Івано-Франківська область

     Івано-Франківська область (до 9 листопада 1962 року — Станіславська область) утворена 4 грудня 1939 року.
     Територія краю, в основному низинні наддністрянські землі, була заселена ще в добу середнього палеоліту, приблизно 100 тис. poків тому. Стоянку того часу виявлено поблизу села Буківни Тлумацького району. Близько 30 стоянок мисливців часів пізнього палеоліту (40—13 тис. років тому) знайдено на берегах Дністра та його приток.
     Поселення перших землеробсько-скотарських племен доби неоліту, що жили тут у VI—IV тис. до н. е., досліджено археологами в селах Буківній, Незвиську та Бовшеві. В IV—III тис. до н. е. Прикарпаття та правобережжя Дніпра освоювали землеробські племена трипільської культури. Понад 20 трипільських поселень виявлено головним чином у південно-східній частині області — Городенківському, Коломийському та Снятинському районах¹.
     В добу бронзи (кінець III — початок I тис. до н. е.) на території сучасної області проживало кілька племінних груп. На початку II тис. до н. е. в північно-східній частині краю (райони Рогатинський, Галицький, Тлумацький) жили пастуші племена, які розміщалися переважно в Центральній Європі та середньому Придніпров’ї (культура шнурової кераміки). Їх поселення й могильники виявлено поблизу сіл Гвіздця, Колоколина, Стратина, Тенетників². У XV—XII ст.ст. до н. е. на Прикарпатті господарювали землеробські племена комарівської культури. Дехто з дослідників ix вважає ранніми предками праслов’ян. Комарівська культура, вперше виявлена недалеко від села Комарова, була поширена також на Волині та в північній лісовій смузі України. Коло села Острівця на могильнику XIII—IX ст.ст. до н. е. розкопано 180 поховань. Подібні поховання за доби бронзи є типовими для території сучасної Румунії (культура Ноа). Скарби бронзових знарядь праці, прикрас та зброї, знайдеш поблизу сіл Грушки,Нижнева, Ворони, Молодятина, Узина, свідчать, що вже за доби пізньої бронзи (VIII—VII ст. ст.до н. е.) відбувалися бойові сутички поміж племенами та виникала майнова нерівність.
     3 появою заліза в VII—III ст. ст. до н. е. розклад первісно-общинного ладу посилюється. На території Прикарпаття в цей час жили piзнi за походженням групи населення. Одні з них за
культурою були близькі до скіфських (кургани в Братишеві, Городниці, Комарові, інші — до фракійських (поселення в Бовшеві, Незвиську, Крилосі) племен. У II ст. до н. е.—III ст. н. е. у верхньому Подністров’ї i, зокрема, на території сучасної Івано-Франківщини жили землеробсько-скотарскі племена дакійського походження, що залишили по coбi пам’ятки липицької культури, вперше виявленої поблизу Верхньої Липиці Рогатинського району. В I ст. до н. е. на Прикарпатті з’являються сармати. В 0стрівці, наприклад, на Сарматському могильнику розкопано 14 поховань. У Незвиську, Репужинцях, Олешеві та деяких інших місцях виявлено рештки поселения й могильники племен пшеворської культури, що на початку н. е. прийшли сюди з басейну Вісли.
     В III—V ст.ст. край освоювали землеробські слов’янські племена черняхівської культури, поширеної у II—VI ст. ст. на території Подніпров’я та у вepxiв’ї Південного Бугу. Поселения цієї культури досліджено в Бовшеві, Дем’янові, Незвиську, Острівці, Новоселівці та Усті. На більшості з них життя продовжувалось i в VI—VII ст.ст. Знахідки в багатьох місцях окремих римських i візантійських монет I—IV ст.ст., а також скарбів, що походять iз сіл Виспи, Світанку, Сарників, Дубовиці, Заболотова, та поява гончарного посуду свідчать про широкий розвиток у цей час внутрішньої торгівлі, вказують на зв’язки Дніпровсько-Дністрянських земель з римськими провінціями.
