Тернопільська область

     Тернопільська область утворена 4 грудня 1939 року.
     Територія Тернопільщини почала залюднюватися близько 50 тисяч років тому, в добу середнього палеоліту. Залишки тогочасних стоянок виявлено в південній частині області — в Касперівцях Заліщицького району та поблизу Більчого-Золотого Борщівського району¹. Первісні мисливці за доби пізнього палеоліту (40—11 тис. років тому) заселяли всю територію нинішньої області. Виявлено понад 40 стоянок та поселень того часу. На двох довготривалих поселеннях, відкритих у м. Кременці, що існували 30 і 25 тис. років тому, протягом 1968—1972 рр. досліджено три чумоподібні житла з вогнищами, понад 15 вогнищ поза житлами та 8 місць виготовлення крем’яних знарядь, яких тут знайдено понад тисячу.
     В долинах річок 10—8 тис. років тому проживали окремі групи мисливців, озброєні луком із стрілами. Близько 15 їхніх короткочасних поселень виявлено в Кременецькому, Тернопільському та інших районах, поблизу сіл Сапанова, Великих Бережців, Верхнього Іванова тощо.
     У добу неоліту, тобто в V—IV тис. до н. е., коли людина від мисливства, рибальства, збиральництва поступово переходила до мотичного землеробства й скотарства, на території Тернопільщини проживали найдавніші землероби, що розводили також свійських тварин (корів, свиней, кіз). Вони входили до етнічного масиву, який охоплював територію сучасної Молдавії, Румунії, Польщі, Чехословаччини².
     Залишки поселень первісних землеробів знайдено в Заліщицькому районі біля Торського та Богданівки, в Гусятинському біля Яблунева (колишній Сухостав).
     В добу міді, що тривала протягом IV-III тис.до н.є., територію Тернопільщини, особливо її південну частину, густо заселяли землеробські та скотарські племена трипільської культури, поширеної на Подністров’ї та правобережному Придніпров’ї. В області відомо понад 80 поселень цієї культури. На поселеннях, які розташовувалися на високих місцях та річкових долинах поблизу Кошилівців, Колодрібки й Заліщиків у Заліщицькому районі, виявлено рештки наземних жител та господарчі ями. Привертають увагу майстерно розписані глиняний посуд й глиняні статуетки людей і тварин. Знайдений на поселенні біля Заліщиків мідний риболовний гачок свідчить, що трипільці, крім землеробства і тваринництва, займалися також і рибальством.
     В пізню пору доби міді та протягом доби бронзи (кінець III — початок І тисячоліття до н.є.) на землях сучасної області мешкали різноетнічні групи населення, що змінювали одна одну або ж співіснували. Так, наприкінці III — на початку І тисячоліття до н. е. тут проживала група скотарських племен, поширених також на території Польщі, Чехословаччини та румунської Молдови. Ці племена ховали своїх покійників у кам’яних гробницях, яких виявлено понад 20, зокрема поблизу Довгого Теребовлянського, Увисли Гусятинського, Ворвулинців Заліщицького і Глибочка Борщівського районів. Приблизно в цей же час межиріччя верхів’їв Дністра, Стиру та Горині заселяла інша група скотарських племен, що ховали своїх покійників під насипними курганами. Кілька таких поховань виявлено в Лановецькому, Підволочиському, Гусятинському та Бережанському районах³.
     У передмісті Кременця, поблизу Білокриниці Кременецького району, Новосілки Заліщицького району тощо виявлено поселення землеробських племен комарівської культури, що існувала в II тис. до н. е. Племена цієї культури деякі вчені вважають протослов’янськими.
     Південну частину території області в X—VII ст. до н. е. заселяли племена, що входили до Карпато-Дунайського фракійського масиву. Поселення й могильники цих племен відомі в Заліщицькому районі поблизу Лисичників, Кулаківців, Колодрібки, в Гусятинському районі — біля Федорівни та ін. Основним заняттям населення цієї культури було землеробство й скотарство. Значного розвитку набуло бронзоливарне виробництво. Виготовлені з бронзи знаряддя праці, зброя та прикраси мали широкий збут на суміжних територіях і, зокрема, там, де не було сировини для їх виготовлення. Розвиток обміну прискорював зростання майнової нерівності в первісній общині, ознаки якої з’явилися ще в II тисячолітті до н. е. Доказом того, що на території Тернопільщини в XII—X ст. до н. е. почала інтенсивно виділятися заможна верхівка, є скарби бронзових знарядь праці та прикрас, знайдені у Заложцях Зборівського району та Заліщиках. Про рівень майнового розшарування фракійських племен свідчать два скарби VII ст. до н. е. з Михалкова Борщівського району, до складу яких входили золоті прикраси тонкої ювелірної роботи (в т. ч. діадема, застібки, бляхи, браслети, намисто тощо) й золота чаша. Є припущення, що скарби належали вождеві племені, але можливо, якщо взяти до уваги культову символіку орнаменту на прикрасах, їх власники були жерцями⁴.
