Київська область

     Київська область, утворена 27 лютого 1932 року.
     На території області людина з’явилася ще за часів пізнього палеоліту (близько 20—15 тис. років тому). Стоянки, що були родовими поселеннями мисливців, виявлені на території Києва, Фастова й села Добраничівки Яготинського району1. Тут досліджено залишки округлих наземних жител типу куренів, на спорудження яких були використані великі кістки мамонтів та інших тварин. Крім крем’яних та кістяних знарядь праці, знайдено також вироби з гірського кришталю. Унікальна схематизована фігурка жінки з янтарю (Добраничівка) та складний рисунок, виконаний врізними лініями на бивні мамонта (Кирилівська стоянка), говорять про мистецько-духовні запити людей ще в ті давні часи.
     Територія Київщини була значно заселена в добу неоліту (VI—IV тисячоліття до н. е.). На піщаних дюнах і низьких берегових терасах річок у Києво-Святошинському, Чорнобильському та Іванківському районах знайдено близько 60 неолітичних поселень. З них найкраще досліджені поселення в Микільській Слобідці і Чапаєвці (околиці Києва), Гринях Чорнобильського району і Завалівці Києво-Святошинського району. На одному з них — в Чапаєвці — знайдено уламки посуду з відбитками культурного ячменю2.
     Землеробсько-скотарські племена доби міді (IV—III тисячоліття до н. е.) залишили по собі археологічні пам’ятки трипільської культури, вперше виявлені біля с. Трипілля Обухівського району. З відомих на Київщині 50 поселень повністю досліджене поселення родової общини в урочищі Коломийщині біля с. Халеп’я Обухівського району3. Тут знайдено унікальну глиняну модель житла з покрівлею. Тесла з рожевого шиферу й мідні сокирки з поселень поблизу сіл Берем’я і Трипілля вказують на зв’язки тогочасного населення з Волинню, Балканами й Кавказом.
     У добу бронзи (III — початок І тисячоліття до н. е.) територія області стала ще більш заселеною. Відомо понад 120 поселень та курганних могильників того часу, залишених різними групами племен. Найбільше таких пам’яток лишили по собі у південно-західній частині області землеробсько-скотарські племена, що їх деякі вчені вважають найдавнішою протослов’янською групою. Про розвиток місцевого бронзоливарного виробництва за доби пізньої бронзи (XI — IX ст. до н. е.), появу майнової нерівності в тогочасному суспільстві свідчать скарби кам’яних ливарних форм, а також бронзових знарядь праці і прикрас, знайдені в Мазепинцях, Дерев’яній, Підгірцях та Скибинцях4.
     Населенню середнього Подніпров’я у VIII—VII ст. до н. е. стало відомим залізо. Багато дослідників дотримуються думки, що територія Київщини була частиною земель, заселених скіфами-орачами — місцевими землеробськими племенами5, які, за свідченням Геродота, вже знали плуг. Відомо близько 90 городищ, поселень та курганних могильників скіфського часу (VII—III ст. до н. е.). Найбільш значні з них — Трахтемирівське, Хотівське і Ходосівське городища та кургани Переп’ятиха і Переп’ят поблизу сіл Мар’янівки і Фастівця, згадані в літопису під 1151 роком. На поселенні біля Бортничів виявлено залишки бронзоливарної майстерні. У Кагарлицькому, Миронівському й Тетіївському районах трапляються окремі речі та курганні поховання сарматів (II ст. до н. е.— III ст. н. е,).
     Територія області — частина тих земель, де в першому тисячолітті н. е. сформувалося ядро великого східнослов’янського етнічного масиву, в складі якого було і плем’я полян, що заселяло середню течію Дніпра, головним чином в районі його правого берега, між Россю та Ірпенем. В лісостеповій частині області виявлено понад 90 ранньослов’янських пам’яток. Біля сіл Зарубинців та Черняхова археолог В. В. Хвойко вперше дослідив могильники, що дали назву ранньослов’янським археологічним культурам — зарубинецькій (II ст. до. н. е.— II ст. н. е.) та черняхівській (II—VI ст. н. е.)6. Саме на Київщині вивчені основні пам’ятки зарубинецької культури: Корчуватський і Пирогівський могильники, поселення поблизу сіл Пирогового та Великих Дмитровичів. Поблизу с. Лютежа повністю розкопане поселення, де виявлено 15 залізоплавильних горнів. Серед пам’яток черняхівської культури досліджено могильники в Ромашках, Дідівщині та Переяславі-Хмельницькому. На поселенні, розкопаному поблизу Жуківців, уперше знайдено характерні для черняхівської культури наземні житла.
