Кременець 

     Кременець —  місто обласного значення в Тернопільській області України, центр Кременецького району, розміщене в північній частині області, біля підніжжя Замкової гори, в долині річки Ікви. Відстань до обласного центру — 75 км. Є залізнична станція.  
     Територія, де розкинулося місто, заселялася з давніх часів, про що свідчать виявлені тут залишки 4 поселень доби пізнього палеоліту. Під час розкопок двох з них, що існували 30—25 тис. років тому, досліджено залишки житла, рештки вогнищ та вісім місць обробки кременю, понад 80 тисяч виробів з кременю й кістки. Виявлено також поховання доби міді, поселення доби пізньої бронзи, залишки двох жител і кількох господарських споруд VII—III ст. до н. е. Знайдено залишки поселення черняхівської культури III—VI ст.1, на Замковій горі — городища часів Київської Русі. 
     Перша письмова згадка про Кременець є в Іпатіївському літопису: 1226 року під його стінами руські війська розгромили об’єднані сили угорських та польських військ під командуванням угорського королевича Андрія2. Кременець входив до Галицько-Волинського князівства. В 1241 році сюди підступив зі своїми ордами хан Батий. Після неодноразових і безуспішних спроб оволодіти укріпленням на Замковій горі він зняв облогу й рушив далі на захід. У 1255 році під стінами Кременця в бою проти війська Данила Галицького зазнав поразки татарський воєвода Куремса. Розоривши околиці міста, він відступив3. Але через кілька років у межі Галицько-Волинського князівства вторглася величезна орда на чолі з Бурундаєм, який 1261 року примусив руських князів знищити укріплення кількох міст, у т. ч. й Кременця4
     У 1349 році спалахнула війна між Литвою і Польщею за Галицько-Волинські землі. Перемогло Литовське князівство. За мирним договором жодна з сторін не добилася виключного права власності на Кременець. Спірне місто передали в тимчасове володіння литовському князю Юрію Наримонтовичу з умовою не відбудовувати замок. 1366 року місто відійшло до Литви. Наприкінці XIV ст. почалася відбудова замку, її завершили за князювання Вітовта. У 1438 році Кременцю було надано магдебурзьке право. Ремісникам дозволялося об’єднуватися в цехи, торговцям — будувати крамниці й вільно торгувати ремісничими виробами та продуктами харчування, мельникам — споруджувати млини на річці Ікві5
     Розвиток міста гальмувався частими нападами татарських орд. Особливо великих спустошень вони завдали в 1497 і 1500 роках. Татари пограбували та зруйнували місто, багато людей забрали в полон. Про трагічні події тих часів нагадують Дівочі Скелі неподалік Кременця, звідки, як розповідає легенда, зв'язавшись косами, кинулася вниз група дівчат, обравши смерть, а не ганебний полон і наругу. 
     В першій половині XVI ст. до замку приписали 18 сіл і хуторів, жителі яких відробляли повинності на користь власників міста. Вони, зокрема, «три дні кожного року орють на ярий хліб, а восени три дні на озимий, а виоравши, повинні все зерном замковим засіяти, вижати, скласти і звезти з поля». Панщина в другій половині XVI ст. ще не стала головною повинністю селян. Більшість з них сплачувала оброк. Лише городники повинні були відробляти в маєтку два дні на тиждень6
     Протягом XV — першої половини XVII ст. Кременець став важливим ремісничо-торговельним центром Волині. 1563 року в ньому налічувалося 737 будинків, а 1629 — вже 1224, кількість населення на той час становила близько 6,7 тис. чоловік. Усіма справами міста керував т. зв. уряд, який складався з війта, бурмистрів, райців і лавників. Керівні позиції в міському уряді зайняли міщани-поляки й шляхта. Міське самоврядування поширювалося далеко не на всіх міщан. Окремі феодали мали двори в Кременці. В цих частинах міста, які називалися «юридиками», жителі займалися і ремеслом, і торгівлею, і землеробством; усі вони підлягали лише своєму власникові. Міському магістратові підпорядковувалося 35,6 проц. загальної кількості будинків7. Значного поширення в Кременці набула торгівля пивом, медом, горілкою. Ще в другій половині XVI ст. тут діяло 70 крамниць. Міщани 1563 року одержали дозвіл на посередницьку торгівлю. Вони могли їздити по волості, скуповувати товари й продавати їх у Кременці та в інших містах. З 1572 року в місті відбувалося 2 ярмарки на рік. Тут розміщувався найбільший на Волині склад білої солі, яку звозили з соляних розробок Галичини. Основна частина жителів займалася землеробством. 1569 року місто платило податок з 277 ланів. У Кременці було також 70 городників, 19 комірників і халупників8
