Гусятин 

     Гусятин —  селище міського типу Тернопільської області, адміністративний центр Гусятинського району, розкинулося на правому березі річки Збруча, за 74 км від Тернополя. Залізнична станція. 
     Територія селища була заселена давно. У південній частині міста виявлено поселення перших століть нашої ери, а на околицях — Федоровій горі та Високому березі — два поселення трипільської культури. Збереглися також залишки давньоруського городища1
     Час заснування Гусятина невідомий. Перша письмова згадка про Гусятин датується 1559 роком, коли він дістав магдебурзьке право, статус міста й дозвіл на проведення трьох ярмарків на рік і щотижневих торгів2. Тоді поселення розташовувалося на обох берегах річки Збруча3. Деякий час Гусятин (Усятин, Всятин) був королівським містом, потім став власністю польських магнатів Калиновських (з 1574 р.), Забельських, Голуховських. 
     З переведенням села до розряду міст тут почало розвиватися ремесло, зокрема кушнірство, шевство, кравецтво, пожвавилася торгівля. Основна частина населення міста займалася сільським господарством. 
     Проте розвиткові міста перешкоджали часті напади турецько-татарських орд. Щоб відродити місто, яке особливо великого спустошення зазнало в 70-х роках XVI ст., уряд змушений був піти на деяке послаблення податків, зокрема у 1578 році мешканців міста було звільнено від сплати міського податку. 
     До 1583 року Гусятин повністю відбудували. Оскільки його оборонні споруди вже не відповідали вимогам часу, Калиновські спорудили на місці колишнього дерев’яно-земляного замку мурований (залишки його збереглися досі). Замок мав форму квадрата. З трьох боків його оточував глибокий рів, через який було збудовано перекидний міст. 
     Власники міста рік у рік посилювали експлуатацію селян-кріпаків. Наприкінці XVI ст. панщина досягла 3 днів на тиждень з півланового господарства. Існували й позапанщинні повинності — толоки, шарварки тощо. Селяни й міщани терпіли від сваволі магнатів. За найменший непослух панські посіпаки нерідко забивали людей насмерть. Так було закатовано батька одного з керівників селянсько-козацького повстання 1594—1596 рр. Северина Наливайка, який постійно жив у Гусятині, мав там хату, садибу з невеликою ділянкою землі, займався кушнірством4. Про його долю так розповідалося в одній з народних пісень: 
     У Гусятині над річкою верба похилилась, 
     Під вербою вдова бідна плаче, зажурилась. 
     Мужа її Наливайка пани-ляхи вбили, 
     А нещасну хатину та й вогнем спалили. 
     Після смерті батька Северин Наливайко разом із матір’ю виїхав у місто Острог і деякий час жив у свого брата Дем’яна. Значною подією в його житті було перебування на Запорізькій Січі. Тут він добре оволодів військовою справою, ходив з козаками в походи на татар і турків. У 1594 році він очолив народне повстання, що охопило всю Брацлавщину, поширилося на Київщину і Волинь, а також Білорусію, частково Галичину. 
     Водночас з погіршенням соціально-економічного становища трудящих мас посилювалося національно-релігійне гноблення. Споруджений на початку XVII ст. монастир бернардинів був ідеологічним пунктом колонізаторської політики польських магнатів. 
     Народні маси не мирилися з феодально-кріпосницьким і національно-релігійним гнітом. Однією з форм антифеодального протесту були масові втечі селян і бідних міщан на Південне Поділля та Наддніпрянщину. 
     Коли в 1648 році спалахнула визвольна війна українського народу проти польсько-шляхетського гніту, яку очолив Богдан Хмельницький, боротьба жителів Гусятина проти феодалів, за національне визволення набула ще більшого розмаху. Один з сучасників писав: «Вся Русь аж до самого львівського передмістя піднялася на повстання. Гусятин, Сатанів, Скалат, Зіньків і багато інших місцевостей взяті опришками. . . »5
     Населення міста знову піднялося на боротьбу восени 1655 року, коли російські війська разом з українськими козацькими полками, переслідуючи шляхетські війська, вступили на територію Галичини, прямуючи через Гусятин на Львів. 
     За Андрусівським перемир’ям, укладеним між Росією та Польщею в 1667 році, правобережні і західноукраїнські землі залишилися у складі Польщі. Відновивши свою владу, шляхта нещадно розправилася з учасниками визвольної боротьби — людей палили живцем, садили на палі, четвертували. Посилювалась експлуатація. Тяжке становище населення Гусятина ускладнювалося ще й розбійницькими нападами турецько-татарських завойовників. У 1672 році, після поразки польського війська на Поділлі, місто загарбала султанська Туреччина, під владою якої вона перебувало до 1683 року. Великої шкоди населенню міста завдавала і польська шляхта. Під час великого народного повстання 1702—1704 рр., очолюваного С. Палієм та С. Самусем, польські каральні загони, що діяли проти повстанців, нещадно грабували населення. 
