Кіровоградська область

     Заселення території області почалося в добу палеоліту. Тут виявлено близько 10 пам’яток того часу, серед яких три стоянки первісних мисливців (поблизу с. Володимирівки Новоархангельського району), що існували приблизно 20—15 тис. років тому1.
     В добу неоліту (VI—III тисячоліття дон. е.), коли від збиральництва і мисливства людина починає переходити до землеробства й скотарства, територію теперішньої Кіровоградщини заселяли дві групи племен. У її північно-східній частині в V—IV тисячоліттях до н. е. проживали мисливці та рибалки, які переходили до скотарства. Їх поселення виявлено біля Великої Андрусівки Світловодського, Успенки та Деріївки Онуфріївського районів. Відомою археологічною пам’яткою цього часу є могильник, досліджений у с. Доріївці2. Південно-західну частину області уже в VI—V тисячоліттях до. н. е. освоїли найдавніші в Європі землероби. Залишки їхніх поселень досліджували поблизу Сабатинівки Ульяновського, Жакчика та Березівки Гайворонського районів. На цій же території в добу міді (IV—III тисячоліття до н. е.) жили й нащадки найдавніших землеробів— племена трипільської культури3. Поблизу Сабатинівки та Гайворона виявлено трипільські поселення, що датуються IV тисячоліттям до. н. е. В с. Володимирівці Новоархангельського району досліджено велике поселення цього часу, на якому виявлено понад 200 наземних жител та знайдено глиняну модель житла. На підставі цих матеріалів археологи вперше здійснили реконструкцію житла трипільських племен4.
     Територія області, зокрема її північна та східна частини, входила до складу земель, на яких ще за доби бронзи (кінець III — початок І тисячоліття до н. е.) почало формуватися основне ядро протослов’янських племен. У Новоархангельському, Новомиргородському, Світловодському, Онуфріївському та ін. районах виявлено і досліджено близько 100 курганних могильників і поселень. Мешканцями цих поселень були прапредки східних слов’ян. У південно-східній частині області в цей час кочували скотарі, прийшлі зі степу та Лівобережної України.
     Поблизу сіл Добрянки Вільшанського, Журавлинки Голованівського і Орлового Новоархангельського районів знайдено скарби бронзових знарядь праці та зливків бронзи, які засвідчують місцевий характер ливарства і появу перших ознак майнової нерівності. Процес майнового розшарування посилився в зв’язку з появою у VIII та на початку VII ст. до н. е. в східній Наддніпрянщині заліза, з якого місцеве населення почало виготовляти знаряддя праці і зброю. На території Кіровоградщини, зокрема в північно-східній її частині, відомо близько 20 поселень т. зв. чорноліської культури (X — початок VII ст. до н. е.), що в матеріальних пам’ятках зафіксувала перехід від доби бронзи до заліза. Саме тоді з’являються перші укріплення — городища. З них найкраще досліджені — на горі Московці біля Світловодська, на місці колишнього розташування села Калантаєвого Світловодського району та Чорноліське поблизу Богданівки Знам’янського району, виявлене 1949 року. Це городище й дало назву археологічній культурі.
     У VII ст. до н. е. в причорноморські степи зі сходу прийшли кочові племена скіфів, що принесли з собою своєрідну культуру. Скіфи очолили перше державне утворення в Придніпров’ї. На цей час, тобто в добу раннього заліза (VII—III ст. до. н. е.), територія сучасної області в основному була заселена землеробськими племенами, відомими у давньогрецького історика Геродота під назвою скіфів-орачів.
     Ще в 1763 році біля с. Кучерівки Знам’янського району розкопано перший на території краю ранньоскіфський курган VII — початку VI ст. до н. є., т. зв. Литу (Мельгуновську) Могилу, в якому був похований представник панівної скіфської верхівки. При ньому знайдено меч із золотим окуттям, золоту діадему, 17 масивних золотих прикрас тощо. Важливі матеріали для характеристики
тогочасного суспільства здобуто при розкопках курганів поблизу сіл Капітанівки, Оситняжки, Турії, Защити Новомиргородського та Омельника Онуфріївського районів.
