Устя-Зелене 

     Устя-Зелене — село в Україні, в Монастириському районі Тернопільської області, розташоване за 18 км від районного центру і за 38 км від залізничної станції Бучач. Захищене від холодних північних вітрів невисокими горами, що поросли лісом, село лежить наче у зеленій чаші, яку навпіл розділяє невеличка річка Горожанка, ліва притока Дністра. Через село проходить автошлях Тернопіль—Івано-Франківськ. 
     Територія сучасного Устя-Зеленого була заселена ще в давні часи. Про це свідчить відкрита біля села палеолітична стоянка1
     Перша згадка про Устя-Зелене належить до XIII ст. На той час воно входило до складу Галицько-Волинського князівства. На родючих землях Устя-Зеленого розвивалось скотарство і землеробство. Досить поширеними були рибальство і мисливство. Чимале місце посідало ремесло — гончарне, бондарне, ткацьке. 
     У 1349 році Устя-Зелене підпало під владу шляхетської Польщі. Протягом XV—XVI ст. воно належало різним магнатам — Бучацьким, Синявським, Язловецьким, Милецьким, які нещадно експлуатували населення. 
     З метою пожвавлення торгівлі, розвитку ремесла та збільшення прибутків польський король Сигізмунд II Август у 1548 році надав Устю-Зеленому магдебурзьке право2. Були дозволені щотижневі торги та щорічний ярмарок. 
     Переведенню Устя-Зеленого до розряду містечок сприяли й оборонні цілі, зокрема потреба створити в краї ряд укріплених місць для захисту від нападів татаро-турецьких орд, які весь час чинили грабіжницькі наскоки. Особливо спустошливими вони були в 1620, 1626, 1629 роках. 
     Чимало жителів Устя-Зеленого були активними учасниками Хотинської війни (1620—1621 рр.) проти урецько-татарських завойовників. Вони брали участь у битві під Хотином 1621 року, коли 40-тисячне козацьке військо разом з польським військом розбило турків і татар. 
     Часті напади кримських татар і турецьких яничар, реквізиції королівських військ затримували економічний і культурний розвиток Устя-Зеленого. Наприкінці XVI —на початку XVII ст. Устя-Зелене (друга назва Устя-Горожане) було невеликим містечком, заселеним ремісничим та землеробським населенням. Був розвинений гончарний промисел. 
     На початку XVII століття третина жителів містечка займалася ремеслом, дві третини — сільським господарством, Ремісники об’єднувалися в цехи. Найбільшими з них були шевський, кушнірський, різницький. Чимало жителів працювало в панському дворі, де виробляли пиво, розводили рибу, бджіл. Панові належали млини, цегельний і скляний заводи. 
     Польська шляхта пригнічувала і прагнула ополячити місцеве українське населення. В цій справі провідна роль відводилась костьолу, побудованому у XVII ст. Заборонялося обирати українців до магістрату, їм не дозволялося займатися торгівлею. 
     Міщан примушували виконувати різні повинності: шарварки, тяглові роботи, сплачувати податки: від будинків, грунтів, свійських тварин та ін. Земельний податок від лану становив 40 грошів. Якщо зважити, що за 15—16 грошів у той час купували найкращого барана чи вівцю, то сума ця для бідняків була значною. Панщина становила 1—2 дні щотижня на полях власника містечка. Крім того, селяни відробляли 6 днів на рік на т. зв. сезонних роботах — на збиранні врожаю, під час сінокосу тощо. Всі церковні й костьольні землі теж обробляли селяни в примусовому порядку. 
     На кінець XVII ст. Устецький ключ, до якого входило 12 навколишніх сіл, приносив власнику щорічний прибуток 27 353 злотих, а саме містечко — 6838 злотих3
     Тяжке економічне становище, соціальний і національний гніт штовхали жителів Устя-Зеленого на боротьбу проти гнобителів. Особливо ця боротьба посилилась у період визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Восени 1648 року, з наближенням селянсько-козацьких військ, селяни Устя-Зеленого і сусіднього села Луки напали на шляхтичів і купців, що тікали під ударами повстанців, і забрали у них награбоване добро. Після Бучацького мирного договору (1672 р.) польський полководець Ян Собеський виступив проти турків. Вирішивши переправити свої війська на правий берег Дністра, він почав наводити міст через річку біля Устя-Зеленого. Тягар будівництва ліг головним чином на плечі населення містечка — усіх їх мобілізували на тяжкі земляні роботи. 
     Після 1772 року Устя-Зелене відійшло до Австрії. У 1785 році воно входило до Заліщицького, а пізніше — Станіславського циркулу. Переважна більшість жителів займалася сільським господарством. За даними 1787 року, містечку належало 1300 моргів орної землі, 1618 моргів городів, пасовиськ, лук та 493 морги лісу. З цих земельних угідь поміщик володів усім лісом, ставком (42 морги), 948 моргами лук, пасовиськами, городами та 71 моргом орної землі4
     На початку XIX ст. землями містечка і поблизу нього заволодів граф Брунковський. Панщина тоді доходила до 3—4 днів на тиждень. Селяни повинні були працювати також на цегельному заводі, що належав пану. За користування пасовиськами чи луками або збирання хмизу в лісі селяни мусили відробляти в маєтку. Загалом грошовий, натуральний чинш та відробіткова рента становили 65 проц. всього доходу селянського господарства. 
     Економічне становище трудящих Устя-Зеленого не поліпшилось і після скасування панщини в 1848 році. Звільнившись від особистої залежності від поміщика, селяни повинні були сплатити викуп, який дорівнював двадцятикратній вартості щорічних селянських платежів пану. Селянам дісталися малородючі землі, розташовані далеко від місця проживання. До того ж після реформи селян позбавили права користуватися пасовиськами, лісом тощо. Гмінні та повітові установи на скарги про це відповідали відмовою, затягували розгляд заяв на багато років. 
     За даними 1914 року в Усті-Зеленому проживало 2634 чоловіка. Їм належало 1100 моргів орної землі, лісу, сіножатей, городів, у т. ч. 150 моргів землі малопридатної для обробітку. В той час місцеві поміщики Альдштетер і Грос мали 837 моргів землі5
     1794 року в містечку було відкрито початкову школу, де працював один учитель. У 1880 році почала діяти державна однокласна школа, навчання в якій велося польською мовою6. Відвідували її переважно діти заможної верхівки. 
     В родині устє-зеленського церковного маляра 1863 року народився український художник Ю. І. Панкевич (псевдонім Простен-Добромисл), який закінчив місцеву школу (пізніше навчався в Бережанській гімназії). Він є автором портретів Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка, пейзажів і книжкових ілюстрацій. 


