Чернихівці
Чернихівці — село на півдні Збаразького району Тернопільської області, розміщене на берегах невеликої річки Гнізни, притоки Серету. З півночі і заходу до села підступає ліс. Через Чернихівці проходить автошлях Тернопіль—Кременець. До районного центру — 5 км, до залізничної станції Збараж — 7 км.
В письмових джерелах Чернихівці згадуються з середини XV ст. В акті від 9 липня 1463 року село значилося як власність князів Збаразьких. Найзаможніші селяни мали по дві четвертини польової землі (близько гектара). Інша категорія селян — піші — володіли невеликими клаптиками землі, халупники мали хату, інколи — город. Найбіднішими були комірники, які не мали ні землі, ні власної хати, а тулилися по чужих оселях.
Не раз село, що лежало поблизу Чорного шляху, зазнавало руйнівних нападів турецько-татарських орд. Ці наскоки повторювалися у 1474, 1521, 1577, 1589 роках. Нападники залишали після себе попіл і згарища, але кожного разу жителі відбудовували село. Остерігаючись нападів, люди селилися на клаптиках суші серед боліт і в неходжених місцях, подалі від доріг.
Населення Чернихівців брало активну участь у визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. Через село з боями проходили полки селянсько-козацького війська, очолюваного Богданом Хмельницьким. У червні—липні 1649 року воно було тилом повстанських військ, які вели облогу Збаража. Черниховецьким лісом просувалися загони й тоді, коли відбувалася битва під Зборовом.
У другій половині XVII — на початку XVIII ст. експлуатація трудящого населення Чернихівців, що залишилися у складі Речі Посполитої, ще більше посилилася. Переважала відробіткова рента. Панщина становила 4—5 днів на тиждень з лану1. Крім того, селяни виконували додаткові роботи. Поширеною була підводна повинність — повози. Їх виконували ті, хто мав своє тягло. Всі селяни мусили сторожити та обороняти панський маєток.
З 1772 року Чернихівці потрапили під владу Австрії. Наприкінці XVIII ст. трохи було регламентовано панщину — максимальний розмір її для тяглових господарств встановлювався 3 дні на тиждень. Халупники й комірники повинні були відробляти 12 днів на рік. Селяни сплачували поземельний і житловий податки. Згідно з першим поземельним кадастром Галичини — «Йосифинською метрикою» (1785—1788 рр.) у Чернихівцях налічувалося 170 дворів. Сільська громада користувалася 2188 моргами польової землі, 192 моргами городів, 198 — лук і пасовищ. Місцевому феодалові належало 760 моргів польової землі, 40 — лук і пасовищ, 37 —лісу, 174 морги ставу. Церква мала 86 моргів земельних угідь2.
Згідно з Шенбрунським перемир’ям між Росією та Австрією Чернихівці в складі Тернопільщини протягом 1810—1815 рр. входили до Російської держави. Російський уряд дещо полегшив становище селянства, обмеживши розміри панщини та податків. Після переходу 1815 року цієї території до Австрії були відновлені старі порядки.
За даними «Францисканської метрики» 1820 року, в Чернихівцях налічувалося 222 хати, було дві корчми. Діяла школа при церкві (заснована ще в другій половині XVIII ст.). У 1821 році грунтовий податок селянських господарств становив 1403 золоті ринські, з панських же земель було виплачено податку лише 498 золотих ринських3.
Злидні, недоїдання спричинялися до хвороб. Великого лиха завдала населенню 1831 року пошесть холери. Вимирали цілі родини, адже медичної допомоги бідноті одержати було нізвідки. Дотепер у Чернихівцях збереглося кілька кам’яних пам’ятників того часу.
Реформа 1848 року не принесла сподіваної волі селянам. Основні земельні масиви, до того ж кращої якості, залишилися в руках поміщиків, селянам перепали гірші землі, їхні наділи були мізерними. Так, за переписом 1869 року, в Чернихівцях налічувалося 311 селянських дворів, проживало 1732 чоловіка. Їм належало 2983 морги орної землі, 289 моргів городів, лук і пасовищ, 34 морги лісу. Місцевий поміщик мав 1134 морги орної землі, 290 моргів городу, лук і пасовищ, 510 моргів лісу.
Про тяжке життя черниховецьких селян розповідав І. Я. Франко в своєму оповіданні «Свинська конституція» устами героя оповідання, місцевого жителя Антона Грицуняка. За свідченням І. Я. Франка, це була людина, якою «селянство справедливо може гордитися». Його знали «не тільки в Збаразькім, але також у Тернопільськім повіті, як незрівнянного народного бесідника, як гарячого борця за мужицькі права, за мужицьку гідність і справедливість»4. Він був неписьменним, але вмів виголошувати промови про народну біду на вічах. Одну з таких промов і слухав І. Я. Франко. А. Грицуняк так оповідав про становище селян після скасування кріпосного права: «Атаман не ходить уже з костуром по селу від хати до хати, се правда. Але що робить хлоп?... Хлоп устає з доброї волі рано-ранісінько, бере курку або півкопи яєць і йде до того самого атамана — тепер він називається «пан ржонца» — кладе перед ним свій дарунок і просить його «клінне вашеці», щоб позволив йому вийти робити панщину на панськім лані. А коли прийде без подарунка, то пан ржонца... полишить йому ласкаво свободу — вмирати з голоду».
