Тернопіль 

     Тернопіль — місто на Заході України, політико-адміністративний, економіко-діловий та культурний центр Тернопільської області. Розташований на р. Сереті (ліва притока Дністра). Вузол залізничних та автомобільних шляхів. Відстань від Тернополя до Києва 415 км.  
     Місцевість, де розташований Тернопіль, була заселена здавна. На його околицях збереглася стоянка доби мезоліту, що існувала тут 10—9 тисяч років тому, виявлено залишки поселення трипільської культури (III тисячоліття до н. е.) та могильник VIII—VII ст. до нашої ери. 
     Перша письмова згадка про Тернопіль припадає на 1540 рік. Того року польський король Сигізмунд І дав грамоту краківському магнату Яну Тарновському на місцевість Тернопілля в Теребовлянському повіті з умовою побудувати за річкою Серетом фортецю. Назва «Тернопілля», мабуть, означала тернове поле. Спорудження фортеці почалося в 1540 році і закінчилося 1548 року зведенням високих кам’яних стін. Навколо неї почали осідати люди. У 1548 році місто дістало магдебурзьке право, йому були дозволені три ярмарки на рік і щотижневі торги. 
     Власник одержував з міста значні прибутки. Ті жителі, які мали в тимчасовому користуванні невеликі земельні наділи, сплачували податки збіжжям або відробляли на панських ланах. Ремісники й дрібні торговці за кожен будинок платили грішми. Окремо доводилося сплачувати за проживання на центральних вулицях, за право торгівлі, користування панською броварнею, лісом. Міщани мали давати безплатно тягло, житло для жовнірів, які прибували в місто. 
     У перші десятиліття після виникнення міста більшість населення була зв’язана з сільським господарством, займалася хліборобством і скотарством, а також мисливством і бортництвом. Вигідне розташування Тернополя на торгових шляхах сприяло швидкому зростанню ремесла й торгівлі. Тернопільські купці підтримували зв’язки з Росією, а також великим на той час торговельно-ремісничим центром — Львовом. Вже в 1566 році королівський уряд дозволив створити в Тернополі склади для зберігання товарів, що надходили з російських та інших земель. 
     З розвитком ремесла створюються цехові організації ремісників. У 1566 році власник міста затвердив статут першого тут цеху шевців1. Пізніше, у 1636 році виник цех кравців. Цехи були невеликими, в них об’єднувалося по кілька чоловік. Вступ у цехи був дуже обмежений. Учні не одержували плати, більше того, ще вносили певну Суму за навчання. Підмайстер одержував за свою роботу малу платню, його робочий день, як правило, тривав 15—16 годин на добу. 
     У наступні десятиліття основу економічного життя міста становили ремесло й торгівля. Значного розвитку набули гончарство, млинарство, бондарство, виникли ковальські, слюсарні, будівельно-керамічні майстерні та невеликі пекарні. 
     Жорстоким визискувачем трудящих мас міста з перших років його виникнення було православне та католицьке духовенство, яке спиралося на підтримку уряду й магнатів. Здійснювалося примусове покатоличення трудового населення. Після Брестської церковної унії (1596 р.) переслідування православних міщан ще більше посилилися, їм чинилися всілякі перешкоди в заняттях ремеслом і торгівлею. 
