Одеська область

     Люди на території сучасної Одещини живуть з найдавніших часів, принаймні не менш як 100 тис. років. Про це свідчать сліди стоянок кінця раннього палеоліту, виявлені в с. Іллінці за 20 км на північ від Одеси та в м. Білгороді-Дністровському¹.
     По берегах невеликих річок Барабою, Кучургану, Тилігулу та на Дністрі знайдено залишки поселень і пізніших періодів кам’яного віку — часів мезоліту (15—8 тис. років тому, поселення біля сіл Познанки Першої Любашівського району, Михайлівки Саратського району) та неоліту (VI—IV тисячоліття до н. е., поселення біля селища Саврані).
     В IV—III тисячоліттях до н. е. по берегах придунайських озер та приток Дністра проживали племена землеробів і скотарів, що, крім кам’яних, вже мали й мідні знаряддя праці. На території Одещини знайдено залишки близько 100 поселень цих племен. Найголовніші з них — у м. Болграді, біля с. Озерного Ізмаїльського району, в с. Нагірному поблизу м. Рені, в с. Олександрівці Кодимського району. Вони є визначними пам’ятками трипільської і гумельницької культур. На зламі III і II тисячоліть до н. е. Північно-Західне Причорномор’я населяли племена т. зв. усатівської культури, назва якої походить від с. Усатового, що під Одесою. В цьому селі виявлено залишки поселення, могильник, в якому було поховання зі зброєю, посудом, оздобами з міді, і плита з зображенням сцен мисливства. В кількох місцях недалеко від селища Татарбунар є кургани II тисячоліття до н. е. —  пам’ятники ямної та зрубної культур доби бронзи.
     Через безмежні степові простори Північного Причорномор’я пролягав шлях з Азії до Карпат, яким пересувались у давні часи численні племена кочівників. На початку І тисячоліття до н. е. тут з’явились кімерійці — перші з племен, що проживали на півдні сучасної України, назва їх зафіксована в письмових джерелах, їм, ймовірно, належали виявлені тут поселення сабатинівської культури і скарби ливарників доби пізньої бронзи (скарб біля с. Маяків Красноокнянського району) ². Починаючи з VII по II століття до н. е. територія теперішньої Одеської області становила південно-західну частину земель, які античні географи називали Скіфією, а з II століття до н. е.— Сарматією. Найвизначнішими пам’ятками цього часу є поселення і могильник біля селища Миколаївки та городище біля с. Надлиманського Овідіопольського району, кілька поселень біля с. Крижанівки Комінтернівського району та с. Іллінки Біляївського району.
     У VII столітті до н. е. в Північному Причорномор’ї виникли грецькі колонії. Найбільші з них — Тіра (на території нинішнього Білгорода-Дністровського) та Ніконій (поблизу с. Роксолан Овідіопольського району). В І столітті н. е. над грецькими містами Причорномор’я встановила владу Римська імперія, але її панування було недовгим. В III столітті н. е. колонії припинили своє існування.
     У перші століття н. е., в період занепаду Римської імперії і утворення ранньофеодальних держав, Північне Причорномор’я переживало складний процес свого розвитку. В III столітті тут з’явилися готи, яких наприкінці IV століття витіснили гунни, а з кінця VI століття тут були авари. Спустошливі нашестя кочових племен гальмували економічний та культурний розвиток краю. І все ж осілі землероби не припиняли своєї господарської діяльності. Це були племена черняхівської культури (II—VI століття н. е.) — можливо, гілка ранніх слов’ян — антів. Їх поселення виявлено в північній частині Одещини (с. Кринички Балтського району, селище Фрунзівка). Працьовиті землероби і скотарі, вони разом з тим відзначались войовничістю і хоробрістю.
     На берегах Чорного моря та вздовж лиманів розташовано чимало поселень перших століть н. е., де поряд з нащадками скіфів та сарматами проживали і племена черняхівської культури (поселення біля с. Киселового, поблизу Одеси).
     Ще до утворення Київської Русі в Північно-Західному Причорномор’ї жили східнослов’янські племена: між Південним Бугом і Дністром — уличі, а між Нижнім Дністром і гирлами Дунаю — тиверці.