     Відчутних ударів скіфській державі в II ст. до н. е. завдали сармати. Їх окремі поховання виявлені у Світловодському, Компаніївському та ін. районах. У І тисячолітті н. е. територія сучасної Кіровоградщини була заселена землеробськими племенами східних слов’ян. В області відомо понад 50 ранньослов’янських пам’яток черняхівської культури5. В Ульяновському районі на могильнику в Даниловій Балці розкопано кілька поховань, поблизу Сабатинівки — млинарну споруду, а на поселенні в с. Турії Новомиргородського району досліджено дворище, що складалося з житла, комори і клуні. На околицях Успенки, Куцеволівки та Деріївки Онуфріївського району, Кам’янечого Новоархангельського району виявлено також ранньослов’янські поселення VI—VIII ст. н. е., а поблизу Солгутового Гайворонського району досліджено ранньослов’янський металургійний центр VI—VII ст. н. е. з 25 залізоплавильними горнами6. На всій території Кіровоградщини відомі численні знахідки срібних монет, що їх одержували місцеві племена в обмін на продукти землеробства з провінцій Римської імперії. В с. Троянах Добровеличківського, Кримках Олександрівського, Турії Новомиргородського районів знайдено цілі скарби римських монет. Близько 2 тис. монет мав скарб, виявлений на території Світловодська. Багате поховання воєначальника, досліджене біля с. Глодос Новоукраїнського району, засвідчує початок складання у VIII ст. н. е. феодальної верхівки7.
     У IX ст., з утворенням Давньоруської держави, північна частина Кіровоградщини входить до її складу. Сліди поселень періоду Київської Русі (IX—XII ст.) виявлені на території Світловодська, Новоархангельська, а також Деріївки Онуфріївського району. Тут же проходила найпівденніша смуга давньоруських укріплень проти кочовиків — печенігів, які прийшли у південну частину Кіровоградщини в X ст., а потім половців, що через століття витіснили їх. Величезні земляні вали простягалися від впадіння Гнилого Тікичу в річку Синюху і далі йшли поблизу сіл Свердликового, Нерубайки, Підвисокого (Новоархангельський район) аж до берегів Південного Бугу. Між Тясьмином, Виссю і верхів’ям Інгульця у ці часи виникають укріплення Купіль, Чюрнаїв як опорні пункти Русі для боротьби з кочовиками8.
     Не раз на території нинішньої області відбувалися битви руських дружин з половецькими ордами. Частина кочових племен, т. зв. чорні клобуки, визнавши владу київських князів, осіла в XII ст. на Тясьмині, Синюсі та у Верхньому Побужжі.
     В середині XIII ст. як вогняний смерч пронеслися цією територією монголо-татарські полчища. Влітку 1362 року литовські війська князя Ольгерда після перемоги на річці Синюсі примусили татар відступити в Крим і до берегів Чорного й Азовського морів. Водночас литовські феодали посилюють свою експансію на руські землі. На Тясьмині, Побужжі, середньому Подніпров’ї вони захоплюють великі території.
     Після Люблінської унїї землі в середньому Подніпров’ї загарбала панська Польща. Величезні площі на півдні Київського і сході Брацлавського воєводств (більшу частину нинішньої території Новоархангельського, Гайворонського, Голованівського і Ульяновського районів) було роздано магнатам і шляхтичам.
     Польські пани, ставши володарями цього краю, довели до жахливих розмірів експлуатацію українських трудящих мас, насаджували тут католицизм. Десятки поселень південніше Тясьмину у XVI ст. належали князям Любомирським, а слобода Крилів — чигиринському старості Янові Даниловичу9.
     Могутньою опорою для всього українського народу в боротьбі проти феодально-кріпосницького й національного гніту, а також проти польсько-шляхетської і турецько-татарської агресії стала Запорізька Січ, що склалася наприкінці XVI ст. На берегах Тясьмину, Інгулу, Інгульця та їхніх приток у західних, північних і східних районах Кіровоградщини були мисливські, рибальські, бортні промисли запорожців. На заході кордони козацьких земель досягали Синюхи і Південного Бугу10.
     Ставши з 1475 року васалом султанської Туреччини, Кримське ханство чинило розбійницькі напади на Україну. Через територію сучасної області проходили шляхи татарських походів на українські землі. Один з них — Чорний шлях, що починався з Перекопу, перетинав південно-східні райони Кіровоградщини і, повертаючи на захід, верхів’я Інгульця й Інгулу. В Чорному лісі татарські орди зосереджувалися для нападу на Київщину, Брацлавщину і Поділля.
     Польсько-литовський уряд неспроможний був захистити ні свої землі, ні захоплену ним територію України від татарських нападів і сам платив ханам величезну данину. Десятки тисяч невільників татари виганяли в Крим. Шляхи, якими проходила орда, були усіяні трупами людей, всі населені пункти знищені.