     Міщани активно виступали на захист своїх станових інтересів, проти засилля католицького духовенства. Ці виступи часто проходили під релігійними гаслами, за якими крилися класові інтереси. Наприкінці XVI ст. в Тернополі виникло братство2, яке користувалося певною автономією, було першим культурно-освітнім осередком міста. Братчики організовували ремісників православного віросповідання на боротьбу за свої права, приділяли увагу поширенню освіти, виступали проти національно-релігійного гноблення українського населення. Великої шкоди місту завдали турецькі й татарські набіги. Ще в 1544 році, коли замок перебував у стадії будівництва, а міського населення було небагато, на Тернопіль напали татари. Мешканці навколишніх сіл, рятуючись від ворога, зійшлися до фортеці і стали на її захист. Штурмом взяти фортецю татарам не вдалося, і вони вдалися до облоги. Довгий час захисники стримували натиск татар, поки з Сандомира не підійшло польське військо. Татари відступили, але місту вони завдали збитків і руйнувань. Через п’ять років татари знову з’явилися під містом, але теж зазнали невдачі. Новий напад татар стався 1575 року. Були зруйновані околиці міста і навколишні села. Захопивши багато полонених і зажадавши від городян викупу, ординці розташувалися під містом табором. Міщани й селяни сховалися за стінами фортеці. Через кілька днів татар відігнали від міста і в бою під Збаражем розбили їх військо. В серпні 1589 року велике татарське військо вторглося до Західного Поділля. Головний свій табір татари влаштували під Тернополем. Звідси хан розіслав загони в усі кінці західноукраїнських земель. Вони захопили в полон велику кількість чоловіків, жінок і дітей, але містом, яке на той час уже було міцною фортецею, вороги оволодіти не змогли. І в XVII ст. тернопільці жили під постійною загрозою ворожого нападу. В серпні 1605 року татари дійшли до околиць Тернополя, але були відбиті. 1618 року вони знову вдерлися до Галицьких земель, пограбували ряд міст, у т. ч. й Тернопіль. Під час цього нападу місто зазнало великих руйнувань. Частокіл на земляному валу і всі дерев’яні будинки згоріли. Татари підступали до Тернополя і в 1621 та 1626 роках. 
     Руйнівні татарські набіги згубно позначилися на економічному розвитку міста. Кожного разу лишалися пограбованими й спаленими майже всі навколишні села. Після кожного набігу на плечі міщан лягав обтяжливий обов’язок ремонтувати й відбудовувати міські укріплення, закупати порох, мушкети та інше військове спорядження. 
     В першій половині XVII ст. важливу роль у житті міста відігравала транзитна торгівля. Тернопіль підтримував широкі торговельні зв’язки з Росією, Волощиною, Молдавією, Грецією, Угорщиною, а також близькими містами — Львовом, Галичем, Коломиєю, Теребовлею. Місцеві купці торгували сукнами, полотном, волами, кіньми, зерном, сіллю, поташем, деревиною, медом, воском, пивом тощо. Через Тернопіль до Варшави для королівського двору і для польської знаті надходило чимало товарів: з Туреччини — маслинова олія, арабські коні, коштовна зброя, з Волощини — дорогі вина, риба, з Греції — прянощі, вина тощо. 
     Народні маси вели наполегливу й тривалу боротьбу проти посилення соціального й національного гноблення. Спрямовувалася вона, насамперед, проти магнатів, шляхти, духовенства та міського патриціату. На початку XVII ст. важким тягарем для жителів хміста було утримання королівських військ, тому часто спалахували сутички між міщанами й польськими жовнірами. Особливо гострого характеру вони набули в 1614 році, коли міщани виступили проти продовольчої контрибуції, накладеної власниками міста для утримання війська. У 1621 році в місті відбулася збройна сутичка між міщанами й жовнірами, під час якої були поранені три шляхтичі. Подібні виступи мали місце і в 1633 році. 
     Тернопільські міщани брали участь у визвольній війні 1648—1654 років проти панування шляхетської Польщі. Ще до приходу повстанської армії у Галичину Тернопіль підтримував таємні зв’язки із запорізьким військом3. Особливо посилилася боротьба населення міста проти шляхетського гніту під час походу у 1648 році селянсько-козацького війська на Львів. Шляхтич Холмський з Тернополя писав іншому шляхтичеві в Замостя, що в Тернополі, містечках та селах навколо нього повстанців діє кілька тисяч, і Вишневецький «втратив немало людей від їх могутніх ударів»4. У 1649 році, коли армія, очолена Богданом Хмельницьким, обложила Збараж, у Тернополі, розташованому за 20 км від фортеці, знову розгорілася запекла боротьба. Значна частина жителів пішла до селянсько-козацького війська, а ті, що лишилися в місті, активно виступали проти шляхти й духовенства. У вересні 1655 року російські війська й українські козацькі полки, просуваючись по шляху на Львів, в числі інших населених пунктів оволоділи Тернополем5. Налякана шляхта, щоб не потрапити в полон, втекла з міста. 