     В III — VI ст. ст. заселюються i передгірські райони Карпат. Тут живуть слов’янські племена — предки білих хорватів, переважно скотарів. Їх курганні поховання досліджено близько в 20 селах Надвірнянського, Косівського та Коломийського районів. Згодом на Прикарпатті виникає слов’янське племінне територіальне об’єднання білих хорватів, яке в X ст. ввійшло до складу Київської Pyci³. Це сприяло швидкому розвиткові краю, i населения тут побільшало. На території Івано-Франківської області відомо близько 50 пам’яток: поселень, могильників та городищ часів Київської Pyci. Виникали тоді й мicтa. Багато з тих, що згадані в літописах, існують i досі. Найбільш відомим, далеко навіть поза межами Київської Pyci, було місто Галич — одне з головних економічних, політичних i культурних центрів Київської Pyci.
     Коли Київська Русь розпалася на окремі феодальні володіння, на ii південнозахідних землях утворилися Перемишльське, Звенигородське, Теребовлянське князівства. В 40-х роках XII ст. Володимирко (Володимир Володарович) з родини Ростиславовичів об’єднав ix в одне Галицьке князівство з центром у Галичі. Haйбiльшого розквіту й мoгутності воно досягло за князювання Ярослава Володимировича Осмомисла (1153—1187 рр.). До складу Галицького князівства тоді входили не тiльки землі Прикарпаття, а й пониззя Дністра, Пруту i Сірету — аж до Чорного моря та гирла Дунаю⁴.
     На той час Прикарпаття було порівняно густо заселеним краєм, з добре розвиненим землеробством, скотарством, мисливством i такими видами ремесла, як обробка деревини, шкіри, заліза. Удосконалювалось виробництво ювелірних i гончарних речей. Розгорталася будівельна справа. Велике значения мало видобування солі (поблизу Коломиї), якою постачали навколишні землі i, зокрема, Подніпров’я. Зростала й торгівля. 3 Прикарпаття вивозили хутро, мед, вicк, рогату худобу, сіль, хліб, ремісничі вироби. Із Заходу i Візантії надходили сукна, шовкові вироби, зброя, золото, срііло, вина, прянощі та інші товари⁵.
     3 розвитком ремесла й торгівлі виникали новi міста, зростали iснуючі, міцніла ix економіка. Серед них були Коломия, Тисмениця, Тлумач та iнші поселення. Рештки кам’яних будівель, у т. ч. Успенського собору i князівського палацу, виявлені археологами в Галичі, а також існуючої в його околицях церкви Пантелеймона, є доказ високого рівня розвитку будівельної техніки, архітектури, скульптури, живопису, які нагадують тaкiж пам’ятки культури Києва, Чернігова, Володимира на Клязьмі.
     Розвивалися прикладне мистецтво, письменство й ocвіта, книжкова справа та інші гaлyзi культури. 3 XII—XIII ст.ст. збереглися «Галицьке євангеліє» (1144 р.) та інші книги. Оригінальним твором є Галицько-Волинський літопис, який докладно висвітлює життя населення цих земель 1201 —1291 poків.
     1188 року угорський король Бела III захопив Галич i його землі. Але з допомогою місцевого населення волинський князь Роман Мстиславович у 1199 році визволив галицькі землі i об’єднав їх з Волинню. Так виникло відоме в icторії Галицько-Волинське князівство, до якого ввiйшла вся тepиторія сучасної Івано-Франківської області.
     Не раз перемагаючи угорських, польських i литовських феодалів та половців, Роман Мстиславович постійно дбав про піднесення могутності Галицько-Волинського князівства. Його вплив поширювався й на Київ. Але після смерті князя (1205 р.) відновилася міжусобна боротьба, в яку втрутилися Польща й Угорщина. Внаслідок цього 1214 року Галич i його околиці знову потрапили під владу угорського короля. Населення Галича повстало проти іноземних загарбників. На допомогу йому прийшов з дружиною новгородський князь Мстислав Удалий, якого запросили княжити
в Галичі. Боротьба велась з перемінним ycпixoм. Коли помер Мстислав Удалий (1228 р.), боротьбу проти угорських загарбників та їх прихильників — великих галицьких бояр — очолив Данило Романович (1201—1264). Йому вдалося оволодіти Галичем i знову об’єднати Галицько-Волинську землю. Незважаючи на постійні міжфеодальні суперечки й війни з іноземними загарбниками, тут зростали мicтa i села, розвивалися ремесло й торгівля. Цьому, зокрема, сприяла активна зовнішня політика князя Данила.
