Микулинці 

     Микулинці —  селище міського типу в Теребовлянському районі Тернопільської області, розташоване на річці Сереті (притоці Дністра), за 4 км від залізничної станції Микулинці-Струсів і за 13 км від районного центру. 
     Першу згадку про Микулинці як давньоруське поселення Микулин зустрічаємо в «Повчанні» Володимира Мономаха своїм дітям під 1096 роком1. Про Микулин є також згадки під 1144 роком у Лаврентіївському літопису в зв’язку з князівськими міжусобицями2. У другій половині XI ст. Микулин входив до Теребовльського удільного князівства, з 40-х років XII ст.— до Галицького, а з 1199 року — до Галицько-Волинського князівства. На той час Микулин був значним населеним пунктом, через який проходив торговий шлях з Галича до Києва, водночас являв собою ніби заставу від нападу зовнішніх ворогів. 
     1387 року Микулин у складі Галицької землі підпав під владу феодальної Польщі3. (Село стало називатися Микулинцями). 
     Наприкінці XV — в першій половині XVI ст. почастішали спустошливі напади татарських орд. Для захисту від ворогів власниця Микулинців Йорданова 1550 року побудувала мурований замок-фортецю, що в поєднанні з вигідним географічним положенням сприяло зростанню поселення, збільшенню кількості населення. 1595 року Микулинці дістали статус міста4. Їм було надано право на проведення трьох ярмарків щороку і кожного вівторка торгів. Жителі міста звільнялися від податків на 6 років, приїжджим купцям дозволялося вести безмитну торгівлю. Хоча Микулинцям й надали самоврядування, але мешканці його лишалися залежними від місцевих магнатів Зборовських та Конецпольських5. Власники на свій розсуд збільшували натуральні та грошові повинності. Панщина в першій чверті XVII ст. досягла 5—6 днів на тиждень ланового від господарства. Дедалі більше зростала кількість безземельних і малоземельних селянських господарств. 
     Погіршення економічного становища, політичне безправ’я міщан і селян Микулинців, в якому вони перебували, зумовили їхню участь у визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. Селяни вливалися до повстанських загонів, що зосередилися поблизу Теребовлі, захоплювали й руйнували поміщицькі маєтки, забирали панське майно. У 1656—1657 рр. в околицях Микулинців діяли загони опришків. Налякана місцева шляхта тікала під захист замкових укріплень. 
     У 1672 році після 15-денної облоги замку Микулинці захопили війська султанської Туреччини. Турки перебили всіх чоловіків, а жінок, дітей та ремісників забрали в полон6
     Протягом першої половини XVIII ст. Микулинці належали магнатам Синявським, Любарським, а з другої половини століття стали власністю магнатів Потоцьких. 
     1772 року Микулинці відійшли до Австрії. Але й після цього польська шляхта продовжувала займати панівне становище у житті міста. Населення поділялося на міщан-ремісників, торговців, жителів передмістя. Ремісники, яких у місті було 1397, об’єднувалися у 5 цехів: ткацький, кравецько-кушнірський, шевсько-грабарський, гончарний, різницький. Коли ремісників якогось фаху було мало, то вони входили до іншого цеху. До ткацького цеху належали ремісники, що виготовляли решета, мотузки, килими, а до цеху гончарів—ковалі, ювеліри, бляхарі, стельмахи, бондарі, муляри та інші8. Кожен підмайстер, щоб стати майстром, повинен був внести грішми 24 золоті, 8 фунтів воску, 4 кварти горілки, бочку пива, а також влаштувати вечерю для всіх майстрів цеху9. Не маючи на це коштів, більшість з них на все життя лишалася підмайстрами. 
     Цехи цілком залежали від місцевого феодала. Цехові ремісники виконували різні роботи на його користь. Кушніри вичиняли баранячі шкіри й шили кожухи, шевці шили чоботи для двірської челяді, різники різали худобу й птицю для панської кухні. Подібні повинності виконували й інші цехи. Члени цехів платили грошовий податок на користь держави та місцевої адміністрації. 