     В VII ст. до н. е. на придніпровських та придністровських землях починає поширюватися залізо. Виготовлені з нього знаряддя праці сприяли значному підвищенню продуктивності господарства та прискоренню процесу майнової диференціації. Територію сучасної Тернопільщини тоді заселяли дві групи землеробських племен, у господарстві яких певну роль відігравало й скотарство.
     На досліджених поселеннях біля Кременця, Яблунева та Залісся виявлено залишки заглиблених та наземних жител. На поселенні в Іване-Пустому відкрито шість наземних жител, що мали дерев’яний каркас. Подвір’я біля одного з них було устелене галькою, а до житла вела доріжка із вапнякових плит. Знайдено також чотири господарські ями. Показовою є знахідка великої кількості обгорілих зерен хлібних злаків (трьох сортів пшениці, ячменю, жита, проса, сочевиці), олійних (рижій) і технічних (льон) культур. Ці племена підтримували зв’язки з фракійським Подунав’ям, античними містами (зокрема з Тірою, Родосом). На них мала вплив скіфська культура⁵.
     Всю територію Тернопільської області протягом І тисячоліття заселяли слов’янські племена. Лише на півдні області — в Заліщицькому районі виявлено кілька поселень II—III ст. н. е. племен дакійського походження (Заліщики, Зелений Гай, Лисичники).
     В III—VI ст. на території Тернопільської області проживали племена черняхівської культури, які входили до антського племінного союзу. В області відомо понад 50 їхніх поселень. Найкраще досліджені поселення біля Великих Вікнин, Кретівців у Збаразькому, Яблунева в Гусятинському, Новосілок у Заліщицькому районах. На поселеннях були наземні і злегка заглиблені в землю житла та господарські ями. Могильники знаходилися поблизу поселень на узвишшях. На одному з них неподалік Раковця в Збаразькому районі розкопано 18 поховань. Дослідження провадились також на могильниках у Романовому Селі (Збаразький район), Целієві (Гусятинський район) та Чистилові (Тернопільський район).
     Слов’янські поселення VI—VII ст. знайдено в Тернопільському (Верхній Іванів), Чортківському (Звиняч), Заліщицькому (Зелений Гай, Касперівці, Колодрібка) районах, а в Кременецькому (Горинка) і Гусятинському (Копичинці) районах — слов’янські поселення VIII—IX століть⁶.
     Основною галуззю господарства у ранніх слов’ян було орне землеробство. Знахідка залізного чересла на поселенні в Кретівцях засвідчує, що вже в перших століттях н. е. слов’яни користувалися дерев’яним плугом — найбільш досконалим тоді знаряддям обробітку грунту на великих площах.
     Розвивалися ремесла: залізоробне, гончарне, ювелірне, косторізне, які вже становили окремі галузі виробництва.
     На Тернопільщині, зокрема в південній її частині — районах Заліщицькому (Касперівці, Колодрібка), Борщівському (Більче-Золоте, Сапогів), Монастириському (Красіїв), Теребовлянському (Гайворонка) та на півночі — в Збаразькому (Збараж, Максимівка), Кременецькому (Кременець) знайдено десять скарбів римських монет, зміст яких переконливо засвідчує наявність у той час глибокої майнової нерівності. Майновий стан племінної верхівки можна уявити на підставі скарбів з Касперівців, що містив понад 1000, та з Красієва — близько 2300 монет.