     В кінці XVI — першій половині XVII ст. райони Інгулу й Інгульця стають ареною збройної боротьби між повсталими козаками і польсько-шляхетськими військами. У жовтні 1625 року стався запеклий бій між запорожцями на чолі з гетьманом М. Жмайлом і польською армією С. Конєцпольського біля с. Табурища (сучасне м. Світловодськ). У серпні 1637 року в Крилові та його околицях діяли загони на чолі з П. М. Бутом (Павлюком), а на початку 1638 року — запорізькі козаки, очолювані К. Скиданом.
    Вже на початку визвольної війни 1648—1654 рр. у північно-східних районах Кіровоградщини сталися перші битви козацько-селянських загонів проти польської шляхти. Весною 1648 року на околиці Табурища і Крилова почали гуртуватися загони озброєних повстанців, що приєдналися до запорожців. 5 травня 1648 року в урочищі Жовтих Водах (за 45 км від сучасної Олександрії) загони Б. Хмельницького розгромили авангард польських військ, направлений для придушення повстання. Наступного дня біля Княжих Байраків (поблизу сіл Попельнастого і Григорівки Олександрійського району) у полон до козаків потрапили рештки польських військ.
     Возз’єднання України з Росією створило сприятливі умови для дальшого заселення території сучасної Кіровоградщини. У 50-х роках XVII ст. до складу «вольностей» запорізьких було включено за згодою російського уряду землі між Інгульцем, Інгулом і Південним Бугом — значну частину території сучасної області. Протягом другої половини XVII ст. польські і турецько-татарські війська чинили безперервні руйнівницькі походи на Україну. Так, на початку літа 1661 року велика кримська орда на чолі з ханом, зосередившись у районі Торговиці, чинила, як повідомляють документи, «нестерпні спустошення», захоплюючи в полон людей і знищуючи населені пункти по Інгулу й Інгульці аж до Чигирина.
     1665 року татарам вдалося прорватися на східну Брацлавщину. А в 1671 році вони спустошили землі в районі Тясьмину12, 1674 року безчинствували в околицях Торговиці і в районі Сухого та Чорного Ташлика.
     Запорізькі козаки не раз громили татарські орди на Південному Бузі, Синюсі, Інгулі, Ташлику. Так, у липні 1661 року шлях татарам перетяли загони кошового отамана І. Сірка, які виступили з Торговиці на Буг14. Через два роки в районі Крилова, в урочищі Цибульнику, запорожці знищили 10-тисячну орду кримських татар і ногайців, закликану на Україну зрадником гетьманом П. Тетерею. 1664 року загони І. Сірка, базуючись у районі Торговиці та на Побужжі, забезпечили оборону цих територій від об’єднаних польсько-татарських військ. Значної поразки завдали вони татарам і в 1668 році на Тясьмині. Завдяки героїчній боротьбі російсько-українських військ та запорізьких козаків закінчилися невдачею турецькі походи на Чигирин у 1677—1678 рр. Однак турецько-татарські війська піддали жахливим спустошенням південну Київщину, Брацлавщину і південно-східну територію сучасної Кіровоградщини.
     В 1686 році укладено т. зв. вічний мир між Росією і Польщею. За Росією лишалося Лівобережжя і Київ, а також землі Запорізької Січі на північ до Тясьмину, за Польщею — Правобережна Україна. Території на південь від Тясьмину і південна Брацлавщина, спустошені безперервними війнами, поки що не заселялися. Нарешті, за розмежуванням між Росією і Туреччиною 1705 року кордон пройшов від Ташлика в районі Бугу прямо через Інгул та Інгулець до Дніпра, до гирла річки Кам’янки15. Після невдалого для Росії Прутського походу 1711 року запорізькі степи на правобережжі Дніпра до Південного Бугу було юридично закріплено за Туреччиною16.
