Скала-Подільська 

     Скала-Подільська (до 1940 року — Скала-над-Збручем) —  селище міського типу Борщівського району Тернопільської області України, розташоване на правому березі річки Збруча, за 15 км від райцентру. Залізнична станція.
     Територія навколо Скали-Подільської була заселена здавна, про що свідчить виявлене на її околиці городище часів Київської Русі1
     Скала відома з першої половини XIV ст. Поряд з Кам’янцем, Бакотою, Брацлавом вона була тоді одним з найбільших і найукріпленіших міст Поділля2. З південно-східного боку її захищала неприступна скеля, що височіла над Збручем, з інших — оточували рови й мури замку, спорудженого у 60—70-х роках того ж століття. 
     У 1434 році місто остаточно загарбала шляхетська Польща. За даними 1443 року, Скала належала до королівських міст, була центром повіту Кам’янець-Подільського староства. У 1494 році при Скалецькому замку існувало фільваркове господарство, в якому працювало феодально залежне населення навколишніх сіл. У першій чверті XVI ст. Скалі надано право на влаштування щорічних ярмарків і щотижневих базарів, і це сприяло розвитку міста. У 1570 році в ньому налічувалося вже 1166 мешканців. З 232 будинків 186 належало міщанам, 10 — торговцям, 25 — замковим слугам, решта — військовим, шляхтичам, церковнослужителям3. На користь замку міщани й торговці сплачували чинш. Міщани, які користувалися замковими землями (30 ланів), віддавали старості десятину від урожаю, худоби, бджільну десятину тощо. 
     Жорстоко експлуатуючи корінне населення загарбаних українських земель, польська феодальна держава, магнати й шляхта не дуже дбали про їх захист від ворогів. Розташована поблизу південно-східного кордону Речі Посполитої, Скала постійно зазнавала руйнівних нападів татаро-турецьких орд. У 1497 році турки й татари завдали місту такого спустошення, що король мусив звільнити міщан на 8 років від податків і на 4 роки від чиншу4. У першій чверті XVI ст. татари двічі пограбували і спалили місто, завдали руйнувань замку. У 1538 році королівський староста С. Лянцкоронський відбудував оборонні укріплення, залучивши до цього міщан, але наступного року татари знову зруйнували замок і місто. Жителі були настільки розорені, що староста не міг зібрати з них податок. Та, незважаючи на тяжке становище населення, він примушував його відбудовувати замкові укріплення, споруджувати два мости через Збруч, виготовляти вози для війська. Непосильна праця і великі побори спричинялися до постійних конфліктів між міщанами і Лянцкоронським. У 1545 році справа дійшла навіть до королівського суду. На становищі жителів тяжко відбивалися міжусобиці місцевих феодалів. Так, у 1592 році розгорілася боротьба за Скалецьке староство між Гербуртом й Лянцкоронським, від чого найбільше терпіли мешканці міста, бо кожен з ворогуючих магнатів змушував давати йому продовольство, обкладав непосильними податками. 
     Тяжким для Скали був 1615 рік. Напавши на місто, турки спалили більшість будинків, зруйнували замок. Яничари живцем закопували в землю людей, виколювали очі, четвертували. Багатьох жінок і дітей забрали в полон. Скориставшись беззахисністю міста, у 1620 році на нього напав молдавський господар Олександр. Та, незважаючи на постійні напади ворогів і руйнування, Скала кожного разу відроджувалася. В XVII ст. вона була не тільки містом-фортецею, але й одним з торговельно-ремісничих центрів Поділля. У місті працювали ковалі, гончарі мечники, ювеліри, кушніри, кравці та інші ремісники, більшість яких була об’єднана в цехи. Однак внаслідок дискримінаційної політики польсько-шляхетського уряду українські ремісники не мали доступу до привілейованих цехів — ювелірів, мечників та деяких інших. Українське населення фактично було усунуте також від участі в органах місцевого самоврядування, зазнавало релігійних утисків. 
     Економічне й національне гноблення викликало протест народних мас, який не раз переростав у відкриті виступи проти польських загарбників. Жителі Скали були активними учасниками селянсько-козацького повстання під проводом Северина Наливайка, визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. проти польсько-шляхетських гнобителів. У серпні 1648 року українське населення Скали допомогло козацьким загонам на чолі з Максимом Кривоносом захопити замок, багато місцевих жителів тоді ж приєдналося до повстанців. 