     Жителям Прикарпаття довелося битися з татарами на річці Калці в 1223 році i брати участь в обороні Києва в 1240 році. А після падіння Києва, коли монголо-татарські орди вдерлися на Галицько-Волинську землю, прикарпатці чинили завойовникам стійкий oпip. Загарбникам вдалося захопити, пограбувати i зруйнувати багато мicт i сіл Галицько-Волинського князівства, в т. ч., як свідчить літописець, i Галич⁶.
    Одночасно Данило Галицький рішуче протидіяв спробам німецьких, угорських i польських феодалів захопити галицькі землі. В 1238 році він завдав нищівної поразки німецьким рицарям під Дрогичином, а в 1245 році, у битві під Ярославом, вщент розгромив сили угорсько-польських феодалів, які знову намагалися захопити Галич6. У 1254—1255 рр. військо Данила Галицького завдало поразки монголо-татарським ордам. I хоч згодом Галицько-Волинське князівство змушене було визнати залежність від Золотої Орди i зруйнувати укріплення деяких мicт (1259 р.), воно фактично лишалося незалежним до середини XIV століття.
     В другій половині XIII i першій половині XIV ст. воно разом з іншими князівствами Pyci перенесло на co6i весь тягар нерівної боротьби з монголо-татарською навалою i врятувало Західну Європу від неминучого поневолення.
     Та, знесилене важкою боротьбою, Галицько-Волинське князівство поступово почало втрачати свою могутність. Цим скористалися польські феодали, очолювані королем Казимиром III, i в 1349 році, після запеклих сутичок з місцевим населениям, захопили галицькі землі. 1370 року ці землі загарбала Угорщина, але в 1387 році вони знову опинилися під владою польських феодалів.
На загарбаних землях було запроваджено новий адміністративний поділ, заведений у польсько-шляхетській державі. Територія сучасної області ввійшла до Галицької і частково (нинішні Долинський i Калуський райони) до Львівської землі Руського воеводства⁷. Цими територіями управляли великі польські магнати, королівські старости i підпорядкована їм адмністрація. В своїй політиці вони спиралися на місцевих феодалів, які в XV ст. були зрівняні в правах з польськими. Більшість галицьких феодалів згодом окатоличилась i ополячилась.
     Особливо посилилось польсько-шляхетське поневолення після Люблінської унії 1569 року. Польські пани, прибравши до своїх рук адміністративний державний апарат, загарбали міста, села, найкращі землі, ліси й пасовиська. На кінець XVI ст. лише магнатам Потоцьким тут належало 17 міст і містечок, серед них Єзупіль, Тисмениця, Богородчани, Отиня, Гвіздець та кілька десятків навколишніх сіл⁸.
     Шоб міцніше закріпитися на землях Прикарпаття, Річ Посполита підтримувала польських, німецьких, вірменських купців i ремісників, надавала католикам piзнi пільги в торговельно-ремісничій, культурній та адмінстративній діяльності. Галич, Коломия, Снятин, Рогатин, Калуш, Станіслав з ix міськими мурами, фортецями та військовими гарнізонами, а також феодальні замки Бурштина, Пнева, Рожнятова, Більшівців, Раківця стали опорними пунктами польсько-католицької колонізації краю.
     Великої шкоди Прикарпаттю завдавали татарські й турецькі набіги, які були особливо спустошливими в 1498, 1520, 1589, 1594, 1621 та 1676 роках. Лише в кінці XVI — на початку XVII ст. знищено 33 міста й багато сіл, десятки тисяч чоловік загнано в турецьку неволю. Miстa Снятин, Галич, Коломию, Калуш, Тлумач, Тисменицю, Kociв, Войнилів руйнували по кілька paзiв⁹.