     Слов’яни-землероби зарубинецької та черняхівської культур вирощували кілька сортів проса, пшениці і ячменю. Академік Б. О. Рибаков розшифрував символічні знаки на гончарному глеку з Ромашківського могильника і встановив, що вони є сільськогосподарським календарем. Це вказує на існування у слов’ян певної системи агротехнічних заходів і в т. ч., очевидно, правильної сівозміни7. Зерно було й основним предметом вивозу. Про розвиток торгівлі в ті часи свідчать численні знахідки на Київщині римських монет, в т. ч. 8 монетних скарбів.
     Монетні скарби перших століть нашої ери та ювелірні прикраси VI—VIII ст., виявлені біля Вишгорода, Жукина, Росави та Дударів,— яскраве свідчення процесу поглиблення майнової нерівності та класового розшарування місцевих слов’янських племен. Виділення ремесла в окрему галузь виробництва, удосконалення техніки землеробства прискорили розклад родового ладу і зумовили зародження феодальних відносин у східних слов’ян. З появою класів виникають племінні об’єднання-князівства. Наймогутніше з них склалося у середньому Придніпров’ї у полян. Воно стало основним осередком, навколо якого об’єднувалися інші східнослов’янські племена. Цей процес завершився у IX ст. утворенням ранньофеодальної держави — Русі з центром у Києві, образно названим літописцем «матір’ю городів руських». В X—XII ст. Київська Русь була наймогутнішою державою Європи.
     Територія нинішньої Київщини була найбільш розвинутою в економічному і культурному відношеннях. Тут існували сотні сіл і міст, багато з них не один раз згадується в літописах, інших письмових джерелах та усній народній творчості. До числа визначних міст, крім Києва, належали Переяслав, Білгород, Вишгород, Василів, Витечів, Заруб, Халеп, Треполь, Богуслав. Ці та інші міста виросли в значні ремісничо-торговельні центри.
     Високого професіонального рівня досягла обробка заліза. У численних майстернях виготовляли різноманітні сільськогосподарські знаряддя (лемеші та чересла для плугів, серпи, коси та інше), зброю (кольчуги, шоломи, мечі), ремісничі інструменти, господарчі та побутові речі тощо. Великого поширення набрали ювелірне, косторізне, токарне, керамічне, склоробне та інші ремесла. Виготовлялися будівельна цегла, полив’яні облицювальні плитки, віконне скло, смальта, гончарний та скляний посуд, прикраси (шийні гривні, браслети, перстні, колти) тощо. Вироби
ремісників відзначалися високою майстерністю і тонким художнім смаком. Вони знаходили збут далеко за межами Придніпров’я.
     Десятки монументальних кам’яних і дерев’яних споруд та оборонних укріплень, міст через Дніпро (1015 рік) переконливо свідчать про розквіт будівельної техніки.
     Розвивалася також торгівля, зокрема зовнішня. Через київські землі проходили важливі торговельні шляхи — водний «з варяг у греки» по Дніпру і сухопутні із Західної Європи на Схід. Кияни торгували з країнами Європи і Сходу. В Києві постійно знаходилися чужоземні купці. Важливими торговельними портами були також Вишгород і Витечів.
     Деякі міста стали значними адміністративно-культурними центрами. У Вишгороді в 1072 році складено збірник давньоруських законів «Руська Правда», який юридично оформив феодальне право. У Переяславі деякий час знаходилася резиденція митрополита, у Білгороді та Юр’єві (тепер Біла Церква) в кінці X століття були створені єпіскопські кафедри.
