції на Поділлі, царський уряд роздавав кращі землі російським поміщикам. Генерал І. Морков одержав Сальницьке староство, села Кукавку, Нижчий Ольчедаїв, Пеньківку, граф Безбородько - Хмільницьке староство19.
    Кріпаки жили в нелюдських умовах, їх нещадно експлуатували, над ними жорстоко знущалися. За найменшу непокору чи прагнення  до волі нерідко катували до смерті. В селі Кузьминцях Гайсинського повіту поміщик Врублевський 50 ударами забив 15-річного пастуха Гаврила Щасливого тільки за те, що хлопець без відома прикажчика відлучився додому переодягтися. Жертвами поміщицької розпусти ставали жінки й дівчата. Поміщик Я. Якубовський в Липовецькому повіті на зразок турків влаштував гарем, в якому знаходились навіть і неповнолітні дівчата20.
    Кріпосництво гальмувало розвиток сільськогосподарського виробництва. Поля засівалися здебільшого вручну, врожай збирався серпами і косами. Відстала агротехніка зумовлювала низькі врожаї. З 1799 по 1856 рік в Подільській губернії неврожаї повторилися 7 разів21.
    З 30-х років XIX ст. у Подільській губернії швидко розвивається цукрова промисловість, а водночас і бурякосіяння. В 1860 році під цукровими буряками було зайнято 5788 десятин. В 1861 році 32 цукрові заводи губернії виробили 530 644 пуди цукру.
    Однією з провідних галузей промисловості Подільської губернії було гуральництво. На нього припадало 3/4 всієї продукції. В середині XIX ст. в губернії працювали 251 гуральня і 122 броварні. Розвивалося також млинарство. Існували й такі галузі промисловості, як суконна, панчішна, селітрова.
    Значного поширення в XIX ст. набувають дрібні селянські промисли, засновані на використанні дешевих місцевих матеріалів: глини, дерева, каменю. Важливими осередками гончарства стають Бубнівка, Бар, Жерденівка та Майдан-Бобрик. Виготовлені тут посуд та різні іграшкові вироби відзначалися особливою оригінальністю. Майстри гончарної справи з покоління в покоління передавали свій досвід. У селі Жерденівці сім’я Федора Лавренюка становила цілу династію гончарів.
    З дерева виробляли сани, вози, бочки, столи, вулики, ложки, веретена, сопілки. Цей промисел став масовим у Літинському, Гайсинському, Могилівському, Ямпільськомута інших повітах.
    Майже в кожному селі Подільської губернії виготовляли полотно, рушники, пояси, запаски, рядна, мішки. З сукна шили чоловічі й жіночі свити, з декоративних тканин - одяг та різні речі для внутрішнього оздоблення житла. Художні тканини виробляли в Ольгопільському, Могилівському і частково Гайсинському повітах.
    Населення здавна займалося килимарством. Чудові узорчасті килими виготовлялися в Немирові, Тульчині, Ямполі22. Характерним для подільських килимів були геометричний та рослинний орнаменти.
    Побутове й ритуальне призначення мало народне вишивання. В сільському побуті встановився звичай, щоб кожна дівчина сама собі готувала в придане вишиті сорочки, рушники, полотно та інші предмети одягу. Оздоблювалися вишивкою свити, кожухи, спідниці, хустки, рушники, скатерки, рядна. Найпопулярнішими на Вінниччині були вишивальниці сіл Клембівки та Яланця Ямпільського повіту.
    Визвольна боротьба народних мас, незважаючи на репресії царського уряду, продовжувалась. На Поділлі в першій половині XIX ст. діяли селянські повстанські загони на чолі з мужнім ватажком селянином-кріпаком Устимом Кармалюком. Майже чверть століття (1813 - 1835 рр.) він керував боротьбою проти поміщиків. Його не лякали переслідування і тортури. Багато разів Кармалюка кидали в тюрму. Чотири рази засилали на каторжні роботи в Сибір, але він звідти тікав на рідне Поділля і знову продовжував боротьбу.
    Повстанський рух під проводом Устима Кармалюка охопив майже всю Подільську губернію, а також суміжні повіти Бессарабії та Київщини. В його загонах брало участь близько 20 тис. селян, міщан, солдатів-утікачів. Кармалюк знаходив притулок і друзів у кожному селі, роздавав біднякам худобу і майно, захоплене у поміщиків24.
