Козова 

     Козова — селище міського типу, районний центр Тернопільської області, розташоване на хвилястій рівнині Волино-Подільської височини, по обох берегах річки Коропця, притоки Дністра. Відстань до обласного центру 36 км. Залізнична станція на лінії Тернопіль—Ходорів. Через селище проходить автошлях Тернопіль—Дрогобич. 
     Уперше Козова згадується в письмових джерелах за 1440 рік1. Перебуваючи під владою Польщі, вона входила до складу Руського воєводства. Село належало магнатам Потоцьким, які в XVI ст. на кошти, здобуті від експлуатації залежного населення, збудували тут замок. Він мав боронити їх володіння від турків і татар. Та жителі Козови продовжували терпіти від нападів турецько-татарських орд. Жахливих спустошень зазнало село в 1515, 1575 і 1589 роках. У серпні 1617 року в зв’язку з загрозою нового нападу на Руське воєводство біля Козови зібралося шляхетське ополчення. Однак, ставши в селі на постій, ці «оборонці» спустошили його не менше, ніж татари. У 1621 і 1626 роках татарські загони знов пограбували і спалили Козову. Через часті напади село зростало повільно. 1635 року в ньому налічувалося всього 38 селянських господарств2. Селяни зазнавали тяжкого феодального гноблення, що дедалі посилювалося. Якщо в XV ст, серед феодальних повинностей переважали данини й чинш, то в XVI ст. основною повинністю стала панщина, яка досягла 2—4 днів на тиждень, а в першій чверті XVII ст. — вже 5—6 днів на тиждень3
     Пригноблені селяни вели боротьбу проти феодального гніту. Особливої гостроти вона набула під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. У 1648 році, коли через Козову проходили загони селянсько-козацького війська під проводом Богдана Хмельницького, до них приєдналося багато місцевих жителів. Разом з козаками вони громили фільварки польської шляхти. Населення Козови не бажало жити під владою шляхетської Польщі, відмовлялося коритися панові, сплачувати державні податки. Так, у 1650 році, посилаючись на великі руйнування і розорення, жителі не сплатили подимний податок4 У реєстрі того року Козову названо вже містечком, за яким закріплено 22 лани землі. Йому надано право на проведення двох щорічних ярмарків і щотижневих торгів, що сприяло розвиткові ремесла і торгівлі. В другій половині XVII ст. у Козові працювали бондари, кушніри, теслярі, шевці, ткачі. Ремісничі вироби мали збут серед місцевого наеслення, частково продавалися на ярмарках, де торгували переважно збіжжям і худобою. В містечку було багато незаможного населення: комірників, городників, а також т. зв. гультяїв — найбіднішого люду, позбавленого будь-якого майна. 
     З другої половини XVII століття у Козові існувало самоврядування, але власники містечка Потоцькі, проводячи політику національної дискримінації українського населення, стежили, щоб посади в органах самоврядування займали тільки католики. З допомогою костьолу, спорудженого в 60-х роках XVII ст., серед жителів української національності силою насаджувався католицизм. 
     У 1667 році під час нападу турків і татар на Козову її було спалено, а замок зруйновано, після чого він вже не відбудовувався. До нашого часу частково збереглися підземні ходи, якими замок з’єднувався з містечком. У 1772 році, коли Козова підпала під владу Австрії, це було вже досить велике містечко, в якому налічувалося 263 будинки. В його центральній частині, т. зв. Старому місті, розміщувалися ринок, ратуша, тут же мешкали урядовці, купці, заможні ремісники. До центру примикали 3 передмістя: Руське, Недбайлівка і Мазурівка. Перші два в основному заселяло українське населення, третє — поляки5. В містечку проживали також вірмени, які займалися переважно торгівлею і ремеслом. У Козові було чимало ремісників, зокрема 10 ткачів, 6 шевців. Існували ремісничі цехи — кушнірський, ковальський, гончарний, бондарський. 
      В складі Австрії Козова зберегла статус містечка, але війта було замінено на бурмистра. До органу місцевого самоврядування входили радники, возний, скарбовий, представник губернатора й ряд інших чиновників, обраних чи призначених із заможних верств польського населення та австрійців. Права місцевого самоврядування дещо розширилися внаслідок обмеження влади феодала над містечком. Формально було обмежено і феодальні повинності селян та деяких категорій міщан, але фактично їх соціально-економічне й правове становище лишилося майже без змін. Селяни поділялися на т. зв. ланових, півланових, четвертинників, халупників і комірників. За інвентарем 1772 року ланові мали відробляти на рік по 133 дні панщини та 12 шарваркових днів, сплачувати 23 злотих чиншу за худобу й 8 злотих за повозові дні. Півланові мусили відбувати по 81 дню панщини та 12 днів шарваркових; хто мав своє тягло, платив 1 злотий чиншу та 4 злотих за повозові повинності. Четвертинники й халупники відробляли по 52 дні панщини, комірники — 12 днів. Всі категорії селян давали панському двору данину натурою, сплачували різні десятини — бджільну, рогову та інші6. Міщани теж виконували по 12 днів на рік шарваркових робіт — лагодили греблі, мости, млини; вони сплачували чинш за будинки, корчми, шинки, а також пічковий, мостовий, яловичний та інші податки. У 1772 році феодал одержав від них різних платежів на 3,8 тис. злотих7
     За інвентарем 1820 року річна панщина 270 селянських господарств Козови мала становити зі своїм тяглом 13 220, піша — 5460 днів8. Але в гонитві за прибутками і сам феодал і орендарі його землі — мандатори самочинно збільшували панщину, запроваджували різні додаткові відробітки. Так, у 1846 році Козівська громада скаржилася бережанському старості, що мандатор примушував їх виконувати надмірну панщину, що з денним «уроком» можуть впоратися лише 3 чоловіки, а один має його відробляти три дні. У скарзі зазначалося, що громада мусить виходити на роботу зі сходом сонця. Але чимало жителів мешкають далеко, і за несвоєчасний вихід на панщину їх жорстоко карають. Орендар не дозволяв селянам брати дрова з Божиківського лісу, відібрав у них пасовище. На утиски мандатора громада Козови не раз скаржилася також окружним та крайовим властям9
     Після скасування в 1848 році кріпацтва громада Козови почала вперту боротьбу з поміщицькою економією за право користуватися лісом і пасовищами. Так, у квітні 1860 року селяни зажадали від поміщика права випасати худобу на двірських грунтах, брати ліс на дрова та будівництво, «як це було з незапам’ятних часів». Одержавши відмову, селяни поскаржилися галицькому губернаторові, який підтримав поміщика. Громада Козови апелювала до міністерства внутрішніх справ, але й там нічого не вирішили на її користь10
     У складі імперії Габсбургів містечко занепадало. Щоправда, з 1857 по 1867 рік, коли Козова була повітовим центром, тут дещо пожвавилася торгівля. На ярмарках торгували худобою, хлібом, хмелем. Однак уже в 70—80-х роках почався спад в економічному житті. Майже не розвивалася промисловість — працювали лише гуральня, млин. Швидкими темпами йшов процес обезземелення селян. Якщо в 80-х роках XIX ст. їм належало 3062 морги орної землі, то 1914 року — лише 2728 моргів, хоч населення Козови за той час збільшилося з 3640 до 5152 чоловік11
     З кінця XIX ст. в Козові починає зростати селянський рух. На своїх вічах, мітингах трудящі ухвалювали резолюції, які нерідко мали політичний характер. Так, 25 квітня 1902 року 600 селян і наймитів містечка та навколишніх сіл, зібравшись на віче, заявили, що буде ліпше, якщо трудящі не емігруватимуть за кордон, а включаться у боротьбу за покращання свого економічного й політичного становища. Вони зажадали запровадження загального й рівного виборчого права, відкриття українського університету у Львові, розширення мережі навчальних закладів, засудили урядову політику полонізації шкіл. Напередодні першої імперіалістичної війни в Козові існувала всього одна трикласна школа на 240 учнів. 