     Населення Київщини внесло великий вклад у боротьбу давньоруської держави проти кочових племен печенігів, а потім половців. Для захисту від нападів кочовиків за князів Володимира Святославича та Ярослава Мудрого укріплювалися південні кордони, будувалися й заселялися «городи» понад Трубежем, Россю і Стугною. В систему оборони входили і т. зв. змійові вали — величезні земляні укріплення споруджені у попередні часи. Залишки їх збереглися до наших днів.
     На Придніпров’ї високого рівня досягла самобутня та багатогранна культура. Найвизначнішими її центрами були Києво-Печерська лавра та Софійський собор. В 1037 році при Софійському соборі Ярослав Мудрий заснував першу на Русі бібліотеку. Тут переписували й перекладали книжки. У Києві, Вишгороді та Переяславі велося літописання. На початку XII століття чернець Києво-Печерської лаври Нестор написав перший твір з історії ранніх слов’ян та Давньої Русі «Повість временних літ». Широкого розвитку набула освіта. Для навчання князівських та боярських дітей князь Володимир Святославич в кінці X ст. заснував першу школу8. Онука Ярослава Мудрого Янка Всеволодівна організувала в Києві перше в Європі жіноче училище. Про поширення грамоти серед населення, і зокрема жінок, говорять написи на шиферних пряслах, що часто трапляються під час розкопок, а також графіті на стінах храмів. Велику цінність, зокрема, має рання давньоруська азбука IX—X ст., викарбувана на стіні Софійського собору.
     Київська Русь була історичною основою державності і культури трьох братніх народів: російського, українського і білоруського.
     До південно-східної території Київщини у літопису 1187 року вперше вживається назва «Україна». Тоді в Переяславі помер князь Володимир Глібович «и плакашася по нем, вси Переяславци... о нем же Украйна много постона»,— писав літописець. Хоч ця назва вживалась і для визначення інших частин сучасної України, але саме тут, на Київщині, через кілька століть закріпилась вона в розумінні рідного краю, рідної землі — України.
     Тяжкого лиха завдала руським землям у XIII ст. монголо-татарська навала. Населення Київщини мужньо захищалося від орд хана Батия. 1239 року завойовники зруйнували Переяслав, а наступного — Київ, Білгород, Вишгород, Юр’єв та багато інших міст і сіл. Від деяких з них лишилися тільки назви в літописах. Значна частина жителів була винищена або захоплена в полон. Нашестя привело до економічногоі політичного занепаду Києва і всього Подніпров’я. На плечі народних мас ліг подвійний гніт: татарських загарбників і місцевих феодалів.
     Феодальною роздробленістю руських земель та їх послабленням через монголо-татарську навалу скористалися литовські князі. В 1362 році великий князь литовський Ольгерд захопив Київщину і Переяславщину. В 1471 році удільне Київське князівство було ліквідовано і замість нього створено воєводство.
     На Середній Наддніпрянщині в XIV—XV ст. найбільш інтенсивно відбувався процес формування української народності. Саме тут склалося етнічне ядро, до якого тяжіло населення інших українських земель. Київщина набула провідного значення в суспільно-політичному й культурному житті українського народу, в його боротьбі проти іноземних загарбників.
     Наприкінці XV ст. для України виникла нова небезпека з боку Туреччини і Кримського ханства. У 1482 році кримський хан Менглі-Гірей напав на Київ, «град взя... и огнем сожже... Полону бесчисленно взя, а землю Киевскую учиниша пусту»,— повідомляється в Никонівському літопису. Татари майже кожного року чинили свої розбійницькі напади.