     В наступні століття цей край ще не раз зазнавав спустошливого нашестя кочових племен — печенігів, половців та інших. Особливо трагічно склалась доля Причорномор’я в середині XIII століття, коли на землі напали монголо-татарські орди. Значну частину населення завойовники винищили або взяли в полон, решту обклали великою даниною на користь хана і татарської знаті та примусили виконувати тяжкі повинності. Родючі землі були надовго перетворені на напівпустельні пасовиська. Настала доба тривалого господарського і культурного занепаду краю. Панування над цим краєм переходить від Золотої Орди до литовських феодалів. В цей час на території нинішньої Одеської області й поблизу неї виникають поселення з російським і українським населенням: Качибей (він же Коцюбіїв, Кучикленов, Хаджибей) — на місці сучасної Одеси, Бужин — на Південному Бузі, Караул — на Нижньому Дністрі та інші.
     В 20-х роках XV століття, внаслідок розпаду Золотої Орди, відособилось Кримське ханство. Влада його феодальних правителів простягалась і над Причорномор’ям. Тоді ж Буджак (південно-західна частина сучасної Одеської області, розташована між гирлами Дунаю і Дністра) підпав на кілька десятиліть під владу Молдавського князівства. В кінці XV століття Кримське ханство потрапило у васальну залежність від Туреччини. З цього часу Північне Причорномор’я фактично стало плацдармом для нападу турків на сусідні землі. В багатьох стратегічно важливих пунктах —
Кілії, Білгороді, Качибеї та ін.— розмістились турецькі гарнізони.
     Знову почався тривалий період господарського і культурного занепаду краю. В причорноморських степах кочували ногайці Єдисанської, Єдичкульської і Білгородської орд, які вели примітивне скотарське господарство, нападали на поселення землеробів, продавали в рабство захоплених у полон людей. Залишилося свідчення турецького мандрівника середини XVII століття, в якому район між Дністром і Дніпром описано як «суворі пустинні місця, що нагадують гнилу пустку»³. Проте і тоді тут існували, щоправда, невеликі острівці землеробства. В Нижньому
Придністров’ї виниклю кілька сіл з українським і молдавським населенням, круг них були городи, виноградники, тютюнові плантації⁴. Поряд з містами-фортецями існували й інші поселення міського типу, як, наприклад, Хаджидер (нині Овідіополь).
     В середині XVIII століття знову почалося залюднення Північно-Західного Причорномор'я, перетвореного турецько-татарськими загарбниками в напівпустелю. З України і Росії сюди, на вільні родючі землі, стали прибувати гнані нестерпним кріпосницьким гнітом численні селяни-втікачі. Саме вони, оселившись тут, винесли на своїх плечах весь тягар первісного освоєння необжитих степових просторів, які згодом стали «житницею Європи». Це був справжній трудовий подвиг народних мас.
     Нова глава в історії краю відкрилась тоді, коли він  був визволений від турецько-татарського іга. Після успішного завершення російсько-турецької війни 1787—1791 pp., в якій поряд з суворовськими воїнами брали активну участь колишні запорізькі козаки, що вступили до Чорноморського війська, султанська Туреччина примушена була підписати Ясський мирний договір, за яким Росія закріпила за собою споконвічні слов'янські землі між Південним Бугом і Дністром, у т. ч. більшу частину території сучасної Одеської області. Відтоді заселення Північно-Західного Причорномор'я проходило значно інтенсивніше. Зростало населення і в іншій частині території нинішньої Одеської області — Буджацькому степу, особливо після того, як він разом з усією Бессарабією в 1812 році увійшов до складу Росії. Якщо на початку XIX століття на землях між Південним Бугом і Дністром та в Буджацькому степу проживало близько 30—40 тис. чоловік, то на початку другої половини того ж століття (1858 р.) тут налічувалось понад 700 тис. чоловік. Такого зростання населення за тих часів не було в жодній частині Росії. Цьому значно сприяли попит на внутрішньому і зовнішньому ринках на південноукраїнський хліб та інші сільськогосподарські продукти, швидкий розвиток причорноморських міст, що стали південними воротами держави, яка довго була відірвана від виходів на морські простори⁵,— і насамперед Одеси.