     З подальшим розвитком продуктивних сил у слов’янському суспільстві заможна верхівка територіальних общин поступово перетворювалася на клас експлуататорів — феодалів. Виникли перші об’єднання державного типу. Про одне з них у слов’янського племені дулібів (волинян) повідомляють письмові джерела. Відомо, наприклад, що у VII ст. «царем» тут був Маджак⁷. Це об’єднання включало, очевидно, і територію сучасної Тернопільської області. Літопис розповідає, що вже в 907 році дуліби брали участь у переможному поході київського князя Олега на Візантію. За князювання Володимира в кінці X — на початку XI ст. всі східнослов’янські землі, і в т. ч. землі дулібів, що тоді вже звалися волинянами, ввійшли до складу давньоруської держави — Київської Русі. Це сприяло зміцненню зв’язків між племенами, прискорювало розвиток господарства. Заселення земель сучасної Тернопільщини в давньоруський період відбувалося інтенсивно, про що свідчать понад 160 виявлених городищ, поселень та могильників⁸. З числа 80 відомих в області городищ частина, мабуть, була укріпленнями — феодальними замками, решта — містами, центрами ремесла, торгівлі й зосередження феодальної верхівки. Про нагромадження багатств у руках цієї верхівки свідчать скарби ювелірних прикрас із срібла, виявлені в м. Збаражі та Вербові⁹ Бережанського району. Ці скарби, а також численні ювелірні вироби, знайдені в різних місцях, і зокрема в Семенові Теребовлянського району, а також ливарні формочки є свідченням високого рівня місцевого ювелірного ремесла.
     На території сучасної Тернопільщини наприкінці XI ст. виникли удільні князівства — Теребовльське, що займало південну й центральну частини краю, та Шумське, яке знаходилось у північній його частині. Міста Теребовль і Шумськ перетворилися на значні політичні, економічні й культурні центри. За князювання Романа Мстиславича 1199 року окремі князівства, в т. ч. Теребовльське й Шумське, об’єдналися в Галицько-Волинське князівство. Воно успішно боролося проти нападів половців, литовських, польських і угорських феодалів. Але після смерті Романа Мстиславича в 1205 році на території князівства розгорілися феодальні міжусобиці, посилилися напади зовнішніх ворогів, які намагалися захопити багаті, родючі землі. Спираючись на підтримку дрібних і середніх служилих феодалів і городян, князь Данило Романович завдав рішучого удару великим боярам та іноземним завойовникам. 1238 року його військо вщент розгромило німецьких лицарів під Дорогичином, а 1245 року в битві під Ярославом — угорсько-польських феодалів і дружину великих галицьких бояр. Так завершилась боротьба за зміцнення єдності Галицько-Волинського князівства, що тривала близько 40 років. Народні маси — смерди й городяни — рішуче допомагали Данилу Романовичу захищати рідну землю від ворогів¹⁰. Найбільш трагічною за наслідками подією в історії Галицько-Волинського князівства була монголо-татарська навала. Данило Романович в 1223 році брав участь у битві з монголо-татарами на р. Калці. Захопивши в 1240 році Київ, орди Батия рушили далі на захід і, розоривши багато сіл та міст, на початку 1241 року обложили місто Кременець, але оволодіти ним не змогли¹¹.
     В 1246 році Галицько-Волинське князівство змушене було визнати залежність від Золотої Орди. У 1259 році руським князям довелось укласти угоду, за якою вони зобов’язувались знищити укріплення Кременця, Данилова, Стіжка та інших міст і платити величезну данину. Після кожного нашестя татари залишали спустошені села і міста, захоплювали в полон тисячі людей, яких продавали на східних ринках або використовували як рабів.
     Монголо-татарська навала, постійні міжфеодальні чвари, що точилися між нащадками князя Данила Романовича, відірваність галицьких і волинських земель від Північно-Східної Русі призвели до поступового занепаду економічного життя краю. Цим скористалися польські феодали, які в 1349 році, подолавши запеклий опір місцевого населення, захопили Галицько-Волинські землі, в т. ч. центральну й південну частини території сучасної Тернопільщини. Тоді ж литовські феодали загарбали північ краю з Кременцем, а 1362 року — подільські землі, розташовані по Дністру. Переважну більшість земель Волині, Галичини й Поділля захопили члени литовського великокнязівського роду Коріатовичів, а потім дарували їх за військову службу литовським і руським феодалам¹².
     Внаслідок жорстокої боротьби за землі Поділля, Східної Галичини й Волині між Польщею, Литовським князівством і Угорщиною, яка тривала протягом двох десятиріч, у 1387 році Східну Галичину, включаючи територію сучасної Тернопільщини, захопила феодальна Польща.
     На загарбані землі було поширено адміністративний поділ, який існував у польсько-шляхетській державі. Територія сучасної області ввійшла до складу Галицької і Львівської земель Руського воєводства, управляли нею великі польські магнати, королівські старости і підлегла їм адміністрація. В своїй політиці вони спиралися на місцевих феодалів, які в XV ст. були зрівняні в правах з польськими.
