Закарпатська область  

     Територія Закарпаття була заселена з давніх-давен. Підтвердженням цього є окремі знахідки часів пізнього палеоліту. Численні стоянки племен і поодинокі знахідки нового кам’яного віку виявлені в багатьох місцях області — від кордону з Словаччиною до Білої Тиси.
     Особливе місце в Закарпатській області посідають археологічні пам’ятки матеріальної культури бронзового віку (II—І тисячоліття до н. е.). Крім поселень і могильників, виявлено понад 140 скарбів бронзових виробів. Вони свідчать про високий розвиток бронзоливарного виробництва у Верхньому Потиссі в кінці II — на початку І тисячоліття до н. е.1.
     Біля Мукачевого (Галіш-Ловачка) знайдено понад 1000 сільськогосподарських та побутових виробів із заліза, в т. ч. наральники, молотки, серпи, ножиці, наконечники списів та ін. В районі с. Дякового в Новому Клиновому знайдено залізоливарний центр III—І століть до н. е. Тут знайдено 10 залізоливарних горнів, понад 100 металургійних конгломератів вагою до 80 кг кожний. За своїми розмірами Новоклинівський центр є другим у Європі після відомого центру в Польщі у Свєнтокрижцьких горах. Археологічні знахідки свідчать, що протягом І тисячоліття до н. е. Закарпаття було центром залізоробної справи2.
     Серед археологічних пам’яток першої половини І тисячоліття н. е. на Закарпатті широко відомі карпатські кургани. Вчені встановили, що їх залишили предки слов'янських племен білих хорватів4. Археологічні пам’ятки Закарпаття незаперечно доводять культурну і етнічну єдність місцевого населення з населенням Подніпров’я і Прикарпаття, що вже існувала на початку І тисячоліття нашої ери.
     Десь у другій половині VI століття н. е. в Прикарпатті створився східнослов’янський політичний союз, до нього входили і слов’янські племена, які жили на південному заході за Карпатським хребтом3. В IX—X століттях на закарпатських землях існувало східнослов’янське князівство білих хорватів, яке тяжіло до могутньої давньоруської держави — Київської Русі. В старовинних літописах згадується про похід князя Олега в 906 році на Царгород. В цьому поході брали участь і білі хорвати — предки закарпатських українців.
     У кінці IX — на початку X століття через Верецький перевал і Трансільванію в межі слов’янських князівств, які займали територію навколо Ужгородського та Боржавського укріплених городищ5, почали просуватись угорські племена. Місцеве слов’янське населення на чолі з князем Лаборцем, який за легендами заснував Ужгородський замок, чинило їм героїчний опір. Під час цієї боротьби загинула вся дружина і сам князь Лаборець6.
     Після важкого походу угорці зупинилися біля Мукачевого, де відпочивали 40 днів, а потім стали просуватись далі на південь, в Придунайську низовину7. Розрізнені угорські племена тоді не змогли поширити свою владу на закарпатські землі, які ще в першій половині XI століття входили до складу Київської Русі8. Тільки в другій половині XI століття частина Закарпаття була загарбана угорськими феодалами. Решта цих земель ще і в першій половині XIII століття входила до Галицько-Волинського князівства. Це стверджують і т. зв. засічні лінії, що проходили (як кордони Угорщини) лише по південній частині Закарпаття понад Тисою і Латорицею. І лише після розпаду Галицько-Волинського князівства Угорщина повністю оволоділа Закарпаттям9.
     На закарпатські землі не раз нападали половці. В 1086 році їх орди під проводом хана Кутеска дійшли до Ужгорода. Та населення краю героїчно захищалося. Половцям так і не вдалося взяти Ужгородський замок.