     Татарсько-турецькі напади, як i польська колонізація, гальмували розвиток економіки й культури краю. Загарбники знищили багато цінних пам’яток матеріальної i духовної культури. Польські колонізатори переслідували діячів української культури, забороняли українську мову, звичаї, силою насаджували ненависну трудящим церковну унію, проголошену 1596 року в Бpecтi¹⁰.
     Коли в 1648 році спалахнула визвольна війна українського народу проти польсько-шляхетського гніту під керівництвом Богдана Хмельницького, боротьба населения Прикарпаття за соціальне й національне визволення набрала ще більшого розмаху. Важливу роль у піднесенні повстанського руху відіграли зaпopiзькi козаки, якi восени 1648 року з’явились у Рогатині, Долині, Надвірній та інших містах i селах краю. 3 їх допомогою місцеві повстанці — селяни, міщани, православне духовенство, навіть українська дрібна шляхта,— об’єднувалися в бойові загони¹¹.
Найбільшими загонами (до 15 тис. чоловш) командував Семен Височан. Основною базою загонів стала Отиня. Повстанці оволоділи багатьма містами й селами Покуття, в т. ч. фортецею Пневом.
     Другим важливим центром повстанського руху був Калуш, де виник український уряд на чолі з бургомістром Грицем Воликовичем. Міщани i селяни сформували загін повстанців з 3—4 тисяч чоловік i визволили від шляхти Рожнятів, Долину, Брошнів, Перегінське i навколишні села¹². Повстання охопило й Рогатин та сусідні села. Міщани Рогатина скинули шляхетську владу i обрали нове мiське управління на чолі з Гаврилом Кучарським. Населення Рогатинщини активно допомагало військам, очолюваним Богданом Хмельницьким, здобути Ходорів та iнші міста й шляхетські замки на шляху до Львова. Силами селянсько-козацьких військ i загонів місцевих повстанців Прикарпаття, за винятком Коломиї, Галича i Солотвина, було визволено від польської шляхти.
     Обстановка, яка склалась улітку 1649 року, змусила селянсько-козацькі війська залишити Прикарпаття. Цим скористалися польські магнати й придушили тут повстання. Багато учасників руху було закатовано. Загони Семена Височана відступили на Поділля i влилися в загони I. Богуна. Частина повстанців відійшла у Молдавію i в Карпати, де в складі опришківських загонів продовжувала боротьбу проти шляхти.
     За Андрусівським перемир’ям, укладеним між Pociєю i Польщею в 1667 році, західноукраїнські землі залишилися в складі Польщі. Відновлюючи свою владу, шляхта жорстоко розправлялася з учасниками визвольної боротьби. Внаслідок цього збільшується число втікачів у гори, на Запоріжжя, на південну Київщину. Зростає опришківський рух. Відомі такі славні ватажки цього руху, як Микола Драгарук (Бордюк), Іван Винник, Нестор, Іван Пискливий, загони яких нападали на шляхетські маєтки i мстилися гнобителям. Рух опришків особливо посилюється в першій половині XVIII ст. Найбільше відзначився прославлений народний герой Олекса Довбуш. 3 його ім’ям пов’язані найяскравіші сторінки визвольної боротьби народних мас у 1738—1745 рр. Загони Довбуша активно діяли не тільки на Прикарпатті, а й робили походи на Перемишль, Дрогобич, Турку, на Закарпаття й Поділля. Частина опришків переходила й на Запоріжжя¹³. На боротьбу з опришками польський уряд направляв спеціальні загони. За голову Довбуша обіцяли велику нагороду (шапку червінців). 24 серпня 1745 року народний герой був позрадницькому вбитий. Проте рух опришків не припинився. Його очолили Павло Орфенюк, Василь Баюрак, Іван Бойчук та iнші.
     В 1772 рощ за першим поділом Польщі Прикарпаття потрапило під владу Австрії. За австрійським адміністративним поділом територія сучасної області входила до Станіславського, Коломийського i частково Стрийського та Бережанського округів.