     На початку 70-х років над краєм нависла загроза турецького поневолення. Влітку 1672 року війська султана Магомета IV, розгромивши польську армію, захопили багато фортець, у т. ч. й Скалу. Турки й татари пограбували місто, забрали в полон і продали в рабство чимало жителів, а на решту наклали величезний податок у 6387 злотих4. Під владою Туреччини Скала з невеликими перервами перебувала до 1699 року. За цей час зовсім занепали ремесло, торгівля. 
     Повернувши собі Поділля, польські феодали ще більше посилили соціальний і національний гніт. У першій половині XVIII ст. панщина досягла 135—156 днів на рік. Це тяжко позначилося на становищі жителів Скали, які здебільшого займалися сільським господарством. З метою покатоличення українського населення 1719 року в Скалі споруджено римсько-католицький костьол. У 60-х роках на місці зруйнованого турками замку староста Скали Тарло почав зводити палац. Гроші на його будівництво здиралися з населення міста і навколишніх сіл. 1765 року воно мусило сплатити понад 45,4 тис. злотих5. Обтяжена непосильними податками, розорена нескінченними війнами, більшість мешканців міста ледве животіла. Голод міцно оселився в хатах бідноти. Виснажених людей косили пошесні хвороби. В 1770 році мало не половина жителів Скали вимерла від епідемії чуми. 
     Не краще жилося населенню Скали й під владою Австрії (з 1772 року). За даними 1787 року, до Скали, яку два роки тому переведено до розряду містечок, було приписано 1898 моргів землі. З цієї кількості земельних угідь, що належали місцевим феодалам, у користуванні селян перебувало 983 морги орної землі, 155 — лук, городів та пасовиськ6. На той час у Скалі було два панські маєтки: Корсаковської, яка мала 114 дворів, і Вілінського (21 двір). Селяни першої користувалися польовою землею і городами, другого — лише городами. Парокінним господарствам Корсаковська виділила по 35 моргів землі, за що вони мусили відробляти протягом 29 весняних і літніх тижнів по три дні панщини на тиждень, решту 23 тижні — по два дні, а всього 133 дні. Ті, що володіли одним конем, користувалися наділами в 14 моргів, відробляли навесні і влітку по три дні панщини, восени і взимку по одному дню на тиждень, всього 81 день. Піші з наділами у 8 моргів відробляли один-два дні панщини на тиждень. Крім того, всі категорії селян давали поміщиці данину натурою. Халупники, в користуванні яких були лише городи, відробляли 12 днів панщини на рік. 13 селян Вілінського відробляли по 12 днів панщини на рік, решта платила чинш. У Скалі мешкали 17 ремісників-чиншовиків, які виконували певні роботи на користь поміщицького двору, давали йому данину натурою. 1789 року громада Скали сплатила 567 золотих ринських чиншу, тоді як весь прибуток від землі становив 1712 золотих ринських7
     Економічне становище селянських господарств Скали дещо поліпшилося, коли з 1810 по 1815 рік вона в складі Тернопільського краю входила до Росії. Російський уряд зменшив податки та деякі повинності. Починаючи з 1812 року, селянин, який мав пару коней або одного коня, відробляв на феодала 81 день панщини на рік, а безкінний — 52 дні. Селянам дозволялося вирощувати тютюн для власних потреб, чого не було раніше8. Однак, коли Тернопільщина знов потрапила під владу Габсбургів, феодали збільшили і панщину і натуральні побори. 