     Народні маси Тернополя, що лишився під владою шляхетської Польщі, зазнавали тяжкого соціального, національного і релігійного гніту. 
     Жорстока розправа шляхти над учасниками визвольної війни, неврожайні роки, часті спустошливі напади татарських орд підірвали економіку міста. У 50-х роках XVII ст. тут було 270 зруйнованих будинків. Польський уряд, зацікавлений у зміцненні однієї з фортець на своїх південних кордонах і зростанні населення, змушений був у 1663 році підтвердити привілеї, надані Тернополю попередніми польськими королями, що сприяло поступовому його відродженню. 
     За інвентарним описом 1672 року місто мало 420 будинків, з яких тільки 12 були кам’яними. Населення становило близько 2,5 тис. чоловік. У місті було 14 вулиць, всі вони сходилися до ринку. Працювали 4 млини, пивоварні й солодовні. 181 господарство займалося землеробством. 
     У другій половині XVII ст. напади татар і турків на місто тривали. Особливо великого спустошення місто зазнало у 1672 році, коли турецькі війська Ібрагіма Шишмана-паші, прямуючи на Львів, несподівано з’явилися біля Тернополя, штурмом взяли його і кілька тижнів бешкетували там. Вони спалили замок, зруйнували обидві вежі, розібрали кам’яні мури замку, пограбували всі наявні запаси продовольства, спалили костьол, зруйнували водяні млини, греблю, спустили воду з ставка. Тільки через багато років після цього нападу місто стало відроджуватися. З опису 1690 року видно, що тут було тільки 40 будинків, будівлі замку стояли без дахів, підвісний міст не мав ланцюгів, там, де були вежі, лишилися купи цегли, земляний вал у багатьох місцях був зруйнований. 
     В умовах жорстокого соціального і національного гніту польських феодалів перша половина XVIII ст. для Тернополя, як і для інших міст польської держави, була періодом застою і навіть занепаду економіки. Населення міста майже не зростало, а торгівля, особливо та, яку вели іноземні купці, фактично припинилася. Щоб хоч якоюсь мірою пожвавити економічне життя міста, королівський уряд надав у 1724 році Тернополю додатково привілей на влаштування щорічного ярмарку в липні, в якому могли брати участь купці всієї Польщі. Але це не дало відчутних наслідків. Як зазначалося в одному з документів тих років, «міста з різних причин дійшли до останнього ступеня занепаду, утисків і безправ’я, зовсім спустошені й остаточно зубожілі»6 
     Згубно позначилася на стані міста й епідемія чуми 1770 року, від якої загинуло багато людей. Частина жителів в цей час розосередилася по селах. 
     У 1772 році Тернопіль потрапив під владу Австрії. У здійсненні колоніальної політики на західноукраїнських землях австрійський уряд спирався на польських феодалів. Експлуатація трудящих міщан шляхтою й католицькою церквою значно зросла. Тяжкі феодальні повинності доповнювались податками на користь австрійської держави. Щоб утримувати окупаційні війська, великий чиновницький апарат, поповнювати казну, австрійський уряд з року в рік підвищував їх розміри. З 1773 року до кінця XVIII ст. їх сума зросла майже в три рази7. За новим адміністративним поділом Тернопіль став окружним містом, що сприяло певному збільшенню населення. Всі ділянки міського життя, за винятком судових і фінансових справ, якими керувало спеціальне відомство у Відні, регламентувала адміністрація округу. 
     З перших років окупації австрійський уряд вдався до політики насильницького онімечування місцевого населення. До міста прибуло багато німецьких колоністів, які користувалися значними привілеями. Місця для спорудження житлових приміщень колоністи одержували там, де бажали, ліс та інші будівельні матеріали їм надавали безплатно; вони звільнялися на 10 років від сплати різних податків. Все офіціальне діловодство окружних адміністративних органів велося німецькою мовою. Українською мовою користуватися було заборонено, польська дозволялась лише в міському суді, але з 1785 року і тут офіційною стала німецька мова. 