     Після об’єднання Польщі та Литви в одну державу, що відбулося за Люблінською унією 1569 року, посилився наступ на Україну польських феодалів. Вони поширили своє панування на правобережну і лівобережну частини України, в т. ч. й на Київщину. Слідом за магнатами сюди посунула середня й дрібна польська шляхта, єзуїти. Селянські повинності значно збільшились: на Київщині панщина для волочного господарства становила 2—3 дні на тиждень; на користь феодалів треба було сплачувати грошові й натуральні чинші. Селяни втрачали рештки своїх прав. Сейм 1573 року дозволив панству карати селян на горло. Законодавчий збірник, відомий під назвою Литовського статуту (1588 рр.), юридично оформив закріпачення білоруських і українських селян. Польські магнати і шляхта захопили на Придніпров’ї величезні земельні володіння, а уряд узаконив це загарбання. У 1590 році сейм дав дозвіл королеві роздавати на «вічність» особам з шляхетського стану «пустині» за Білою Церквою, тобто землі, заселені українськими селянами й козаками.
     Польські феодали в гонитві за наживою посилювали експлуатацію залежного міського населення, обмежуючи його право в ремеслах, промислах і торгівлі та примушуючи працювати у фільварках. Для зміцнення своєї влади у місті й на селі польська шляхта використовувала католицьку церкву.
     Київщина поступово стає центром об’єднання прогресивних національних політичних сил для боротьби проти наступу католицизму. Тут створюються братства — національно-релігійні і культурно-освітні організації, до складу яких входили міські ремісники, купці, дрібна шляхта, духовенство і козаки. Київське братство, створене в 1615 році, вело активну боротьбу проти ополячування і окатоличування українського народу. Йому належить велика роль у розвиткові української культури.
     Однією з найбільш поширених форм антифеодального протесту були втечі селян і міської бідноти на південну Київщину, в менш заселені степові райони. У другій половині XV ст. тут виникло козацтво. Козаки внесли великий вклад у боротьбу народних мас проти феодального поневолення, а також проти іноземних загарбників, зокрема проти турецько-татарської агресії. Всі найбільші селянсько-козацькі повстання, що відбувалися наприкінці XVI і в першій половині XVII ст., охоплювали Київщину. Це повстання під керівництвом К. Косинського (1591—1593 рр.), С. Наливайка і Г. Лободи (1594—1596 рр.), Т. Федоровича (Трясила) в 1630 році, П. Павлюка та Я. Острянина (1637—1638 рр.).
     Важливе місце належить Київщині у визвольній війні 1648—1654 рр. та возз’єднанні України з Росією, що стали переломним етапом у житті українського народу. Селянсько-козацькі маси активно включилися в боротьбу проти поневолювачів. На кінець 1648 року більша частина Правобережної України була визволена. За адміністративно-територіальним поділом, введеним Б. Хмельницьким у 1649 році, на території сучасної Київщини створюються Київський, Білоцерківський і Переяславський полки. Відповідно до цього складаються військово-адміністративні органи
влади, що являли собою елементи української державності. Б. Хмельницький не раз говорив про Київ, як «місто наше столичное».
     8(18) січня 1654 року на Київщині відбулася історична Переяславська рада. Незважаючи на реакційну політику царизму, російських і українських експлуататорських класів, возз’єднання України з Росією мало величезне значення для дальшого політичного, економічного і культурного розвитку двох народів. Рішення Переяславської ради було завершенням усієї попередньої
боротьби за возз’єднання України з Росією.
     Польсько-шляхетські загарбники не примирилися з втратою України і намагалися будь-що відновити своє панування над українським народом. Під час російсько-польської війни 1654—1667 рр. територія Київщини знову стала ареною запеклих боїв. Народний рух на початку 1665 року на півночі Київщини (Поліссі) очолив овруцький полковник Василь Децик, якому вдалося визволити Мотовилівку, Димер, Вишів, Фастів, Чорнобиль. Але під тиском значних ворожих сил він змушений був наприкінці 1665 року відступити на Лівобережжя9.
     В цей період відбуваються виступи трудящих проти утисків козацької старшини та царських воєвод на Лівобережжі. 18 липня 1666 року в Переяславському полку спалахнуло народне повстання, яке очолили сотник Максим Хоменко, полковий обозний Іван Пригара, козаки Іван Момотів, Панас Косик, Захар Лободин та ін. Проти повсталих було кинуто значні сили гетьманських і царських військ, які в серпні того ж року придушили повстання.