     1439 року Західне Поділля, включаючи південно-східну частину Тернопільщини, ввішло до складу Подільського воєводства. Після тривалої боротьби між Польщею та Литвою під владою останньої до 1569 року лишилась лише Волинь, куди входили Кременець і Шумськ.
     В інтересах феодалів у 1557 році польський король Сигізмунд II Август здійснив аграрну реформу, що дістала назву волочної поміри, внаслідок чого частина селян була обезземелена, решта відтиснута на гірші грунти. Ця реформа прискорила переведення селян на найтяжчу форму ренти — відробіткову, що означало їх повне закріпачення.
     Загарбавши селянські землі, феодали значно розширили свої землеволодіння. На Тернопільщині у XV—XVI ст. найбільшими землевласниками стали магнати Збаразькі, Калиновські, Синявські, Потоцькі, Тарновські, Бучацькі. Князеві Я. Вишневецькому в середині XVII ст. лише в Кременецькому повіті належало 135 населених пунктів¹³.
     Протягом XV—XVI ст. на території тодішньої Тернопільщини виникло чимало нових міських поселень. Розвитку міст і містечок сприяло багато факторів, зокрема близькість торгових шляхів, густота населення тощо. Вже в середині XVI ст. в краї налічувалося 40 міст і містечок, серед них найбільшими вважалися Заложці, Чортків, Бережани, Борки, Буданів, Тернопіль, Гусятин, Золотий Потік, Микулинці, Язловець. Переважна більшість міських поселень належала феодалам. Так, з 25 великих міст і містечок Кременецького повіту в XVI ст. 24 були приватними і лише одне — королівським¹⁴, а в Теребовлянському повіті у 1590—1648 рр. із 24 міст тільки 4 були королівськими. 
     На певному етапі свого розвитку в боротьбі з феодалами міста добиваються права на самоврядування за магдебурзьким міським правом. Протягом XIV—XVII століть його дістали 19 міст Тернопільщини, в т. ч. Теребовля — в 1389 році, Кременець — у 1438, Чортків — у 1522, Бережани — у 1530, Тернопіль — у 1548 році¹⁵. Магдебурзьке право не порушувало інтересів феодалів, воно лиш дещо послаблювало залежність міських жителів від них, надавало місту певних свобод щодо розвитку ремесел, торгівлі, а це сприяло піднесенню економіки й культури. 
      Розвитку продуктивних сил краю великої шкоди завдавали постійні вторгнення сюди іноземних завойовників, особливо турків і кримських татар. Через Тернопільщину проходив т. зв. Чорний шлях, який татаро-турецькі орди не раз використовували для нападів на галицькі й волинські землі. Особливо руйнівних нападів Тернопільщина зазнала в 1508 і 1575 роках. Під час першого з них татари й турки вщент спалили Теребовлю і Микулинці, під час другого — зруйнували Тернопіль і навколишні села.
     Політичний, економічний і національно-релігійний гніт особливо посилився після Брестської церковної унії — об’єднання православної церкви України й Білорусії з католицькою церквою, —проголошеної під натиском Ватікану в 1596 році при підтримці верхівки українських духовних і світських феодалів. За допомогою унії польські пани й католицьке духівництво сподівалися обернути православних, які стануть уніатами, на католиків, щоб таким чином денаціоналізувати, ополячити український і білоруський народи. Одним з головних знарядь насильницького покатоличення й насадження унії на українських землях став чернечий орден василіанів, який мав свої школи, друкарні. Протягом XVI—XVIII ст. василіани створили середні школи за єзуїтським зразком у Бучачі, Збаражі, Кременці, Теребовлі. 1721 року уніатам удалося захопити Почаївський православний монастир і зробити його опорним пунктом католицької експансії на західноукраїнські землі. 
     Активну участь трудяще населення Тернопільщини брало в селянсько-козацьких повстаннях, які прокотились по Україні в першій половині XVII ст. Коли в 1648 році спалахнула визвольна війна українського народу проти польсько-шляхетського гніту, великі повстанські загони діяли в районі Теребовлі, Підгайців, Зборова, Кременця. Теребовлянський староста, наляканий наростанням народно-визвольного руху, у серпні 1648 року повідомляв уряд, що в його старостві настала «вже справжня Україна». У вересні 1648 року повстанці захопили Гусятин. Тоді ж сталися виступи селян і міщан Теребовлі.
