Почаїв 

     Почаїв —  місто в Кременецькому районі Тернопільської області, розташоване на одній з височин Кременецьких гір, за 25 км від районного центру й залізничної станції Кременець. 
     Про заселення території Почаєва ще з давніх часів свідчать археологічні знахідки — крем'яні знаряддя праці доби неоліту та городище часів Київської Русі. 
     В письмових джерелах Почаїв уперше згадується 1450 року. Згодом село належало Кременецькому замкові, а з 1527 — шляхтичам Гойським. На 1583 рік у Почаєві налічувалося 67 будинків, жило 335 чоловік. Після Люблінської унії 1569 року село в складі Кременецького повіту Волинського воєводства відійшло до Польщі. 
     В XVI ст. в письмових джерелах уже згадується Почаївський православний монастир. Власниця села Гойська подарувала йому 10 волок орної землі, сінокоси й ліси, а 1579 року на її кошти було збудовано кам’яну церкву. На користь монастиря з кожного свого маєтку вона випускала щорічно по 30 кіп литовських грошів, а почаївських селян зобов’язувала віддавати йому десяту частину врожаю1. Жорстоко експлуатуючи селян, одержуючи численні пожертвування магнатів, монастир швидко багатів. У середині XVII ст. йому вже належали землі не лише в Почаєві, але й в багатьох навколишніх селах. 
     На початку XVII ст. в Почаєві засновано друкарню — одну з найстаріших на Західній Україні. У 1618 році тут вийшла перша книга «Зерцало богословія» К. Ставровецького, спрямована проти уніатів. Згодом друкарня припинила діяльність. 
     Постійні утиски, що їх чинив монастир, викликали ненависть до нього селянства. Під час визвольної війни українського народу, у вересні 1648 року, повстанські загони місцевих селян розгромили монастирські маєтки, розподілили між собою майно, худобу, хліб2. У ті роки монастир знайшов собі покровителя в особі Я. Вишневецького, лютого ворога визвольної боротьби українського народу, який у липні 1651 року видав монастиреві охоронний універсал і взяв його під захист польського війська3. За таким охоронним універсалом почаївські ченці звернулися й до польського короля. 
     За Андрусівським перемир’ям 1667 року Почаїв залишився у складі Речі Посполитої. В другій половині XVII ст. населення Почаєва не раз терпіло від турецько-татарських нападів. У липні 1675 року три дні хазяйнувала тут татарська орда, якій так і не вдалося оволодіти монастирем. Відступаючи, татари спалили багато жител, пограбували селян, забрали в неволю сотні чоловіків, жінок і дітей4. Напади повторювалися і в наступні роки. 
     Почаївський монастир продовжував жорстоко експлуатувати селян. Піддані монастиря відробляли велику панщину, платили грошову ренту. За найменшу провину чи вияв протесту їх кидали у темні і сирі монастирські підвали, нещадно карали. 
     Боротьба між православним і уніатським духівництвом, яка протягом XVII ст. тривала в Почаєві, завершилася перемогою уніатів — 1721 року чернечий орден василіанів захопив Почаївський монастир5. У володінні монастиря були численні майстерні, велика кількість землі. Значних розмірів набуло виготовлення і продаж гонту, що призводило до хижацького знищення навколишніх лісів. Через це з 1756 року монастиреві дозволялося виготовляти гонт лише для власних потреб. 