     Після Люблінської унії 1569 року Кременець увійшов до складу Речі Посполитої. Польська шляхта посилила політику ополячення й окатоличення українського населення. Оплотом католицизму в Кременці став костьол, збудований ще в першій половині XVI ст. 1636 року споруджено костьол для францісканського монастиря (після польського повстання 1830—1831 рр. приміщення костьолу передали православній церкві. Після реконструкції він став називатися Миколаївським собором). В місті було відкрито польсько-католицьку школу9. 1630 року споруджено кам’яну уніатську церкву, а в 1633 році—православний Богоявленський монастир, при ньому шпиталь і школу вищого типу. Прогресивну роль в історії Кременця відіграло братство, створене при монастирі. 1637 року київський митрополит Петро Могила дав Кременецькому братству ставропігію, тобто звільнив його від місцевої духовної влади, безпосередньо підпорядкувавши собі. Школа ж підпорядковувалася Київській братській колегії. При братстві засновано слов’яно-руську друкарню, яка існувала до 1650 року. Тут була надрукована «Граматика, или письменниця языка словенскаго тщанием вкратце издана в Кременцы року 1638» та інші книжки10
     Кременецький замок став оплотом феодалів у нещадному визиску трудящих мас. У його стінах ув’язнювали й катували непокірних, звідсіля виїздили каральні загони для придушення антифеодальних виступів. Напередодні визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. Кременецький замок був однією з наймогутнших фортець Речі Посполитої. Коли селянсько-козацькі війська вступили на західноукраїнські землі, перелякана польська шляхта з Волині, Поділля й Галичини почала тікати під захист кременецьких укріплень. 
     Після переможної битви під Пилявцями у вересні 1648 року Максим Кривоніс на чолі 7-тисячного війська, підсиленого згодом повстанським загоном Колодки, підійшовши до Кременця, обложив замок. Шість тижнів тривали запеклі бої з польсько-шляхетськими військами. Нарешті в жовтні 1648 року неприступна фортеця була здобута і зруйнована. До рук селянсько-козацького війська потрапила величезна воєнна здобич. Усі документи про феодальні повинності, захоплені в замку, були спалені11. Після цього замок більше не відбудовувався. Від Кременецької твердині залишилося дві вежі з боку гори Черчі та з боку міста, а також рештки бічних мурів. 
     За Андрусівським перемир’ям 1667 року Кременець залишився в складі Речі Посполитої. В XVII—XVIII ст. він став одним з найбільших на Волині осередків виробництва сукна. Кременець славився також своїми гончарними та ювелірними виробами. Вони мали попит далеко за межами Волині. Місцеві гончарі, зокрема, виготовляли чудові кахлі, оздоблені рослинними чи сюжетними рельєфами або яскравими барвами поливи. На 1635 рік у місті було 6 цехів, які об’єднували 131 ремісника12
     В ті часи відбулося дальше посилення феодально-кріпосницького гноблення. Збільшилися й національно-релігійні утиски. В 1701 році кременецький староста Я. А. Вишневецький запросив у місто єзуїтів. Спочатку вони заволоділи уніатською церквою, а потім захопили Богоявленський собор. У 1743 році, спираючись на активну підтримку польських магнатів, єзуїти завершили будівництво великого комплексу монументальних споруд з костьолом (1731—1743 pp.) і організували при ньому колегіум, який став оплотом полонізації і окатоличення населення. Єзуїти були ще й великими лихварями. Так, спадкоємці князя Вишневецького заборгувалися їм 34 тис. злотих, шляхтичі Мнішеки позичили в них 22 тис., а почаївські василіани — 200 тис. злотих13
     Боротьба проти феодально-кріпосницького й національно-релігійного гніту з особливою силою розгорілася під час гайдамацьких повстань XVIII ст. 1734 року під Кременцем відбулася сутичка між гайдамацьким загоном під керівництвом Верлана і польсько-шляхетським військом14
     Після возз’єднання Правобережної України з Лівобережною у складі Росії (1793 рік) місто 1795 року стало центром повіту Волинського намісництва. Возз’єднання сприяло дальшому економічному розвиткові міста, зміцненню господарських і культурних зв’язків з центральними районами Російської держави. В Кременці у XIX ст. вже діяло кілька підприємств, зокрема на 1845 рік були цегельний, свічковий і миловарний заводи. 