     У період найбільшого піднесення визвольного народного руху восени 1648 року визначилось кілька основних повстанських центрів у Товстому, Хоросткові, Теребовлі, Тлустому, Чорткові, до яких входили громади близько 50 населених пунктів. Озброєні повстанці нападали на феодальну верхівку, польську шляхту, католицьке духовенство. Вони оволоділи замками в Теребовлі, Янові, Будзанові, Соколові, Гримайлові, Червонограді, руйнували ненависні костьоли і панські маєтки¹⁶.
     30 червня 1649 року велике селянсько-козацьке військо, очолене Богданом Хмельницьким, оточило Збаразьку фортецю, в якій засів лютий кат українського народу Я. Вишневецький. Зважаючи на міцні укріплення, селянсько-козацькі полки почали тривалу облогу фортеці. Обложених шляхтичів урятував король Ян Казимир, який на чолі великої армії підійшов до Зборова. Там відбулася велика битва. Раптовим ударом селянсько-козацьке військо мало не знищило всю королівську армію. Тільки через зраду татар противник уникнув розгрому. Хмельницький змушений був погодитися на перемир'я. 8 серпня 1649 року укладено Зборівський договір, за яким у трьох воєводствах — Київському, Чернігівському, Брацлавському — влада польської шляхти обмежувалась. На Тернопільщині її позиції лишилися без змін. Народні маси чинили рішучий опір шляхті, яка поверталася до своїх маєтків. Повстанський рух на Тернопільщині не припинявся і в 1650—1654 роках.
     За Андрусівським перемир’ям (1667 р.) Правобережна Україна й Східна Галичина залишилися під владою Польщі. Але тривала війна послабила Польщу. Скориставшись цим, султанська Туреччина у 1672 році захопила Поділля. Польський уряд поспішив укласти з Туреччиною невигідний для себе Бучацький мирний договір, за яким територія, де тепер Борщівський, Заліщицький, Чортківський, Гусятинський і значна частина Бучацького районів, потрапила під владу Туреччини. Через деякий час війна між Туреччиною й Польщею відновилась. У 1675 році турки й татари захопили Збараж. Місто було спалене, а населення знищене або взяте в полон. Наступного року турки спустошили майже все Поділля. Після поразки турецького війська під Віднем у 1683 році загарбана турками територія Тернопільщини знову відійшла до Польщі.
     Протягом усього XVIII ст. на Тернопільщині майже безперервно вибухали антифеодальні народні повстання. На початку століття тут розгорнувся опришківський рух. У кожному селі й місті повстанцям надавались притулок, харчі й інша допомога. У 1717 році біля Борщева діяв загін опришків Івана Лютого, що складався переважно з селян навколишніх сіл. Опришки нападали на орендарів та багатих купців, захоплене майно віддавали бідноті¹⁸. Рух опришків сприяв зростанню антифеодальної боротьби селян. Почастішали селянські виступи, під час яких повсталі знищували ненависних їм панів, палили їх маєтки. Налякана селянським рухом шляхта на сеймику Галицької землі в квітні 1736 року прийняла рішення про створення ополчення для боротьби з опришками і просила в уряду допомогти військом²⁰.
     Великий селянський рух прокотився Тернопільщиною, коли тут 1734 року з’явився гайдамацький загін на чолі з Верланом. Гайдамаки пройшли Брацлавщину, Поділля, південно-західну Волинь і оволоділи рядом населених пунктів Тернопільщини, в т. ч. Збаражем²¹. До повстанців приєдналися місцеві селяни й міщани. У 1734 році гайдамака Андрій Суляк із загону Верлана на суді заявив, що народився він біля Збаража, потім пішов до Верлана, де було, як він стверджував, «багато наших» (тобто з Східної Галичини) людей²².
     В 30—40 роках XVIII ст. рух опришків досяг свого найвищого розмаху під проводом прославленого народного ватажка Олекси Довбуша. Народний месник після успішної боротьби з шляхтою на Прикарпатті в 1744 році перейшов на Тернопільщину. На початку травня він оволодів маєтком шляхтича Золотницького в Борщеві. Шляхтич благав пощади, пропонуючи за себе викуп, але Олекса Довбуш «не хотів брати грошей і срібла», говорячи: «Не по гроші сюди прийшов, а по твою душу, щоб ти більше людей не мучив»²³. Після придушення королівськими й царськими військами гайдамацького руху у 1768 році польська шляхта, щоб залякати трудящих, стратила в Микулинцях — 5, Підгайцях — 11 гайдамаків, частину повстанців було відправлено через Бережани у Рогатин і Комарно, де й четвертовано²⁴.