     Захопивши Закарпаття, угорські королі перетворили його в свій домен і роздавали тут маєтки своїм васалам, на військову силу яких вони спиралися. Внаслідок цього посилювалась економічна і політична влада феодалів, розширювались їхні володіння. Одночасно королі відбирали землі у тих феодалів, які виступали проти їхньої влади. В силу цих обставин окремі частини Закарпаття нерідко переходили з рук у руки. В XIII столітті на Закарпатті одержали маєтки багаті роди Гунт-Пазманів (пізніше — Уйгелі), Рейнольда (Розгоні) і ряд інших представників аристократичної знаті10. В наступному столітті тут були володіння королівського палатина Амодея (в районі Ужгорода-Невицького) та великого магната Матвія Чака. Після їх виступу проти нової королівської династії маєтки навколо Ужгорода перейшли до роду Другетів11. В кінці XIV століття на Закарпаття переселився разом з великою дружиною подільський князь Федір Корятович, якому було підпорядковано Мукачеве з довколишніми селами.
     В XIV—XV століттях появилися на Закарпатті Білкеї, Ілошваї та інші феодали. З роками великі земельні латифундії дуже зростали. Власність родини Довгаїв у Мармароській і Березькій жупах становила понад 200 тис. кадастральних угрів землі. В середині XV століття Ян Гунядій володів великою частиною Закарпаття, включаючи Мукачеве і близько 70 сіл Берегівщини. В кінці цього ж століття ця частина Закарпаття, за винятком району Ужгорода і 5 королівських міст, була в руках Яна Заполі. Маєтки Довгаїв перейшли до рук графів Телекі. На початку XV століття королівський суддя С. Вербовці вже мав 50 маєтків.
     Захопивши кращі землі, угорські феодали почали розселяти на Закарпатті своїх підлеглих угорських селян. Внаслідок цього місцеве українське населення поступово відтіснялося в передгірські і гірські райони.
     За рахунок нещадної експлуатації кріпаків феодали будували великі замки-фортеці. Протягом XIII—XV століть замки були споруджені в містах Мукачевому, Хусті, Виноградові, у селах Вишковому, Королевому, Невицькому, Середньому, Довгому, Броньці та інших.
     Навколо замків утворювалися домінії—групи сіл, що належали феодалам. Домінії входили до тієї чи іншої адміністративно-територіальної одиниці — жупи — комітату. На чолі цього центру стояв жупан, якого пркзначав король з числа великих землевласників. На Закарпатті здавна було чотири жупи — комітати: Ужанська, Березька, Угочанська, Мармароська.
     Незважаючи на те, що між Закарпаттям та іншими українськими землями існували державні кордони, зв’язки між ними ніколи не припинялися. В XIV—XV століттях на території Південно-Західної Русі, в т. ч. і на Закарпатті, почала складатися українська народність. В середині XVII століття один з польських діячів в листі до князя Дєрдя II Ракоці називав Мукачівщину «Мукачівською Україною»12.
     На початку XIV століття частина населення Ужанської жупи підняла повстання проти влади угорських королів. Це повстання очолив феодал жупан Ужанського комітату Петро Петенко (Петуня). Воно тривало кілька років, поки угорські королівські війська влітку 1322 року не взяли останній рубіж повстанців — Невицький замок.
     Угорське королівство, знесилене міжфеодальними чварами і усуненням селян від участі в обороні країни, саме швидко стало об’єктом пограбування з боку інших, сильніших у економічному і воєнному відношенні країн. У 1526 році турки розгромили угорську армію під Могачем і захопили всю південно-східну Угорщину, а її північно-західна частина стала здобиччю австрійських Габсбургів. Трансільванське князівство, куди з початку XVI століття входила і частина закарпатських земель, включаючи і Мукачеве, потрапило у васальну залежність від турецького султана.
Антифеодальна боротьба на Закарпатті не припинялася. Восени 1631 року повстали селяни в Токаї. Незабаром полум’я заворушення охопило значну територію Словаччини і Закарпаття. Але повстанці діяли розрізнено і потерпіли поразку.
     Крім великих селянських заворушень, які спалахували час від часу, у Карпатах постійно діяли опришки. Загони опришків нападали на представників панівної верхівки, лихварів, а здобуте майно роздавали сільській бідноті. Уже в 1492 році на території Словаччини і Закарпаття оперував загін Федора Головатого13. В XVI столітті на Прикарпатті, Закарпатті і Словаччині антифеодальну боротьбу вів загін, яким керував Марко Гатала. До нього входили Юрча, Фабіян, Мацько та інші закарпатці14.