     Величезні прибутки монастир мав від лихварства. В січні 1720 року власник маєтків у селах Вербі й Носовиці віддав їх монастиреві під заставу 16 тис. злотих. 25 років тривала тяжба власника фільварків у Почаєві та навколишніх селах графа Тарновського з монастирем у справі невчасного повернення графом великої суми грошей, позичених у ченців. Два села взяв монастир під заставу 1767 року, позичивши їхньому власникові 200 тис. злотих. Монастир так само, як і світські феодали, визискував і переслідував кріпаків. Він, зокрема, не раз вимагав через Кременецький суд від князя Сангушка повернення збіглих селян6
     Значні земельні володіння в Почаєві й навколо нього мали також графи Тарновські. В їхніх фільварках у XVIII ст. переважала відробіткова рента. Так, в в 1762 році феодальна земельна рента в чотирьох фільварках Почаївського ключа оцінювалася в 4,5 тис. злотих, з них на грошову ренту припадало 723 злоті, продуктову (в переводі на гроші) — 116 злотих, а на відробіткову — 3,6 тис. злотих, що становило 81 проц. від загальної суми7
     Основна частина доходів від цього ключа надходила від передачі в оренду феодальних монополій, причому доходи були найбільшими саме в Почаївському фільфарку. Пояснювалося це значним розвитком торгівлі в Почаєві та великою кількістю прийшлого люду, насамперед богомольців. У зв’язку із зростанням ролі Почаєва як торговельного центру 1778 року його переведено до категорії містечок8. Прибутковими були виробництво і продаж спиртних напоїв9
     Всі величезні багатства феодалів створювалися тяжкою працею кріпаків, які виконували численні повинності на користь власника фільварку. Особливо обтяжливою для селян була панщина, яка набагато зросла у XVIII ст. Під час сільськогосподарських робіт кріпак відробляв у маєтку вдвоє більше днів на тиждень, ніж протягом решти 30 тижнів року. Крім того, селяни мусили віддавати феодалові значну кількість продуктів, а також платити подушну подать. 
     Після возз’єднання Волині з Росією, 1795 року Почаїв увійшов до складу Кременецького повіту Волинського намісництва. Царський уряд залишив Почаївський монастир у руках уніатського духовенства. Але після поразки польського повстання 1830—1831 рр., учасникам якого ченці активно допомагали, монастир було відібрано в уніатів і передано православній церкві. 1833 року його перейменували на Почаївську лавру. Як і в попередні роки, лавра володіла величезними багатствами, наживаючи їх на жорстокій експлуатації трудящих, вдаючись до лихварства, торгівлі, різних махінацій. Щоб збільшити своє землеволодіння, лавра не гребувала нічим, прибираючи до рук і мізерні селянські наділи. Так, 1853 року ченці забрали в селян пасовище в урочищі неподалік Почаєва. Маєтків на 1832 рік було закладено на суму 18,2 тис. крб. сріблом; крім того, лавра надала 76,1 тис. крб. позички під великі проценти10. Значні прибутки лавра мала і від цегельного заводу, який працював до 1854 року, коли він згорів, а також від передачі в оренду 18 крамниць і корчем. 
     Почаїв і в першій половині XIX ст. залишався значним торговельним центром півдня Волині. Періодично в містечку відбувалися ярмарки, на які з’їжджалося багато купців, у т. ч. з центральних російських губерній. 1856 року тут побували австрійські купці, які закуповували сільськогосподарську продукцію11
     Селянські господарства Почаєва здебільшого були безземельні або малоземельні, дуже погано забезпечені робочою худобою. Низький життєвий рівень, злидні, хвороби — в таких умовах жила почаївська біднота. Житла селян — це убогі мазанки під соломою, з тонкими стінами без фундаментів. Харчувалися селяни переважно житнім хлібом, картоплею, ячною або гречаною кашею, борщем. 
     У XVIII—XIX ст. Почаїв був одним із значних культурних осередків Волині. В першій половині XVIII ст. відновила роботу друкарня. В ній видавалися книги релігійного змісту церковно-слов’янською, українською, російською, польською та латинською мовами, а також художня та інша світська література. Друкарня діяла до 1917 року, але найбільше значення має перший період її історії (XVIII — початок XIX ст.). Видання відзначали високим технічним і художнім рівнем. Вони прикрашені гравюрами Й. Гочемського, А. Гочемського, Ф. Охрімовського, Ф. Стрельбицького та інших митців. У почаївській друкарні видавалася значна кількість книг українською літературною мовою, наближеною до розмовної12
     У 1846 році за дорученням Київської археографічної комісії в Почаєві побував Т. Г. Шевченко. Він зробив тут чотири акварельні малюнки, в т. ч. «Вид на околиці з тераси Почаївської лаври». Перебуваючи в Почаєві, Т. Г. Шевченко записав кілька народних пісень13
     Під час селянської реформи 1861 року Почаїв за розміром землеволодіння було віднесено до 5-ї місцевості, де піший наділ становив 6—7 десятин. Сума викупу за землю значно перевищувала ринкову ціну її, до того ж колишні кріпаки одержали гірші землі. Обурені селяни протестували проти такої «реформи». Так, у вересні—грудні 1862 року в Почаєві було арештовано селян Я. Тислюка і Д. Ковальчука. Їх звинувачували в підбурюванні односельців до відмови підписати уставну грамоту14
     В 1862 році в Почаєві жило 58 державних селян15. Їх перевели на викуп лише після 1885 року. Після реформи переважна більшість селян і далі працювала в поміщицькому маєтку або на землях, що належали лаврі. 