     Заснована в 1794 році на місці невеличкого селища Хаджибею, Одеса за кілька десятиліть виросла в одне з найбільших міст країни. В 1805 році вона стала центром новоутвореного Новоросійського генерал-губернаторства, яке охоплювало величезну територію. Одеський порт швидко став одним з головних вузлів зовнішньоторговельних зв'язків Росії з країнами Європи та Близького Сходу.
     В місті розвивалась промисловість. Населення Одеси в 1852 році становило близько 100 тис. чоловік⁶. У першій половині XIX століття почало відроджуватись життя й інших міст краю. Швидко заселявся Акерман (нині Білгород-Дністровський). В 1858 році питома вага міського населення  становила 18,8 проц.— вдвоє більше, ніж по країні в цілому.
     Певну частину землеробського населення в Буджацькому степу становили колишні козаки. До початку російсько-турецької війни 1806—1812 pp. на землях між Нижнім Дністром і пониззям Дунаю опинилися десятки тисяч українців і росіян: козаки, які покинули Задунайську Січ, козаки, що залишили Донське і Чорноморське військо, селяни-кріпаки, що втекли з різних районів України, некрасовці — потомки донських козаків-розкольників, які свого часу оселились на захоплених Туреччиною землях. На початку 1807 року, після того, як російські війська, форсувавши Дністер, вступили на територію Бессарабії, царський уряд створив з місцевих жителів — колишніх російських підданих — Усть-Дунайське (Буджацьке) козацьке військо. Проте незабаром це військо було ліквідоване, але значна частина козаків залишилась у краї й оселилась на казенних землях⁷. У 1828 році в Буджаку було відновлене Дунайське козацьке військо (ліквідоване в 1868 році). Наділені землею козаки утворили в Буджацькому степу 11 станиць і хуторів.
     Прагнучи якомога швидше освоїти Новоросію і разом з тим не бажаючи відкрити широкий доступ до тутешніх земель селянам з інших районів, щоб не порушити кріпосницьких «порядків», царський уряд став на шлях широкого залучення іноземних колоністів. Протягом першої половини XIX століття на території сучасної Одеської області, включаючи Буджак, було засновано близько 60 німецьких колоній⁸. Колоністи одержали щедрі земельні наділи (як правило, 60 десятинна двір), значні позички, різні пільги. На відміну від українського і молдавського селянства, вони не обмежувались у громадянських правах. Все це поставило їх порівняно з іншими категоріями землеробського населення у привілейоване становище. Більшість з них використала це становище для експлуатації місцевих трудящих селян.
     На території Одеської області було засновано також чимало болгарських колоній. Перші з них виникли на початку XIX століття, але переважну більшість їх утворили втікачі з Болгарії, які оселились тут після російсько-турецьких воєн 1806 — 1812 та 1828 — 1829 pp. і походу за Дунай на початку Кримської війни. У ході цих воєн російські війська просувались по території, заселеній болгарами, і користувались їх допомогою. Після того, рятуючись від помсти турків, багато болгар шукали притулку в Росії. Разом з ними переселилися сюди і значні групи гагаузів — тюркомовної народності, за культурою ,й побутом близької до болгар. Ще в 1819 році для болгарських і гагаузьких поселенців було виділено великий масив землі площею в півмільйона десятин з адміністративним центром у м. Болграді. До середини XIX століття існувало понад 60 болгарських і гагаузьких поселень, де проживало близько 12 тис. сімей⁹.
     В першій половині XIX століття в краї почало розвиватися культурне життя, але характер його розвитку за тих часів визначався умовами кріпосницького ладу. В Одесі існували учбові заклади,
в яких навчались переважно діти дворян, купців і чиновників, працювала публічна бібліотека, створена в 1830 році зусиллями місцевої інтелігенції, виходила газета «Одесский вестник», випускались літературні альманахи, друкувались книжки. Діяли також наукові товариства — з 1828 року Товариство сільського господарства Південної Росії, з 1839 року Товариство історії та старожитностей. Почало розвиватись і театральне мистецтво. Незабутній слід у культурному житті Одеси залишило перебування в місті О. С. Пушкіна, який жив тут у 1823—1824 pp.
     Але переважній більшості населення міста, і особливо сільському населенню, блага культури були недоступні. У селах майже не було ніяких шкіл, а про інші культурно-освітні установи годі й говорити.