     Після тривалої війни польський уряд змушений був піти на мир з Росією і за Андрусівським перемир’ям 1667 року визнав входження Лівобережної України до складу Росії. Правобережжя, в т. ч. більша частина Київщини, залишилося під владою Речі Посполитої. Місто Київ і вузька прикордонна смуга на правому березі Дніпра на 2 роки передавалися Росії, а потім мали бути
повернені Польщі. За «Трактатом про вічний мир» 1686 року Київ і територія між річками Дніпром, Ірпенем і Стугною з містами Васильковом, Трипіллям і Стайками остаточно відійшли до Росії10 і були включені до складу Київського полку.
     Після відновлення своєї влади на території, що входила до Київського воєводства, польські магнати й шляхта захоплювали великі маєтки, перетворювали селян на кріпаків, примушували їх відбувати тяжку панщину й повинності, платити грошові й натуральні податки, силоміць запроваджували унію, закривали православні церкви, переслідували українську мову й культуру.
     У 80—90-х роках XVII — на початку XVIII ст. на Правобережній Україні з новою силою розгорнувся визвольний рух проти панування шляхетської Польщі. Головним центром його стала та частина території Київщини, що прилягала до Дніпра. У 1684—1685 рр. польський уряд дозволив селитися тут козакам і створювати свої полки. На них покладався захист кордонів від татар і турків. Козакам підтверджувалися «всі вольності, свободи і привілеї». Полки підпорядковувалися наказному гетьманові, якого призначав польський уряд. На Правобережній Україні утворилися 4 полки, 2 з них — на території Київщини — Фастівський полк С. Палія та Богуславський С. Самуся. Та незабаром польські пани почали вимагати від козаків і селян-втікачів виконання повинностей, а в 1699 році зробили спробу розпустити козацькі полки. Це призвело до численних антифеодальних повстань населення Правобережжя, яке вважало себе вільним від влади польських панів.
     Навесні 1702 року склалися сприятливі умови для остаточного визволення Правобережжя. На нараді у Фастові С. Палій, 3. Іскра, С. Самусь, А. Абазин, Д. Братковський та інші керівники
визвольного руху вирішили розпочати загальне повстання козаків і селян проти польського панування. Народне повстання, спрямоване проти соціального і національного гноблення, спалахнуло на Київщині в липні 1702 року. 17 жовтня повстанці здобули перемогу над польськими військами під Бердичевом. 10 листопада повстанське військо штурмом оволоділо фортецею в Білій Церкві11. Ватажки козацтва звернулися до російського уряду з проханням возз’єднати правобережні українські землі з Росією.
     Польський уряд зробив нову спробу придушити повстання і кинув у 1703 році на Поділля й Брацлавщину великі сили регулярних військ, яким вдалося розбити полк А. Абазина і придушити повстання. Зрадницького удару повстанцям завдав Мазепа, який у 1704 році з великим військом вступив на Правобережжя і заарештував С. Палія, звинувативши його у зраді, а потім допомагав шляхті придушити виступи селян.
     Польський письменник XVIII ст. В. Скшеутський та інші сучасники свідчили, що селяни на Правобережжі були позбавлені будь-яких громадянських прав. Пани могли їх продавати, міняти, дарувати, переводити з одного села в інше, карати навіть на смерть, свавільно накладати різні побори й повинності, збільшувати панщину; примушували приймати унію12.
     Посилення феодальної експлуатації, а також національно-релігійного гноблення викликало нове загострення класової боротьби. Київське воєводство стало головним центром гайдамацького руху, який виник тут ще на початку XVIII ст., але розгорнувся з особливою силою в 50—60-х роках. Навесні 1750 року почалося повстання, яке невдовзі охопило всю Київщину. Разом з селянами Правобережної України на боротьбу піднялися трудящі Лівобережжя і Слобожанщини, які вступали до повстанських загонів О. Письменного, що діяв біля Фастова, М. Теслі, який громив польських гнобителів у районі Сквири, Володарки і Білої Церкви, та інших13.
