Більче-Золоте 

     Більче-Золоте (до 90-х років XIX ст.— Більче) —  село Борщівського району Тернопільської області. Розташоване у великій мальовничій улоговині, поділеній навпіл річкою Серетом, за 18 км від райцентру та 12 км від залізничної станції Озеряни. Село сполучене з Тернополем і Борщевим асфальтовою дорогою. 
     Територія, де розкинулося сучасне село, була заселена ще в сиву давнину. На його околицях виявлено найдавніше на Тернопільщині поселення середнього палеоліту (50 тисяч років тому), два поселення трипільської культури, одне з яких — в печері Вертебі. Розкопано курганні поховання ранньоскіфського часу (VI—V ст. до н. е.); в урочищі Кадубах знайдено рештки поселення черняхівської культури. На високому березі Серету збереглися залишки одного з найбільших на Поділлі давньоруських городищ, оточеного потрійними ровами й валами1
     На початку XV ст. неподалік колишнього городища, над річкою Серетом, виникло поселення Більче, яке вперше згадується в історичних документах за 1482 рік2. У другій половині XVI ст. воно належало шляхетській родині Язловецьких. За тогочасним адміністративним поділом село входило до складу Червоногородського повіту Подільського воєводства. В XVI ст. у Більчому був збудований замок, однак він не врятував населення від руйнівних нападів татар. Ці напади гальмували економічний розвиток села, завдавали страшного лиха жителям. За даними подимних реєстрів, у 1629 році тут було 37 осель, а 1650 року лишилося всього 203. Селяни зазнавали дедалі тяжчого економічного й національного гніту. Якщо в першій чверті XVI ст. панщина від півланового господарства становила в середньому один день на тиждень, то в першій половині XVII ст. вона досягла 5—6 днів на тиждень. Силою насаджувалися католицизм і уніатство. З цією метою 1600 року неподалік Більчого, на території сучасного села Міжгір’я, засновано уніатський монастир василіан (руїни його збереглися до наших днів). 
     Місцеве населення не схиляло голови перед гнобителями. Під час народно-визвольної війни 1648—1654 pp. селяни Більчого активно підтримали козацькі загони, що діяли в цій місцевості. З їхньою допомогою був зруйнований уніатський монастир. В 40-х роках наступного століття жителі Більчого допомагали опришкам Олекси Довбуша. Про його перебування в селі збереглося чимало легенд. Кам’яну брилу на крутій прямовисній скелі Серету в народі й досі називають Довбушевою (до речі, це язичеський жертовник — один з небагатьох, що збереглися на Україні). 
     1772 року на зміну польському пануванню прийшло австрійське, та становище корінного населення лишалося таким же тяжким. Магнати Потоцькі, до яких наприкінці XVI ст. перейшло село, продовжували жорстоко експлуатувати селян. За даними 1787 року, земельні угіддя Більчого (разом з присілком Монастирком) становили 8137 моргів, у т. ч. 4023 морги орної землі4. У фільварку Потоцького було більше половини всієї польової землі, 390 моргів сіножатей, пасовиськ, городу, 2752 морги лісу, 9 моргів ставів; 113 моргами володів відбудований уніатський монастир. Решта земельних угідь (2994 морги орної землі, 583 морги лук і городів) перебувала в користуванні 249 селянських родин. Земля між селянськими господарствами розподілялася нерівномірно; 14 парових користувалися наділами в 29 моргів, 118 поєдинкових — в 15 моргів, 117 піших — в 7 моргів. Крім того, в селі жив 21 халупник, яким виділялися лише невеличкі городи5. У 80-х роках XVIII ст. жителі Більчого відробляли на рік 8663 дні тяглової і 5340 днів пішої панщини. Усі селянські господарства, що користувалися польовою землею, мусили давати феодалу курей, яйця, пряжу, десятий вулик з медом, десяту вівцю з ягням. Разом річні феодальні повинності і данини обчислювалися в 15,5 тис. золотих ринських6. Крім того, феодал примушував селян за незначну плату додатково працювати у маєтку в жнива (т. зв. помічні дні), ремонтувати дороги, мости, постачати підводи для війська й чиновників. Тяжким тягарем для жителів була військова служба, яка тривала 14 років. 
     З 1810 по 1815 рік Більче перебувало в складі Росії. В ці роки становище селян дещо поліпшилося: були зменшені повинності, деякий час жителів не брали до армії. Але після того, як австрійські власті відновили тут своє панування, знов посилилася феодальна експлуатація. За даними 1820 року, із 411 селянських господарств Більчого (з присілком Монастирком) 280 користувалися земельними наділами до десяти моргів, тобто не могли забезпечити більш-менш нормального існування сім’ї. Особливо тяжким було становище 107 селянських господарств з наділами до 5 моргів7
     Поширеною формою протесту селян проти злиднів, голоду, нещадного визиску були втечі. Тікала на Правобережну Україну переважно малоземельна та безземельна сільська біднота. Влітку 1838 року під час одного з найбільших антифеодальних заворушень на Чортківщині селяни Більчого рішуче відмовилися виконувати панщину. В донесенні військового командування від 9 липня 1838 року більчецьку громаду названо однією з найнеспокійніших8. У вересні того ж року селяни знову відмовилися виконувати інвентарну панщину й літні допоміжні дні. До Більчого було відправлено каральний загін, який вчинив жорстоку розправу над населенням9
     У 1848 році, у зв’язку з революційним піднесенням в імперії, в т. ч. і Галичині, австрійський уряд змушений був скасувати панщину. Але в сільському господарстві збереглися великі феодальні пережитки. Більша частина орної землі та пасовиськ і весь ліс залишилися в руках князя Сапєги, який на початку 50-х років купив маєток у Більчому. За скасовані повинності і побори він одержав з державної казни велику грошову компенсацію, яку селяни мусили виплачувати державі протягом двох десятиліть. І після реформи 1848 року жителі не припиняли боротьби проти поміщика. Особливо гострого характеру вона набула за право користування лісом і пасовиськами. Так, у 1866 році Більчецька громада подала до Галицького намісництва скаргу на князя Сапєгу за позбавлення її сервітутів. У скарзі, яку підписали 490 чоловік, вказувалося також на знущання, що їх зазнавали селяни з боку власника маєтку10. Не добившись задоволення своїх вимог у Львові, громада Більчого у грудні 1867 року звернулася зі скаргою до міністерства внутрішніх справ у Відні. Але й там селяни не добилися справедливості. Користуючись потуранням властей, поміщик всілякими засобами привласнював селянську землю. Тільки за один 1871 рік під виглядом «заокруглення» своїх угідь він захопив у жителів 25 земельних ділянок11
     Антинародна політика правлячих кіл Австро-Угорщини, численні пережитки феодалізму в сільському господарстві, нещадний визиск з боку поміщиків призводили до розорення й деградації селянських господарств. Так, якщо 1848 року на 437 дворів припадало 270 коней, 514 голів великої рогатої худоби, то в 1900 році на 650 господарств — відповідно 308 і 68012. Отже, в розрахунку на двір кількість коней і худоби різко зменшилася. Розорені селяни мусили шукати засобів до існування, але в селі знайти роботу було майже неможливо. Хоч у 90-х роках XIX ст. Більче віднесено до розряду містечок (тоді ж перейменовано на Більче-Золоте), але з промислових підприємств тут існували лише гуральня, цегельня, кілька млинів. Усі вони належали поміщикові; працювали на них по 2—3 робітники. Частина жителів займалася ремісництвом. Наприкінці XIX — на початку XX ст. у містечку налічувалося 10 ткачів, які виготовляли полотно, були також ковалі, теслярі, бляхарі. Селянська біднота наймитувала в поміщиків і куркулів. 
     З 1900 року в містечку діяла т. зв. народна трирічна школа. Проте значна частина дітей шкільного віку через злидні та нестатки не могла в ній навчатися. Більшість населення була неписьменна. 
     З початком першої світової війни, у серпні 1914 року, в містечко вступили російські війська, які з перервами перебували тут до липня 1917 року, а потім Більче-Золоте знову захопили австро-німецькі війська. 