     Місто, як і раніше, належало Потоцьким. На початку 1800 року Й. Потоцький склав новий перелік обов’язків тернопільських міщан. Панщина й натуральна рента майже повністю скасовувалися, запроваджувався єдиний грошовий податок — чинш. У 1800 році він становив для міста 11 050 злотих. Міщани залучалися до військової служби. 
     Після того, як Тернопіль став окружним центром, змінився його вигляд. В центрі були прокладені дерев’яні, а потім кам’яні тротуари, почалося будівництво адміністративних будинків. Одним з них була двоповерхова будівля магістрату, споруджена 1809 року. 
     З розвитком капіталістичних відносин у першій половині XIX ст. в місті з’явилися перші невеликі підприємства мануфактурного типу — слюсарні, ковальські, шевські, кравецькі та переробки сільськогосподарської продукції. Діяли шкіряне, цегельне, тютюнове підприємства. Кількість робітників на них була невелика, працювали вони за вільним наймом. Це були вихідці з навколишніх сіл, відпущені шляхтою на оброк. Цехове ремесло тоді в місті майже занепало. Значна кількість жителів міста не поривала з сільським господарством. Крім землеробства, займалися тваринництвом і бджільництвом. Ті, хто тримав пасіки, віддавали феодалу десяту частину меду. 
     З березня 1810 до серпня 1815 року Тернопіль був адміністративним центром земель, які за Шенбрунським перемир’ям між Францією і Росією відійшли до Росії8. Після вторгнення армії Наполеона в Росію Тернопіль був оголошений на воєнному становищі. Населення міста допомагало російській адміністрації охороняти його, підтримувати належний порядок на державному кордоні, що проходив поблизу Тернополя. 
     За рішенням Віденського конгресу у 1815 році Тернопільський край знову потрапив під владу Австрії. У 1817 році населення міста становило понад 10 тис. чоловік. Па той час місто вважалось великим населеним пунктом, але вигляд мало непривабливий: забруднені вулиці, дерев’яні покривлені будинки без огорожі, вкриті соломою і черепицею. У 1832 році велика пожежа знищила більшу частину міста. Згоріли майже всі дерев’яні будинки. Все це підірвало його економіку, більшість підприємств закрилася, торгівля скоротилася. 
     Соціальні протиріччя дуже загострилися, особливо в 30—40-х роках XIX ст. На поневолених Австрією землях назрівала революція. Населення міста все активніше виступало за своє звільнення від феодалів. Це примусило одного з останніх власників Тернополя Туркула у 1843 році укласти з бургомістром контракт, за яким він відмовився від своїх прав на місто за 175 тисяч флоринів сріблом, і воно стало вільним. Так закінчилося майже трьохсотлітнє панування польських феодалів.1844 року Тернопіль одержав цісарську грамоту, якою йому надавалися права королівського міста. В другій половині XIX ст. населення Тернополя досягло 17 тисяч чоловік9. Тут діяли 12 ремісничих майстерень і невеликих кустарних підприємств, 4 млини, 3 броварні, 4 крупорушки, 6 олійниць, на яких працювало 1247 чоловік. 
     Після реформи 1848 року Тернопіль все більше втягувався в капіталістичний розвиток. Зростанню економіки значно сприяло будівництво залізниць. Особливо велике значення мала лінія Львів—Підволочиськ через Тернопіль, яка стала до ладу 1870 року. В цьому ж році завершено будівництво вокзалу. Це була перша залізнична магістраль на Тернопільщині. В кінці XIX ст. залізнична колія з’єднала його з Бережанами. У 1906 році проклали залізницю від Тернополя до Збаража. Водночас будували й шосейні шляхи. 1895 року Тернопіль був з’єднаний шосе з Теребовлею, Збаражем, Підволочиськом. На початку XX ст. у місті діяли, крім згаданих підприємств, електростанція, збудована у 1900 році, спиртовий завод на Загребеллі та фабрика сиру. Всі підприємства були дрібними. 
     І в наступні роки промисловість розвивалася дуже повільно, кількість робітників не зростала, а часом, у зв’язку з кризисними явищами в економіці Австро-Угорщини, скорочувалася. У 1902 році в промисловості було зайнято 1230 робітників, а в 1910 році їх зменшилося до тисячі. 