     В той же час, скориставшися з невдач Росії у війні з Туреччиною, польська шляхта захопила в 1710—1720 рр. села, які входили до задніпровських сотень Миргородського і Полтавського полків — Табурище, Андрусівку, Цибулеве, Крилів, Федірки, Скубіївку, Глинське, Ухівку, Ковалівну та ін. Лише в 1732 році польські війська було вигнано, а ці райони знову повернуто під владу старшинської адміністрації Лівобережної України. З початком російсько-турецької війни 1735—1739 рр. значна частина населення з цих місцевостей переселилася на лівобережжя Дніпра. За Белградським миром територія сучасної Кіровоградської області, на якій розташувалися Бугогардівська, частина Інгульської та Кодацької паланок Нової Січі, остаточно відійшла до Росії (кордон пройшов від Південного Бугу біля Ташлика відкритим степом на південний схід до пониззя Дніпра в гирлі річки Кам’янки). Створились більш сприятливі умови для швидкого заселення північних районів Кіровоградщини. Масами сюди втікали селяни з правобережних воєводств України, що перебували під владою панської Польщі, українські та російські вихідці з Молдавії і з-за турецьких кордонів, жителі Лівобережжя і Слобожанщини. Відновлюються спустілі й засновуються нові слободи. Будуються військові укріплення — фортеці, форпости, шанці. Зокрема у фортецях Архангельській (нині Новоархангельськ), Давидовці (Петроострів), Миргороді (Новомиргород), шанцях Глинському, Крилові, Цибулевому та ін. розташовуються гарнізони російських військ і лівобережних козаків17.
     Козацька старшина поступово захоплює землі вільних поселенців у верхів’ях Інгулу й Інгульця, вздовж Тясьмину і Синюхи. Так, у 40-х роках XVIII ст. у Крилівській, Цибулівській, Власівській, Омельницькій, Потоцькій сотнях за неповними даними вже понад 30 населених пунктів належали миргородському полковнику Капністу, полковому обозному Москову, полковому писарю Козачковському, сотникам Майбороді, Гаврилову, значковим товаришам Корчаку, Бойдаченку та іншим. Вони будь-що намагалися підкорити собі поселенців, що селилися тут на правах займанщини і були ще особисто вільними. Так, полковник Капніст почав оподатковувати поселенців, вимагати чинш з млинів, запровадив ярмарковий збір тощо.
     Місцеве населення чинило рішучий опір феодальним утискам. Активну участь взяло воно в гайдамаччині — народно-визвольному русі проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гніту. Вже на початку XVIII ст. гайдамаки, які зосереджувалися в лісостепових районах сучасної Кіровоградщини, нападали на панські маєтки Брацлавщини, Поділля, Київщини. Один з перших виступів гайдамаків у північно-західних районах Кіровоградщини, в околицях Торговиці, польські джерела зафіксували 1726 року18. З середини 30-х років XVIII ст. Чорний і Чутянський ліси (верхів’я Інгулу, Інгульця та поблизу Тясьмину і Висі) стають центрами зосередження і формування гайдамацьких загонів. Часом гайдамаки захоплювали цілі поселення. Так, у 1736 році загін Медведя оволодів Криловом. На початку 1737 року об’єднані загони гайдамаків, що налічували до тисячі чоловік, як повідомляла польська адміністрація, «снували по селах і лісах понад річкою Тясьмином»19.
     Наприкінці 30-х та на початку 40-х років XVIII ст. дії гайдамацьких загонів, на чолі яких став видатний народний ватажок Г. Голий, значно активізуються. Заснований ним гайдамацький Кіш у Чорному лісі був однією з основних опорних баз повстанців. У 1748—1749 рр. загони гайдамаків тільки в околицях Архангельська об’єднували до 800 чоловік20.
     З середини XVIII ст. для заселення і укріплення кордонів на півдні, а також посилення боротьби з антифеодальним рухом царський уряд розпочинає будівництво фортець, в т. ч. і фортеці св. Єлисавети (на території нинішнього Кіровограда). На цей час припадає заснування і лінії військових поселень, відомих під назвою Нова Сербія. У 1751 році офіцеру російської армії сербу І. Хорвату доручено перевести на Україну кілька тисяч сербів, чорногорців, болгар і створити з них кінні гусарські та пандурські (піші) полки. Їм відводили землі від річки Кагарлика, лівої притоки
Синюхи, і далі по Висі, Тясьмину до Дніпра, протяжністю 200, а завширшки 30 верст. Поселенці, крім землі, яка передавалася їм в довічне користування,— «кожному чину по пропорції»,— одержували від казни допомогу грішми й хлібом і мали право брати дерево з казенних дач у Чорному лісі. З 1752 року вони були розміщені в Новомиргороді (тоді Тресяги), Печці (Коробчине), Канежі, Федварі, Глинському, Панчевому, Мартоноші, Петроострові, Надлаку, Кальниболоті, Сьомлику (Скалевому), Архангельську, Дмитрівці, Цибулевому та ін. Спочатку Новосербський корпус складався з двох полків — гусарського та пандурського, які поділялися на роти, селища або шанці. Кожна рота мала свого командира і військову управу. Головним начальником Нової Сербії було призначено І. Хорвата, штаб якого містився у Новомиргороді. Крім поселенських полків, для захисту цієї території створюються різні форпости із залогами, де постійно перебувають російські солдати та українські козаки.