     Наприкінці 1861 року Почаїв став центром волості. В 90-х роках XIX ст. в ньому налічувалося 1228 жителів, було 346 дворів. Крім землеробства, населення займалося ремеслами (1870 року тут проживало 19 ремісників), незначна частина його працювала на невеликих підприємствах — для випалювання вапна, свічковому заводі, цегельні. Діяло 15 крамничок16. Масове розорення селянства після реформи викликало еміграцію населення. Продаючи за безцінь свої наділи, жителі поодинці та цілими родинами вирушали за океан у пошуках кращої долі. Але й там їх теж чекали безробіття й злидні. Лавра та місцеві куркулі в ті роки значно збільшили свої земельні володіння за рахунок селянських наділів. 
     Під час першої російської революції 1905—1907 рр. у Почаївській волості сталися селянські виступи. В селах поширювалися листівки, подекуди селяни підпалювали поміщицькі економії, скирти хліба. Налякані розмахом селянської боротьби, ченці добилися розквартирування в лаврі роти солдатів 42-го Якутського полку. З ініціативи «святих отців» у Почаєві було створено відділення чорносотенної організації «Союз руського народу». Реакційний журнал «Почаевский листок», який видавався в лаврі з 1887 року, став органом чорносотенців. З сторінок журналу лунали відверті заклики до жорстокого придушення революції. Такого ж напряму статті друкував інший орган лаври — газета «Почаевские известия». Цю діяльність Почаївської лаври царський уряд всіляко підтримував. Так, у травні 1905 року їй було виділено на релігійно-пропагандистські потреби 1,5 тис. карбованців17
     У роки столипінщини лавра— один з головних центрів реакції на Україні — активно підтримувала заходи царизму щодо насадження куркульських господарств. У 1911 році для надання позичок куркулям було створено «Товариство почаєво-лаврського кредиту». Столипінська аграрна реформа сприяла дальшому розшаруванню селянства. 1910 року в Почаївській волості налічувалося 2604 селянські двори, з них 566 мали лише садибу. З 1992 господарств, що мали орну землю, 6,3 проц. володіли наділом менше десятини кожен, 49,4 проц.— до 3 десятин, 2,2 проц. мали до 10 десятин. Земельні володіння 36 куркульських господарств становили 25—50 і більше десятин, вони широко застосовували найману робочу силу. Саме ці господарства зосереджували основну частину робочої та продуктивної худоби і сільськогосподарських знарядь. Більшість селянських дворів обробляла землю сохою18. Виснажлива і малопродуктивна праця, нестача землі, злидні, наче зашморгом, душили трудовий люд. 