     У XVII столітті над Закарпаттям нависла страшна загроза католицької агресії. Скориставшись послабленням турецької влади, католицькі місіонери, підтримані Габсбургами, розпочали шалене покатоличення угорського населення. Заручившись підтримкою запроданської верхівки православного духівництва і великих феодалів, вони нав’язали українському населенню Закарпаття ненависну унію. Договір про неї був підписаний в Ужгородському замку в 1649 році.
     За допомогою унії панівні класи намагалися остаточно розірвати зв’язки закарпатців з своїми єдинокровними братами українцями та росіянами. Але надії поневолювачів були марні. Українське населення краю пильно стежило за подіями, що відбувалися навкруги, зокрема на Україні, відстоювало свої інтереси. У період визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького в реєстрі Війська Запорізького числились козаки І. Венгер, X. Ференц, Й. Венгрии, М. Угрин та інші, правдоподібно — виходці із Закарпаття15. Під час перебування загонів Хмельницького у Галичині активізувалась діяльність опришків у Карпатах, зокрема в селах Бистрій, Лютій, Загорбі, Ставному, Ужку, Поляні та інших16. У 1648—1654 рр. в краю посилено діяли загони Ф. Фаркаша, П. Варги, І. Сивохопа, які нападали на маєтки Другетів16. Посланці Богдана Хмельницького були в місті Мукачевому, де домовлялися про спільні дії проти Польщі з трансільванським князем Дєрдєм II Ракоці. На рукописному євангелії з Великих Ком'ят є запис, зроблений у 1648 році: «... По смерті... короля Владислава ізвойовали
козаки Польщу... Старшому козакові було ім'я Хміль»17.
     У XVII столітті Угорщина визволилася з-під гніту Оттоманської імперії, проте в кінці цього ж століття потрапила в залежність від габсбурзької монархії. Становище народних мас не поліпшилося. Це призвело до нового загострення класової боротьби. В 1678—1685 роках Закарпаття було охоплене великим повстанням під керівництвом Імре Текелі18. В кінці XVII і на початку XVIII століття на значній території Березької, Мармароської, Угочанської жуп активно діяв великий загін на чолі з легендарним народним ватажком Іваном Пинтею. В 1698 році почалося повстання селян Угочанської жупи19. В цей же час відбувалися заворушення кріпаків Мукачівської домінії та інших частин Закарпаття. Повстанці громили панські маєтки, палили поміщицькі архіви, вбивали цісарських чиновників, збирачів податків, ненависних попів. Виступом селян сіл Варів (Берегівський район) і Торпа (нині в складі Угорської Народної Республіки) розпочалася визвольна антигабсбурзька війна угорського народу 1703—1711 років, у якій українські селяни та ремісники Закарпаття взяли найактивнішу участь20.
     Центром цієї боротьби тривалий час були Берегівщина і Мукачівщина21. 22 травня 1703 року озброєні селянські загони оволоділи Береговим, 24 червня — Мукачевим, 17 серпня — Хустом, 17 вересня увійшли в Ужгород. Угорський дворянин Дєрдь Палоці Хорват, який перебував в оточеному Ужгородському замку, у своєму щоденнику записав: «Що це за божий світ настав, наші піддані переслідують нас, як псів... Натовп русинів, одягнутих в гуні, спустився з гір, зайняв місто... Ужгородський замок верховинці з сокирами так обклали, що хіба тільки птах може туди залетіти»22.
     Оточений австрійський гарнізон Ужгородського замку змушений був влітку 1704 року здатись селянському ватажкові Івану Беці. Цим самим завершилося визволення всього Закарпаття.