     Великих утисків від військового начальства зазнавало населення Новослобідського козацького полку, основу якого становили українці, переселені під час створення Нової Сербії. Формувати цей полк, центром якого стає щойно збудована фортеця св. Єлисавети, царський уряд почав у 1754 році. Полку належало зайняти двадцятиверстну смугу на південь від Нової Сербії. Насправді він охопив значно більшу територію: райони від Бугу на схід по верхів’ях Інгулу, Верблюжці, Самоткані. До його складу ввійшли великі площі Бугогардівської, Інгульської і частково Кодацької паланок Нової Січі. Для створення полкового резерву з числа вільного населення поселенців на 6 років звільняли від сплати податків. З 1755 року на землях, відведених полку, було дозволено селитися російським старообрядцям. Останні в кінці 50-х — на початку 60-х років XVIII ст. заснували слободи Клинці, Калинівку, Покровку, Плоске, Піщаний Брід, Злинку та ін.  Козаки несли службу на численних форпостах, охороняючи кордони з Польщею і Туреччиною. Вони мали також затримувати селян-втікачів, боротися з гайдамаками. На території полку постійно перебували лівобережні й донські козаки, регулярні частини російської армії23.
     Основним господарським заняттям козаків Новослобідського полку, як і новосербських поселенців, було землеробство і скотарство, допоміжним — рибальство. Дуже важкими були їх перші кроки по налагодженню господарського життя. «Всі ми, поселенці,— писав пізніше один із них,— в той перший рік нашого життя в степу натерпілись багато горя та негод... Користувалися ми диким часником, цибулею та різними травами, поки не завели своїх городів, жили на сухарях та воді»24.
     Найкраще пристосованими до місцевих умов були українські поселенці, що в кінці XVIII та на початку XIX ст. становили більшість населення краю. Головним знаряддям обробітку землі у них був плуг із залізним лемешем, у який впрягали дві-три пари волів. Для цього об’єднувалися 2—3 господарі. За їх прикладом волову тягу та плуг почали використовувати всі поселенці25.
     На розораних землях сіяли переважно просо, ячмінь, горох, жито і пшеницю. Косили хліб косами. Молотили у відкритому полі ціпами або кіньми за допомогою котка26. В госцодарстві російських поселенців багато уваги приділяли городництву, розведенню садків. Значне місце в господарському житті краю займало скотарство. В молдавських поселеннях розводили коней і овець.
     У міру заселення і освоєння території помітного розвитку набула торгівля — як транзитна, так і внутрішня. В середині 60-х років XVIII ст. в Новій Сербії щорічно відбувалося 13 ярмарків і 12 — у Новослобідському полку. З Криму сюди везли сіль і продукти тваринництва, із Запоріжжя — сіль, рибу й вовну, коней, з Лівобережної України приганяли худобу, привозили шкіру й скляні вироби. Через територію Нової Сербії і Новослобідського полку з Росії та Лівобережної України до Польщі і почасти до Туреччини експортували залізні й текстильні вироби, хутра.
     1764 року з новосербських поселень та поселень Новослобідського козацького полку було створено Єлисаветинську провінцію у складі Новоросійської губернії. Провінція охоплювала територію від Дніпра до Синюхи. До неї було включено значну частину північних земель Запоріжжя. З новосербських військових поселень і Новослобідського козацького полку сформували Чорний і Жовтий гусарські та Єлисаветградський кінний пікінерський полки. З метою прискорення освоєння краю 22 березня 1764 року уряд затвердив «План про роздачу в Новоросійській губернії казенних земель для заселення»27. Всю територію розподіляли на округи, а ті в свою чергу — на ділянки від 26 до З0 десятин. Землю мали право одержувати «люди всякого звання», за винятком кріпаків. Поселенцям надавали також різні пільги, зокрема право безмитного довозу товарів з-за кордону, вільного продажу горілки й солі, на значний строк їх звільняли від сплати податків.