    Вдячний народ навічно зберіг ім'я Устима Кармалюка. Йому присвячена пісня «За Сибіром сонце сходить», численні легенди й перекази. Т. Г. Шевченко назвав його «славним лицарем». О. М. Горький підкреслював, що ім'я Кармалюка «навіки овіяне славою». На честь відважного борця село Головчинці Жмеринського району, де він народився, перейменовано на Кармалюкове. В 1965 році тут споруджено йому пам’ятник.
    Великих страждань народним масам завдавали епідемічні захворювання. 1848 року в губернії від холери померло 32 960 чоловік. У зв’язку з майже повною відсутністю ветеринарної служби в губернії того року від виснаження і ящура загинуло 7 тис. голів великої рогатої худоби.
    Та, незважаючи на несприятливі умови, розвивалось культурне життя, на яке великий вплив мали видатні діячі культури, що перебували на Вінниччині. В різні роки тут жили російський художник-реаліст В. А. Тропінін, український письменник І. П. Котляревський, польський поет і драматург Юліуш Словацький. До Тульчина приїздив О. С. Пушкін, де зустрічався з керівником Південного товариства П. І. Пестелем.
    В кінці 20-х років XIX ст. на Вінниччині збирав народні легенди письменник О. П. Стороженко. На їх основі він написав такі оповідання, як «Голка», «Кіндрат Бубенко-Швидкий» та ін. Уродженець Поділля Ян Засідатель став відомим художником-портретистом. Багато портретів на Поділлі створив близький друг Т. Г. Шевченка, український художник І. М. Сошенко, який викладав малювання у Немирівській гімназії.
    В середині 50-х років XIX ст. визначним культурним осередком стає Немирівська гімназія, в якій працювали такі демократично настроєні вчителі, як математик І. П. Дорошенко, історик А. Г. Теодорович, відомий фольклорист О. В. Маркович. В Немирові розпочала свою літературну діяльність і здобула визнання класика української літератури та видатної українсько-російської письменниці Марко Вовчок.
    Урочисто проводились святкові й весільні обряди, з музикою і співами. На Вінниччині не існувало такого села, в якому б не було своїх музикантів. Найбільш поширені інструменти - скрипка, бас, бубон і цимбали. Зустрічалися також флейта і кларнет.
    Віками на Поділлі складався своєрідний народний побут, формувалися оригінальні звичаї. Оригінально, зокрема, тут будувалися і архітектурно оздоблювались сільські оселі. Якщо в районі Надбужжя переважали забудови й огорожі дерев’яні, то на Наддністрянщині широко використовувались камінь та вапняки.
    У промисловому виробництві губернії найважливіше місце посіла харчова промисловість. На її частку припадало 85 проц. всього промислового виробництва. В 90-х роках у губернії було 51 цукровий, 79 винокурних, 20 спиртових, 18 пивоварних заводів, 3537 млинів. Наприкінці XIX ст. на перше місце виходить цукрова промисловість. На цукрових заводах було зайнято 60 проц. загальної кількості робітників.
    Для розвитку економіки губернії важливе значення мало залізничне сполучення. В 1870 році закінчилось будівництво Києво-Балтської залізниці, яка проходила через Козятин, Вінницю, Жмеринку з розгалуженням від Козятина на Бердичів. Через рік була введена в експлуатацію залізнична лінія від Жмеринки до Волочиська. Пізніше були прокладені залізниці Козятин - Умань, Вапнярка - Христинівка, Жмеринка - Могилів та ін.
    Для промислових підприємств потрібні були освічені робітники, і царський уряд змушений був розширювати шкільну мережу. 1865 року на Поділлі нараховувалося 2281 школа, в т. ч. парафіяльних 1385. Але, не маючи матеріальних засобів, більшість шкіл, особливо сільських, не відповідали своєму призначенню. Нерідко сільські школи тулилися в звичайних селянських хатах. У селі Білоусівці (нині Тульчинський район) школа не мала ні парт, ні столів. Під час навчання діти сідали на земляну долівку, а вчитель примощувався на лежанці і звідти проводив урок. З 1863 по 1869 рік у Подільській губернії відкрито 30 училищ. 1877 року в губернії на 232 мешканців припадав один учень. За даними перепису 1897 року в губернії було 89,7 проц. неписьменних. Царський уряд забороняв навчання рідною мовою.