     Частина мешканців продовжувала займатися сільським господарством, хоч після скасування кріпосного права чимало сільського населення пролетаризувалося. У 1894 році мешканці міста обробляли 6591 морг землі, мали 398 моргів пасовиська, 568 моргів лісу, тримали 1029 голів великої рогатої худоби, 1330 коней тощо. 
     Після прокладення залізниць Тернопіль став важливим центром оптової торгівлі. Залізницями в інші райони Австро-Угорщини та за кордон надходила сільськогосподарська продукція і довозилися промислові товари. В значних розмірах велася торгівля спиртом-сирцем, борошном. Зростала і роздрібна торгівля. У 1895 році в місті було 167 дрібних крамничок, 181 шинок, 18 заїжджих дворів. На кінець XIX ст. в торгівлі було зайнято мешканців міста значно більше, ніж на промислових підприємствах. Важливу роль у промисловості й торгівлі відігравав іноземний капітал, який почав проникати сюди у 80-х роках. Один з найбільш потужних млинів міста належав американцям. Для обслуговування оптової торгівлі відкрилися кредитно-банківські установи — філії Галицької ощадної каси, крайового банку тощо. 
     Із зростанням промисловості і поступовим перетворенням Тернополя на залізничний вузол у місті складалися кадри постійних робітників. Їх лави поповнювалися за рахунок пролетарізованого селянства з навколишніх сіл і розорених кустарів. Умови праці робітників були дуже тяжкі. Низький технічний рівень промислових підприємств, наявність залишків феодально-кріпосницьких відносин, велика кількість дешевої робочої сили зумовлювали нечувану експлуатацію робітників. Майже всі дрібні підприємства тулилися в напівпідвалах, вогких, холодних і темних приміщеннях, про елементарну охорону праці ніхто не дбав, підприємці встановлювали необмежений робочий день. На дрібних підприємствах, які в Тернополі переважали (у 1902 році тут не було жодного підприємства, де працювало понад 100 робітників), робочий день тривав 16—18 годин. Жорстокої експлуатації зазнавали жінки, а заробітки їх були на 50 проц. нижчі, ніж у чоловіків. Підлітки одержували ще менше. На зниження життєвого рівня робітників впливала висока квартирна плата. Вона поглинала 25 проц. заробітку. Все це призводило до того, що робітники та їх сім’ї змушені були харчуватися найдешевшими, часто недоброякісними продуктами. Системою були штрафи, видача замість грошей талонів на придбання продуктів у крамницях підприємств, де вони коштували значно дорожче. Жахливі умови праці, довготривалий робочий день, хронічне недоїдання призводили до масових захворювань і високої смертності серед робітників. У 1900 році смертність населення в Тернополі перевищувала народжуваність. Робітники не мали політичних прав. Вони не могли скаржитися на великі штрафи, сваволю підприємців. На дрібних підприємствах та будовах досить часто вдавалися до фізичних покарань. Тяжкий соціальний гніт, політичне безправ’я доповнювалися національними утисками. 
     Робітники Тернополя, як і всіх західноукраїнських земель, вели боротьбу проти свого безправного становища. Спочатку їх виступи були стихійними, локальними й короткочасними. Робітники висували головним чином економічні вимоги — підвищення зарплати, зменшення штрафів, скорочення робочого дня. За приклад таких виступів може правити описаний І. Франком у поемі «Сучасний літопис» виступ робітників міста у 1896 році10. Міська біднота, вийшовши на вулиці, протестувала проти посилення податкового гніту. Австро-угорські власті назвали цей виступ «Тернопільським бунтом», заарештували й віддали до суду кількох його учасників. 
     У тому ж 1896 році страйкували будівельники, які зводили гімназію, споруджували ринок, приміщення староства, а також скотобойню та електростанцію. В цей час припинили роботу близько ста чоловік. Вони вимагали підвищення заробітної плати й скорочення робочого дня, який тривав 14 годин, на одну годину. У 1900 році їх приклад наслідували робітники міських пекарень. Вони вимагали підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня, ліквідації підприємцями заборгованості в зарплаті. Страйкарів підтримали робітники млинів і гуралень. Більшість вимог трудящих була задоволена. 