1   Акtа grodzkie і zіеmsкіе, t. 14, стор. 15. 
2   ЦДІА УРСР у Львові, ф. 17. Теребовлянський гродський суд, кн. 2, стор. 1103. 
3   І. Д. Бойко. Селянство України в другій половині XVI — першій половині XVII ст., стор. 141. 
4   ЦДІА УРСР у Львові, ф. 9, кн. 357, стор. 507. 
5   Там же, ф. 146, оп. 16, спр. 486, арк. 1—7. 
6   ЦДІА УРСР у Львові, ф. 146, оп. 16, спр. 486, арк. 1—16; оп. 18, спр. 140, арк. 1, 2. 
7   Там же, оп. 1, спр. 27, арк. 4, 5; оп. 16, спр. 986, арк. 1—5. 
8   Там же, оп. 19, спр. 100, арк. 1—10; спр. 101, арк. 1—11; спр. 102, арк. 2—10. 
9   Там же, оп. 16, спр. 140, арк. 40, 58; оп. 64, спр. 190, арк. 50. 
10 Там же, оп. 46, спр. 191, арк. 1—92; оп. 64, спр. 192, арк. 24, 80—91. 
11 Тернопільський облдержархів, ф. 322, оп. 1, спр. 7, арк. 62—65; Slownik geograficzny, t. 4, стор. 573. 


Населені пункти Тернопільської області : БережаниБорщів ( Більче-Золоте , Мельниця-Подільська , Скала-Подільська ) • Бучач ( Золотий Потік , Язловець ) • Гусятин ( Гримайлів , Копичинці , Хоростків ) • Заліщики ( Товсте ) • Збараж ( Вишнівець , Чернихівці ) • Зборів ( Залізці , Озерна ) • КозоваКременець ( Почаїв ) • Ланівці • Монастириська ( Коропець , Устя-Зелене ) • Підволочиськ ( Нове Село , Скалат ) • ПідгайціТеребовля ( Буданів , Золотники , Микулинці , Струсів ) • Тернопіль ( Великий Глибочок , Великі Бірки ) • Чортків ( Ягільниця ) • Шумськ ( Великі Дедеркали )