     Занепад економіки міста примусив уряд надати йому деякі привілеї. У 1754 році з метою сприяння торгівлі дозволено було проводити додатково в Гусятині два великі ярмарки на рік тривалістю сім днів кожний. 
     1772 року, за першим поділом Польщі, кордон пройшов по річці Збручу: західна частина міста відійшла до Австрії, східна — до Росії. Тоді в західній частині Гусятина було 455 дворів, проживало 2,5 тис. чоловік6
     Поступово занепадає ремесло, зменшується прошарок майстрів і підмайстрів, вони втрачають свій вплив і вагу в міському житті. Населення займалося переважно сільським господарством. Врожайність на міщанських землях була низькою — близько 40 пудів з гектара. 
     Жителі, як і раніше, перебували у феодальній залежності від власника міста. Вони виконували на користь поміщика різні повинності. Згідно з інвентарем 1788 року міщани, які мали одного коня, виконували влітку 2 дні тяглової панщини на тиждень, взимку — 1 день. Крім того, вони вносили панові численні натуральні податки та платили грошовий, т. зв. грунтовий чинш. Піддані, що не мали робочої худоби, влітку відробляли 2 дні панщини, взимку — 1 день, віддавали панові певну частину курей, яєць, платили рогове тощо. Вони також платили земельний чинш. Халупники відбували один день пішої панщини на тиждень влітку і взимку. Чиншовики платили податок грішми, давали курей та яйця. Піддані, що мали бджіл, віддавали десятину7
     У 1810—1815 рр., коли Гусятин перебував у складі Росії, феодальні повинності для міщан було скасовано, свавілля шляхти щодо селян обмежено, заборонено за рахунок шарваркових днів лагодити мости, греблі, які належали володарям, тощо. 
     Після 1815 року, коли Гусятин знову перейшов під владу Австрії, було ліквідовано й ті незначні привілеї, що їх надала населенню російська адміністрація. Реформа 1848 року мала половинчатий, кріпосницький характер. За скасовані феодальні повинності селяни мусили сплатити великий викуп. Зберігалося поміщицьке землеволодіння, селянські господарства одержали невеликі клаптики землі, якими до того користувалися. Внаслідок зростання класової диференціації, яка після реформи посилилася, селянські наділи безперервно зменшувалися, зростало куркульське землеволодіння. Селянам заборонялося випасати худобу на панських пасовиськах і в лісах, збирати хмиз тощо. Громада міста вела вперту боротьбу за сервітути. Поміщик Голуховський заявив, що міщани мають право випасати худобу лише на площі 33 морги, решта — 109 моргів — належить йому. Селяни подали скаргу до крайової сервітутної комісії. Після довгої тяганини громаді, як компенсацію за втрачені пасовиська, виділили 13 моргів землі. Численні клопотання добитися відшкодування за решту втраченого не мали успіху. Поміщик позбавив громаду права користуватися лісом для будівництва, збирати гілля на паливо, гриби, ягоди тощо. На скарги міщан про те, що він кривдить їх, ніхто не звертав уваги8. Поміщику належало 954 морги орної землі, 59 моргів лук і городів, 106 моргів пасовиськ, 302 морги лісу, а майже 500 селянських господарств володіли 819 моргами орної землі, 102 моргами лук і городів та 30 моргами пасовиськ9
     Утиски, що їх постійно зазнавали трудящі від поміщика, тісно перепліталися з національним гнобленням та політичним безправ’ям. Вони були позбавлені будь-яких політичних прав, а вибори в рейхсрат, сейм та повітову раду фактично були фікцією, бо потрапляли туди лише великі землевласники і місцеві багатії. Так, у 1890 році під час виборів до повітових рад маршалом Гусятинської повітової ради було обрано графа Голуховського, віце-маршалом — попа Левицького. Польські поміщики посідали панівне становище у повіті і містечку. Суть австрійської конституції, влучно названої революціонером-демократом І. Я. Франком свинською, добре відчуло населення Гусятина й на сеймових виборах, коли мандати в повіті одержали польські поміщики. 