     Польсько-шляхетську державу роздирали внутрішні суперечності —соціальні й національні. Панівна магнатська верхівка довела її до остаточного занепаду. У 1772 році південну, більшу, частину Тернопільщини загарбала Австрія. Північна частина — Кременецький повіт і частина Збаразького повіту — в 1793 році була возз’єднана з Росією і ввійшла спочатку до Ізяславського (Волинського) намісництва, а в 1797 році — до Волинської губернії.
     Після загарбання Східної Галичини Австрією на Тернопільщині запровадили новий адміністративний поділ, за яким її територія увійшла до складу Тернопільського, Заліщицького (потім Чортківського) та частково Бережанського, Станіславського і Золочівського округів. На чолі їх стояли старости. Обов’язки адміністративної влади на місцях виконували власники маєтків або їх заступники — мандатори.
     Політика австрійського абсолютизму, спрямована на збереження кріпосницьких порядків, стала основним гальмом промислового зростання краю. Провідною галуззю економіки лишалося сільське господарство, де було зайнято 70 проц. населення. Міста й містечка також мали переважно аграрний характер і належали панам. Хоч у 70—80-х роках XVIII ст. австрійський уряд і здійснив ряд аграрних реформ, зокрема скасував особисту залежність селян від поміщиків та деякі другорядні кріпосні повинності (панщину обмежив трьома днями на тиждень, сільським громадам надав право на самоврядування), але це були половинчаті заходи, які не порушували основ кріпосницького ладу.
     Австрійський уряд провадив політику онімечення українського населення. Тернопільщину заполонили німецькі колоністи, які захоплювали урядові посади. Все діловодство в округах велося лише німецькою мовою, якою викладали і в міських школах²⁵.
     У 1809 році між Росією та Австрією було укладено Шенбрунське перемир’я, за яким частина Тернопільщини відійшла до Російської імперії. Площа цієї території становила 121 квадратну милю (7 міст, 25 містечок і 472 села, в яких проживало 79 519 родин). Тернопільський край, як стала називатись ця частина території Тернопільщини, становив окрему територіальну одиницю і спочатку був поділений на два адміністративні округи — Тернопільський і Заліщицький. 1814 року був створений третій — Теребовлянський. Управління краєм з 15 червня 1810 року до 6 серпня 1815-го здійснювали російський сенатор і спеціальний урядовий комітет при ньому.
     Після вторгнення наполеонівських військ у Росію (1812 р.) місцеве населення, особливо молодь, добровільно записувалось у російську армію для боротьби з полчищами Наполеона, тільки їздовими до діючої армії пішло 5200 чоловік²⁶.
     За рішенням Віденського конгресу (1815 р.) Тернопільський край знову перейшов під владу Австрії. Уся земля поділялася на домінікальну, рустикальну й вільну. Домінікальні землі були власністю феодалів, держави, церкви. Рустикальні також належали поміщикам, але ними користувалися селяни, які відбували за це феодальні повинності. Вільними вважалися ті землі, якими володіли міська громада, однодвірна шляхта або вільне населення.
     В XIV—XVI ст. культура на Тернопільщині розвивалась у вкрай несприятливих умовах іноземного поневолення. Запроваджений загарбниками режим національно-політичної нерівноправності місцевого українського населення негативно позначився на культурному розвитку краю. У XV—XVI ст. освіта зосереджувалася переважно в православних монастирях та церквах, де існували церковнопарафіяльні школи. Із зростанням ролі міст і міського населення у XV—XVI ст. поряд з православними парафіяльними школами значну роль стали відігравати міські громадські школи. Певний вплив на розвиток шкільної освіти на Тернопільщині мала Острозька школа, відкрита близько 1580 року. В Кременці з 1636 року діяла школа — філія Києво-Могилянської колегії.
     Католицька церква, спираючись на підтримку королівського уряду, намагалась покатоличити й полонізувати українське населення. Переслідувались його мова, культура, школи. У Кременці, Теребовлі в 30-х роках XVI ст. були відкриті уніатські школи. На противагу єзуїтам у Збаражі братство створило слов’яно-руську школу, що існувала при церкві Спаса²⁷.