     В 1900 році Тернопіль належав до числа середніх міст на західноукраїнських землях, жителів у ньому було 32 тис. чоловік11. З 1900 по 1911 рік кількість жителів збільшилася на 4 тисячі12
     Правлячі кола Австро-Угорської імперії мало дбали про охорону здоров’я трудящих на уярмлених ними західноукраїнських землях. До 80-х рр. XVIII ст. в місті не існувало державної медичної служби. Тому, коли в 1831 році тут поширилася епідемія холери, багато жителів померло. Наприкінці 80-х років у місті вперше запроваджено посаду лікаря, відкрилася аптека. В середині XIX ст. тут працювала одна лікарня на 30 ліжок, містилась вона в старому, малопридатному для цього будинку13. Ще в 1837 році на кошти міщан почали зводити нове приміщення для лікарні на 75 ліжок, але будівництво тривало понад 20 років. В кінці XIX ст. це була єдина лікарня не лише на все місто, а й на весь повіт. Населення обслуговували 9 лікарів, з яких лише один перебував на державній службі, решта практикувала приватно. Відсутність кваліфікованої медичної допомоги була однією з причин високої смертності, особливо дитячої. Так, з 1881 по 1890 рік у Тернопільському повіті народилося понад 54 тис. дітей, з них померло в перший місяць після народження понад 5 тис. та протягом першого року понад 14 тис., не дожили до п’яти років понад 43 проц.14 Такої високої смертності серед дітей не знала жодна країна Європи. Особливо багато дітей гинуло від віспи, вітрянки, скарлатини, коклюшу, дифтерії. У місті не боролися з інфекційними захворюваннями, тут не було жодного санітарного лікаря. 
     У XIX — на початку XX ст. українська культура на західноукраїнських землях перебувала в особливо тяжкому становищі. Насильна полонізація й онімечування населення, переслідування української мови, офіціальне усунення її з шкіл згубно позначалося на всіх ділянках культури. До 1817 року в Тернополі не було жодної української ніколи. В 1820 році відкрилася гімназія, якою спочатку заправляли єзуїти костьолу домініканів. У зв’язку з тим, що гімназія давала право вступу до університету, власті особливо пильно слідкували за контингентом її учнів. Доступ у гімназію навіть для дітей української заможної верхівки був дуже обмежений. Так, у 1895/96 навчальному році з 583 учнів було тільки 6 українського походження15, решта — поляки, німці та ін. В 1855 році відкрилася чотирикласна реальна школа. Але потрапити до неї могли лише діти заможної верхівки міста, тому що навчання коштувало дуже дорого: вступний внесок становив 96,6 злотих, річна плата за навчання — у 1859 році 298 злотих, а в 1876 році вже 903 злотих. 1875 року в Тернополі відкрилась учительська семінарія, яка готувала учителів в основному для сільських початкових шкіл. Але, незважаючи на те, що в селах переважна більшість, а часом і все населення без винятку розмовляло українською мовою, майже половину учнів становили особи польської національності. У 70-х роках XIX ст. в місті працювали 2 чотирикласні народні школи (чоловіча й жіноча), які утримував магістрат міста, але виділяв він на них мізерні кошти. У 1895/96 навчальному році в усіх чотирьох школах навчався лише 491 учень16. У 1891 році для підготовки кваліфікованої робочої сили в місті відкрилася дворічна промислова школа. Вона готувала робітників-майстрів кількох спеціальностей. Контингент учнів був дуже обмежений. У 1901/02 навчальному році тут навчалося лише 88 дітей. Якщо взяти до уваги, що 1890 року в місті проживало 26 тис. чоловік, то стане зрозумілим, що наявних шкіл було далеко недостатньо і лише незначна частина дітей трудящих могла одержати навіть початкову освіту. 
