Ягільниця 

     Ягільниця — село Чортківського району Тернопільської області, розкинулось на березі річки Черкаски (права притока Серету), за 10 км від районного центру, за 2 км від залізничної станції Ягільниця. Через село проходить автошлях Тернопіль—Чернівці. 
     Територія сучасного села була заселена ще в III тис. до н. е., про що свідчить виявлене тут поховання доби міді. 
     Ягільниця — одне з давніх поселень Поділля. Перші письмові згадки про неї датуються 1448 і 1454 роками. На той час вона входила до складу Галицької землі Руського воєводства. Наприкінці XV — на початку XVI ст. Ягільниця лежала на жвавому торговому шляху, що вів з Галичини на Поділля. 1518 року вона стала містечком, одержала дозвіл на проведення одного ярмарку щороку та торгів щоп’ятниці. 1578 року тут було 157 будинків, 785 жителів. Населення займалося переважно землеробством, незначна частина —ремеслом. Ті, хто мав наділи, відбували чотириденну панщину і сплачували грошовий чинш1. У містечку діяло 2 млини. 
     Коли в 1581 ропі Ягільниця перейшла у володіння Лянцкоронського, він на місці старого замку збудував новий — мурований, який вважався одним з найміцніших на Західному Поділлі. 
     Під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. Ягільниця була ареною запеклих боїв. У 1648 році, коли селянсько-козацьке військо обложило замок, йому допомагали селяни Ягільниці та навколишніх сіл. Але оскільки повстанське військо рухалося на захід, тоді замок взяти не вдалося. У 1655 році російське військо й українські козацькі полки, здобувши місто Чортків, рушили на Ягільницю і вдруге обложили замок. Місцеві селяни перебили шляхту, а під час штурму відкрили браму, чим допомогли здобути замок. Гарнізон у кількості 200 чоловік здався2. Серед різних трофеїв, що їх здобули переможці, було 87 гармат. 
     Після Андрусівського перемир’я 1667 року містечко залишилося у складі Польщі. За Бучацьким мирним договором 1672 року воно підпало під владу султанської Туреччини. Протягом 1672—1683 рр. в містечку та навколо нього точилися жорстокі бої між турками й поляками. Після Хотинської битви 1673 року замок здобуло польське військо й утримувало його протягом трьох років. Далі замок і містечко знову захопили турки. За ці роки містечко зазнало значних руйнувань, зменшилася кількість його мешканців — багатьох жителів турки знищили або забрали в полон. В 1683 році Ягільниця відійшла до Речі Посполитої. 
     Повернувшись у свої володіння, магнати Лянцкоронські зробили Ягільницький замок місцем свого перебування. Щоб відшкодувати збитки, вони посилили визиск жителів. Населення відбувало панщину, давало данину натурою — хлібом, худобою, птицею, платило подушне і подимне. 
     У 1772 році Ягільницю в складі Східної Галичини загарбала цісарська Австрія. Містечко ввійшло до Заліщицького округу. 
     На той час власникові містечка Лянцкоронському належала 81 селянська родина і 10 халупників. Протягом року селяни відробляли по 6 днів пішої панщини, крім того, залежно від земельного наділу, сплачували грошовий чинш — від 3 золотих ринських 30 крейцерів до 10 золотих ринських. Халупники, що користувалися лише присадибними ділянками, відробляли 6 днів панщини й платили по 1 золотому ринському чиншу. Всі піддані давали ще т. зв. рогове — по 15 крейцерів від кожного вола, коня та корови, по 7,5 від молодняка, по 3 від вівці та по 1,5 крейцера від ягняти. Ті, що мали пасіку, від кожного вулика платили по 3 крейцери або давали десятий вулик. 
     12 родин містечка були кріпаками костьолу. Ті селяни, що користувалися понад 5 моргами землі, відробляли 81 день тяглової панщини та давали міток пряжі на рік. Ті, що не мали тяглової худоби, а користувались 2 моргами землі, відробляли 52 дні пішої панщини і давали міток пряжі. Халупники відробляли 12 днів панщини. 
     Місцевий магнат як повновладний господар своїх підданих поступово збільшував панщину, розширяв свої землі, захоплюючи громадські пасовища, луки й сіножаті, а також ділянки сімей рекрутів, мотивуючи тим, що вони неспроможні обробити їх. У 1795 році дружина рекрута Василя Гордієва Євдокія скаржилася: «Мене із власної халупи, поставленої руками мого чоловіка, який третій рік вже служить в рекрутах, пан посесор виганяє; я від різдва до паски за цю халупу повинна була голодна, майже роздягнута, відбувати панщину, бо посесор каже, що відбере сердак, якщо не відроблю 15 днів річної панщини, а тепер наказує постійно виганяти мене на панщину і бити невідомо за що»3. На такі й подібні скарги представники влади відповідали: «сидить в халупі з надільним городом, а тому згідно з патентом від 16 червня 1786 року панщину відбувати повинна»4. Тяжке становище селян призводило до частих втеч. У 1805 році в селі Чернятині Коломийського округу було спіймано втікача з Ягільниці Василя Кучерського5
     З 1810 по 1815 рік Ягільниця у складі Тернопільського краю входила до Росії. Російська адміністрація дещо поліпшила становище селян, трохи зменшивши розміри податків. У 1812 році було заборонено брати базарний збір від тих людей, які привозять місцеві продукти. 
     Під час Вітчизняної війни 1812 року селяни разом з російськими солдатами охороняли містечко і дороги, що вели до нього. Так, з Ягільницького ключа для обслуговування російської армії було направлено їздовими 53 чоловіка6. У 1815 році Ягільниця знову відійшла до Австрії. 
     В містечку поступово розвивається кустарна промисловість, виникають дрібні майстерні. З розвитком тютюнництва на півдні Поділля австрійський уряд запровадив державну монополію на вирощування та переробку тютюну. В 1817 році Лянцкоронський продав австрійському урядові свій Ягільницький замок. Його згодом частково перебудували та влаштували сушарню для тютюнового листя, збудували складське приміщення. Звідси листя надсилалося на тютюнові фабрики Австрії. Згодом було знесено замкову браму, засипано рів. Збереглася лише північна сторона замку. Ягільниця стала центром одного з округів переробки тютюну7. Для власників містечка тютюн був однією з найбільш прибуткових культур, тому під нього відводили великі площі. Для збільшення врожайності тютюну 1844 року в Ягільниці заснували фабрику поташу8
     Експлуатація селян, збільшення панщини та інших феодальних повинностей посилили боротьбу селян. Найпоширенішими формами її були подання скарг на феодала, підпали, втечі, ухиляння від виконання панщини. Ще в 1819 році селяни спалили дві гуральні в Ягільниці. В 1819—1825 рр. селяни Ягільниці кілька разів відмовлялись сплачувати державні податки, а під час сінокосу 1823 року перестали відробляти три дні панщини на тиждень9
     Мало змінилося життя трудящих і після скасування кріпосного права у 1848 році. Селянин став особисто вільним, а за наділ мусив був заплатити викуп, сума якого дорівнювала вартості повинностей за 20 років. Селян позбавили права користуватися лісами й пасовиськами. Тому вони багато років змушені були добиватися прав на громадські угіддя, внаслідок чого громаді виділили незначну частину пасовиськ. 
     Серед численних відробітків, що їх доводилося селянам виконувати на користь місцевого поміщика та держави, особливо дошкуляв т. зв. дорожний закон, за яким кожне господарство зобов’язане було додатково безплатно відробити 6 днів на ремонті чи будівництві доріг. 1886 року, зібравшись в Ягільниці, представники 20 селянських громад постановили надіслати до намісництва депутатів, які мали домагатися скасування цього закону. Проте результатів не досягли. 
     З дальшим розширенням тютюнового виробництва в 70-х роках XIX ст. сушарню тютюнового листя в Ягільниці було перетворено на фабрику10. Напередодні першої світової війни тут працювало понад 500 робітників. Робочий день тривав 12 годин. За свою виснажливу працю робітники одержували 50—60 крейцерів. Праця жінок оцінювалася ще дешевше — їм платили 35 — 40 крейцерів за день (у 1890 — 1900 рр. 1 кг м’яса коштував 76,7 крейцера, 1 м сукна — 83,4 крейцера). За найменшу провину, зокрема спізнення на роботу, робітника позбавляли заробітку за півдня11
     Австрійські власті не дбали про розвиток медичної справи, освіти. Наприкінці XIX ст. в Ягільниці майже на 3 тис. жителів були один лікар і чотири акушерки. За лікування доводилося платити. Однокласну школу тут відкрили в 1852 році. В 1885 році заснували сільськогосподарську школу. В ній навчалося близько 30 учнів. 