Свободи, надані народові конституцією, яку А. Грицуняк влучно назвав «свинською», дійсно надавали селянам лише право вільно «вмирати з голоду». Житель Чернихівців Лук’ян Вітенько в числі селянської делегації їздив до Відня в грудні 1895 року скаржитися на губернатора Галичини графа Бадені. Всіх делегатів удома чекало покарання. Л. Вітеньку повітовий староста присудив 50 ринських штрафу. Щоб сплатити його, треба було продати корову. Селянин попросив замінити штраф покаранням різками, щоб не залишати родину без годувальниці. Староста не погодився, заявивши: «... ми тепер перед законом усі рівні, буків нема, а що велять заплатити, те заплати, хоч із коліна вилупи»5.
У 1897 році незадовго до виборів в австрійський парламент до Чернихівців завітав І. Я. Франко. Тут зібралося народне віче, на якому письменник виступив з промовою, закликаючи селян віддати голоси за «мужицького, хлопського» посла — Антона Грицуняка. Але не судилося йому стати депутатом парламенту — напередодні виборів поліція заарештувала його та ще кількох селян. 1898 року І. Я. Франко ще раз побував у Чернихівцях в Антона Грицуняка. З його уст письменник записав легенду «Чоловіка не наситиш»6.
Селяни Чернихівців активно включилися в загальну боротьбу трудящих Галичини за соціальне й національне визволення, що з новою силою розгорілася на початку XX ст. Під час жнив 1904 року жителі відмовилися жати панську пшеницю за п’ятнадцятий сніп, а коли до села прибув загін поліції з Тернополя, закидали прибулих камінням. У відповідь поліція відкрила вогонь і поранила кількох селян. Керівники страйку були заарештовані і кинуті до тернопільської в’язниці7.
У квітні 1908 року студент Львівського університету, уродженець Чернихівців М. Сочинський на знак протесту проти австро-шляхетського гніту вбив австрійського намісника в Галичині графа А. Потоцького. Австро-угорський суд засудив його до смертної кари, згодом заміненої 20-річним ув’язненням. Жителі Чернихівців брали участь у виступах протесту проти вироку суду, збирали кошти на допомогу М. Сочинському8.
В Чернихівцях, як і в інших селах Збаразького повіту, розвивалися художні промисли, зокрема ткацьке виробництво. Черниховецькі майстри виготовляли вовняні запаски, орнаментовані квітками, листочками, пояси (крайки). Наприкінці XIX ст. село славилося як один з центрів килимарства в повіті. Килими ткалися переважно двох кольорів, виготовлялися також покривала з орнаментом. До 20-х років XX ст. килимарство поступово занепало9.
Кваліфікованої медичної допомоги населення Чернихівців не мало де одержати: в селі не було ні лікаря, ні фельдшера. Більш заможні жителі в разі потреби їздили до лікарів у місто, біднота ж «лікувалася» в знахарів і шептух.
Переважна більшість населення Чернихівців була неписьменною. Це й не дивно, бо в селі в другій половині XIX ст. існувала лише початкова (двокласна) школа з одним учителем.
1 І.Д. Бойко. Селянство України в другій половині XVI — першій половині XVII ст., стор. 141, 143.
2 ЦДІА УРСР у Львові, ф. 19, оп. 17, спр. 6, арк. 172.
3 ЦДІА УРСР у Львові, ф. 20, оп. 17, спр. 106, арк. 160—178.
4 І. Франко. Твори, т. 3. К., 1950, стор. 471.
5 Там же, стор. 210, 211.
6 П. К. Медведик, І. С. Михайлюк. Іван Франко і літературна Тернопільщина, стор. 61; газ. «Вільне життя», 17 лютого 1950 р.
7 ЦДІА УРСР у Львові, ф. 146, оп. 4, спр. 3780, арк. 120.
8 Газ. «Молодь України», 5 грудня 1968 р.
9 І. Гургула. Народне мистецтво західних областей України, стор. 11, 35.
Населені пункти Тернопільської області : Бережани • Борщів ( Більче-Золоте , Мельниця-Подільська , Скала-Подільська ) • Бучач ( Золотий Потік , Язловець ) • Гусятин ( Гримайлів , Копичинці , Хоростків ) • Заліщики ( Товсте ) • Збараж ( Вишнівець , Чернихівці ) • Зборів ( Залізці , Озерна ) • Козова • Кременець ( Почаїв ) • Ланівці • Монастириська ( Коропець , Устя-Зелене ) • Підволочиськ ( Нове Село , Скалат ) • Підгайці • Теребовля ( Буданів , Золотники , Микулинці , Струсів ) • Тернопіль ( Великий Глибочок , Великі Бірки ) • Чортків ( Ягільниця ) • Шумськ ( Великі Дедеркали )