     Наляканий могутнім розмахом революційного руху, особливо в 1905—1906 роках, австро-угорський уряд змушений був піти на деякі поступки щодо розвитку освіти. 1905 року в місті відкрилася перша українська гімназія. У 1907 році почала працювати ще одна польська гімназія. Чотирикласна реальна школа була перетворена на семикласну. 
     Навесні 1864 року у Львові організувався перший професійний український театр товариства «Руська бесіда». В червні 1865 року театр вперше приїхав на гастролі до Тернополя. З цього часу жителі міста почали знайомитися з кращими творами української класичної драматургії. Свої виступи театр розпочав п’єсою І. Котляревського «Наталка-Полтавка». Були також показані «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка та інші. В 1875 році з театром товариства «Руська бесіда» в Тернополі виступав видатний український драматург, актор і режисер, основоположник українського реалістичного театру М. Л. Кропивницький. У листопаді 1903 року в місті побував композитор М. В. Лисенко. Він зустрічався з діячами культури, робітниками, учнями гімназії. У 1905—1906 рр. у Тернополі виступали М. К. Садовський (Тобілевич) та М. К. Заньковецька. 
     З Тернополем пов’язані життя й діяльність цілої плеяди революційно-демократичної інтелігенції, яка зробила значний вклад у розвиток демократичної української культури. Серед них композитори Д. В. Січинський, Г. Г. Топольницький, В.    О. Барвінський; артисти Т. Ф. Романович, А. Осиповичева, А. Стечинський. Помітний слід залишила по собі в місті представниця передової української культури, співачка з світовою славою С. А. Крушельницька. Навчаючись у Тернополі, вона в 1883 році вперше взяла участь у шевченківському концерті, а в 1884—1891 роках багато разів виступала в складі хору товариства «Українська бесіда». Ставши видатною оперною співачкою, С. Крушельницька завжди знаходила час відвідати Тернопіль і виступити з концертом. 


1   Slownik geograficzny Krolestwa Polskiego i innych krajow slowianskich, t. 12. Warszawa, 1892, стор. 190. 
2   Я. Д. Ісаєвич. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI—-XVIII ст., стор. 217. 
3   Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в 3-х томах, т. 2. М., 1953, стор. 70; I. П. Крип'якевич. Богдан Хмельницький. К., 1954, стор. 110, 111; 
4   О. П. Лола. Максим Кривоніс. (Короткий історичний нарис). К., 1957, стор. 34. 
5   Є. Яцкевич. Визвольні походи Богдана Хмельницького на західні землі України, стор. 27. 
6   История Польши, т. 1. М., 1954, стор. 274. 
7   Там же, стор. 385. 
8   Ю. Г. Гошко. Тернопільщина в складі Росії, стор. 21. 
9   Samorzad miejski, t. 1. Warszawa, 1921, стор. 351. 
10 І. Франко. Твори, т. 11. К., 1952, стор. 398. 
11 А. Куц, М. Шраг. Львівський економічний адміністративний район. Львів, 1958, стор. 20. 
12 Samorzad miejski, t. 1, стор. 351. 
13 О. Г. Рябишенко. Охорона здоров'я населення західних областей України. К., 1963, стор. 14. 
14 Rocznik kolka naukowego Tarnopolskiego za rok 1895. III. Tarnopol, 1896, стор. 88. 
15 Rocznik statystyki Galicyi. Lwow, 1898, стор. 89. 
16 Там же, стор. 92. 


Населені пункти Тернопільської області : БережаниБорщів ( Більче-Золоте , Мельниця-Подільська , Скала-Подільська ) • Бучач ( Золотий Потік , Язловець ) • Гусятин ( Гримайлів , Копичинці , Хоростків ) • Заліщики ( Товсте ) • Збараж ( Вишнівець , Чернихівці ) • Зборів ( Залізці , Озерна ) • КозоваКременець ( Почаїв ) • Ланівці • Монастириська ( Коропець , Устя-Зелене ) • Підволочиськ ( Нове Село , Скалат ) • ПідгайціТеребовля ( Буданів , Золотники , Микулинці , Струсів ) • Тернопіль ( Великий Глибочок , Великі Бірки ) • Чортків ( Ягільниця ) • Шумськ ( Великі Дедеркали )