Визвольну війну угорського народу очолив трансільванський князь Ференц II Ракоці, відомий своєю антигабсбурзькою боротьбою і патріотизмом. Він намагався встановити найтісніші зв’язки з російським урядом. З царем Петром І, який сприяв Ракоці своїми дипломатичними діями, в 1707 році було укладено договір. Загони українських козаків перебували в армії повстанців23. Угорські феодали проголосили Ференца II Ракоці своїм королем, сподіваючись на його допомогу в приборканні народних мас. Ференц II Ракоці, який в 1707 році збирався звільнити селян від кріпацтва, як великий феодал, залишився на боці своїх класових спільників. Більше того, він став на шлях обмеження антипоміщицьких дій селян, почав усувати їх ватажків тощо. Класові суперечності між феодалами і селянами негативно позначились на бойовому дусі армії повстанців. Військо Ференца II Ракоці почало танути і зазнавати поразок. Дворянство відкрито перейшло на бік Габсбургів. Все це привело до поразки визвольної війни. Останнім 24 червня 1711 року здалося Мукачеве. Закарпаття, як і всю Угорщину, загарбала Австрія. Почалась жорстока розправа над повсталими селянами. За короткий час було знищено десятки сіл, сплюндровано селянські господарства, зруйновано міста. Австрійські солдати винищували населення, не шкодуючи дітей, жінок, стариків. Не випадково під час перепису 1715—1720 років на Закарпатті було виявлено багато спустілих сіл.
     Після придушення національно-визвольної війни Габсбурги конфіскували маєтки в тих дворян, які виступали проти Австрії, і передали їх в основному німцям. Колишній маєток князя Ракоці перейшов у 1728 році до рук майнцького архієпіскопа Франца Шенборна. Останній подарував його своєму племінникові графу Карлу Шенборну-Бухгейму. Так виникла величезна Мукачівсько-Чинадіївська домінія Шенборнів, що займала три чверті Березької жупи. В містах і селах домінії в 30-х роках XVIII століття жило близько 14 тис. чол., з них 93 проц. були залежні селяни24. Шенборни переселили на Закарпаття багато німецьких колоністів, ремісників, яким за рахунок корінного населення надавалися пільги в торгівлі, ремеслі та землеволодінні.
     Велика латифундія, земельна площа якої становила 36 790 гольдів, належала графу Телекі. Величезними просторами землі і тисячами кріпаків володіли барони Перені в Угочанській жупі, графи Стараї, Варкоці, Віцманді — в Ужанській жупі, поміщик Стойко — в Мармароській жупі.
     Крім приватних були ще й ерарні (державні) володіння. До цих, зокрема, належали місто Ужгород з навколишніми селами, Великий Бичків та інші. Казенні селяни-кріпаки також відбували панщину на державній землі, переважно в лісі, платили натуральну данину та грошовий оброк. На Мармарощині існували лісове, гірничо-рудне та соляне казенні управління, які відали відповідними галузями господарства.
     Протягом багатьох віків українці Закарпаття хоча й терпіли тяжке іноземне поневолення, але завжди знаходили енергію для розвитку своїх економічних і духовних сил, не втрачали своєї національної самобутності. Культура Закарпаття така ж давня, як і Київської Русі. Саме в ті далекі часи тут виникла письменність, з'явилися чудові пам'ятки мистецтва — дерев'яна, а потім кам'яна архітектура, живопис. Розвивалася народна словесна творчість.
     До найдавніших закарпатських писаних пам'яток XII—XVI століть належать Мукачівські та Імстичівські уривки з євангелій. Досить цікаве «Королівське євангеліє» 1401 року, яке елементами української мови та оздобленням нагадує відоме в науці «Пересопницьке євангеліє» 1556—1561 років. На пергаменті були написані «Мукачівський псалтир» і «Ужгородський півустав». До наших днів дійшла значна кількість різноманітних міней, тріодів, прологів, богословсько-полемічних трактатів на зразок «Посланіє ко св. отцам горы Афонской от православных веры Россійской и земли угорськой христіан» та інших творів.
     На Закарпатті були також відомі кирилівського друку дофедоровські видання ПІ. Фіоля, Ф. Скорини, венеціанські першодруки. Великої популярності набула тут славнозвісна «Острозька біблія» 1581 року, яку надрукував І. Федоров. Один із перших записів української народної пісні «Штефан-воєвода» був зроблений на Закарпатті і вміщений у «Чеській граматиці» Яна Благослава, написаній у 1571 році.
     Культура Закарпатської Русі до XV століття складала органічну частину всієї давньоруської культури, а пізніших часів — української. На жаль, пам'яток оригінальної літератури XV—XVI століть, як і на всіх східноукраїнських землях, через несприятливі історичні умови збереглося дуже мало.