     Для одержання землі новопоселенці з’являлися у фортецю св. Єлисавети і слободи Орел, Архангельськ, Новомиргород і Крюків. Розширюючи на півдні країни військово-землеробські поселення, царський уряд прагнув зміцнити феодальне землеволодіння. Значна частина колишньої старшини Новослобідського полку перетворюється на офіцерів-поміщиків. Якщо на час утворення Єлисаветинської провінції тут налічувалося понад 60 тис. чол. дорослого населення28, то через 10 років — вже 107 400 чоловік, серед яких — 65 259 українців, 38 966 росіян і 2470 переселенців із загарбаних Туреччиною Молдавії та Волощини, з них був сформований Молдавський гусарський полк. Водночас продовжувалося переселення на ці території іноземних колоністів, особливо німців, угорців, шведів, яким надавали значні пільги.
     Широкий відгомін на території нинішньої Кіровоградщини мало велике селянське повстання 1768 року на Правобережній Україні проти польсько-шляхетського гніту — Коліївщина. Вже весною того року в північно-східній частині краю, в районі Цибулевого і Цвітного, почали гуртуватися повстанці. У загонах гайдамацького ватажка С. Неживого були жителі фортеці св. Єлисавети. Чимало учасників загонів М. Залізняка, Г. Саражина, В. Щербини, К. Крутя та інших походили з різних районів Єлисаветинської провінції. Разом з українцями і росіянами у повстанському русі брали участь солдати новосербських поселень30. Так, за участь у Коліївщині до в’язниці потрапили серби Побушкаревич і Требинський. Значно вплинула на розвиток визвольного руху в Єлисаветинській провінції селянська війна під проводом О. Пугачова. Знову активізувалися гайдамацькі виступи. Протягом 1773—1775 рр. збройні сутички між гайдамаками і військовими поселенцями охопили всю провінцію.
     З початком російсько-турецької війни 1768—1774 рр. у межі Єлисаветинської провінції вдерлася велика татарська орда на чолі з ханом Керим-Гіреєм. Уникаючи боїв з регулярними частинами російських військ, татарські загони грабували населення, спалювали населені пункти. За наказом хана татари мали, «поділившись, покрити всю територію Нової Сербії, спалити всі села і весь врожай, захопити в полон жителів і погнати з собою худобу»31. Загарбники завдали великої шкоди місцевому населенню. Лише в Єлисаветинській провінції вигнано в полон близько тисячі
чоловік, знищено десятки сіл, понад тисячу будинків32. Проте прорватися далі фортеці св. Єлисавети татари не змогли — їх відбили російські війська на чолі з генерал-майором Ісаковим. Це був останній напад кримських татар на південні землі держави.
     Влітку 1769 року у фортеці св. Єлисавети дислоковано штаб 2-ї російської армії, якою командував П. О. Рум’янцев. До її складу, крім регулярних військ, увійшли гусарські та пікінерські поселені частини з Єлисаветинської провінції, які відзначилися в боях проти турків у Молдавії й Волощині33.
     Після укладення Кючук-Кайнарджійського миру до Росії відійшла територія в пониззях Дніпра і Південного Бугу, а з ліквідацією царським урядом Запорізької Січі до складу Новоросійської губернії були передані й колишні запорізькі землі. Єлисаветинська провінція втрачає прикордонне військово-стратегічне значення. В 1783 році царський уряд включив усі землі Південної України до Катеринославського намісництва. Кордони його проходили вздовж Бугу до гирла Синюхи (прикордоння з Туреччиною), далі Синюхою, Виссю і Тясьмином (прикордоння з Польщею) і вище Крюкова та Кременчука — до Дніпра. У складі Катеринославського намісництва були й Новомиргородський (згодом — Ольвіопольський), Єлисаветградський і Олександрійський повіти, до яких входила основна територія сучасної Кіровоградської області. 1795 року Новомиргородський та Єлисаветградський повіти передано до новоствореного Вознесенського намісництва. Олександрійський повіт залишався в Катеринославському намісництві. Проте вже 1797 року обидва намісництва були об'єднані в Новоросійську губернію, яка проіснувала до 1802 року. В 1799 році територія Олександрійського повіту ввійшла до Єлисаветградського повіту. Оскільки Новомиргород був також переданий до цього повіту, повітовий центр перенесено до Ольвіополя. Після створення в 1802 році Миколаївської (з 1803 року Херсонської) губернії ці повіти влилися до її складу. З возз’єднанням в 1793 році Правобережної України з Росією територія сучасної північно-західної Кіровоградщини (між Синюхою і Бугом) увійшла до Гайсинського та Балтського повітів Подільської губернії, а північно-східні (на південь від Тясьмину до Інгульця)—до Чигиринського повіту Київської губернії.