     У 1902 році, коли по всій Східній Галичині проходили масові аграрні страйки, відбулися заворушення і в Гусятинському повіті. Боротьбу почали селяни Говилова Великого, Говилова Малого та Котівки. Всього страйкували 40 сіл повіту10. Повітовий страйковий комітет виробив єдині вимоги: платити на косовиці 7—9-й сніп від накошеного хліба або 1 золотий ринський робітнику, 60 крейцерів — робітниці за день тощо. Постійним сільськогосподарським робітникам наймачі мали надавати житло, паливо, 1 морг городу, 16 корців зерна, корм для корови. 13 липня страйковий комітет у відозві закликав селян стійко добиватися задоволення своїх вимог. «Брати селяни-русини, все одно чи ви грецького, чи латинського обряду. . . Вже досить нашого горовання. Досить наших сліз, нужди і кривди. Браття. Не в Канаді і не в Бразілії наш хліб. Наша Канада і Бразілія на тій землі, яку наші прадіди кров’ю поливали, за яку батьки і діди буки брали11». 
     Поміщики й орендарі, що з’їхалися до Гусятина, вирішили ні в якому разі не погоджуватися на вимоги страйкарів. У села повіту було направлено жандармерію і війська, проведено численні арешти. Страйкарі трималися стійко. Вони вступали в сутички з солдатами, знищували панські посіви. Поміщики змушені були піти на окремі поступки. Селянам вдалося домогтися задоволення лише деяких своїх вимог. У 1903 році страйкували вантажники Гусятина. Вони вимагали підвищення заробітної плати. 
     Революція 1905—1907 рр. у Росії знайшла відгомін у Галичині. Під її впливом у 1905 — на початку 1906 року селяни Гусятина й повіту збиралися на збори, де обговорювали свої економічні й політичні вимоги. Поширеною формою боротьби селян проти поміщиків стали сільськогосподарські страйки, якими керували спеціально створені комітети. На придушення селянського руху австрійський уряд направив у Гусятинський повіт війська і жандармерію, які жорстоко розправлялися з страйкарями. 
     Напередодні першої світової війни в Гусятині, який був повітовим центром, проживало близько 6 тис. чоловік. Довгий час тут існувала прикордонна митниця. З промислових підприємств у місті діяли пивзавод і гуральня. Кустарі виготовляли грубошерсте сукно та одяг переважно для продажу на місцевому базарі, кушнірські вироби й різні знаряддя господарського призначення. Не витримуючи конкуренції з фабрично-заводським виробництвом, місцеві ремісники розорялися. 
     Місто мало непривабливий вигляд. На околицях і в центрі тулилися глинобитні хатини. Навесні й восени вулиці потопали в багнюці. Місцеві власті не дбали про благоустрій. У місті діяла єдина лікарня на 16 ліжок, завжди переповнена хворими. Одержати медичну допомогу трудящій людині практично було неможливо. 
     Не набагато краще було з народною освітою. У двокласній школі та гімназії викладання велося польською мовою. Там переважно навчалися діти місцевих багатіїв. 


1   Археологія, т. 4. К., 1950, стор. 118; О. Ратич. Древньоруські археологічні пам’ятки на території західних областей УРСР, стор. 81. 
2   М. Ва1іnskіі Т. Lіріnskі. Starozytna Polska, t. 2, cz. 2, стор. 937. 
3   Нині на території колишнього Гусятина міститься два населені пункти: селище Гусятин Тернопільської області і село Гусятин Хмельницької області, що лежить на лівому березі річки Збруча. 
4   Д. І. Мишко. Северин Наливайко. К., 1962, стор. 25. 
5   О. К. Касименко. Російсько-українські взаємовідносини 1648— початку 1651 р. К. 1955, стор. 155. 
6   ЦДІА УРСР у Львові, ф. 146, оп. 88, спр. 188, арк. 53. 
7   Там же, ф. 19, оп. 18, спр. 242, арк. 2; спр. 4356, арк. 2. 
8   ЦДІА УРСР у Львові, ф. 146, оп. 64а, спр. 398, арк. 1; спр. 399, арк. 29, 59, 71— 74, 79. 
9   Slownik geograficzny, t. З, сгор. 223. 
10 Газ. «Діло», 10 липня і 9 серпня 1902 р. 
11 І. І. Компанієць. Становище і боротьба трудящих мас Галичини, Буковини та Закарпаття на початку XX ст., стор. 126. 


Населені пункти Тернопільської області : БережаниБорщів ( Більче-Золоте , Мельниця-Подільська , Скала-Подільська ) • Бучач ( Золотий Потік , Язловець ) • Гусятин ( Гримайлів , Копичинці , Хоростків ) • Заліщики ( Товсте ) • Збараж ( Вишнівець , Чернихівці ) • Зборів ( Залізці , Озерна ) • КозоваКременець ( Почаїв ) • Ланівці • Монастириська ( Коропець , Устя-Зелене ) • Підволочиськ ( Нове Село , Скалат ) • ПідгайціТеребовля ( Буданів , Золотники , Микулинці , Струсів ) • Тернопіль ( Великий Глибочок , Великі Бірки ) • Чортків ( Ягільниця ) • Шумськ ( Великі Дедеркали )