Луганська область

      Область утворено 3 червня 1938 року.
     Археологічні пам’ятки свідчать, що територія Луганської області була освоєна людьми ще за часів раннього палеоліту. Кам’яні знаряддя мустьєрської епохи (100—40 тис. років тому) знайдені поблизу села Колесниківки Станично-Луганського району1 та в межах Луганська. В околицях села Весела Гора Слов’яносербського району виявлено знахідки пізнього палеоліту (40—10 тис. років тому). Поселення мезолітичних мисливців та рибалок (10—8 тис. років тому) досліджені в околицях селища Петрівка Станично-Луганського району2.
     В межах області на Сіверському Донці та його притоках виявлено близько 20 поселень епохи неоліту (6—4 тисячоліття до н. е.). Найбільш важливим з них є поселення біля села Підгорівки Старобільського району3.
     В наступні за палеолітом часи в епоху міді—бронзи (III — початок І тисячоліття до н. е.) територію сучасної Луганщини заселяли скотарсько-землеробські племена. З цього часу до нас дійшло багато курганних могильників (біля селища Комишуваха Лисичанського району, в Луганську та інших місцях) і поселень (селище Борівське Лисичанського району, село Кондрашівка Станично-Луганського району), скарби металевих виробів (село Кримське Слов’яносербського району, село Райгородка Новоайдарського району) і міднорудні шахти (селище Калинове Лисичанського району)4.
     В Луганській області відомі також пам’ятки скіфських часів (VII—III століття до н. е.), наприклад, кургани біля села Кам’янки та пов’язане з виплавкою заліза поселення біля села Городище Перевальського району. Біля селища Нижня Дуванка Сватівського району розкопані кургани сарматського часу (II століття до н. е. — II століття н. е.)5.
     В області виявлено поселення та могильники так званої Салтівської культури (VIII—X століття н. е.), яку залишили нащадки сарматів — алани. Найбільш відомі з них є могильник біля села Нещеретового Білокуракинського району та городище біля селища Петрівка Станично-Луганського району.
     Протягом X—XIV століть територія Луганської області була заселена різними кочовими народностями. Про цей період в історії Луганщини свідчать курганні поховання та кам’яні баби, встановлені на курганах та висотах.
     У 1185 році по території краю зробив похід проти половців новгород-сіверський князь Ігор Святославич. Тут же відбувся і бій його дружини з половцями, що закінчився поразкою руського війська і полоненням Ігоря.
     Коли ж настало перемир’я, між Руссю і кочовиками велася інтенсивна торгівля. Русь починає справляти величезний вплив на господарство і культуру кочовиків. Завдяки цьому деякі племена переходять до осілого життя, починають займатися землеробством. Кочовики селилися, як правило, поблизу кордонів Древньоруської держави, ставали її підданими. В свою чергу і руське населення проникає в степи, де утворюються перші руські поселення.
     У 1223—1224 рр. територію краю захопили полчища монголо-татар, які обезлюдили його. Через Дике поле проходили шляхи, якими кримські татари вторгалися в межі Московської держави. Один з них — Кальміуський шлях (сакма), що сполучав Русь з Кримом, пролягав вздовж узбережжя Азовського моря, перетинав річки Кальміус і Сіверський Донець недалеко від впадіння в нього річки Борової6.
     У XVI—XVII століттях Московська держава для захисту своїх південних кордонів почала будувати сторожові фортеці і укріплені лінії. В цьому краю їх споруджували по берегах Сіверського Дінця, Айдару, Євсугу і Деркулу. З 1650 року на річці Сіверському Донці почали влаштовувати запорізькі охоронні пікети. Вони були, зокрема, в Суходолі та Макаровому Яру. По території краю (через теперішні населені пункти Чорнухине і Красний Кут) проходив секретний козацький шлях з Запорізької Січі на Дон. Тут же, в Чорнухиному, був склад продовольства і збройового припасу для проїжджих козаків. У другій половині XVII століття виникли нові військові городки — Сватове на річці Красній, Петрівка на річці Євсуг, Шульгинка, Білолуцьк і городок Білянський на річці Айдарі, а також багато інших населених пунктів, заснованих українськими селянами-втікачами, працею яких успішно освоювався край.