     Причорноморські степи були ареною боротьби селянства проти кріпацтва, яка мала тут свої особливості, обумовлені специфікою аграрних відносин у краї. В кінці XVIII і на початку XIX століття на землях між Південним Бугом і Дністром не раз спалахували заворушення селян, в основному втікачів-кріпаків, котрі знов опинились у кріпосницькій неволі після того, як ці землі були передані дворянам-поміщикам. Протягом багатьох років поміщицькі селяни Тираспольського повіту вперто добивалися, щоб їх перевели в стан державних селян. Державні ж селяни добивалися, щоб їх перевели на становище козаків¹⁰. У 1807 році в районі Балти вибухнуло повстання ратників 3-ї бригади Київської міліції, переведених у рекрути. Вони вимагали повернення колишніх козацьких прав. Повстання жорстоко придушили¹¹. Того ж року з Херсонської та інших губерній багато селян-кріпаків втекло в Буджацький степ, щоб приписатись до Усть-Дунайського козацтва, яке тоді
формувалось, і таким чином стати вільними. Ці масові втечі стривожили уряд, у якого, за словами одного з представників вищої царської адміністрації, виникло побоювання, що Усть-Дунайське військо стане «скопищем, подібним до того, яке колись на Дніпрі існувало і покійною государинею імператрицею знищено було», тобто щось подібне до Запорізької Січі. У липні 1807 року цар Олександр I наказав припинити формування Усть-Дунайського війська і вжити якнайрішучіших заходів до повернення втікачів у Росію. Для цього уряд відрядив кілька каральних загонів, які провели масові арешти козаків і селян-утікачів¹². Багато селян-кріпаків, насильно переселених у Причорномор’я поміщиками з інших районів, вимагали, щоб їх повернули додому. Це було, зокрема, приводом до заворушень, які сталися в 1825 році в селах Демидівці і Завадівці Тираспольського повіту, де кріпаки відмовились виходити на панщинні роботи¹³. Боротьба проти кріпосницьких утисків часто набувала форми масових втеч в інші райони. Так, у 1839 році з Новоросії втекли в район Анапи 1759 селян-кріпаків¹⁴. В 1858 році в Одеському і Тираспольському повітах вибухнули масові селянські заворушення.
     Помітну роль відігравала Одещина в національно-визвольній боротьбі балканських народів проти турецького іга. У 1814 році в Одесі було засновано таємне товариство «Філіке Гетерія», яке очолювало підготовку до повстання в Греції. Згодом в Одесі, Акермані та Ізмаїлі формувалися загони греків, які на заклик «Гетерії» виступили на боротьбу за незалежність своєї батьківщини. В 50-х роках в Одесі виникло «Болгарське настоятельство» — організація, яка ставила собі за мету сприяти утворенню незалежної Болгарської держави.
     Реформа 1861 року, знищивши особисту залежність селян від поміщиків і відкривши широкі можливості для розвитку капіталізму в сільському господарстві, в цілому відіграла позитивну роль у розвитку краю. Але вона не справдила сподівань селянства щодо землі й волі. В т. зв. новоросійських губерніях скасування кріпацтва провадилося відповідно до «Місцевого положення», але, як і в інших місцях, «визволення» було тут новим актом пограбування селян. Поміщикам було надано право зменшувати площі фактичних селянських наділів, і вони цим широко користувались.
     Перші десятиліття пореформеного періоду позначились тут швидким зростанням населення, головним чином за рахунок припливу ззовні. Якщо по Росії в цілому населення збільшилося з 1861 по 1897 рік приблизно на одну третину, то на території сучасної Одеської області за цей час воно зросло більше, ніж у два рази — з 700 тис. до 1600 тис. чоловік.
     Одеса, де перед реформою було близько 100 тис. жителів, стала великим економічним центром і в 1897 році налічувала 404 тис. чоловік. За кількістю населення вона посіла (після Петербурга, Москви і Варшави) четверте місце в Росії. Тут бурхливо зростала промисловість, структура якої визначалась приморським положенням міста (підприємства по переробці продуктів, що йшли на експорт, та імпортної сировини і по обслуговуванню торговельного флоту), попитом сільського господарства краю на землеробські машини і знаряддя тощо.