     У XVII — першій половині XIX століття, коли зв'язки закарпатців з Україною та Росією розширювалися і зміцнювалися, зростала і культура краю. Одним з проявів цього розвитку була народна освіта. Перші відомості про існування школи в Ужгороді відносяться до 1400 року. В наступних роках сітка шкіл поступово розширювалась. У документах XVII століття згадуються «руські» (закарпатоукраїнські) вчителі Ужгорода, Великої Копані, Бедевлі та інших поселень25. В Ужгороді вже тоді існувала п'ятикласна гімназія, а у XVIII столітті — шестикласна26. В Мукачевому працювала богословська школа.
     Талановитим представником української полемічно-публіцистичної прози другої половини XVII — початку XVIII століття був закарпатець Михайло Андрелла (1637—1710 рр.). У своїх творах «Логос» і «Оборона вірному чоловіку» та інших він викривав і засуджував іноземних загарбників, виступав проти унії і Ватікану, закликав народ до боротьби з «грошелюбцями і златолюбцями», відстоював ідею возз’єднання Закарпаття з усім «православним» російським і українським народом. За сміливі виступи полеміста переслідували церковники і світська влада, не раз кидали його до тюремних казематів. Творчі традиції Андрелли на Закарпатті продовжували С. Бедевлянський, Г. Бандоляк, І. Вюсяник та інші письменники.
     На зламі XVIII і XIX століть все більш нестерпним стає національний гніт. Денаціоналізація місцевого українського населення та переслідування прогресивних людей набирали часом спотворених форм. Щодалі все більше проводилася латинізація, а потім і мадьяризація шкіл, над неугодними діячами встановлювався поліцейський нагляд. Все це стало причиною еміграції закарпатців на Україну та в Росію.
     Революція 1848—1849 рр. в Угорщині перелякала не тільки австрійського імператора, але й реакційні сили країни. Саме вони й звернулися до російського царя Миколи І з петицією про військову допомогу. Боячись, що революція може перекинутись і в Росію, Микола І послав свою армію для придушення повсталих народних мас.
     Угорські революційні війська, сподіваючись, що армія Миколи І буде наступати через Верецький перевал, укріпили підступи до нього. В багатьох вузьких ущелинах на шляху Мукачеве — Нижні Ворота вони перекопали дорогу широкими й глибокими ровами, зробили величезні завали з кам’яних брил і вікових дерев. В замаскованих місцях були поставлені батареї, а стіни ущелин — укріплені27.
     Та війська Миколи І ввійшли на територію Угорщини через Дукельський перевал і попрямували на південь на допомогу урядові австрійської монархії. Після капітуляції угорського революційного війська під командуванням Гергея російська армія повернулася додому. Просувалася вона через Дебрецин, Берегове, Мукачеве, Верецький перевал. Мукачівський гарнізон у складі 400 чоловік з 20 гарматами, який успішно до цього відбивав атаки австрійської армії, у серпні 1849 року без бою здався російським військам.
     Незважаючи на те, що революція в Угорщині була жорстоко придушена, вона мала велике політичне значення. Важливим наслідком її була ліквідація кріпацтва, що сприяло дальшому розвитку більш прогресивних капіталістичних відносин. Величезні природні ресурси Закарпаття — ліси, корисні копалини приваблювали сюди не тільки місцевих, але й іноземних капіталістів. Уже в 1850—1860 рр. виникали підприємства по первинній обробці древесної та іншої сировини. Лісопильні будівельні матеріали в основному вивозилися в Угорщину.
   Починаючи з 1850-х років розгортається досить значний на ті часи розвиток металообробної промисловості. В 1850—1860 рр. працювало 13 металообробних підприємств. В цих же роках створюється і ряд підприємств по виготовленню скла, по видобутку і обробці галуну, андезиту, мармуру, глин. У 1865 році в селі Ільниці було відкрито невелику штольню по добуванню лігніту. Пізніше дрібні шахти виникли у Вишковому, Великому Раківці, Нижній Кучаві.