    На території сучасної Вінниччини до кінця XIX ст. не існувало ні музеїв, ні наукових товариств. До 1870 року не було жодної публічної бібліотеки. На 998 жителів передплачувалась одна газета чи журнал. Коли до цих даних додати те, що на 47 260 чол. населення на початку XX ст. в середньому був лише один лікар, то стає очевидною вся неприваблива картина важкого життя трудового народу, приреченого гнобительською політикою російського царизму на злидні, темряву і неосвіченість.
    На Вінниччині народилися й творили музику українські композитори П. І. Ніщинський і М. Д. Леонтович, у Тиврові й Голово-Русаві працював композитор К. Г. Стеценко, протягом 1878 - 1888 рр. у села Браїлів та Сьомаки приїжджав П. І. Чайковський, де написав ряд музичних творів. Світову славу завоював співак-гітарист, уродженець Погребища М. Д. Соколовський. Його віртуозна гра вражала слухачів своєю неповторною майстерністю. Велику громадську й наукову роботу на Вінниччині проводили великий російський хірург М. I. Пирогов та український мікробіолог і епідеміолог Д. К. Заболотний, який за радянських часів був президентом Академії наук.
    Героїка минулого краю знайшла художнє змалювання в історичних творах письменника М. П. Старицького, який неодноразово сюди приїздив і жив у Могилеві та навколишніх селах. Подільська земля животворними соками наснажала і творчість класика української літератури М. М. Коцюбинського. Його дитинство і юність пройшли, як він говорив, «все на тім же багатім природою, теплім, прекраснім Поділлі». Уродженцями Вінниччини є також українські письменники А. П. Свидницький та С. В. Руданський. Перший з них у своєму романі «Люборацькі» відтворив чарівну красу Поділля, а другий дотепно використав життєві факти краю у своїх співомовках.
    Мальовнича краса Поділля привертала увагу великої поетеси Лесі Українки. Проїжджаючи залізницею через Вінницю і Жмеринку до Одеси, вона зачаровано оглядала тутешні сади й гаї. Подільському краю поетеса присвятила ніжні свої слова:
    Красо України, Подолля!
    Розкинулось мило, недбало!
    Здається, що зроду недоля,
    Що горе тебе не знавало!


1  Материалы и исследования по археологии СССР, вып. 81, 1960, стор. 19, 105—106.
2  Археологія, т. 10, 1957, стор. 36—49.
3  Краткие сообщения и доклады о полевых исследованиях Института истории материальной культуры, т. 59, 1955, стор. 113—117.
4  «Советская археология», 1962, № 4, стор. 66—89.
5  Материалы и исследования по археологии СССР, вып. 108, 1963, стор. 320—342.
6  М.Ю.Брайчевський. Римська монета на території України, 1959, стор. 120— 121, 124.
7  Г.Ф. Корзухина. Русские клады IX—XIII вв., 1954, стор. 84.
8  Полное собрание русских летописей, т. 2. Ипатьевская летопись., 1843, стор. 166, 339.
9  Сборник сведений о Подольской губернии, вып. 1. Каменец-Подольский, 1880, стор. 1—3.
10 Хроника Быховца, 1966, стор. 56.
11 Газ. «Подольские губернские ведомости», 6 і 13 січня 1845 р.
12 Архив Юго-Западной России, ч. 7, т. 2., 1890, стор. 20.
13 Мемуары, относящиеся к истории Южной России, вып. 1., 1890, стор. 153—154
14 Правда про унію. Документи і матеріали. Львів, 1968, стор. 36—37.
15 Журн. «Киевская старина», 1885, № 12, стор. 667.
16 Правда про унію, стор. 84.
17 К.Гуслистий. Коліївщина, 1947, стор. 19.
18 J.Kitowicz. Opis obyczajow і zwyczajow za panowania Augusta III, t. 2. Petersburg — Mohylew, 1855, стор. 140.
19 Н.И.Петров. Подолия, стор. 17.
20 Київський облдержархів, ф. 2, он. З, спр. 6981, арк. 9.
21 Історія селянства Української РСР, т. 1, стор. 305.
22 А.К.Ж у к. Українські народні килими (XVII — поч. XX ст.), 1966, стор. 11.
23 Визвольна війна 1648—1654 рр. і возз’єднання України з Росією., 1954, стор. 84
24 I.О.Гуржій, О.С.Компан. Устим Кармалюк, 1960, стор. 61.