1   Zrodla dziejowe, 19, стор. 23, 63, 161. 
2   В. В. Грабовецький. Західноукраїнські землі в період народно-визвольної війни 1648—1654 рр., стор. 179. 
3   ЦДІА УРСР у Львові, ф. 181, оп. 1, спр. 1330, арк. 34. 
4   М. П. Герасименко. Аграрні відносини в Галичині в період кризи панщинного господарства, стор. 217, 218. 
5   Ф. І. Стеблій. Боротьба селян Східної Галичини проти феодального гніту в першій половині XIX ст., стор. 69. 
6   ЦДІА УРСР у Львові, ф. 181, оп. 1, спр. 1322, арк. 114, 115. 
7   Zaklad wpraw tytoniu w Jagielnicy. Warszawa, 1938, стор. 18. 
8   ЦДІА УРСР у Львові, ф. 146, on. 80, спр. 98, арк. 224, 225. 
9   Там же, ф. 181, on. 1, спр. 1799, арк. 1. 
10 3 історії західноукраїнських земель, вип. З, стор. 17. 
11 Sprawozdanie о stosunkach zdrowotnych w Galicyi w roku 1908 i 1909. Lwow, 1912, стор. 100. 


Населені пункти Тернопільської області : БережаниБорщів ( Більче-Золоте , Мельниця-Подільська , Скала-Подільська ) • Бучач ( Золотий Потік , Язловець ) • Гусятин ( Гримайлів , Копичинці , Хоростків ) • Заліщики ( Товсте ) • Збараж ( Вишнівець , Чернихівці ) • Зборів ( Залізці , Озерна ) • КозоваКременець ( Почаїв ) • Ланівці • Монастириська ( Коропець , Устя-Зелене ) • Підволочиськ ( Нове Село , Скалат ) • ПідгайціТеребовля ( Буданів , Золотники , Микулинці , Струсів ) • Тернопіль ( Великий Глибочок , Великі Бірки ) • Чортків ( Ягільниця ) • Шумськ ( Великі Дедеркали )