     Загострення соціальних суперечностей у феодальний період посилювало класову боротьбу. Козаки і селяни краю допомогали Степану Разіну та його братові Фролу в 1670 році під час селянської війни. Активну участь взяли вони і в повстанні під проводом Кіндрата Булавіна. В ніч на 9 жовтня 1707 року в Шульгин-городку (за 15 км на південь від Старобільська) повсталі на чолі з К. Булавіним розгромили каральний загін Ю. Долгорукого, а самого взяли в полон і стратили. Тут, поблизу села Іванова Лука (нині село Булавинівка), було створено штаб булавінського війська, куди йшло поповнення з Дінця, Дону та Айдару. В цих краях тоді ж організували свої загони селянські ватажки Голий, Драний, Безпалий та інші.
     Послані Петром І війська вогнем і мечем придушили повстання, а всі городки по Сіверському Дінцю, Айдару і Деркулу в 1708 році зруйнували і спалили. їх відродження почалося лише через 25 років, у 1732 році. З 50—60 років XIX століття територію вздовж Сіверського Дінця між річками Бахмутом і Луганню почали заселяти військові поселенці — серби, волохи, молдавани та інші, які несли прикордонну службу у фортецях та опорних пунктах Української укріпленої лінії. Заселена ними територія дістала назву Слов’яносербії.
     У 1784 році Слов’яносербія стала Донецьким повітом Катеринославського намісництва з центром м. Донецьком на Сіверському Дінці. У 1817 році м. Донецьк було перейменовано в місто Слов’яносербськ — центр Слов’яносербського повіту Катеринославської губернії.
     У 1797 році було утворено Старобільський повіт, куди ввійшли населені пункти, розташовані в лівобережній частині теперішньої Луганщини.
     Найбільш інтенсивно територія краю почала заселятися в другій половині XVIII століття вихідцями з інших районів України.
     Після реформи 1861 року в краї почався швидкий розвиток промислового капіталізму. Цьому сприяла наявність величезних природних багатств, які на початок епохи капіталізму не тільки були розвідані, а й уже розроблялися. Перше дослідження надр краю проведено за вказівкою Петра І в 1721 році под’ячим Г. Г. Капустіним у районі нинішнього Лисичанська. Він уперше виявив поклади кам’яного вугілля. Трохи пізніше, в 1747 році, відомий російський рудознавець І. І. Морозов виявив тут руду і збудував перші доменні печі — «домниці», які, однак, скоро було закинуто. В 1790—1794 рр. ці дослідження продовжували гірничий інженер М. П. Аврамов і професор Леванідов.
     Перші промислові розробки кам’яного вугілля розпочато в 1790 році в районі Лисячого Байраку (Лисичанськ) для потреб Чорноморського флоту. Дальший розвиток кам’яновугільної промисловості зв’язаний з будівництвом в 1796 році Луганського ливарногарматного заводу, який постачав гармати і снаряди Чорноморському флотові і фортецям на узбережжі Чорного моря. 4 жовтня 1800 року завод дав перший чавун. Для виплавки металу вперше в Росії було застосовано кокс, випалений у Лисичанську. Луганський завод відіграв велику роль у економічному і культурному розвитку Донбасу. З його побудовою почалося систематичне видобування вугілля в Донецькому басейні.
     У 1882 році селище Луганський завод разом з прилеглим до нього селом Кам’яний Брід офіціально  одержує статут міста. Луганськ стає центром Слов’яносербського повіту.
     У 1840 році при Луганському заводі виникає вчене товариство гірничих інженерів, яке своїми роботами сприяло розвиткові теорії і практики гірничої справи. Його членами було відкрито в Донбасі близько 300 кам’яновугільних і рудних родовищ7. Багато з них починають розроблятися, у зв’язку з чим виникають нові населені пункти: Голубівка (Кіровськ), Петро-Мар’ївка (Первомайськ), Шубинка (Кадіївка).
     У 1888 році Лисичанськ, Голубівку та інші місця відвідав видатний російський учений Д. І. Менделєєв. Він обслідував ці місця, щоб з’ясувати можливості розвитку в Донбасі кам’яновугільної промисловості. Вивчаючи тут природні багатства, Д. І. Менделєєв висунув ідею підземної газифікації вугілля, що далеко виходила за межі практичних можливостей того часу.
     Понад 22 роки (1892—1915) наполегливої праці присвятив вивченню Донбасу Л. І. Лутугін — професор Петербурзького гірничого інституту. Л. І. Лутугін, будучи в Донецькому краї, склав геологічний розріз вугленосних товщ, визначив їх потужність і кількість вугільних пластів та прошарків. Його наукові висновки лягли в основу розв’язання найважливіших практичних питань вугільної геології басейну.