     Угорський уряд, намагаючись створити видимість турботи про долю краю, в 1897 році організував т. зв. Верховинську господарську акцію, відому ще як «акція Егана». Проте діяльність її була спрямована насамперед на зміцнення економічних позицій куркульства — соціальної опори властей на селі. Також вона мала на меті запобігти селянським виступам і масовій еміграції селян за кордон — в США та інші країни. Експозитура гірських районів (орган, який здійснював завдання «акції») орендувала у графа Шенборна окремі ділянки малопридатної землі і в свою чергу здавала їх в оренду біднякам по 3—5 кадастральних гольдів. За користування орендною землею селяни виплачували значно більшу плату, ніж вона була, наприклад, встановлена в Ужгородській камеральній домінії. Це була не допомога сільській бідноті, а пряме її пограбування. Зате ця орендна комбінація приносила графу Шенборну значні прибутки.
     В пошуках допоміжних заробітків селяни займалися домашніми промислами. На початку XX століття досить поширеними на Закарпатті були кошикарство (Іза, Білки, Загаття, Ільниця, Рокосове, Тернове, Чорнотисів та інші села), килимарство (Ганичі, Вишкове, Нанкове, Широкий Луг), виготовлення виробів з очерету тощо. Штучні квіти, які виготовлялися в Нижніх Реметах і Береговому, були відомі на ринках Кракова, Чернівців, Трієста, Відня, а мармароські килими в 1904 році на Світовій виставці в місті Сен-Луї (Франція) були нагороджені дипломом і золотою медаллю. Це свідчить про високу майстерність, творчі таланти закарпатського населення.
     Величезне аграрне перенаселення, пролетаризація, пауперизація більшості селянства, злиденні заробітки та безробіття стали причиною масової еміграції закарпатців до Америки та різних європейських країн. За неповними даними 1880—1914 років, із чотирьох комітатів Закарпаття виїхало за кордон близько 125 тис. чоловік. Тільки за період з 1908 по 1913 рік з Закарпаття до Америки виїхало понад 36 тис. чол.28. Угорський чиновник Е. Еган у 1899 році писав: «Відчай бере людину при погляді на цей вимираючий народ. Уже сьогодні можна б навіть передбачити день, коли останній русин утече з своєї землі»29. Лише невеликій частині закарпатців вдалося повернутися додому. Севлюська газета «Угочанська жупа» в 1912 році у статті «Безутішне становище» з сумом сповіщала: «Весною наступного року вже не буде кому орати, сіяти, бо наші люди емігрують через голод в Америку».
     Ще в 1868 році угорський парламент схвалив закон Деака—Етвеша, який закріплював гегемонію угорців над іншими народами країни — українцями, словаками, сербами, хорватами, румунами. Згідно цього закону все населення країни оголошувалося єдиною неподільною угорською нацією. Державною мовою визначалася угорська мова. У школах Закарпаття було запроваджено обов'язкове викладання угорською мовою. Українські назви багатьох міст і сіл змінювалися на угорські. Це було офіційне утвердження великодержавної шовіністичної політики буржуазного уряду.
     В розпалі денаціоналізації українського населення Закарпаття прогресивні діячі західноукраїнських земель на чолі з І. Я. Франком у 1896 році опублікували протест проти шовіністичного засилля30. В цьому документі змальована жахлива картина політичного безправ'я закарпатських українців, їх нечуваного соціального і національного гноблення, висловлювався енергійний протест проти утиску і визиску трудящих.
     В 1868 році цісарський уряд видав закон, за яким дозволялося відкривати угорські школи на територіях населених українцями та іншими національностями31. А т. зв. закон графа А. Аппоні, схвалений у 1907 році, перетворив усі школи Закарпаття в знаряддя мадьяризації українського населення краю. За цим законом було встановлено урядовий контроль за всіма школами і відзначено, що цим створюється «гарантія того, що угорсько-національна і державна точка зору буде надалі неухильно здійснюватися скрізь в початковому навчанні»31.
     Ведучи боротьбу проти соціального і національного гніту, закарпатські трудящі виступали за дружбу і єднання з українським і російським народами. Прагнення населення до возз'єднання особливо сильно виявилось на початку першої світової війни, коли російські війська підійшли до Карпат. Закарпатські трудящі бажали поразки австро-угорській монархії і з приходом російської армії сподівались визволитись від іноземного поневолення. Протягом вересня—жовтня 1914 року російські військові частини оволоділи значною територією Великоберезнянського, Воловецького, Свалявського, Рахівського та інших округів.