     Наступові католицизму на українську культуру й школу українське населення Східної Галичини протиставляло свої організації — братства, створені на зразок найстарішого Львівського братства. У 1589 році братство створюється в Тернополі, в 1613 році — в Кременці, Бережанах. Ці організації існували не лише в містах, а й в окремих  селах.
     В умовах австрійського панування культура й освіта на Тернопільщині лишалися на низькому рівні. Насильне онімечування, до якого вдавався австрійський уряд, згубно впливало на всі ділянки культурного життя. Особливо це позначилось на народній освіті, яка мала чітко виражений класово-становий і великодержавно-монархічний характер. За указом від 4 грудня 1774 року на Тернопільщині були створені народні школи трьох типів: парафіяльні — однокласні, де навчали читати, писати й рахувати рідною мовою; тривіальні — трикласні в містечках і нормальні — чотирикласні в містах. У тривіальних і нормальних школах викладання здійснювалось німецькою і частково польською мовами. Але й таких шкіл було мало. Гімназії працювали лише в чотирьох містах Тернопільщини: в Кременці, Бучачі, Бережанах і Тернополі. Викладали в них німецькою мовою. У 1805 році австрійський уряд видав новий шкільний закон, згідно з яким народні школи потрапляли під вплив римсько-католицької консисторії. Отже, було зроблено ще один крок на шляху онімечення й полонізації корінного населення. На підставі закону від 18 червня 1813 року австрійський уряд відсторонювався від участі в розвитку народної освіти, про будівництво та утримання шкіл мало дбати місцеве населення. Всіляко перешкоджали освіті селян і польські поміщики. Вони відмовлялися брати участь в утриманні українських шкіл і вчителів, під різними приводами відбирали шкільні приміщення, водночас створюючи польські школи. Письменних селян поміщики віддавали в солдати. Так, 1848 року Бережанська окружна рада повідомляла, що селяни відмовляються вчитись грамоти, бо тих, хто вмів читати й писати, пани віддають у рекрути²⁸. В 40-х роках XIX ст. в школах краю навчалося тільки 10 проц. дітей шкільного віку.
     Протягом XVI—XVIII ст. на Тернопільщині розвивалась видавнича справа, мистецтво, зокрема живопис. Відомі друкарні в Кременці, Рохманові та Почаєві. В цьому велика заслуга українського письменника, церковноосвітнього діяча, друкаря-видавця К. Транквіліона (Ставровецького), який видав 1618 року у Почаївській друкарні книгу «Зерцало богословія». За час свого існування Почаївська друкарня випустила 187 книг (з них 148 церковнослов’янською та староукраїнською, 32 — польською і 7— латинською мовами)²⁹. У містечку Рохманові (тепер село Шумського району) 1619 року К. Транквіліон видав «Учительное євангеліє». На церковному соборі 1690 року книгу було засуджено до спалення як єретичну³⁰.
     На 30-і роки XVII ст. припадає діяльність друкарні в Кременці, де вийшли «Грамматика или писменница языка словінского», видана 1638 року, та інші книги³¹. Благотворний вплив на загальний розвиток й оформлення української книги XVII—XVIII ст. мали перші видання Івана Федорова.
     На Тернопільщині було зведено багато замкових споруд, залишків яких чимало збереглося. Їх будували у своїх володіннях феодали. Це Старий замок у Тернополі, споруджений 1548 року, Троїцький собор XVII ст. у Бережанах, палац у селі Білокриниці Кременецького району, збудований у XVI ст., Теребовлянська фортеця, зведена в XVII ст. на місці зруйнованого раніше татарами замку. Споруджували їх не тільки для оборони від нападу зовнішпіх ворогів, а й для наступу на повсталі народні маси. Архітектура XVII—XVIII ст. представлена великою кількістю цінних пам’яток дерев’яного народного будівництва. До них належать численні різноманітні дерев’яні церкви. Під впливом народної дерев’яної архітектури розвивається муроване будівництво. До кращих споруд такого типу належить ратуша в Бучачі (архітектор Б. Меретин). Комплекс споруд Почаївського монастиря (виник у 1771—1794 pp.) складається з трьох поверхів підпорних споруд, увінчаних барочним собором.