     Щоб запобігти поширенню цього руху на Лівобережну й Слобідську Україну, царський уряд вирішив подати допомогу шляхті в боротьбі з гайдамаками. Проти повстанських загонів виступили добре озброєні царські регулярні і гетьманські війська з Лівобережжя. Гетьман Розумовський послав 1500 козаків під командуванням полковника Л. Горленка. Того ж року повстання було жорстоко придушено.
     Однак боротьба населення Київщини проти соціального і національного гніту тривала. Найбільш яскравим проявом її було велике народне повстання 1768 року, що дістало назву Коліївщини. Наступаючи на Умань у червні 1768 року, загін М. Залізняка вигнав шляхту з Богуславщини. Відокремившись від головних сил повстанців, 200 гайдамаків під проводом М. Швачки й А. Журби визволили Фастів і велику територію навколо нього. Майже все Полісся в межах Київщини контролювалося загоном І. Бондаренка14. Царський уряд знову допоміг шляхті придушити повстання і розправитися з його учасниками: багатьох гайдамаків, і серед них М. Залізняка та М. Швачку, було засуджено до заслання в Сибір, а І. Гонту і тисячі гайдамаків закатовано польською шляхтою.
     У другій половині XVIII ст. феодально-кріпосницький гніт посилився і на Лівобережній Україні. Пригноблене й розорене селянство фактично було вже закріпачено поміщиками, переходи селян обмежувалися рядом умов. Але місцеві феодали прагнули повністю закріпачити селян. Царський уряд указом від 3 травня 1783 року юридично оформив кріпосне право на Лівобережжі. Українські феодали здобули всі права і привілеї російського дворянства.
     Водночас царський уряд проводив політику ліквідації автономії України. В 1764 році остаточно скасовано гетьманство, а в 1781 році — полковий устрій, на територію України поширено загально-імперську адміністративно-територіальну й судову системи. Було створено Київське намісництво.
     1793 року Правобережна Україна після другого поділу Польщі була возз’єднана з Росією. 1796 року в Росії замість намісництв створено губернії. До складу Київської губернії ввійшли правобережні повіти колишнього Київського намісництва, а також частина повітів ліквідованих Брацлавського, Волинського й Вознесенського намісництв. Наприкінці XVIII ст. в губернії налічувалося тільки податного населення 532 793 особи чоловічої статі15.
     На початку XIX ст. прискорився процес розкладу феодально-кріпосницької системи й розвиток капіталізму на Україні. На Київщині посилювалась експлуатація селян. Вони платили чинш, виконували численні повинності, визначені інвентарями. Кожен селянин від 15 років до глибокої старості відбував панщину, не три дні на тиждень, передбачені царським указом від 5 квітня 1797 року, а працював протягом усього тижня. Внаслідок надмірної панщини й поборів у всій губернії селяни-кріпаки терпіли злидні і голод. Багато з них тікали до Новоросійського краю, на Дон і Кавказ. Лише в 1816 році понад 32 тис. селян перебували «у втечах і невідомій відсутності».
     Не поліпшила становища селян і т. зв. інвентарна реформа 1847—1848 рр. Запроваджуючи її, царський уряд мав намір дещо обмежити сваволю поміщиків, щоб стримати наростання антикріпосницьких виступів і запобігти можливій підтримці селянством польського визвольного руху. У травні 1847 року уряд опублікував «Правила для управління маєтками за затвердженими для них інвентарями у Київському генерал-губернаторстві». На підставі правил за селянами закріплювалася земля, що була в їх користуванні, регулювалися повинності і скасовувався натуральний оброк на поміщика. Тяглі господарства мусили виконувати панщину з власною худобою і реманентом — три чоловічі й один жіночий день, а піші — два чоловічі й один жіночий день на тиждень. Запроваджувалися непосильні щоденні норми виробітку на панщині. Селяни мали відробляти також щороку по 12 літніх (згінних) і 8 будівельних днів за плату, визначену генерал-губернатором, раз на місяць нести нічну варту. Городники, які не мали польового наділу, платили поміщикові грошовий оброк, відбували 24 дні панщини, будівельні й вартові дні16.
