Мельниця-Подільська 

     Мельниця-Подільська (до 1940 року — Мельниця-над-Дністром) — селище міського типу в Борщівському районі Тернопільської області, розташоване на лівому березі Дністра, за 35 км від Борщева й 4 км від залізничної станції Іване-Пусте. 
     Археологічні знахідки свідчать, що територія Мельниці-Подільської та її околиць була заселена з давніх давен. В урочищі Гончарівці виявлено поселення трипільської культури, на якому розкопано залишки наземних жител, а в урочищі Новому Полі — залишки слов’янського поселення VI—VII століть1
     Уперше Мельниця згадується в історичних джерелах початку XVII ст. як володіння магнатів Лянцкоронських2. 1615 року Мельниця зазнала руйнівного нападу татарських орд. Село майже обезлюдніло. За ревізією 1616 року в Мельницькому фільварку Лянцкоронського більшість землі лишалася необробленою. Селяни, яким пощастило врятуватися, не мали будь-яких засобів до існування. Влітку 1672 року Мельниця була спустошена військами турецького султана Магомета IV. Того ж року за Бучацьким мирним договором, укладеним між Польщею і Туреччиною, село підпало під владу султана. В ході польсько-турецьких війн 70-х — 90-х років Мельниця не раз переходила з рук у руки. 
     Наприкінці XVII ст. нечисленне населення Мельниці знову опинилося під владою польської шляхти. На кілька років розорених ущент жителів було звільнено від відробітків і податків, але вже в першому десятилітті XVIII ст. власник села граф Дунін-Борковський довів панщину до 5 днів на тиждень. Посилилися релігійні утиски. Феодал примушував корінне українське населення переходити в уніатство і католицтво. Селяни зазнавали всіляких збитків від феодальних чвар. У Мельниці та навколишніх селах безчинствували озброєні загони власника Борщева полковника Золотницького, що грабували селян, витолочували їхні посіви3. Скривджене населення чекало лише нагоди, щоб виступити проти своїх гнобителів. 
     Коли навесні 1744 року Олекса Довбуш з загоном опришків з’явився на Поділлі, місцеві селяни разом з народними месниками розгромили Мельницький маєток графа Дуніна-Борковського, вбили Золотницького4. В 1768 році жителі Мельниці взяли участь у могутньому народному русі проти польської шляхти, що охопив Правобережну Україну й увійшов в історію під назвою Коліївщини. Справедливо вбачаючи в барських конфедератах своїх запеклих ворогів, що жадали увічнення соціального, національного і релігійного гноблення українського населення, мельничани рішуче виступили проти загону конфедератів, який діяв у цій місцевості. Озброївшись косами, сокирами й кілками, селяни Мельниці та навколишніх сіл розгромили загін. 
     Напередодні загарбання Галичини Австрією Мельниця була чималим населеним пунктом з досить розвинутими торгівлею і ремеслом. З 1747 року вона користувалася магдебурзьким правом. Тут щороку відбувалося два ярмарки, кожного тижня — торги5
     Захопивши в 1772 році західноукраїнські землі, Австрія зберегла тут велике феодальне землеволодіння і кріпосницькі відносини, що були основним гальмом економічного розвитку краю. За кадастром (описом) 1785-—1788 рр. Мельницький фільварок мав 1514 моргів польової землі, лук, лісу. Селянська громада містечка, що налічувала 194 двори (усього 221 двір, з них 27 належало ремісникам, дрібним торговцям) користувалася 2426 моргами польової землі, 268 моргами лук і 200 моргами пасовищ6. Таким чином, на селянський двір припадало в середньому по 12,5 морга орної землі та 1,5 морга лук. Пасовиська були в спільному користуванні громади. За «Францисканською метрикою» 1819—1820 рр. панщина для парових селянських господарств становила 133 дні, поєдинкових — 81 день на рік із своїм тяглом, піших — 52 дні, халупників — 26 днів пішої панщини. Та фактично вона тривала 4—6 днів на тиждень, бо феодал встановлював на день такий великий обсяг робіт, який можна було виконати ледь-ледь за півтора-два дні. Для праці на своєму полі селянинові здебільшого залишалися неділі й свята та нічні години. Громада також сплачувала великий земельний податок, який 1821 року дорівнював 1220 золотих ринських. Усе це призводило до розорення селянських господарств. Не випадково податковий чиновник скаржився, що не може зібрати всієї суми податку, бо в Мельниці багато парових і поєдинкових господарств втратило худобу та перейшло до розряду піших. З 298 дворів 51 стояв пусткою7
     У 1838 році на півдні Східної Галичини сталися селянські заворушення. Охопили вони й Мельницю. 15 липня на своїй сходці селяни урочисто поклялися одностайно виступити проти утисків феодала-землевласника й австрійських чиновників8. Додержуючи клятви, мельничани відробляли лише по одному дню панщини на тиждень, відмовилися відбувати помічні дні, нічні варти, шарварки та інші повинності, коритися наказам пана. Той спробував заарештувати організаторів заворушення, однак селяни, озброївшись косами та кілками, відбили своїх ватажків. 18 липня окружний комісар одержав наказ з допомогою військової сили придушити опір громади в Мельниці. Одночасно власникам маєтків запропоновано розправлятися з непокірними «з усією законною суворістю». Опір Мельницької громади було жорстоко придушено, керівників виступу покарано киями9
     Масові селянські заворушення, революційні події 1848 року примусили австрійський уряд скасувати кріпосне право. Проте реформа 1848 року не виправдала сподівань селян. Було збережено велике поміщицьке землеволодіння, а колишні кріпаки лишилися на тих клаптиках землі, якими користувалися раніше. За скасовані феодальні повинності вони сплачували великі гроші. 1880 року в магнатів Дуніних-Борковських, яким належали тут два фільварки — Борисівна та Юліанівка, було 1720 моргів орної землі, 288 — лук і пасовиськ, 680 — лісу, тоді як у 2565 жителів Мельниці — лише 3192 морги землі. Більшість селянських дворів мала по 1—3 морги. Не маючи можливості прожити з свого господарства, багато селян наймитувало у фільварках, дехто працював на тютюновій фабриці, заснованій 1837 року, і спиртовому заводі. Близько 100 мешканців займалося ремеслом і торгівлею10
     Хоч австро-угорська конституція 1867 року офіційно декларувала національну рівноправність, українське населення Мельниці фактично не допускалося ні до місцевих органів самоврядування, ні до крайового сейму, який називали «шляхетським». До нього обирався лише граф Дунін-Борковський. Найбідніші верстви населення дедалі рішучіше піднімалися на боротьбу проти соціального й національного гноблення. У квітні 1900 року в Мельниці та навколишніх селах відбувся великий страйк сільськогосподарських робітників. Наймити вимагали у поміщика збільшити поденну плату з 18—20 до 50 центів. У відозві, яка поширювалася серед селян, закликалося жати хліб не менше, ніж за сьомий сніп. Проти страйкарів було кинуто війська, але наймити трималися стійко й примусили поміщика піти на поступки11
     Перша російська буржуазно-демократична революція 1905—1907 рр. справила революціонізуючий вплив і на трудящих Мельниці. В 1906 році застрайкували робітники спиртозаводу, вимагаючи збільшення заробітної плати. Влітку 1907 року селяни спалили панський двір. Виступ селянської бідноти було придушено. 
     За часів австрійського панування в Східній Галичині дітям трудящих Мельниці було дуже важко здобути навіть початкову освіту. В 1885 році відкрито двокласну школу, через десять років — чотирикласну з польською мовою навчання. За переписом 1898 року, понад 50 проц. жителів не вміло ні писати, ні читати. 
     Невдовзі після початку першої світової війни, 18 серпня 1914 року, в Мельницю вступили частини 8-ї російської армії. 4 червня 1916 року в околицях містечка відбувся жорстокий бій між російськими й австрійськими військами, в результаті якого з обох сторін загинуло близько 20 тис. чоловік. До наших часів збереглася братська могила жертв імперіалістичної війни. У липні 1917 року Мельницю знову захопили австрійські військові частини. 