1   Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. (Збірник статей), вип. 2. К., 1959, стор. 114—118; О. Ратич. Древньоруські археологічні пам'ятки на території західних областей УРСР, стор. 60. 
2   Akta grodzkie і ziemskie z czasow Rzeczypospolitej Polskiej, t. 19. Lwow, 1906, crop. 203. 
3   Центральний державний історичний архів УРСР у Києві (далі — ЦДІА УРСР у Києві), ф. 36, on. 1, спр. 2, арк. 9. 
4   ЦДІА УРСР у Львові, ф. 19, оп. 1, спр. 209, арк. 56, 57. 
5   Там же, арк. 60; ф. 146, оп. 18, спр. 1193, арк 1. 
6   Там же, ф. 146, оп. 17, спр. 1102, арк. 7, 10; оп. 18, спр. 1193, арк. 1. 
7   Там же, ф. 20, оп. 2, спр. 4, арк. 381, 382. 
8   Там же, ф. 146, оп. 5, спр. 933, арк. 10, 11, 29; Ф. І. Стеблій. Боротьба селян Східної Галичини проти феодального гніту в першій половині XIX ст., стор. 142. 
9   ЦДІА УРСР у Львові, ф. 146, оп. 5, спр. 934, арк. 31, 47. 
10 Там же, оп. 646, спр. 5937, арк. 3927. 
11 Там же, ф. 20, оп. 10, спр. 4, арк. 48, 53. 
12 ЛНБ АН УРСР, відділ рукописів, ф. Чоловського, спр. 446, арк. 55.
 


Населені пункти Тернопільської області : БережаниБорщів ( Більче-Золоте , Мельниця-Подільська , Скала-Подільська ) • Бучач ( Золотий Потік , Язловець ) • Гусятин ( Гримайлів , Копичинці , Хоростків ) • Заліщики ( Товсте ) • Збараж ( Вишнівець , Чернихівці ) • Зборів ( Залізці , Озерна ) • КозоваКременець ( Почаїв ) • Ланівці • Монастириська ( Коропець , Устя-Зелене ) • Підволочиськ ( Нове Село , Скалат ) • ПідгайціТеребовля ( Буданів , Золотники , Микулинці , Струсів ) • Тернопіль ( Великий Глибочок , Великі Бірки ) • Чортків ( Ягільниця ) • Шумськ ( Великі Дедеркали )