     Велике значення для розробки і використання природних багатств Донбасу мало інтенсивне будівництво залізниць. У 1878 році закінчено будівництво залізничної лінії Дебальцеве — Луганськ, а в 1884 — Катерининської залізниці, що сполучила Донбас з Криворіжжям. Це сприяло бурхливому розвиткові вугільної і металургійної промисловості, а також транспортного машинобудування. В 1895 році в Луганську споруджується патронний, а в 1896 році — паровозобудівний заводи. В ці роки почали діяти емалювальний, костильний, спиртоочисний, пивоварний, шкіряний та інші заводи. Поблизу Луганська виросли Донецько-Юр’ївський та Вільхівський металургійні заводи, багато шахт і рудників7.
     Багатства краю і дешева робоча сила привертали жадібні погляди іноземних капіталістів. Уже наприкінці XIX століття вугільна, металургійна, машинобудівна та інші галузі промисловості майже цілком були в руках англійських, французьких, бельгійських, німецьких та інших капіталістичних хижаків. У погоні за наживою вони разом з місцевою буржуазією по-хижацькому грабували багатства краю і нещадно експлуатували трудящих. Робочий день на фабриках і заводах навіть після видання закону 2 червня 1897 року, що обмежив його тривалість до 11,5 години, тривав 12—13 годин. Майже всі види праці виконувалися вручну, техніка безпеки була поставлена погано, що часто призводило до нещасних випадків на виробництві.
     Особливо великий травматизм був на шахтах і рудниках. У середньому за п’ятиріччя (1903—1908 рр.)> наприклад, кожний третій шахтар Донбасу був покалічений8. Відсутність світла і свіжого повітря в шахтах, підземні води і рудникові гази викликали масове поширення як загальних, так і професійних захворювань. Газета «Вестник Юга» у березні 1904 року повідомляла, що на рудниках Донбасу в середньому щомісяця хворіло до 75 проц. робітників. Найпоширенішими були професійні захворювання шахтарів: катари дихальних шляхів, емфізема легень, ревматизм і запалення сідничного нерва, параліч очних м’язів.
     Царський уряд посилено проводив політику жорстокого національного  гноблення на Україні, тримав трудовий народ у темноті і неписьменності. За загальним переписом населення Російської імперії 1897 року в колишньому Старобільському повіті грамотних було тільки 10,4 проц..
     Освіта для дітей трудящих обмежувалася здебільшого початковою школою, що, як правило, була церковно-парафіальною. Мало чим відрізнялися від них і земські школи. Програма всіх початкових шкіл була розрахована на те, щоб навчити дітей читати, писати та робити чотири арифметичні дії і, найголовніше, виховати дітей у дусі православної церкви і вірності царському престолові. Середня, а тим більше вища освіта були майже недоступними для дітей робітників і селян.
     Луганщина славилася своїми талантами. Тут жили і працювали відомі письменники. В Луганську в 1801 році народився письменник, учений-діалектолог і етнограф, укладач «Толкового словаря живого великорусского языка», який не втратив свого значення і тепер,—В. І. Даль. У селі Новобожедарівці Слов’яносербського повіту, а потім у Луганську жив і вчився український поет М. Ф. Чернявський (1867—1937 рр.), який у своїх віршах яскраво показав тяжку підневільну працю донецьких гірників за царизму. У 80-х роках XIX століття в селі Олексіївці Слов’яносербського повіту завідував земською школою Б. Грінченко — український письменник, упорядник «Словаря української мови». В місті Старобільську (1858—1863 рр.) жив і працював відомий російський письменник В. М. Гаршин, який на місцевому матеріалі написав чудові твори «Справжня історія Енського земського зібрання» і «Ведмеді». У Луганську народилася Софія Дальня, одна з перших в нашій країні пролетарських поетес, автор творів, пройнятих ненавистю до самодержавства.


1  П.П.Ефименко. Первобытное общество, 1953, стор. 210—212.
2  Материалы и исследования по археологии СССР. Вып. 40,1953, стор. 80—81.
3  Інститут археології АН УРСР. Науковий архів, ф. 12, спр. 72, стор. 1—18.
4  Нариси стародавньої історії Української РСР, 1957, стор. 98; Труды секций археологии и искусствоведения. Т. 2, 1928, стор. 56—57; Труды XIII археологического съезда. Т. 1, 1907, стор. 245—247.
5  Археологія. Т. XIV, 1962, стор. 136, 153; Труды XII археологического съезда. Т. 1,1905, стор. 64, 136—138.
6  Сборник статистических сведений по Екатеринославской губернии. Вып. 3,1886, стор. 6.
7  Чорна металургія України, 1957, стор. 12.
8  Л. Либерман. В угольном царстве, 1924, стор. 68.