     Народне мистецтво Тернопільщини завжди відзначалося багатством жанрів і форм. У кінці XVIIІ - на початку Х IX ст. високого рівня досягла різьба на дереві. Нею прикрашали наличники, сволоки, грізні господарські й побутові речі. Великого поширення набуло художнє оздоблення керамічних виробів, зокрема посуду. В першій половині XIX ст. особливо славився керамічний посуд, виготрвлений майстрами-умільцями з Кременця, Буданова, Струсова. Крім поширених рослинного й геометричного орнаментів, в розписі кераміки використовувалися жанрові й побутові, а також соціальні мотиви. Розвивалося малярство. Відомим живописцем того часу був уродженець с. Городища (Бережанський повіт) О. Білявський. Протягом 1807—1810 років у Почаєві працював український художник Л. Долинський, який брав участь в оформленні Успенської лаври в Почаєві. У його фрески, що прикрасили інтер’єр цього собору при зображенні біблійних сюжетів внесено багато реального (природа, одяг тощо).

1   Материалы и исследования по археологии СССР, № 81, 1960, стор. 20.
2   Археологія Української РСР, т. 1, 1971, стор. 98, 103.
3   Археологія Української РСР, т. 1, стор. 240, 241, 292, 355—357, 362.
4   Журн. «Советская археология», 1968, № 1, стор. 10—27.
5   Археологія Української РСР, т. 2, 1971, стор 97—100.
6   Археологічні пам’ятки Української РСР, 1966, стор. 139—321.
7   Нариси стародавньої історії України, 1957, стор. 358, 359.
8   О.О.Ратич. Древньоруські археологічні пам’ятки на території західних областей УРСР, 1957, стор.59—72, 80—82.
9   Г.Ф.Корзухина. Русские клады IX—XIII вв, 1954, стор. 136.
10 Полное собрание русских летописей, т. 2. СПб., 1843, стор. 795—797.
11 Д.Иловайский. Княжий период Украины — Руси до княжения Данила Галицкого, т. 2. Тернополь, 1886, стор. 215.
12 Історія Української РСР, т. 1, 1967, стор. 104, 105.
13 Україна перед визвольною війною 1648—1654 рр, 1946, стор. 29.
14 І.Д.Бойко. Селянство України в другій половині XVI— першій половині XVII ст.,стор. 16.
15 Журн. «Архіви України», 1968, № 1, стор. 38—41.
16 В.В.Грабовецький. Західноукраїнські землі в період народно-визвольної війни 1648—1654 рр, 1972, стор. 83.
18 Львівська державна наукова бібліотека АН УРСР , ф. Оссоліпських, інв. № 1352, стор. 51.
20 Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. Збірник документів, 1970, стор. 80.
21 Матеріали ювілейної наукової сесії, присвяченої 200-річчю повстання, 1970, стор. 48, 49,
22 Архив Юго-Западной России, ч. З, т. 3, 1876, стор. 67—69.
23 В.Грабовецкий. Олекса Довбуш, легендарный герой украинского народа, 1959, стор. 57.
24 Журн. «Жовтень», 1968, № 7, стор. 113.
25 Торжество історичної справедливості, стор. 182, 184, 187.
26 Ю.Г.Гошко. Тернопільщина в складі Росії (1810—1815 рр.), 1957, стор. 6—9, 13—15, 26.
27 Архив Юго-Западной России, ч. І, т. 4, 1871, стор. 148.
28 ЦДІА УРСР у Львові, ф. 180, оп. 2, спр. 20, арк. 45, 46.
29 Галичанин, кн. 1, вин. З—4. Львів, 1863, стор. 158—161.
30 М.Возняк. Історія української літератури, т. 2, 1921, cтор. 184.
31 М.А.Максимович. Собрание сочинений, т. 3, 1880, crop. 673, 674.

Населені пункти Тернопільської області : Бережани • Борщів ( Більче-Золоте , Мельниця-Подільська , Скала-Подільська ) • Бучач ( Золотий Потік , Язловець ) • Гусятин ( Гримайлів , Копичинці , Хоростків ) • Заліщики ( Товсте ) • Збараж ( Вишнівець , Чернихівці ) • Зборів ( Залізці , Озерна ) • Козова • Кременець ( Почаїв ) • Ланівці • Монастириська ( Коропець , Устя-Зелене ) • Підволочиськ ( Нове Село , Скалат ) • Підгайці • Теребовля ( Буданів , Золотники , Микулинці , Струсів ) • Тернопіль ( Великий Глибочок , Великі Бірки ) • Чортків ( Ягільниця ) • Шумськ ( Великі Дедеркали )