     На початку XIX ст. Кременець перетворився і на один з найбільших освітніх центрів Волині. У корпусах колишнього Кременецького єзуїтського колегіуму 1805 року на кошти приватних пожертвувань відкрито Вищу Волинську гімназію. В 1807 році при ній працювали школи землемірів, садівників і семінарія для підготовки сільських учителів. У 1819 році гімназію перейменували на ліцей. Це був вищий навчальний заклад, що за програмою прирівнювався до Віденського університету. Польські магнати хотіли зробити його осередком полонізації краю. Ліцей мав багату бібліотеку, де налічувалося 50 тис. томів, у т. ч. понад 1500 цінних інкунабул (перші книги, надруковані до 1500 p.). Ботанічний сад ліцею був одним з кращих у Росії. В 1832 році колекція саду налічувала 12 тис. видів і форм рослин15. У ліцеї працювали польський історик і громадсько-політичний діяч Й. Лелевель, українські природознавці А. Л. Анджейовський і В. Бессер, викладач літератури і риторики професор Е. Словацький, батько відомого польського поета Юліуша Словацького, який народився в Кременці 4 вересня 1809 року. 
     Після придушення польського повстання 1830—1831 pp., яке підтримала більшість ліцеїстів, Кременецький ліцей 1831 року закрили, а обладнання та бібліотеку передали створеному 1834 року Київському університетові. Приміщення ліцею в 1836 році перейшло до духовної семінарії, яка проіснувала в місті до 1901 року. Під час роботи в археографічній комісії в жовтні—листопаді 1846 року Кременець відвідав Т. Г. Шевченко. Він оглянув Замкову гору, будинок колишнього ліцею та інші історичні й архітектурні пам’ятки міста16
     Економічний розвиток Кременця дещо пожвавився після проведення селянської реформи 1861 року. 1896 року до міста проклали залізницю. Наступного року в ньому проживало 17,7 тис. чоловік, з них ремеслами займалося 588 чоловік. Працювали пивоварний завод, споруджений 1881 року, свічковий завод, 10 столярних і меблевих майстерень, 2 красильні, 3 лісопильні, 2 маслоробні, 4 слюсарно-механічні майстерні. Роздрібну торгівлю вели численні крамниці17. На початку XX ст. виникло кілька невеликих підприємств — чавуноливарний завод, сірникова фабрика, цегельний завод, чотири друкарні; діяли й ремісничі майстерні. До 1911 року Кременець був другим містом на Волині (після Житомира) щодо виробництва меблів. Цим займалося понад 200 робітників. Найбільш кваліфікований робітник заробляв 15—16 крб. на місяць при тривалості робочого дня 12—14 годин. Цих грошей йому ледве вистачало, щоб прогодувати родину з трьох чоловік. 
     Політичне безправ’я, тяжке економічне становище викликали в трудящих рішучий протест. Вони піднімалися на боротьбу проти поневолення, яка особливо посилилася під час першої російської революції 1905—1907 рр. Тоді страйкували робітники чавуноливарного заводу, шевці та столяри. 