     Царська Росія, за висловом В. І. Леніна, була тюрмою народів. Жорстока експлуатація робітників і селян доповнювалася на Україні політичним безправ’ям та національним гнобленням. Самодержавство жорстоко придушувало прагнення трудящих окраїн до створення національної державності, переслідувало демократичну культуру. На Київщині не було жодної української школи. 1897 року в губернії налічувалося тільки 18,1 проц. письменного населення. У 1902 році в 29 міських двокласних, 69 церковнопарафіяльних однокласних і двокласних та 168 сільських однокласних і двокласних училищах навчалося 27 938 дітей. Тільки половина учителів мала середню освіту, решта — початкову17. Переважна більшість училищ ледве животіла: не було коштів, не вистачало палива, підручників, класних приміщень і т. п. Книжки й газети аж до 1905 року видавалися тільки російською мовою.
     Незважаючи на реакційну політику царизму, Київщина відіграла велику роль у розвитку української культури. Київ належав до найвизначніших центрів культурного життя не тільки України, але й всієї Російської держави. У 7 вищих учбових закладах — університеті, політехнічному, комерційному та інших — навчалося 12 тис. студентів. Тут діяли 7 музично-драматичних та 6 художніх училищ, різні наукові товариства, театри, видавництва тощо. У другій половині XIX — на початку XX ст. в Києві і містах губернії жили і працювали відомі діячі української культури Марко Вовчок, І. С. Нечуй-Левицький, Леся Українка, М. В. Лисенко, М. І. Мурашко, Олена Пчілка та інші.
     Наприкінці 1882 року в Києві гастролювала українська мандрівна трупа, заснована М. Л. Кропивницьким. До її складу входили М. К. Заньковецька, М. К. Садовський, а згодом — М. П. Старицький, П. К. Саксаганський, І. К. Карпенко-Карий, Г. П. Затиркевич-Карпинська, М. К. Садовська-Барілотті. В наступному році М. Л. Кропивницький організував українську професійну трупу, яку очолив М. П. Старицький. Першою її виставою була драма Т. Г. Шевченка «Назар Стодоля». Побоюючись поширення «українофільських ідей», місцеві власті заборонили акторам виступати на території Південно-Західного краю. Пізніше, в 1907 році М. К. Садовський створив у Києві перший на Україні стаціонарний український театр.


1   І.Г.Шовкопляс. Стародавній кам’яний вік на Україні, 1955; стор. 35, 57, 58.
2   Д.Я.Телегін. Дніпро-Донецька культура, 1968, стор. 91, 207.
3   Материалы и исследования по археологии СССР, № 10, 1949, стор. 131—156.
4   С.С.Березанська. Бронзовий вік на Україні, 1964, стор. 12, 25, 26, 65—67.
5   Краткие сообщения Института археологии АН УССР, вып. 4. К., 1955, стор. 77.
6   В.В.Хвойко. Древние обитатели Среднего Приднепровья, 1913, стор. 43—47.
7   Журн. «Советская археология», 1962, № 4, стор. 66.
8   Нариси стародавньої історії Української РСР, 1957, стор. 503.
9   К.І.Стецюк. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50—70-х роках XVII ст., 1960, стор. 253—256.
10 Полное собрание законов Российской империи, т. 2. СПб., 1830, стор. 290—292:
11 Центральний державний архів давніх актів СPСP , ф. 229,кн. 86, 95.
12 О.П.Лола. Гайдамацький рух на Україні 20—60 рр. XVIII ст., 1965, стор. 23—24.
13 Архив Юго-Западной России, ч. З, т. 3., 1876, стор. 421, 540, 542—547.
14 Я. Шульгин. Начерк Коліївщини на підставі виданих і невиданих документів 1768 і близших років. Львів,1898, стор. 66—74.
15 Статистическое описание Киевской губернии, ч. 1. СПб., 1852, стор. 5, 6; К. А. Арсеньев. Статистические очерки России. СПб., 1848, стор. 136—139.
16 І.Гуржій. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини XIX ст., 1954, стор. 82, 83.
17 Общие статистические ведомости к отчету о состоянии народных училищ Юго-Западного края за 1902 г. , 1903, ведомости № 1—2.