1 Материалы и исследования по археологии СССР, № 81, стор. 128. 
2 Журн. «Архіви України», 1968, № 1, стор. 40. 
3 Zeszyty naukowe uniwersytetu Jagiellonskiego, cz. 2. Krakow, 1956, стор. 142, 143. 
4 ЦДІА УРСР у Львові, ф. 19, оп. 6, спр. 155, арк. 125. 
5 Тернопільський облдержархів, ф. 322, oп. 1, спр. 7, арк. 146; спр. 59, арк. 85, 86. 
6 ЦДІА УРСР у Львові, ф. 146, оп. 8, спр. 1917, арк. 67—70. 


Населені пункти Тернопільської області : БережаниБорщів ( Більче-Золоте , Мельниця-Подільська , Скала-Подільська ) • Бучач ( Золотий Потік , Язловець ) • Гусятин ( Гримайлів , Копичинці , Хоростків ) • Заліщики ( Товсте ) • Збараж ( Вишнівець , Чернихівці ) • Зборів ( Залізці , Озерна ) • КозоваКременець ( Почаїв ) • Ланівці • Монастириська ( Коропець , Устя-Зелене ) • Підволочиськ ( Нове Село , Скалат ) • ПідгайціТеребовля ( Буданів , Золотники , Микулинці , Струсів ) • Тернопіль ( Великий Глибочок , Великі Бірки ) • Чортків ( Ягільниця ) • Шумськ ( Великі Дедеркали )