1   Інститут археології АН УРСР. Науковий архів, інв. № 1951/22, стор. 39. 
2   Zrodla dziejowe, t. 5. Warszawa, 1877, стор. З, 4. 
3   ЦДІА УРСР у Львові, ф. 243, кн. 243, стор. 1573, 1574. 
4   В. В. Грабовецький. Селянський рух на Прикарпатті в другій половині XVII — першій половині XVIII ст., стор. 200. 
5   М. Ва1іпskіі Т. Lіріnskі. Starozytna Polska, t. 2, сг. 2, стор. 995, 996. 
6   ЦДІА УРСР у Львові, ф. 19, оп. 10, спр. 279, арк. 2—34, 46. 
7   Там же, ф. 20, оп. 10, спр. 88, арк. 37, 110, 138, 303—310. 
8   Ф. І. Стеблій. Боротьба селян Східної Галичини проти феодального гніту в першій половині XIX ст., стор. 144. 
9   ЦДІА УРСР у Львові, ф. 146, оп. 5, спр. 933, арк. 9—15, 60—65; ЛНБ АН УРСР, відділ рукописів, ф. Оссолінських, спр. 2854, арк. 26. 
10 Slownik geograficzny, t. 6, стор. 344, 345. 
11 Історія селянства Української РСР, т. 1, стор. 519, 520.
 


Населені пункти Тернопільської області : БережаниБорщів ( Більче-Золоте , Мельниця-Подільська , Скала-Подільська ) • Бучач ( Золотий Потік , Язловець ) • Гусятин ( Гримайлів , Копичинці , Хоростків ) • Заліщики ( Товсте ) • Збараж ( Вишнівець , Чернихівці ) • Зборів ( Залізці , Озерна ) • КозоваКременець ( Почаїв ) • Ланівці • Монастириська ( Коропець , Устя-Зелене ) • Підволочиськ ( Нове Село , Скалат ) • ПідгайціТеребовля ( Буданів , Золотники , Микулинці , Струсів ) • Тернопіль ( Великий Глибочок , Великі Бірки ) • Чортків ( Ягільниця ) • Шумськ ( Великі Дедеркали )