1   Ф.М.Потушняк. Археологічні знахідки бронзового та залізного віку на Закарпатті. Ужгород, 1958,стор. 3.
2   Газ. «Закарпатська правда», 27 січня 1968 р.
3   М.Ю.Смішко. Карпатські кургани першої половини 1 тисячоліття нашої ери, 1960.
4   Очерки истории СССР, IX—XIII ст., 1953, стор. 57.
5   С.I.Пеняк. Дослідження слов’янських пам’яток Закарпаття за роки Радянської влади. Ужгород, 1965, стор. 59—60.
6   І.М.Шекера. Міжнародні зв’язки Київської Русі, 1963, стор. 49.
7   П.Сова. Архитектурные памятники Закарпатья. Ужгород, 1961, стор. 14.
8   М.М.Лелекач. Про приналежність Закарпаття до Київської Русі в X—XI ст.— Наукові записки Ужгородського державного університету, 1949, т. 2, стор. 28—39.
9   П.Сова. Прошлое Ужгорода. Ужгород, 1937, стор. 28—31.
10 М.М.Лелекач. Процес закріпачення закарпатського селянства в XIV—XV ст.— Наукові записки Ужгородського державного університету, 1957, т. 29, стор. 4.
11 М.М.Лелекач. Процес закріпачення закарпатського селянства в XIV—XV ст.—Наукові записки Ужгородського державного університу, 1957, т. 29, стор. 8—10.
12 Н.М.Лелекач. Проблемы истории Закарпатья феодально-крепостнической эпохи XI—XVIII вв. Автореферат. Ужгород, 1959, стор. 5.
13 Газ. «Закарпатська правда», 3 лютого 1966 р.
14 В.В.Грабовецький. Антифеодальна боротьба карпатського опришківства XVI — XIX ст. Львів, 1966, стор. 35—36.
15 В.І.Бєлоусов. Єднання. Ужгород, 1966, стор. 28.
16 В.М.Мельник. Посилення класової боротьби на Закарпатті в другій половині XVII і на початку XVIII ст.— Наукові записки Ужгородського державного університету, 1957, т. 29, стор. 46,47—49.
17 В.І.Бєлоусов. Єднання, стор. 27—28.
18 Книга для читання з історії Української РСР. К., 1960, стор. 190.
19 Я.І.Штернберг. З історії спільної боротьби угорських і українських селян під час визвольної війни 1703—1711 рр.,1959, т. 38, стор. 101—102.
20 И.Ачади. История венгерского крепостного крестьянства, 1956, стор. 172.
21 Книга для читання з історії Української РСР, стор. 198.
22 Закарпатський краєзнавчий музей, документ № 120.
23 В.І.Белоусов. Єднання, стор. 32.
24 А.Шаш. Нарис соціальної і господарської історії Шенборнської латифундії Мукачівсько-Чинадіївської в першій половині XVIII ст.,Ужгород, 1932, стор. 111.
25 О.В.Мишанич. Література Закарпаття XVII—XVIII століть, 1964, стор. 13—14.
26 П.Сова. Прошлое Ужгорода, стор. 195.
27 П.Алабин. Четыре войны. Походные записки в 1849, 1854—56, 1859, 1877—78, ч. 1—2, 1888, стор. 149; М.Д.Лихутин. Записки о походе в Венгрию в 1849 году, 1875, стор. 270—272.
28 Науковий збориик т-ва «Просвіта». Рочник 13—14. Ужгород, 1938, стор. 25—26.
29 Е.Еган. Економічне положення руських селян в Угорщині. Прага, 1922, стор. 52.
30 І.Франко. І ми в Європі. Журн. «Житє і слово», 1896, т. 5, кн. З, стор. 1—9.
31 И.Г.Коломиєц. Социально-экономические отношения и общественное движение в Закарпатье во второй половине XIX столетия, т. 2, стор. 182—18,185—196.