     В останній чверті XVIII ст. царський уряд продовжує політику заохочення поселенців на територію краю. У 1773 році кілька тисяч болгарських сімей з Добруджі, Сілістрії і Рущука перебралися в район середньої течії Синюхи, заснувавши Вільшанку, Добру, Станкувату, Малу Мазницю. До «Плану про роздачу казенних земель» були внесені статті з додатковими пільгами для поселенців.
     Дозволялося продавати землю тільки заселену, а купувати її мали право лише дворяни. Поряд з царськими сановниками, генералами, які володіли десятками тисяч десятин землі, значний прошарок великих землевласників на території краю становили офіцери, чиновники, представники колишньої козацької старшини та новосербської військової адміністрації: Волевичі, Авраменки, Бутовичі, Чечелі, Камбурлеї, Адабаші, Звєрєви, Серезлії, Цвітановичі, Ерделі тощо.
     Було поширене купецьке землеволодіння. Так, серед поміщиків Олександрійського повіту у 1784 році значилися купці Цибульський, що мав 182 десятини землі, Турчанінов (1356 десятин). У Єлисаветградському повіті купцю Масленикову та його родичам належали села — Маслениківка (660 десятин) і Масляникова (312 десятин).
     Щоб забезпечити свої маєтки робочою силою, поміщики часто переселяли з центральних районів Росії цілі села. Так виросли Камбурліївка, Аудиторівка, Карбівка, Миронівка, Макарівка, Сніжкове, Скалеве, Пантазіївка, Федірки та ін. населені пункти сучасної Кіровоградщини34.
      Значну частину сільського населення краю становили державні селяни (у 80 роках XVIII ст. т. зв. військові поселяни). На 1784 рік в Єлисаветградському, Олександрійському і Ольвіопольському повітах їх налічувалося 31 458 чоловік. Вони мали сплачувати поземельний податок і поставляти необхідну кількість солдатів у військові частини, переважно у Катеринославську кінноту, пізніше — у Катеринославське козацьке військо. В 1787 році було переселено у красносільські маєтки (нинішній Олександрівський район) кілька тисяч бузьких козаків, яких через 10 років перевели на становище державних селян. Вони заснували тут 12 станиць: Красносілля, Михайлівну, Гутницьку, Водяну та ін.36.
      У першій чверті XIX ст. на долю трудящих краю випало нове соціальне лихо — тут почали створювати військові поселення, що були найважчою формою державного кріпосництва. Одними з перших на становище військових поселенців переведено козаків Красносільських станиць Бузького козацького війська, з яких 1817 року створено поселення Бузької уланської дивізії. У 1821—1822 рр. такі поселення засновані в Єлисаветградському і Олександрійському повітах. 1828 року Єлисаветград, а також частина Єлисаветградського і Олександрійського повітів були передані управлінню військових поселень, решта території Єлисаветградського повіту відійшла до Олександрійського та новоствореного Бобринецького повітів. В Єлисаветграді, що став центром Південних (Херсонських) військових поселень, і в повіті, крім Бузької уланської дивізії, розмістилися 3-я Українська і 3-я кірасирська  дивізії.  Дітей військових поселенців з семи років муштрували в школах кантоністів. Запроваджуючи особливу форму організації армії, де військова служба поєднувалася з заняттями сільським господарством, царизм прагнув без додаткових витрат сформувати ізольовану від народу військову касту для придушення революційних виступів в країні і здійснення реакційної політики в Європі.
     В кінці 40-х на початку 50-х років XIX ст. на території сучасної області засновуються перші цукроварні. У 1846 році графи Бобринські збудували такий завод у Капітанівці, у 1851 році поміщики Терещенки — у Старій Осоті, а наступного року — в Олександрівці. У 1859 році споруджується цукровий завод у с.Могильному. На цих підприємствах поміщики використовували дешеву робочу силу кріпаків і найманих робітників з розорених селянських господарств. Вже в середині XIX ст. своєрідною біржею найманих робітників стають весняні ярмарки сіл Ревуцького (Добровеличківки), Седнівки, Братолюбівки, Устинівки, містечка Златополя тощо43.
     Під час створення військових поселень за планом Аракчеева ліквідовано понад 600 малих сіл і хуторів — їх жителів примусили переселитися на Подністров’я. Так сталося з Дмитрівкою, Плахтіївкою, Плоским, Ухівкою та ін. селами.