     За інвентарем Микулинецького ключа, 1773 року в місті налічувалося 104 жителі передмість, які займалися сільським господарством і, по суті, нічим не відрізнялися від селян-кріпаків. Вони користувалися надільною землею, ці наділи були вдвічі менші за наділи селян Микулинецького ключа, виконували тяглові й піші панщинні повинності, платили данину й чинші10. Зведений перелік прибутків населення Микулинців, зроблений у 1784 році, дає яскраве уявлення про класове розшарування й економічне становище жителів міста. На той час тут проживало 160 міщан, 67 жителів передмістя, 11 халупників, 7 комірників, 3 мельники та 5 шляхтичів. Міщанські двори поділялися на дві категорії, з них 44 мали польову землю, платили грошовий чинш по 2 золоті ринські за дім і город і по 3 золоті з поля, але панщини не відробляли; 116 не мали польової землі і платили чинш за дім і город від 20 крейцерів до 2 золотих ринських та данину курми. Тяглові жителі передмість відбували панщину по три дні на тиждень, виконували різні повинності на користь панського двору, давали данину курми. Халупники, комірники, мельники відбували пішу панщину й виконували різну роботу на користь пана. Шляхта платила по 3—6 золотих ринських чиншу й виконувала за помірну плату деякі роботи на пана. Магнатам Потоцьким, у володінні яких на той час перебували Микулинці, належало 3616 моргів землі, церкві і костьолу — 130, а всі інші жителі користувалися 1221 моргом землі. Потоцькі мали цегельню, водяний млин. На північній околиці міста на узвишші стояли панський палац11, костьол, який зберігся до наших днів та охороняється державою як архітектурна пам’ятка. 
     З 1810 по 1815 рік Микулинці в складі Тернопільського краю перебували під владою Росії. В цей період трохи поліпшилося становище населення. Російські власті зменшили податки, ліквідували повинності для міщан, дещо обмежили свавілля польської шляхти щодо селян. 
     Після того, як у 1815 році Микулинці знову підпали під владу Австрії, власником міста і навколишніх земель став барон Конопка. В замку-фортеці він згодом відкрив суконну фабрику, а на місці природних сірчаних джерел, виявлених недалеко від Микулинців, побудував грязьову лікарню з пансіонатом, де лікувалася знатна шляхта. Проте незабаром суконну фабрику, яка не витримувала конкуренції австрійських мануфактур, власникові довелося закрити, а після того, як на Прикарпатті було відкрито нові мінеральні джерела, лікарня втратила свою популярність, бо містилася далеко від центральних районів Австрійської імперії. 
     В 30-х роках XIX ст. фільварок перейшов у володіння графа Рея. Нові власники ще більше експлуатували трудящих. Селяни відробляли панщину по чотири дні на тиждень, улітку жали, косили й своїм тяглом перевозили поміщицький хліб. У відповідь на тяжкий гніт вони не раз відмовлялися виконувати різні повинності. Так сталося і під час жнив у 1846 році, коли селяни не вийшли збирати врожай. Микулинецькій домінії довелося найняти на жнива 200 солдатів12
     Під впливом революції 1848 року австрійський уряд змушений був скасувати кріпосне право в Галичині. Внаслідок реформи становище селянської бідноти не поліпшилося. Кращі орні землі, ліси й пасовиська залишилися в руках багатіїв та поміщика. За наділи землі, якими користувалися до цього, селян зобов’язали компенсувати поміщикові 20-кратну вартість всіх річних кріпацьких повинностей. Сума викупних платежів по Микулинцях на 1859 рік становила 2789 флоринів 15 крейцерів13
     Великі викупні платежі призвели до швидкого розорення селянських господарств, до зосередження землі в руках невеликої купки селян-багатіїв. У 1880 році в Микулинцях до панського фільварку входило 867 моргів орної землі, 175 моргів лук, 65 моргів пасовищ, 588 моргів лісу. На 3642 жителі міста припадало 1288 моргів землі, 233 морги лук, 171 морг пасовищ14
     1885 року в Микулинцях побував І. Я. Франко. Він виступив перед селянами з розповіддю про те, як почалася і як скінчилася панщина в Галицькій Русі15
     Залишки кріпацтва гальмували розвиток промисловості. 1883 року в Микулинцях діяв лише паровий млин. У наступні роки засновані броварня і винокурня, цегельня, два млини, розпочалося випалення вапна. На початку XX ст. в Микулинцях вже працювали невелика ткацька фабрика, що виробляла оксамит, рушники й бавовняні хустки, каменоломня, кар’єр для видобутку гравію, майстерня, де виготовляли чавунні казани. Праця на цих підприємствах була важкою. Робочий день, як правило, не регламентувався і тривав 12—14 годин. Про безпеку праці ніхто не дбав, тому часто траплялися нещасні випадки. 