     Проте як не лютували загарбники, як не гнітили українське населения, боротьба трудящих за соціальне й національне визволення не припинялася. На Прикарпатті пробуджувалося громадське життя, розвивалася культура, ширилися прогресивні ідеї.
     Певну роль у суспiльно-політичному та культурному житті українського населения краю відіграли братства, які в XVI—XVII ст.ст. виникли в Рогатині, Галичі, Болехові та інших містах i селах Прикарпаття¹⁴. Братства засновували притулки, школи, друкарні, спрямовували свою діяльність проти yнії i католицизму. У Стратині жив український друкар i вчений Памво Беринда. В 1619 році він переїхав до Києва, де широко розгорнув видавничу діяльність. У Стратині жив також діяч української культури Гедеон Балабан (1530—1607), який відкрив тут греко-слов’янську школу i друкарню.
     Одним з осередків боротьби проти католицизму в Галичині був православний скит Манявський, заснований I. Княгиницьким у 1612 рощ поблизу села Маняви(тепер Богородчанського району). Тут була велика бібліотека. У свій час Манявський монастир відвідав видатний український письменник-полеміст Іван Вишенський. На домагання католицького духівництва в 1785 році монастир був закритий австрійським цісарським урядом.
     Протягом XVI—XVIII ст.ст. на Галицькій землі поруч з церковною створювалася й художня література, розвивалися архітектура, живопис, театральне мистецтво. В селі Мостищі поблизу Калуша знайдено рукопис драми «Слово про збурення пекла»— культурної пам’ятки першої половини XVII ст. У Львові зберігається твip видатного майстра — художника Йова Кондзелевича Богородчанський іконостас, виконаний на початку XVIII ст. для Манявського монастиря. Архітектурними пам’ятками феодальної доби є церква Різдва й залишки Старостинського замку в Галичі,
церкви у Богородчанах, Городенці, Рогатині, католицький костьол та вірменська церква в Івано-Франківську та iн. Основну групу архітектурних пам’яток становлять три- i п’ятизрубові шатрові церкви, які збереглися в Коломиї, Криворівні та інших місцях, а також такі типові зразки народного будівництва, як гуцульські гражди та гостроверхі бойківські хати. Значно розвивалися тоді piзнi форми народного декоративно-прикладного мистецтва: різьба по дереву, художня обробка металу, виготовлення килимів, керамічних виробів, вишивання i гаптування.
     Народ свято зберігав свою мову, культуру, зокрема такі перлини народної творчості, як історичні перекази й пicнi, балади, коломийки, в яких відображено тяжке життя трудящих, їх героїчну боротьбу проти гнобителів. Вони сповнені віри в народні сили, відстоюють людську гідність знедолених мас.

1   Неолит и энеолит юга Европейской части СССР, 1962, стор. 3—26.
2   I.К.Свешніков. Підсумки дослідження культур бронзової доби Прикарпаття i Західного Поділля. Львів, 1958, стор. 23—24.
3   Торжество історичної справедливості Львів, 1968,сто р. 40—41.
4   В.Т.Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси, 1950, стор. 168—169.
5   Історія Української РСР, т. 1, 1967, стор. 90—91.
6   Полное собрание русских летописей, т. II, стор. 786,795—797.
7   Галичина у складі Польщі спочатку офіційно називалася Руське королівство.
8   3 icтopiї західноукраїнських земель, вип. 2, 1957, стор. 33.
9   E.Hornowa. Stosunki ekonomiczno-spoteczne w miastach ziemi Halickiej w latach 1590—1648, стор. 15—20.
10 Правда про унію. Документи i матеріали. Львів, 1968, стор. 26, 36, 41, 43.
11 I.П.Крип’якевич. Богдан Хмельницький, 1954, стор. 153—154, 193—198.
12 С.Томaшiвський. Народні рухи в Галицькій Pyci 1648 р. Львів, 1898, стор. 40—49.
13 В.В.Грабовецький. Антифеодальна боротьба карпатського опришківства XVI— XIX ст. Львів, 1966, стор. 66—79, 82—142, 169.
14 Я.Д.Iсаєвич. Братства та ix роль у розвитку української культури XVI—XVII ст, 1926. стор. 122—123.