     Після реформи 1861 року в краї швидко розвивалися капіталістичні  відносини. Значного розвитку набула промисловість, особливо цукрова і сільськогосподарське машинобудування. Цукрова промисловість була представлена Грушківським, Маловисківським, Староосотянським, Сальківським, Капітанівським, Могильнянським, Перегонівським, Олександрівським і Саблино-Знам’янським заводами. На початку XX ст. вони виробляли 1,5 млн. пудів цукру46.
     Великі кошти в розвиток сільськогосподарського машинобудування вкладали бельгійські, англійські, французькі, німецькі, швейцарські капіталісти, яким царський уряд забезпечував високі прибутки. У 1874 році англійці Роберт і Томас Ельворті засновують в Єлисаветграді підприємство для виготовлення сільськогосподарського інвентаря, яке незабаром перетворилося на завод сільськогосподарського машинобудування.
     У пореформений період виникають нові і розширюються діючі кустарні промисли та ремесла. Значного розвитку набув деревообробний та інші лісові промисли в Аджамці, Знам’янці, Новогеоргіївську, Новому Стародубі, Новій Празі, Олександрівці, Цибулевому тощо. Ці населені пункти славилися колісниками, стельмахами, різчиками посуду, меблярами, столярами. Центрами гончарного виробництва стали села Мошорине (80 майстрів), Ревівка (60 майстрів), Скубіївка, Новогеоргіївськ, Табурище, Талова Балка. За межі домашньої  промисловості вийшли чимбарство, виготовлення одягу і взуття, добування дьогтю й смоли. Вироби ремісників потрапляли не тільки на місцеві ярмарки, а й у Каховку, Херсон, Керч та ін. міста.


1   Археологічні пам’ятки УРСР, т. 2, 1949, стор. 284,
2   Д.Я.Телегін. Дніпро-донецька культура, 1968, стор. 83, 89—91.
3   Археологія Української РСР, т. 1, 1971, стор. 149.
4   Материалы и исследования по археологии СССР,№ 10, 1949, стор. 79—108.
5   Материалы и исследования по археологии СССР, № 82, 1960, стор. 34—36.
6   Археологія, т. 15, 1963, стор. 123—144.
7   А.Т.Сміленко. Глодоські скарби, 1965.
8   К.В.Кудряшов. Половецкая степь, 1948, стор. 128.
9   Л.Похилевич. Сказания о населенных местностях Киевской губернии, 1864,стор. 670.
10 Архив Юго-Западной России, ч. 7, т. 1, 1886, стор. 84 —86.
12 Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, т. 8, 1875, стор. 263.
15 Воссоединение Украины с Россией. 1654—1954, 1954, стор. 372, 374.
16 Ф.Орешкова. Русско-турецкие отношения в начале XVIII ст., 1971, стор. 130,161.
17 Д.І.Багалій. Заселення Південної України, 1920, стор. 81.
18 Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст., 1970, стор. 38—41.
19 Архив Юго-Западной России, ч. З, т. 3, 1876, стор. 230—232, 241.
20 Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст., стор. 13, 122, 128, 129.
23 В.О.Голобуцький. Запорізька Січ в останні часи свого існування. 1734—1775, 1961, стор. 79, 80.
24 Д.І.Багалій. Заселення Південної України, стор. 79.
25 Е.И.Дружинина. Северное Причерноморье в 1775—1800 гг, 1959, стор. 72.
26 В.Ф.Горленко,І.Д.Бойко,О.С.Куницький. Народна землеробська техніка українців, 1971, стор. 49, 82, 96, 97.
27 Полное собрание законов Российской империи, т. 16, 1830, № 12 099.  
28 Записки Одесского общества истории и древностей, т. 3, 1859, стор. 91.
30 Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст., стор. 473, 474.
31 Е.И.Дружинина. Кючук-Кайнарджийский мир 1774 года, 1955, стор. 105.  
32 С.М.Соловьев. История России с древнейших времен, кн. 14, 1965, стор. 288.
33 Страницы боевого прошлого. Очерки военной истории России, 1968, стор. 135.
34 Материалы для оценки земель Херсонской губернии, т. 3,1888, стор. 124.
36 «Український історичний журнал», 1965, № 8, стор. 127.  
42 Історія Української РСР, т. 1, 1967, стор. 408.
43 Материалы для оценки земель Херсонской губернии, т. 2,1886, стор. 191
46 Весь Юго-Западный край, 1914, стор. 636—644.