     М. М. Пржевальський, видатний російський мандрівник і географ, який у 1860—1861 рр. служив у розквартированому тут Полоцькому полку і залишив цінні відомості про Кременець і його околиці, писав: «Хоч саме місто бідне і брудне, зате околиці його мимоволі вражають своєю красою. Гори утворюють чудові ландшафти, якими можна милуватися на кожному кроці. Саме місто з усіх боків оточене горами, так що, під’їжджаючи до нього, за дві версти ще нічого не бачиш. Ніби воно хоче заховатися від допитливих поглядів, ніби боїться виявити свою непоказність»18
     На початку XX ст. у Кременці діяли земська повітова лікарня на 20 ліжок і невелика приватна лікарня, в якій було два лікарі. Переважна більшість трудового населення залишалася без медичної допомоги. 
     В місті працювало кілька навчальних закладів. 1901 року сюди перевели з Житомира жіноче єпархіальне училище, де готували вчительок для церковнопарафіяльних шкіл (існувало до 1921 року). Крім того, були приватна жіноча гімназія, комерційне, духовне чоловіче й двокласне міське училища, 6 початкових шкіл. 


1   Археологические открытия 1968 года. М., 1969, стор. 263. 
2   Полное собрание русских летописей, т. 2. СПб., 1843, стор. 749. 
3   П. А. Иванов. Исторические судьбы Волынской земли с древнейших времен до конца XIV века. Одесса, 1895, стор. 171. 
4   П. Н. Батюшков. Волынь. Исторические судьбы Юго-Западного края. СПб., 1888, стор. 46, 47. 
5   Архив Юго-Западной России, ч. 5, т. 1. К., 1869, стор. 3. 
6   Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актов, т. 4, отд. 1.,К., 1859, стор. 216, 218, 219, 222. 
7   А. И. Баранович. Украина накануне освободительной войны середины XVII в. М., 1959, стор. 72, 101. 
8   І. Д. Бойко. Селянство України в другій половині XVI — першій половині XVII ст., стор. 90, 91. 
9   М. І. Марченко. Історія української культури. З найдавніших часів до середини XVII ст. К., 1961, стор. 113. 
10 «Волынские епархиальные ведомости», 1867, № 8, стор. 121; М. І.Марченко. Історія української культури. З найдавніших часів до середини XVII ст., стор. 274. 
11 І. П. Крип’якевич. Богдан Хмельницький, стор. 153; «Волынские епархиальные ведомости», 1874, № 12, стор. 468—470. 
12 А. И. Баранович. Магнатское хозяйство на юге Волыни в XVIII в., стор. 12. 
13 А. И. Баранович. Магнатское хозяйство на юге Волыни в XVIII в., стор. 155, 156. 
14Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст., стор. 53. 
15 Бюллетень Главного ботанического сада АН СССР, вып. 30. М., 1958, стор. 7, 8. 
16 Є. П. Кирилюк, Є. С. Шабліовський, В. Є. Шубравський. Т. Г. Шевченко. Біографія, стор. 191; Т. Шевченко. Повне зібрання творів, т. 3. К., 1963, стор. 440. 
17 Slownik geograficzny, t. 4, стор. 776—780; Памятная книжка Волынской губернии на 1917 год. Житомир, 1916, стор. 50. 
18 Известия Всесоюзного географического общества, вып. 4—5. М., 1940, стор. 468.
 


Населені пункти Тернопільської області : БережаниБорщів ( Більче-Золоте , Мельниця-Подільська , Скала-Подільська ) • Бучач ( Золотий Потік , Язловець ) • Гусятин ( Гримайлів , Копичинці , Хоростків ) • Заліщики ( Товсте ) • Збараж ( Вишнівець , Чернихівці ) • Зборів ( Залізці , Озерна ) • КозоваКременець ( Почаїв ) • Ланівці • Монастириська ( Коропець , Устя-Зелене ) • Підволочиськ ( Нове Село , Скалат ) • ПідгайціТеребовля ( Буданів , Золотники , Микулинці , Струсів ) • Тернопіль ( Великий Глибочок , Великі Бірки ) • Чортків ( Ягільниця ) • Шумськ ( Великі Дедеркали )