     Внаслідок реформи 1848 року феодальні повинності було скасовано за викуп, дві третини якого сплачували селяни, а третину — держава. Річна вартість усіх панщинних повинностей жителів Скали визначена в 931 флорин 29 крейцерів9. Селяни одержали у власність землю, якою користувалися до реформи, але були позбавлені права на користування панськими луками, пасовиськами, лісом, що поставило їх в дуже скрутне становище. Неврожай 1849 року ще більше підірвав хліборобські господарства. Щоб не загинути з голоду, селяни мусили закладати свою землю, за харчі працювати в маєтку, який належав графам Голуховським. У 80-х роках XIX ст. власник маєтку мав 3138 моргів землі, а 5,2 тис. мешканців Скали — всього 2162 морги. Землі у населення було мало, а податків доводилося платити багато. У 1896 році жителі містечка сплатили 7110 золотих ринських державних податків і 902 золотих ринських на потреби гміни10
     Аграрна реформа 1848 року, хоч і зберегла велике поміщицьке землеволодіння, та все ж давала певний простір для розвитку капіталістичних відносин. За даними 1886 року, в Скалі працювали броварня, гуральня, паровий та водяний млини, дві олійниці. Ремісники займалися виготовленням полотна, грубошерстого сукна, возів, саней, плугів. Значних розмірів набула торгівля худобою, яку сюди приганяли з Росії11
     Наприкінці XIX — на початку XX ст. великої гостроти набрав соціальний конфлікт між селянами й великими землевласниками, що був результатом обезземелення основної маси населення, жорстокої експлуатації наймитів у поміщицьких економіях. 1900 року по Борщівському повіту прокотилася хвиля страйків сільськогосподарських робітників, в яких взяли участь селяни 15 сіл і містечка. Страйкарі вимагали у поміщиків підвищення оплати праці, поліпшення побутових умов12. Навесні і влітку 1902 року страйковий рух охопив десятки повітів і, зокрема, Борщівський. Селяни не допускали до роботи в поміщицьких маєтках штрейкбрехерів, вступали у боротьбу з жандармами13. Селянські виступи місцеві власті придушили з допомогою військової сили. 
     Трудящі жили в злиднях, наслідком яких були тяжкі хвороби. В Скалі діяла невелика приватна лікарня, практикували три приватні лікарі, лікування у яких коштувало дорого. 
     Місцева біднота не мала можливості вчити своїх дітей. У 1886 році в чотирикласній школі навчалося всього 140 хлопчиків і дівчаток. 


1   О. Ратич. Древньоруські археологічні пам'ятки на території західних областей УРСР, стор. 81. 
2   Памятники старины в Подолии. Каменец-Подольский, 1901, стор. 86; П. Н. Батюшков. Подолия. Историческое описание. СПб., 1891, стор. 2, 36. 
3   Zrodla dziejowe, t. 19. Warszawa, 1889, стор. 62. 
4   Slownik geograficzny, t. 10, стор. 643. 
5   J. Bauer. Z przeszlosci osiedli wojewodztwa Tarnopolskiego, cz. 1. Tarnopol, 1935, crop. 47, 48. 
6   ЦДІА УРСР у Львові, ф. 19, on. 10, спр. 232, арк. 31—35. 
7   Там же, ф. 146, оп. 18, спр. 1378, арк. 1, 8, 16. 
8   ЦДІА УРСР у Львові, ф. 181, on. 1, спр. 1483, арк. 33. 
9   Там же, ф. 488, on. 1, спр. 1035 (не пронумерована). 
10 Там же, ф. 146, оп. 4, спр. 3062, арк. 83. 
11 Slownik geograficzny, t. 10, стор. 642, 643. 
12 Торжество історичної справедливості, стор. 267. 
13 І. І. Компанієць. Становище і боротьба трудящих мас Галичини, Буковини та Закарпаття на початку XX ст., стор. 124, 128. 


Населені пункти Тернопільської області : БережаниБорщів ( Більче-Золоте , Мельниця-Подільська , Скала-Подільська ) • Бучач ( Золотий Потік , Язловець ) • Гусятин ( Гримайлів , Копичинці , Хоростків ) • Заліщики ( Товсте ) • Збараж ( Вишнівець , Чернихівці ) • Зборів ( Залізці , Озерна ) • КозоваКременець ( Почаїв ) • Ланівці • Монастириська ( Коропець , Устя-Зелене ) • Підволочиськ ( Нове Село , Скалат ) • ПідгайціТеребовля ( Буданів , Золотники , Микулинці , Струсів ) • Тернопіль ( Великий Глибочок , Великі Бірки ) • Чортків ( Ягільниця ) • Шумськ ( Великі Дедеркали )