     Широко розвивались торгівля і транспорт. Через Одеський порт безперервним потоком йшла пшениця, експорт якої весь час зростав, вивозились цукор, спирт, а з-за кордону доставлялись джут і пробкова кора, бавовна, фрукти та інші товари. Далі, з розвитком промислового капіталізму в експорті з'явились марганець, чавун, а в імпорті — промислове устаткування.
     Жвава торгівля йшла й по Дунаю. Багато зерна вивозилось через дунайські порти в Одесу, а звідти значна його частина відправлялася за кордон. В Ізмаїлі після російсько-турецької війни 1877—78 pp., під час якої це місто було вчетверте взяте російськими військами, швидко відроджувався порт. У 1879 році через нього було відправлено 273 тис. четвертей пшениці, 139 тис. четвертей кукурудзи та інші сільськогосподарські продукти¹⁵. Чимало хліба та інших товарів вивозилось через порти Рені й Кілію. Річковий порт з кількома причалами діяв і в Акермані,
розташованому на березі Дністровського лиману.
     В розширенні торгівлі та розвитку економічного життя краю велика роль належала новозбудованим залізницям, які зв'язали Одесу з багатьма районами країни. В 1865 році почала діяти залізниця Одеса—Балта, яку в 1870 продовжили до Єлисаветграда (нині Кіровоград) і Крюкова (порт на правому березі Дніпра), а згодом з'єднали з залізницею, що вела на Харків. У 1876 році було встановлено залізничне сполучення між Одесою і Києвом, а згодом з Москвою і Петербургом. Одеса стала великим вузлом, який зв'язував морські й залізничні шляхи. Чимало населених
пунктів, розташованих вздовж залізниці або поблизу неї, як, наприклад, Бірзула (нині Котовськ), Ананьїв, Балга, Роздільна та інші, стали значними торговельними містами і містечками.
     Друга половина XIX століття в краї, а особливо в Одесі, позначилась досить важливими подіями в розвитку освіти й культури. В 1865 році на базі Рішельєвського ліцею відкрився Новоросійський університет, в якому працювали славетні біологи І. М. Сеченов, І. І. Мечников, О. О. Ковалевський, фізик М. О. Умов та інші видатні вчені, що становили красу і гордість вітчизняної науки. В місті виходило кілька газет, журналів, альманахів, розширилась книговидавнича справа. Крім міського театру, для якого у 80-х роках було споруджено нове прекрасне приміщення, виникло ще два театри. В Одесі відкрилось кілька гімназій та інших середніх учбових закладів, десятки початкових шкіл. Були відкриті гімназії і в Ананьєві, Акермані, Ізмаїлі та деяких інших містах.

1   В.И.Красковский, П.И.Борисковский. Памятники древнейшей человеческой культуры Северо-Западного Причерноморья. Одесса, 1961, с. 13.
2   И.В.Фабрициус. Археологическая карта Причерноморья Украинской ССР, вып. 1. , 1951, с. 12, 13, 40.
3   Э.Челеби. Книга путешествия, вып. 1, 1961, с. 107.
4   Записки Одесского археологического общества, т. 1. Одесса, 1960, с. 354—360.
5   Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы, 1962 г. Минск, 1964, с. 368—378.
6   Одесса. Очерк истории города-героя. Одесса, 1957, с. 37—39.
7   «Український історичний журнал», 1964,№ 2, с. 97—101; Питання історії народів СРСР (Збірник), 1965, с. 129—136.
8   А.Клаус. Наши колонии, т. 1. СПб, 1868, с. 22—42.
9   И.Мещерюк. Переселение болгар в Южную Бессарабию в 1828—1834 гг. Кишинев, 1965, с. 111.
10 Материалы по истории сельского хозяйства и крестьянства СССР, сб. 5, 1962, с. 227.
11 П.Т.Коломойцев. Генерал-лейтенант Сергей Алексеевич Тучков — основатель нынешнего города Измаила. Одесса, 1908, с. 24—25.
12 Питання історії народів СРСР (Збірник), 1965, с. 129, 136; Материалы по истории сельского хозяйства и крестьянства СССР, сб. 5, с. 224, 257.
13 Центральний державний архів давніх актів СРСР, ф. 1267, он. 6, спр. 111.
14 Крестьянское движение в России в 1826—1849 гг. Сборник документов, 1961, с. 753.
15 Газ. «Правда» (Одеса), 21 грудня 1879 p.