     Значного розвитку набуло ремесло. У Микулинцях налічувалося 163 ремісники 17 спеціальностей (гончарі, шевці, кравці, кушніри та ін.). В кінці XIX — на початку XX ст. добре відомими були гарно оздоблені глечики з вузькими шийками, глеки з широкими розхилами, персневидні куманці, миски, свічники та інші вироби микулинецьких гончарів. 
     Трудящі маси жили в злиднях, темряві, не мали змоги користуватися медичною допомогою, здобути освіту. В Микулинцях не було державних лікувальних закладів. У 90-х роках XIX ст. працювали 3 приватні лікарі і 2 акушерки, діяла аптека. У 1848 році існувала однокласна школа; викладали в ній польською мовою. 1886 року відкрили трикласну. Та через нестатки з 702 дітей шкільного віку відвідували її лише 375. Близько 60 проц. дорослого населення не знало грамоти, а з 4079 жителів міста читати вміли тільки 77 чоловік. 


1   Повесть временных лет по Лаврентьевской летописи. М.—Л., 1950, сгор. 159. 
2   Полное собрание русских летописей, т. 1. Л., 1927, стор. 311. 
3   Торжество історичної справедливості, стор. 77—79. 
4   Журн. «Архіви України», 1968, № 1, стор. 39. 
5   Е. Hornowa. Stosunki ekonomiczno-spoleczne, стор. 37. 
6   Rocznik kolka naukowego Tarnopolskiego za rok 1893. II. Tarnopol, 1894, стор. 5. 
7   3 історії західноукраїнських земель, вип. 2, стор. 102, 103. 
8   ЛHB АН УРСР, відділ рукописів, ф. Баворовського, № 1621. 
9   Rocznik kolka naukowego Tarnopolskiego za rok 1893. II, стор. 30. 
10 3 історії західноукраїнських земель, вип. 2, стор. 103. 
11 ЦДІА УРСР уЛьвові, ф. 19, оп. 18, спр. 195, арк. 76; ф. 146, оп. 18, спр. 4495, арк. 1—27. 
12 Ф. І. Стеблій. Боротьба селян Східної Галичини проти феодального гніту в першій половині XIX ст., стор. 172. 
13 ЦДІА УРСР у Львові, ф. 146, оп. 30, спр. 3914, арк. 53; М. Л. Герасименко. Аграрні відносини в Галичині в період кризи панщинного господарства, стор. 295. 
14 Slownik geograficzny, t. 6, стор. 412—414. 
15 П. К. Медведи к, I. С. Михайлюк. Іван Франко і літературна Тернопільщина, cтop. 44—46. 


Населені пункти Тернопільської області : БережаниБорщів ( Більче-Золоте , Мельниця-Подільська , Скала-Подільська ) • Бучач ( Золотий Потік , Язловець ) • Гусятин ( Гримайлів , Копичинці , Хоростків ) • Заліщики ( Товсте ) • Збараж ( Вишнівець , Чернихівці ) • Зборів ( Залізці , Озерна ) • КозоваКременець ( Почаїв ) • Ланівці • Монастириська ( Коропець , Устя-Зелене ) • Підволочиськ ( Нове Село , Скалат ) • ПідгайціТеребовля ( Буданів , Золотники , Микулинці , Струсів ) • Тернопіль ( Великий Глибочок , Великі Бірки ) • Чортків ( Ягільниця ) • Шумськ ( Великі Дедеркали )