     Велика кількість богомольців, яка постійно прибувала до Почаєва, жила в жахливих антисанітарних умовах. Дерев’яні бараки брудні, територія навколо одного з готелів була завалена покидьками, які розповсюджували нестерпний сморід. Другий готель не мав вигрібної ями, помиї тут виливали прямо на подвір’ї. Джерело питної води в Старому Почаєві було єдиним на сім верстов навкруги. Богомольці використовували для пиття й приготування їжі дощову воду, яку зберігали в цистернах. Внаслідок великого скупчення богомольців та антисанітарних умов, в яких вони перебували, в Почаєві часто спалахували епідемії черевного тифу, холери та інших хвороб. В лікарні на 16 ліжок працював лише фельдшер. Лікар почав працювати тут тільки з 1901 року19
     З навчальних закладів у другій половині XIX ст. в Почаєві працювала церковнопарафіяльна школа. Займала вона половину невеликого будинку, в другій частині його жив церковний сторож. 1900/01 навчального року школу відвідував 91 учень, працювало 3 вчителі. Крім того, була ще школа грамоти, де один учитель навчав 13 хлопчиків і 25 дівчаток20


1   Архив Юго-Западной России, ч. 8, т. 3. К., 1909, стор. 305—308; Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актов, т. 4, отд. 1, стор. 44—46. 
2   Архив Юго-Западной России,ч. 3, т. 4. К., 1914, стор. 396; Визвольна війна 1648—1654 рр. і возз’єднання України з Росією, стор. 104. 
3   Журн. «Zycie Krzemienieckie», 1932, № 4, стор. 11—17. 
4   Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. К., 1888, стор. 204, 205. 
5   Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актов, т. 4, отд. 1, стор. 56—62. 
6   Тернопільський облдержархів, ф. 258, оп. 1, спр. 11, арк. 1, 2; спр. 12, арк. 1—9; спр. 14, арк. 1; спр. 41, арк. 1; А. И. Баранович. Магнатское хозяйство на юге Волыни в XVIII в., стор. 104, 155, 156. 
7   А. И. Баранович. Магнатское хозяйство на юге Волыни в XVIII в., стор. 37. 
8   Географическо-статистический словарь Российской империи, т. 4. СПб., 1873, стор. 199. 
9   Тернопільський облдержархів, ф. 258, оп. 1, спр. 133, арк. 1, 2. 
10 Там же, спр. 393, арк. 42, 44, 74—85; спр. 405, арк. 17; спр. 683, арк. 1—3. 
11 ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, оп. 1, спр. 11297, арк. 438; оп. 33, спр. 1578, арк. 219—242; Тернопільський облдержархів, ф. 258, оп. 1, спр. 393, арк. 44; спр. 453, арк. 5, 6; спр. 571, арк. 2. 
12 Книга і друкарство на Україні. К., 1965, стор. 68. 
13 Є. П. Кирилюк, Є. С. Шабліовський, В. в. Шубравський. Т. Г. Шевченко. Біографія, стор. 190, 191. 
14 Тернопільський облдержархів, ф. 132, оп. З, спр. 31, арк. 5—7, 32—37; спр. 45, арк. 1—46; Отмена крепостного права на Украине, стор. 168, 199. 
15 Тернопільський облдержархів, ф. 258, оп. 2, спр. 850, арк. 25—29. 
16 Календарь Юго-Западного края на 1873 год. К., 1872, стор. 187, 239, 431. 
17 Тернопільський облдержархів, ф. 258, оп. 1, спр. 4543, арк. 2. 
18 Материалы подворной переписи Волынской губернии 1910 года. Житомир. 1914, стор. 156, 157, 160. 161, 165, 169. 
19 Тернопільський облдержархів, ф. 258, оп. 2, спр. 1313, арк. 1—4; спр. 1510, арк. 14, 15; спр. 1584, арк. 31. 
20 Там же, спр. 1584, арк. 25. 


Населені пункти Тернопільської області : БережаниБорщів ( Більче-Золоте , Мельниця-Подільська , Скала-Подільська ) • Бучач ( Золотий Потік , Язловець ) • Гусятин ( Гримайлів , Копичинці , Хоростків ) • Заліщики ( Товсте ) • Збараж ( Вишнівець , Чернихівці ) • Зборів ( Залізці , Озерна ) • КозоваКременець ( Почаїв ) • Ланівці • Монастириська ( Коропець , Устя-Зелене ) • Підволочиськ ( Нове Село , Скалат ) • ПідгайціТеребовля ( Буданів , Золотники , Микулинці , Струсів ) • Тернопіль ( Великий Глибочок , Великі Бірки ) • Чортків ( Ягільниця ) • Шумськ ( Великі Дедеркали )